Хто хоч раз чув, як Ніна Матвієнко співає “Квітку-душу”, той цей голос уже не забуде. Тільки от за ним – зовсім не глянцева біографія. Інтернат за сотню кілометрів від дому, завод, кабіна крана, прослуховування, на якому її завернули. Потім хор, троє дітей і гастролі по всьому світу.
Їй мало б виповнитися 79 – 10 жовтня 2026 року. Не дожила – пішла 8 жовтня 2023-го, за два дні до свого 76-го дня народження. Ми зібрали шістнадцять історій про неї, і частина з них вас, мабуть, здивує.
Звідки вона родом
1. Одинадцятеро дітей в одній хаті
Село Неділище, Житомирщина, 10 жовтня 1947 року. У Митрофана й Антоніни Матвієнків народжується п’ята дитина – Ніна. А всього їх буде одинадцятеро.
Батьки в колгоспі, грошей вічно нема, роботи вдома – хоч відбавляй. Старші бавлять менших, носять воду, порають худобу. Але в хаті співали. Мама знала пісень без ліку, і Ніна вбирала все – слова, мелодії, оті особливі переливи голосу. Пізніше саме це й зазвучить зі сцени.
2. Канікули – як свято
В одинадцять років її відвезли до інтернату в Потіївці, а потім був Коростень. Жорстоко? Для родини, де одинадцятеро ротів, – радше практично, адже дитину там годували й навчали.
Додому – лише на канікули. Цікаво, як вона сама про це згадувала – у школі рвалася додому, а приїде додому – і вже кортить назад до школи. Співали в інтернаті хором усі підряд, тож ніхто й не помічав, що в Ніни якийсь особливий голос.
3. Майбутня спортсменка, яка втекла за шторку
Вчителі фізкультури бачили в ній свою зірку. Швидка, руки сильні – м’яч, граната на уроках, волейбол, баскетбол, усе виходило.
А вона тим часом залазила за шторку й слухала по радіо пісні. Ще в шостому класі, казала потім, точно знала – буде співачкою. І ніякий баскетбол цього не змінив.
Як вона дійшла до сцени
4. Кран, табель і заводський гуркіт
Після школи – коростенський “Хіммаш”. Копіювальниця, табельниця, а ще курси кранівниць. Не найочевидніший старт для майбутньої народної артистки, погодьтеся.
Співати їй хотілося весь цей час. Вона навіть з’їздила в Житомир на прослуховування до естрадного колективу. Не взяли. Її народна манера тоді просто “не пасувала” до того, що там шукали.
5. Ноти? Ні, не бачила
1966-й – вокальна студія при хорі Верьовки. Нот Ніна до того часу в очі не бачила, серйозно. Співачкою вона, за власними словами, відчула себе вже там, коли взялася за сольний спів.
А далі все пішло стрімко. Рік навчання – і студійців везуть на практику до Канади й Мексики. Ще рік – і в 1968-му вона вже солістка хору.
6. Диплом філолога, а не консерваторії
Ось ще одна несподіванка – консерваторії Матвієнко не закінчувала. Пішла натомість у 1969-му на українську філологію в Київський університет імені Шевченка і отримала диплом у 1975-му.
Слово для неї було не менш важливим за мелодію. Писала вірші, прозу, спогади. Дві книжки про своє життя – “Ой виорю нивку широкую” (2003) і “Уже так не буде, як є” (2004) – вийшли одна за одною.
Роки на великій сцені
7. Двадцять три роки з Верьовкою
1968-1991 – стільки вона співала в хорі. Канада, США, Франція, Польща, Мексика, Австралія… Список країн довгий.
Колядки, щедрівки, веснянки, історичні пісні, частина – ще з XVII-XVIII століть. І от що важливо – Ніна не “причісувала” їх під естраду. Співала так, як колись чула вдома, з тими самими інтонаціями. Може, тому її й не сплутаєш ні з ким.
8. Тріо, де співала дружина Миколайчука
Було ще тріо “Золоті ключі”. Ніна, Валентина Ковальська і Марія Миколайчук – та сама дружина Івана Миколайчука, актора й режисера.
Три голоси, майже ніяких інструментів. Та вони й не були потрібні – голоси так перепліталися, що звучало повно. Співали старовинне, обрядове, те, що на великих сценах майже не почуєш.
9. “Океан Ельзи”, Скрипка і ТНМК
Народна співачка з рок-гуртом на одній сцені? Для когось – дивина, а для неї – нормальний експеримент. “Океан Ельзи”, “ТНМК”, Олег Скрипка, а ще академічні композитори та камерні ансамблі.
Молодь, яка фольклор за версту обходила, раптом слухала його із задоволенням. Та й власний репертуар Матвієнко не обмежувався народним – Скорик, Станкович, Поклад, усе це вона теж співала.
10. Бродвей не Бродвей, але Нью-Йорк
1995 рік, нью-йоркський La MaMa Experimental Theatre Club, вистава “Водоспад-відблиски”. Шістнадцять показів – і це не концерт, а справжній театр, де музика сплетена з дією.
Кіно теж було – “Пропала грамота”, “Солом’яні дзвони”, “Маруся Чурай”, “Катерина Білокур”. Голос Матвієнко звучить і в документалістиці, і в радіовиставах. А в 2010-му вона записала вступне слово до аудіокниги Любомира Гузара “Дорога до ближнього”.
11. Що з її пісень послухати сьогодні
У кожного свій перший раз із Матвієнко. Хтось почув її в записах Верьовки, хтось у новорічному телеконцерті, а хтось – одразу “Квітку-душу”. За п’ятдесят з гаком років на сцені пісень набралося дуже багато.
Якщо коротко, то ось із чого почати.
- “Квітка-душа” – тут без коментарів.
- “Чарівна скрипка” – Поклад і Рибчинський.
- “Ой летіли дикі гуси” – лірика з її концертів.
- “Ой, роде мій красний” – про рід і корені.
- “Пісня про матір” – про маму, як зрозуміло з назви.
І колискові. Їх вона співала майже пошепки, без надриву, і від цього вони пробирають ще сильніше. Більшість записів зараз є на стрімінгах.
Сім’я
12. Невістка Івана Гончара
1971-й, весілля з художником Петром Гончаром. Свекор – той самий Іван Гончар, скульптор і колекціонер народного мистецтва, якого увічнили в назві київського музею. Матвієнко потім стала патронесою цього музею.
Троє дітей – Іван, Андрій, Антоніна. Легко не було, і вона цього не ховала – гастролі, репетиції, побут, сварки. Та попри все вони з чоловіком дожили до золотого весілля.
Тоня, яка теж співає
З дітей найпомітніша – Антоніна, для всіх просто Тоня Матвієнко. Пішла маминою стежкою і співає.
Вони з мамою не раз виступали дуетом. Схожість голосів чути одразу, хоча манера в кожної своя. Тоня й досі на сцені, і в репертуарі в неї є й народне, і сучасне.
Якою вона була
13. “Тільки не називайте мене берегинею”
“Золотий голос”, “берегиня української пісні” – журналісти ці слова обожнювали. Сама вона – анітрохи.
Будь-який пафос її дратував. Вона просто співала те, що чула від матері, і вважала, що цього цілком досить.
14. Пані професорка
Із 1999 по 2014 рік Ніна Митрофанівна викладала в Київському національному університеті культури і мистецтв. Професоркою кафедри музичного мистецтва стала у 2001-му, маючи за спиною вже понад тридцять років сцени.
І вчила вона не з підручника. Як “тримати” народну пісню, як поводитися на сцені, як не розгубити своє на закордонних гастролях – це все з власного досвіду.
15. Майдан і концерти для армії
Відсиджуватися осторонь – це не про неї. Вона була і на Помаранчевій революції, і на Революції гідності.
А коли почалася велика війна, Ніна Матвієнко, вже далеко не молода, їздила на благодійні концерти та збирала гроші для армії. Для неї це було так само природно, як співати.
Нагороди й останні дні
Звання, премії, ордени
Заслужена артистка – 1978-й. Народна – 1985-й. Шевченківська премія – 1988-й, їй тоді було сорок.
У 2006-му, 21 січня, Віктор Ющенко дав їй звання Героя України з орденом Держави. Потім ордени княгині Ольги, у 2016-му – почесна громадянка Києва. А вже посмертно, в 2024-му, – “Національна легенда України”.
16. За два дні до 76-річчя
8 жовтня 2023 року Тоня написала коротко – мами не стало. Ніні Матвієнко було 75, і вже за два дні вона мала б святкувати день народження.
11 жовтня до Національної філармонії прийшли рідні, колеги, музиканти й ті, хто виріс на її піснях. Поховали співачку на Звіринецькому кладовищі.
Завод, філфак, Верьовка, Нью-Йорк, кафедра, Майдан – важко повірити, що це все одне життя. Пів століття з лишком вона співала українські пісні там, де про них могли й не дізнатися.
Три роки її вже немає. Але є записи, є відео концертів і дуетів. І є Тоня, яка виходить на сцену й співає далі.
