В багатій історії одеського футболу було чимало гравців, які вірою і правдою служили йому впродовж багатьох років. Один з них – Олександр Шиманович, який однаково успішно грав в обох командах міста – “Чорноморці” та СКА. Його виступи в них прийшлися на 60-70-і роки минулого століття, коли в Одесі спостерігався справжній футбольний бум. Вболівальники зі стажем добре пам’ятають гру цього футболіста, який був однією з ключових постатей на полі.
В розпал літа ми поспілкувались з Шимановичем, пригадавши багато чого цікавого із футбольного життя-буття. А восени його не стало. Виявилось, що це – останнє інтерв’ю.
Потрапивши у підлітковому віці до рук відомого в приморському місті тренера Юзефа Клацмана, у кар’єрі хлопця все пішло по наростаючій. Впродовж п’яти років він брав участь у міських змаганнях, досягаючи на цьому рівні значних успіхів. Партнерами Шимановича у той час були Юрій Заболотний, Микола Молочков, Володимир Бокатов, Володимир Єлісеєв, які у подальшому стали відомими особистостями не тільки у футбольній Одесі, а й далеко за її межами.
На початку шістдесятих в одному з товариських матчів одеської команди у Кишиневі 17-річного Олександра помітили тренери вищолігової “Молдови” і запросили до її лав. З тих пір у його кар’єрі почався футбол високого гатунку. Після року, проведеного у дублюючому складі кишинівців, він став грати в “основі”, набуваючи неоціненого досвіду у поєдинках проти легендарних майстрів із різних команд СРСР. Талановитого хлопця, який вміло діяв в атаці “Молдови” і навіть потрапив до лав молодіжної збірної Союзу, хотіли бачити як у “Чорноморці”, так і СКА. Однак з першої спроби повернутися до рідного міста Шимановичу не вдалося. Це сталося значно пізніше, після двох з лишком років армійської служби у московському ЦСКА. Далі у його долі одеська тема була присутня впродовж не одного сезону.
ІЗ КИШИНЕВА ДО ОДЕСИ ТРАНЗИТОМ ЧЕРЕЗ ЦСКА
– Коли я грав у “Молдові”, мене забрали у СКА, де я проходив військову підготовку, – згадував Шиманович. – Під час зимового міжсезоння команда розпочала збір, готуючись до чемпіонату 1965 року. Та тоді прийшов лист із ЦСКА щодо мого переведення до цього клубу. Тренер Виноградов, який працював у СКА, сказав мені: “Збирайся – поїдеш у Москву”. От я і поїхав. А приїхавши, якраз потрапив на тренування армійської команди. Воно проходило у тенісному залі спортивного комплексу ЦСКА на вулиці Піщаній – саме там взимку футболісти і тренувались. Так я опинився в армійському клубі.
– А коли відбулося ваше повернення до Одеси?
– У 1967-му, наприкінці служби. Тоді ж служили три роки, а не два. Так от, по її завершенні мене відкомандирували у СКА, куди я і прибув.
– В одеській армійській команді ви провели лише частину сезону, зігравши 9 матчів і забивши п’ять м’ячів. Непогана результативність.
– Так і було. У СКА я відіграв три місяці. Щороку 1 вересня завжди виходив наказ про демобілізацію, проте не без допомоги командувача Одеського військового округу Амазаспа Бабаджаняна мене ще до цієї дати перевели у “Чорноморець”. У цій команді я і догравав сезон-1967. Хоча бачити мене у “Чорноморці” хотіли ще значно раніше, у період моїх виступів за “Молдову”.
ВИПАДОК У РЕСТОРАНІ “МОРЕ”
– Саме тоді, коли ви грали у ЦСКА, в Одесі спостерігався справжній футбольний бум: відразу дві команди – “Чорноморець” і СКА впродовж двох сезонів грали у класі найсильніших чемпіонату СРСР.
– У одеських армійців тоді була хороша команда, яка у 1965 році потрапила до вищої ліги. Пригадується, коли наприкінці 1964-го всі вітали СКА з виходом до еліти, група гравців у ресторані “Море” нашкодила (група армійців затіяла бійку, після якої частину з них відсторонили від футболу, а один отримав два роки позбавлення волі – прим. В.К.).
– Після двох найпам’ятливіших років – 1965-го і 1966-го в історії армійської команди вболівальникам було незвично бачити її класом нижче, та ще й внизу турнірної таблиці. В чому полягала причина такого падіння?
– Раніше ж була “набірна” армія. Хто потрапляв у Південний округ, той і служив. У середині 60-х був гарний набір футболістів – зокрема, був серед них Валерій Ковбасюк, знайомий мені по виступам у “Молдові”. Та після того, як футболісти СКА потрапили в ту колотнечу у “Морі”, п’ять чоловік дискваліфікували – і півкоманди відразу ж не стало грати. Тож провівши два сезони у вищій лізі, армійці і “вилетіли”. Коли я прийшов у СКА у розпал 1967-го, то його склад був вже зовсім не таким, як раніше. Та й грали у першій лізі.
– Впродовж багатьох років команда СКА ототожнювалась із вже згадуваним камандувачем Одеським військовим округом Амазаспом Бабаджаняном, який був затятим прихильником футболу. З ним особисто були знайомі?
– Так, був. Більше того, після кожної гри, коли я забивав м’яч, він вручав мені премію – 50 карбованців. Причому робив це особисто. Він спеціально спускався із трибуни стадіону у роздягальню і при всіх давав ці гроші.
– Одноклубники не заздрили?
– А у нас тоді було все спільне. Якщо комусь премію дали, то потім ми її всі разом і витрачали.
– Маєте на увазі, що накривали “поляну”?
– Так, доводилось (посміхається).
– У армійській команді у тому ж сезоні-1967 була велика плинність кадрів. Однак серед її гравців були такі, хто у подальшому виступав у провідних клубах – Петро Найда, Анатолій Рибак, Федір Варга, Анатолій Лісаковський.
– Частина з них до основи не проходила, а переважно грала за дубль. Лише поступово вони стали грати за основний склад.
ГОЛИ У МОСКОВСЬКІ ВОРОТА
– У “Чорноморці” ви відіграли чотири з половиною роки. Що запам’яталось вам найбільше за цей час?
– Відверто кажучи, “Чорноморець” – це “моя” команда. Колектив в ній був гарний, згуртований, в ньому грали хороші футболісти. У 1968-му ми посіли 8-е місце у вищій лізі – і це був найкращий рік “Чорноморця” за часів мого перебування в ньому. Це вже потім, через два роки після того, як я пішов з команди, вона завоювала бронзові медалі чемпіонату СРСР. За чотири з лишком років моїх виступів в ній працювали такі тренери, як Сергій Шапошников, Микола Морозов. Згадуються й гравці – Зубков, Лисенко, Попичко, Москаленко, Маслов, Звенигородський, Поркуян, Прокопенко, Секеч. У команду тоді прийшли Решко, Фейдман. У той час якраз починали кар’єру такі футболісти, як Нечаєв, Нефьодов, Сапожников, та й багато інших молодих хлопців.
– На яких позиціях вам доводилось грати у головній одеській команді?
– Коли прийшов у “Чорноморець”, який тоді, у 1967-му, “вилітав” з класу найсильніших, мене поставили центральним нападником. У зіграних матчах меншої частини другого кола я забив по одному м’ячу – у ворота “Спартака” та мінського “Динамо”. А коли на наступний рік команду очолив Шапошников, то я перейшов у півзахист. Грав на правому фланзі.
– Підключались по флангу і подавали у штрафний майданчик?
– Хе-хе… І підключався, і подавав, і забивав. Все було.
– Який матч із проведених у футболці “моряків” врізався в пам’ять найбільше?
– Це домашній поєдинок проти московського “Динамо” у 1968-му році. Вперше за чотири роки ми виграли у цієї команди, єдиний м’яч у тій грі вдалося забити мені. Гарний вийшов той гол. Завдав удару з правого боку штрафного майданчика – і м’яч потрапив у “дев’ятку”.
ВКАЗІВКА ЗВЕРХУ: ПРОГРАТИ ГРУ
– Один із знакових футболістів в історії “Чорноморця” Володимир Нечаєв розповідав, що за участю “моряків” мали місце договірні матчі з київським “Динамо”…
– У Центральному комітеті Компартії України тоді працював Володимир Щербицький, який курирував “Динамо”. Так от, якось у день матчу із киянами нас зібрали і повідомили: був дзвінок зверху із вказівкою програти гру. При цьому у складі “Чорноморця” не повинен був брати участь у поєдинку наш захисник Цунін, проти якого не міг грати динамівець Хмельницький. Ми сказали, що здавати гру не будемо. Вийшли на поле – і вже на 6-й хвилині повели в рахунку 2:0. Щоправда, матч ми програли 2:4.
– По грі?
– Та ні, не по грі. Нас “задушив” суддя Анатолій Гладкий із Дніпропетровська. Ще у першому таймі був епізод, коли м’яч, який ще не дійшов до лінії наших воріт, Попичко вибив. Однак арбітр на лінії взяття воріт чомусь зарахував – з цього все і почалось. У другому таймі ми зрозуміли, що нікуди не дінемось: стали – і “Динамо” забило два м’ячі.
– Більшу частину перебування у складі команди “моряків” ви провели під орудою Сергія Шапошникова, з яким працювали разом ще раніше в обох армійських командах. Чого, на ваш погляд, не вистачило цьому фахівцеві у сезоні-1970, за підсумками якого “Чорноморець” змушений був вибути з класу найсильніших?
– Самостійності. Шапошников піддавався чужому впливу. У нього були улюбленці, до яких він був не байдужим. Такими були двоє – Лисенко і Зубков. А до кожного гравця колективу, як на мене, потрібно ставитись однаково. Любити або поважати ту чи іншу людину потрібно в душі, а не показовими діями.
ХОЛЕРНИЙ КАРАНТИН “ЧОРНОМОРЦЯ”
– У 1970 році Одеса потерпала від холери. Епідемія теж наклала відбиток на розставання з елітою?
– Вона не тільки наклала відбиток, а й зіграла головну роль. У період епідемії ми були змушені провести три домашніх матчі не в Одесі, а Києві.
– Яким був карантин для “Чорноморця”?
– Спочатку ми провели 10-15 днів в Одесі. Та коли стало зрозуміло, що епідемія холери не зменшується, а лише розширяється, то у Києві нашій команді виділили житло. Після цього нас і вивезли до столиці, де ми жили, тренувались і грали. Перемогли “Спартак” з Орджонікідзе, поступились московському “Динамо” і зіграли внічию з “Динамо” тбіліським. Якби ми грали в Одесі, то не програли б.
– Під час ваших виступів у “Чорноморця” були різні резонансні випадки. Один з них – бійка за участю чотирьох футболістів у ресторані, в результаті чого у газеті “Моряк” вийшов фейлетон під назвою “Шніцель в атаці”. Що тоді сталося?
– Один ресторан у Приморському районі міста облюбував Віктор Лисенко, який весь час туди ходив. Там він і побився, отримавши потім дискваліфікацію.
– На початку 70-х Одесу сколихнула звістка про те, що той же Лисенко на своєму автомобілі спричинив загибель людини на проспекті Шевченка…
– Усе це, я вважаю, стало наслідком потурання з боку Шапошникова. Він все Лисенку пробачав. От той і загримів на шість років тюрми, які відсидів. Після цього у футбол він вже не грав.
– Ця історія вплинула на моральний клімат у колективі?
– Не сильно. Хоча, звісно, все впливає – у футболі ж бо не буває дрібниць. Усе це психологія людини: хочеш ти чи не хочеш, переживаєш ти чи не переживаєш, але все одно все відкладається в голові. І, звичайно ж, діє на внутрішній стан людини.
ВБОЛІВАЛЬНИКИ З “ПРИВОЗУ”
– Хто був у тодішньому “Чорноморці” найбільшим балагуром?
– Якраз Лисенко таким і був – веселуном, жартівником. Більше ніхто. Хлопці серйозні всі були.
– Футболісти – люди відомі, впізнавані. Часто траплялось, що ваша популярність вам допомагала?
– По-різному було. Десь допомагала, а десь ні. Бувало, що люди йшли назустріч у тих чи інших дрібних справах. Наприклад, порушив правила дорожнього руху на автівці, але завдяки моєму статусу працівники ДАІ не штрафували, а відпускали.
– З вуст одного з колишніх футболістів “Чорноморця” доводилось чути, що після вдалих ігор команди продавці на ринку “Привоз” могли безкоштовно дати гравцеві продукти. Таке у вас траплялось?
– Та дурниці все це, не вірте пліткам. Що можу сказати, так це те, що серед м’ясників на “Привозі” були вболівальники “Чорноморця”. Підходиш бувало на ринок, вітаєшся. “Як справи, Саша?” – запитують. Поговорили про те і про се – та й по тому.
– Після “Чорноморця” ви один сезон провели у “Таврії”. Яким чином опинились у Сімферополі?
– Посварився з начальством і написав заяву. Її підписали. Було це у 1971 році. Розумію зараз, що був неправий. А у Сімферополі я не затримався, адже грати там було неможливо. Там люди зовсім не ті! Не такі, як всюди. Моє щастя, що я швиденько звідти пішов.
– Заключні чотири роки вашої кар’єри знову були армійськими: три сезони – у тираспольській “Зірці” і один – знову в одеському СКА. Цим періодом були задоволені?
– В усякому разі я знав, що знаходжусь при справі. На той час я вже був одружений, і завдяки підказці дружини я закінчив Одеський педін. А потім, вже завершивши футбольну кар’єру, присвятив себе тренерській і педагогічній роботі.
ІЗ ФУТБОЛІСТА – У ПЕДАГОГИ
– Активні виступи у футболі ви завершили у 32 роки. Чи не зарано?
– Рано, рано… Чи шкодую? Звичайно. А що вдієш? Нічого.
– По якій причині повісили бутси на цвях? Можливо через травму?
– Це рішення було викликане різними причинами. Передусім тим, що трапилась нормальна робота. Маю на увазі спортивне товариство “Трудові резерви”, де я був старшим тренером в училищах Одещини. А їх в області було 76! До цього працював один рік у футбольній школі СКА.
– Хто із ваших підопічних у подальшому став відомим футболістом?
– (Посміхається). Тєля. Колишній капітан “Чорноморця” Андрій Телесненко – мій вихованець. Крім нього ще два-три футболісти, які грали переважно у нижчих лігах України.
– За турнірними справами “Чорноморця” постійно слідкуєте?
– Ні. Не лежить душа. Не до гравців, ні. Вони не винні. У перші чергу винне керівництво клубу. Воно халатно відноситься до команди. Гарне відношення було лише тоді, коли керівництво бачило, що з неї можна щось зробити.
– Що, на ваш погляд, може допомогти “Чорноморцю” повернути собі реноме сильного клубу, який міг би знову боротись за медалі в УПЛ і грати у єврокубках?
– Чесно кажучи, найближчим часом це майже неможливо. Начебто робота у футбольній школі “Чорноморця” ведеться, однак ніякого зворотнього ефекту немає. Колись ми набирали майбутніх футболістів з інших міст, а зараз – ні. Це ж бо треба платити за контрактами, що передбачає великі грошові витрати. На жаль, немає такого керівника, який би цього хотів.
– Що побажали б нинішньому поколінню футболістів?
– Добра і щастя, а передусім – здоров’я. І, звичайно ж, миру!
