Україна та Антарктида — такі віддалені географічно, але настільки близькі за духом території. З 1996 року біля берегів Антарктичного півострова, на острові Галіндез, працює українська дослідницька станція “Академік Вернадський”. Тут ніколи не буває порожньо: до наукового центру безперервно прибувають нові експедиції, переймаючи естафету в полярників, які повертаються додому.
До Дня відкриття Антарктиди, який відзначали 28 січня, “ТиКиїв” поспілкувався з Анастасією Чигаревою — докторкою філософії, метеорологинею та кліматологинею, яка чотири рази була на “Вернадському” у складі сезонної експедиції. П’ята подорож науковиці до Антарктиди розпочалася на наступний день після запису цієї розмови.
Про побут і гендерну рівність на станції, танення льодовиків, фантастичне небо над Галіндезом і, звісно, пінгвінів — читай у нашому інтерв’ю.
До речі…
У світовій спільноті дата відкриття Антарктиди вважається дискусійною. На 28 січня наполягають російські міфотворці, які спираються на радянську версію про першовідкривачів з Російської імперії. Насправді ж хронологія відкриття шостого континенту дещо складніша.
У різні дні 1820 року до Антарктиди наближалися три судна. Першими були американські мисливці на шхуні “Гіроу” — 17 листопада вони підійшли до материка, описавши побачене як суцільну сушу. 28 січня російські судна “Восток” і “Мирний” наблизилися до краю льодових шельфів, побачивши “льоди… сніг… льодяне поле”. Координати, які вказали моряки в офіційному звіті, свідчать про те, що судна були за 102-107 кілометрів від берега.
30 січня експедитори британського корабля “Вільямс” зафіксували півострів Трініті й нанесли його на карту. Це стало першим картографічно підтвердженим спостереженням материкової Антарктиди.
Про шлях до Антарктиди
Чи потребує участь в експедиції особливої фізичної підготовки?
Сьогодні умови на станції доволі комфортні, це чудове місце для роботи й досліджень. Не обов’язково бути спортсменом, щоб працювати на “Вернадському”. Звісно, потрібно мати міцне здоров’я, щоб тривалий час обходитися без втручання лікарів. Для сезонних працівників вимоги менш суворі, але тим, хто лишається на зимівлю, бажано пролікувати хронічні захворювання.
Як морально готуєшся до поїздки в Антарктиду?
Вперше я їхала туди з думками, що це мрія всього мого життя. Тому сприймала все як захопливу пригоду й навіть не думала про стрес. Буває, що закрадаються тривожні думки, коли усвідомлюєш, що ти на маленькому острові посеред океану. Але в результаті просто збираєшся, переймаєш загальний настрій колективу та налаштовуєшся на те, що все буде добре. У будь-якій кризовій ситуації треба лишатися спокійним і холоднокровним.
Якщо ти хоча б трішки ходив у походи та знайомий із побутовими незручностями, поїздку до Антарктиди сприймаєш більш-менш спокійно. Тим паче з кожною новою експедицією досвіду стає все більше. Ти буквально пам’ятаєш, де можеш послизнутися чи замочити ноги, знаєш, як вистрибнути з човна й пройтися пірсом. З часом стаєш спокійнішим, обережнішим, зосередженішим.
Полярники дістаються до станції через протоку Дрейка — один із найнебезпечніших морських шляхів. Наскільки цей етап подорожі є тривожним особисто для тебе?
На мій погляд, дорога до Антарктиди виснажує більше, ніж сама робота. Спершу ми перетинаємо кордон, потім летимо півтори-дві доби до південної частини Чилі — Пунта-Аренаса, і вже там сідаємо на корабель та вирушаємо до Галіндезу через протоку Дрейка.
На виході в Атлантику можуть початися дуже високі хвилі. І якщо ти не “морський вовк”, звиклий до кораблів, у тебе буде морська хвороба, як у переважної більшості людей. Якщо пощастить, ти багато їстимеш, в гіршому випадку — не зможеш їсти взагалі, а лежати буде складно навіть під дією ліків. Я, на жаль, теж страждаю на морську хворобу. П’ю таблетки від захитування, навіть намагаюся працювати, але це складно, бо зазвичай клонить у сон.
Тому саме ці дні, коли ми йдемо через протоку, мені витримати найскладніше. Треба себе чимось зайняти, але навіть дивитися фільм або читати книгу на кораблі, де тебе кидає з боку в бік, фізично складно. До цього треба звикнути й бути готовим, що в будь-який момент тебе знову підкине на хвилях. Потім, коли виходиш до Антарктичного півострова, дорога стає абсолютною приємністю.
Чи буває страшно під час штормів у морі?
Відчуваєш себе маленькою частинкою великого світу. Звісно, інколи цей шлях вражає та жахає, але ти стараєшся довіряти обставинам, вивчаєш правила безпеки. Якщо постійно відчувати страх від зміни обставин та оточення, то навіщо взагалі їхати до Антарктиди? Особисто я рідко піддаюся тривожним думкам.
Про дослідження
Як науковцю потрапити до складу експедиції? Які критерії відбору?
Насамперед потрібно мати проєкт дослідження, що проводиться вперше. Подаючи заявку, треба аргументувати, чому саме ти маєш поїхати туди й зробити виміри, і чому це завдання неможливо передати комусь зі спеціалістів на станції.
Зазвичай стараються брати тих, хто виконує роботу на високому рівні або робить щось нове. Також під час формування команди розраховують, щоб всім вистачило місця і часу, адже станція має обмежені можливості. Тому хтось із нас їде на початку сезону, а дехто — наприкінці.
Щоб потрапити до складу експедиції, не завжди потрібно мати науковий ступінь. Насамперед повинні бути знання. Наприклад, якщо людина працює синоптиком і є професіоналом, вона підійде для роботи на станції. Знаю людей, які спеціально вчилися на кафедрі метеорології та кліматології у КНУ ім. Тараса Шевченка, бо мріяли потрапити в Антарктиду.
Якими дослідженнями ти сьогодні займаєшся на станції?
Я працюю в галузі аерології, намагаюся розібратися в характеристиках хмар і опадів у полярних регіонах в умовах зміни клімату. Антарктида є однією з малодосліджених зон, тому будь-які дані звідси є дуже цінними.
У межах досліджень ми запускаємо в небо спеціальні сенсори — аерологічні зонди — щоб зрозуміти стан атмосфери в різних умовах, наприклад, під час нехарактерних опадів. На жаль, зараз наука перебуває на тому етапі розвитку, коли запускати сенсор на повітряній кульці — єдиний надійний спосіб зрозуміти, що відбувається у 20-кілометровому шарі атмосфери.
Досить довго у нас не було аерології. Коли станція була британською, тут проводили щоденні радіозондування, архівні дані з яких можна зараз аналізувати. Сьогодні ми, на жаль, не можемо дозволити собі щоденні радіозондування — здійснюємо їх лише під час інтенсивних метеорологічних подій.
Моя задача полягає в тому, щоб розібратися, який випадок є цікавим, і на основі отриманих даних змоделювати зміни в атмосфері. Торік ми встановили унікальні дисдрометри, що показують характеристики опадів, і вже цього року я опрацьовуватиму річні дані з цих пристроїв.
Окрім наукової роботи, протягом останніх років я також займаюся підтримкою метеорологічного обладнання на станції. Це таке собі господарство, про яке потрібно дбати — знати, де змастити, полагодити чи замінити.
Про пінгвінів і яскраві враження
Як пінгвіни реагують на обладнання полярників?
Умови підтримки обладнання в Антарктиді взагалі непрості. Тут агресивніша дія ультрафіолету, морська сіль у повітрі. Це все впливає на корозійність матеріалів, техніка виходить із ладу частіше, ніж на метеостанціях десь у наших широтах.
Дякувати Богу, основна кількість моїх приладів розташована вище рівня пінгвінів. А от мої колеги, які працюють з датчиками характеристик земного покриву, сильно відчувають присутність цих птахів. Якщо дроти чи самі сенсори розташовані близько до землі, ймовірність того, що вони будуть перегризені, — дуже висока. Пінгвіни роблять це просто з цікавості.
Нюансів багато, але, попри все, це чудове середовище, яке ми не можемо змінювати — лише адаптуватися. Від пінгвінів на станції трохи втомлюєшся, та все одно вони тут господарі, а не ми.
Пінгвіни на станції — недоторканні створіння?
Абсолютно. Загалом із природою Антарктиди ми намагаємося бути максимально обережними. Якщо треба зробити велике коло, щоб обійти пінгвіна, ти його зробиш. Ти не чіпляєшся до тюленів або китів. Якщо вони з’являються біля тебе, то просто радієш ситуації. Звісно, деякі люди вже настільки звикли, що не звертають уваги на природу. Але більшість науковців не втрачають дитячого захоплення від цієї краси.
Попри всі незручності, пінгвіни — це абсолютна милота. І ми намагаємося не порушувати їхнього життя, наскільки це можливо. Наприклад, у нас на майданчику є контейнер для збору опадів, розміщений на висоті двох метрів, і до нього йде невеличка драбина. Під нею зазвичай є декілька гнізд, у яких пінгвіни виводять пташенят. Для колег це справжній виклик — обійти їх настільки обережно, щоб не потривожити птахів.
Які враження від роботи на Антарктиді були для тебе найяскравішими?
Потрапити до Антарктиди вперше — це суцільне яскраве враження. Мені ніколи до кінця не віриться, що я справді тут. На Галіндезі все настільки по-іншому, що ти не можеш усвідомити, як реалії війни в Україні та абсолютний спокій Антарктиди існують в одному всесвіті.
Уперше побачити ці гори в поєднанні з океаном, зустріти китів, відчути запах пінгвінів і лише після цього побачити їх самих… Декілька тижнів новоприбулі перебувають у перманентному захопленні.
Сонячне світло тут якось по-іншому падає на гори — це можна споглядати вічність. В Антарктиді абсолютно інше небо. Якщо ти звик бачити його у Північній півкулі, для тебе Місяць і Сонце ніби рухаються в інший бік. Ця незвична фізика середовища дуже вражає. Одним словом, якщо ти вмієш радіти життю, від Антарктиди постійно будеш в захваті.
Про побут і традиції на “Вернадському”
Які аспекти щоденного життя на станції здаються тобі найскладнішими?
Графік користування душем і пральнею — тут завжди треба домовлятися, займати чергу заздалегідь. Хоча зараз і в Україні не завжди можна піти в душ, коли тобі хочеться.
Річ у тім, що станція маленька, а людей багато — особливо під кінець сезону. Тому завжди всі дії треба узгоджувати з колегами.
У мене життя на станції асоціюється з дитячим табором, тому що ти маєш знаходити підходи до різних людей. Всі вони — дуже цікаві фахівці, але кожен має особливості, до яких треба ставитися з розумінням. Через втому люди можуть ставати різкішими, адже ця робота інколи виснажує. Та переважно всі науковці на станції — приємні та цікаві люди із глобальними спільними інтересами.
Відсутність особистого простору теж може втомлювати. Ти не маєш окремої кімнати, де можна поговорити з близькими — тебе скрізь чують. Та, на щастя, зараз зона Wi-Fi охоплює більшу частину півострова, тож можна прогулятися й відчути бодай якусь приватність.
Як вигляд має типовий робочий день на станції та яких особливих традицій дотримуються полярники?
Типовий день залежить від того, в якій галузі працюєш. Наприклад, для біологів штормова погода — це вихідний, а для метеорологів — робочий. Та часом ми допомагаємо один одному, взаємодіємо у міждисциплінарному плані.
Серед побутових традицій — спільне прибирання щоп’ятниці, у якому бере участь кожен член колективу. Ми ставимося до станції як до рідної домівки, тому докладаємо зусиль, щоб тут було приємно перебувати.
Щосуботи відбуваються спільні вечори у барі “Вернадський”, де ми спілкуємося, слухаємо музику, граємо в більярд. Це такий спосіб соціалізуватися та відпочити у лайт-режимі. Ти можеш не бачити колег цілий тиждень, оскільки у всіх різний графік. Хтось може не прийти на обід чи вечерю, інші пропускають сніданок. До того ж, якщо в тебе багато задач на дуже короткий термін, то ти майже не спиш. Неділя на станції вважається вільною, але насправді під час сезону цей день не відчувається як вихідний.
Великою традицією є передача станції наступній річній експедиції. Це справжнє свято, на якому зустрічаються полярники, які приїхали на зимівлю, й ті, хто їде додому. У святкуванні також беруть участь сезонний загін і команда “Ноосфери” — криголаму, який доставляє членів експедиції на станцію.
Це такий собі день народження, коли одні колеги бажають іншим гарного року. Все відбувається дуже мило й по-домашньому. Хтось розчулений, бо їде додому, інші сумують, бо не хочуть покидати станцію. Антарктида — це зовсім інша реальність, і вона затягує.
Про танення льодовиків
Атмосферні ріки стали одним із головних об’єктів твоїх досліджень. Що це за явище та як воно впливає на льодовики Антарктиди?
Атмосферна ріка — це така синоптична ситуація, коли тепла волога з тропічних широт переноситься в Антарктиду вузьким і потужним потоком. Зазвичай атмосферні ріки в цьому регіоні спричиняють теплий дощ та короткочасне аномальне потепління. Саме це сталося у 2022 році, коли температура на Галіндезі сягнула рекордних +12,7 °C.
За таких умов лід трішки тане і вода заходить у тріщини крижаних мас. А подальше різке зниження температури сприяє відколюванню частин льодовиків. Коли атмосферна ріка досягає гірського рівня, вона випадає дощем з одного боку півострова, а на інший переходить сухим теплим повітрям — феновими вітрами, що також сприяє таненню.
Тобто можна сказати, що атмосферні ріки — один із вагомих факторів танення льодовиків?
Коректніше сказати, що збільшення частоти таких екстремальних подій, як атмосферні ріки, може пришвидшити й “добити” танення. Але сам цей процес зумовлений багатьма факторами.
Зміна клімату — комплексне явище, в якому все взаємопов’язано. Тому не варто висмикувати один чинник та акцентувати лише на ньому. Завжди все потрібно розглядати в контексті.
Існують теорії, що найбільші колапси льодовиків ставалися саме після таких подій, як атмосферні ріки. Хоча це складно довести через віддаленість регіону та недосконале обладнання.
Чи можливо спрогнозувати, коли танення льодовиків досягне критичної точки?
Треба розуміти, що коли розтане Антарктида, збільшення рівня океану буде найменшою з наших проблем. Температура на Землі зросте настільки, що призведе до екстремальних погодних умов. Урагани, повені, град завбільшки з яйце, аномальні посухи, інтенсивні дощі.
Власне, ми бачимо це вже сьогодні. Збільшується інтенсивність ураганів, зростає частота штормів у регіонах, де зазвичай їх немає. Навіть в Україні колеги помічали, що в одній області соняшник загинув від посухи, в іншій його підтопило дощем, а в третій — побило градом. І такі випадки, на жаль, частішатимуть.
Температура повітря на планеті подібна до температури тіла. Людська норма — 36,6 °C. При 38 °C нам вже стає погано, а при 39 °C — потрібно викликати лікаря. Зі сторони різниця температур виглядає незначною, але вона сильно впливає на наш стан. Саме це зараз відбувається і з нашою планетою. Цю інформацію науковці намагаються донести до політиків, але лідери країн, на жаль, прислухаються не завжди.
Сьогодні йдеться вже не про запобігання зміні клімату — вона відбувається незалежно від нашого бажання. Важливішим є питання адаптації. Людству потрібно вчитися жити в нових реаліях, адаптувати свої міста та стиль життя. Це має стати частиною нашої суспільної свідомості. Але натомість люди просто дивляться, як світ руйнується.
Водночас на темі екології продовжуються спекуляції. Під гаслами турботи про природу просувають абсолютно неекологічні та відверто нездорові ідеї. Це питання нашої свідомості, ставлення до навколишнього світу. Людство повинне відмовитися від користувацької філософії.
Про стосунки на станції та відчуття дому
До 2019 року жінкам забороняли бути у складі експедиції. Як сьогодні на станції ставляться до науковиць?
Так, у перших двох експедиціях були жінки, а потім з’явилася негласна заборона. Смішно, що керівництво сприймало як фактор ризику саме жінок, а не надмірну кількість алкоголю. Та, на щастя, суспільство змінюється, і Антарктида разом із ним.
Я вперше потрапила до складу експедиції у 2021 році, коли жінок на станції було ще небагато. Зараз їх стало значно більше.
Можливо, мені щастить із людьми, але я не відчувала зверхнього чи негативного ставлення під час жодної поїздки. Якщо я потребую підтримки, мені допомагають із задоволенням. Коли справляюся сама — ніхто не чіпає. Тобто, якщо ти щось робиш і це працює, роби далі. Основне правило — не нашкодити станції.
Я досить часто замислююсь, що мені подобається більше — Антарктида чи люди, які тут збираються. Звісно, трапляються особистості з архаїчними поглядами, але їх зовсім небагато. Загалом це концентрація адекватних, приємних, цікавих людей, які горять своєю справою й хочуть про неї розповідати.
У спільноті однодумців можуть виникати романтичні стосунки. Чи заборонені вони на станції?
Офіційної заборони немає, адже на такі речі складно впливати. Але на моїй пам’яті, подружжя не їздять на станцію разом. Як на мене, це з самого початку створювало б певний дисбаланс. Було б складно підтримувати моральний дух усіх членів команди, якби серед них були чоловік і дружина.
А загалом, всі ми люди. Якщо між кимось на станції зав’язуються близькі стосунки, це лише їхня справа. Головне, щоб це не стало точкою кристалізації якогось непорозуміння в колективі. Якщо близькість не заважає працювати й людям вдається тримати цей баланс, то інші члени колективу удають, ніби нічого не помічають.
Де ти зараз більше почуваєшся вдома — в Україні чи Антарктиді?
Це питання філософське, сакральне. Мабуть, Антарктида — це другий дім, бо все ж таки бувають моменти на станції, коли починаєш хотіти додому. Ти продовжуєш насолоджуватися кожною миттю, але вже тягне назад — до сім’ї, особистого простору.
А в Україні бувають такі сірі будні, коли знову хочеш в Антарктиду. Зазвичай протягом пів року я роблю всі домашні справи й знову їду за новими даними в експедицію.
Тому так, Антарктида — це другий дім. Ти завжди переживаєш за станцію, дослідження та колектив — навіть за тих людей, яких не знаєш.
Читай також: Діалоги з містом: як креаторка Ліза Сусік пізнає Київ і до чого тут “Сенс” на Хрещатику
