Президент “Міжнародної асамблеї грузинського народу”, а згодом боєць іноземного легіону ЗСУ, Міро Ванадзе зустрів повномасштабне вторгнення Росії в Києві. З перших днів разом із друзями організували гуманітарну допомогу – забезпечували їжею, допомагали людям евакуюватися, рятували тварин. Але згодом зрозуміли, що цього замало й треба йти воювати зі спільним ворогом.
В інтерв’ю 24 Каналу Міро Ванадзе розповів, чому лишився захищати Україну та поділився, як Росія ще задовго до вторгнення в Україну вбила його рідню. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.
Зверніть увагу Народилася з однією ногою та стала морпіхом: інтерв’ю бельгійки, що служить в ЗСУ
Чому вирішив захищати Україну?
З перших днів повномасштабної війни ти, не замислюючись, пішов захищати Україну та боротися за свободу як українського, так і грузинського народів. Як для тебе почалося 24 лютого 2022 року? Де ти був у цей час? І якими були твої перші емоції?
Я був вдома, займався спортом. Як і всі, я мріяв, розвивався. У кожного були свої цілі та плани на життя. Пам’ятаю, зранку 24 лютого мене розбудив друг. Сказав, що почалася війна і треба їхати, я спитав – куди? У цей день багато хто виїхав з Києва, була паніка. Я сказав, що нікуди не поїду. Більшість моїх друзів лишилася.
Ми зробили добровільний рух, який займався евакуацією та годуванням людей. У нас було кілька об’єктів, де ми давали безкоштовно їжу, готували усе самі. У мене був друг, що був мені як брат – Джамбулат Хоперія – він загинув у Херсоні. Він тоді (на початку вторгнення, – 24 Канал) сказав, що нам треба надавати не лише гуманітарну допомогу, а й іти воювати. Тоді росіяни наближалися до Києва.
Наш друг порекомендував добровольче формування “Карпатська Січ”. Так ми і опинилися там. Командир Олег Куцин виявився колишнім бійцем українського формування, яке надавало силову допомогу у 1992 – 1993 роках в Грузії та Абхазії, коли на нас напала Росія. Куцин воював за мій дім в Грузії, для мене це було дуже емоційно.
Після втрати Абхазії пройшло понад 30 років, а я в складі “Карпатської Січі”. Особисто я його не знав, але він мене – так. Куцину сказали, що є спортсмен – грузин, який воюватиме. Він обійняв мене і сказав: “Ти будеш воювати і ходити разом зі мною, бо з цими “божевільними” я тебе не відправлю”. Хлопці були дуже вмотивовані, вони були безстрашні як вікінги. Так я і погодився на його пропозицію.
Повне інтерв’ю бійця іноземного легіону: дивіться відео
У перший день він мені усе показав. Було навчання. До цього я не служив в армії. Мої родичі воювали в Абхазії, а я завжди займався спортом. На другий день мене вже забрали грузини. Я був на позиціях в Бучі і потрапив під обстріл. Тоді я згадав, що мені постійно говорив батько. Він казав, що я повинен любити ту країну, в якій житиму, що це моя друга батьківщина. Тому я не мав права залишати Україну і залишився тут.
Неважливо, скільки років ти житимеш, найголовніше – треба залишатися у будь-якій ситуації людиною, робити корисне та бути корисним для суспільства.
В одному з інтерв’ю ти сказав, що на початку повномасштабного вторгнення тобі кожні півгодини дзвонила мама та питала, чому ти не в Грузії. Ти сказав, що Україна – твій дім. За що ти найбільше любиш Україну?
Я приїхав сюди у 2017 році. До цього жив у Європі, займався спортом там. Попри те, що я погано знаю українську, погано російську, свій акцент – ніколи не було, щоб мене якось погано називали. У Києві я тренувався в клубі “Гермес”. Це вже була велика родина.
Україна багато мені дала. Тут справді є демократія. Тут я мав кайфові відчуття, які відчував до цього лише в Батумі. Для мене Україна і Грузія – це один організм. Я не маю відчуття, що чужий тут. У мене є друзі, які спілкуються, люблять мене, а я люблю їх. Мені дуже подобається тут. Я люблю український народ і цю країну.
Я вважаю, що після початку повномасштабної війни ми (грузини, – 24 Канал) всі стали українцями. Попри те, що ми не є офіційними громадянами, ми – патріоти, які будуть боротися до кінця, до перемоги.
Про те, як росіяни і сепартисти вбили родичів в Абхазії
І українці, і грузини сторіччями страждають від агресії з боку Росії. До 24 лютого 2022 року ти вже знав, на що здатні росіяни. Що рідні тобі розповідали про події на початку 1990-х і про 2008 рік?
На жаль, у 1992 – 1993 роках не було можливості фіксувати усе, як зараз. Ми не могли записувати кожен момент, кожен вибух. Абхазія тоді не мала такої медіапідтримки.
Пам’ятаю, мій родич розповів, як вони (росіяни, – 24 Канал) вбили в Абхазії мого дядька, якому тоді було 21 рік. Потім відрубали йому голову й разом із сепаратистами грали нею у футбол. Одній дівчині з моєї родини тоді було 14 років (коли її вбили росіяни, – 24 Канал). Це відбувалося на обличчях батьків, їх потім вбили також – спалили.
Ці військові злочинці досі пересуваються, живуть, і ніхто їх не покарав. Офіційно в Абхазії загинуло 10 тисяч людей, а 350 людей – вигнали з власних будинків. 30 тисяч сепаратистів визнали Абхазію частиною Росії. Є багато фактів про цей військовий злочин, який здійснили росіяни разом із сепаратистами, і ніхто їх не покарав.
А зараз ми знаємо про Бучу, Ізюм. Це війни, трагедії і знищення мирного населення. Однак про Абхазію ніхто так не говорив. Увесь світ забув, що робили росіяни. Світ має говорити і згадувати це як геноцид. Поки один грузин буде живий, ми завжди будемо думати про повернення до Абхазії. Ми боролися і продовжуємо боротися, щоб повернути свої історичні території.
Довідка. Абхазія – регіон Грузії, який після війни 1992 – 1993 років вийшов з-під контролю Тбілісі за підтримки Росії. Після російсько-грузинської війни 2008 року Москва визнала Абхазію “незалежною”, однак більшість країн світу вважають її окупованою частиною Грузії.
“Ніколи цього не забуду”: про жахи, які побачив в Ірпені у 2022 році
Те, що росіяни робили в Грузії, робили і в Бучі, Ірпені та Гостомелі. Яка історія тобі найбільше запам’яталась? Можливо, ти спілкувався з людьми після деокупації? Чи згадаєш щось погане зі свого досвіду?
Я пам’ятаю одну історію. Ми були на позиціях, де ми потрапили під обстріл. Нас атакували з великих калібрів. На місці загинуло 3 людини. Я не був військовим з досвідом, але розумів, що тут вже все, бо довкола все горіло – будинки і позиції, де ми були.
Тоді мій друг Джамбулат сказав: “Те, що ми робимо зараз – це не лише визволення України, а боротьба проти спільного ворога”. Я тоді замислився, що наша боротьба є справді історичною, бо ми воюємо проти великого зла, яке готове знищувати не лише Україну, а й інші суверенні держави.
Ці слова друга я запам’ятаю на все життя і буду згадувати у моменти, коли хочеться здатися. Коли ми пішли воювати, Джамбулату було 25 років. Такі люди, як він, писали і пишуть сучасну українську історію, яку мають знати діти.
Також я ніколи не забуду міст в Ірпені, який знищили окупанти. Тоді багато людей були там, які не могли вчасно виїхати. Пам’ятаю, одна бабуся хотіла залишити тоді ще окупований Ірпінь. Нам сказали, що ми можемо їй допомогти, але це було дуже ризиковано – росіяни бачили дорогу, якою ми мали іти.
Ми з Джамбулатом вирішили все ж допомогти бабусі. Не пам’ятаю, з якою швидкістю ми заходили. Я взяв в руки сумку, а Джамбулат ніс бабусю. Ми витягли її з цієї зони і передали волонтерам. Біля нас завжди був собака, який не відходив ні на крок – постійно з нами, коли бомбили і атакували наші позиції. Ми зробили для собак спеціальні броніки, іноді надягали каски.
Міро Ванадзе з собаками / Фото з Інстаграму бійця
Пам’ятаю ще один момент – один з моїх друзів постійно поправляв бороду машинкою, дивлячись у дзеркало. Ми питали, навіщо він це робить, а він відповів: “Навіть якщо ми гинемо, ми повинні виглядати красиво”. Це було з гумором.
Джамбулат був дуже освічений, на позиціях читав книгу. Для мене він – життєвий приклад того, якою сміливою має бути людина. У цьому житті ми живемо один раз. Ми повинні жити гідно і гідно вмирати. Звідси ми нічого не заберемо, немає жодної людини, яка померла і забрала б із собою свої статки. Тут ми можемо лише залишити свої добрі справи, вчинки та свою користь для суспільства.
Саме цим ми й відрізняємося від російських окупантів і від того, що ти описуєш. Я впевнена, що ця бабуся вдячна вам.
Було просто неможливо дивитися, як… Зрозуміло, там був величезний ризик, що росіяни просто не відпустять у цей момент. Але все одно ми не змогли просто так стояти й спостерігати. Ми від самого початку знали, куди йдемо. Це – війна, і будь-який день може стати останнім. Але я повторюю: треба гідно жити і гідно вмирати. Неважливо, скільки років нам судилося жити.
Після історичної битви за Київ на яких напрямках ти був?
Нас одразу перевели в Ізюм. До речі, наш командир – Олег Куцин – щодня виходив на передову, перевіряв позиції, спілкувався з бійцями… Він і загинув на позиціях. Це був справді великий чоловік.
Ти отримав серйозне поранення в Донецькій області. Як я знаю, це сталося через FPV-дрон. Якщо можеш, розкажи про це?
Дуже багато хлопців взагалі втратили руки чи ноги, а моя подряпина зараз не варта того, щоб про неї говорити. Це був мій вибір. Я свідомо обрав цей шлях і ні на що не скаржуся. Тому я повинен пройти його гідно.
Про дружбу України і Грузії
Ми говоримо про Україну та Грузію, і важливо згадати історичне співробітництво наших народів: від гуманітарних місій у Сухумі 1993 року до спільних боїв у 2008 році, участі у Революції гідності, війні на Донбасі та нинішньому масштабному вторгненні Росії. Як ти думаєш, що ще, окрім спільного ворога, нас об’єднує та робить наше співробітництво важливим?
У Грузії за столом завжди виголошують тост за дружбу. Коли ми говоримо про дружбу, я з дитинства пам’ятаю, як чув, що українці першими надали нам силову та гуманітарну допомогу, рятували наших біженців від холоду. Те, що я чув у дитинстві, – перший справжній друг, перший народ, який рятував нас від смерті, – це українці.
До війни в Україні, офіційно, проживало близько 40 тисяч грузин. Це ті люди, яким надали прихисток як біженцям з Абхазії. Я вважаю, що немає більшої підтримки, ніж не просто врятувати життя, а дати людині дім, дах над головою, їжу. Україна дала нам дуже багато, і ми ніколи не забудемо цієї підтримки.
Зараз загалом понад 2 тисячі добровольців із Грузії воюють на українському фронті. Якби я був в уряді Грузії, я б повністю був зосереджений на підтримці України. Бо тут вирішується не лише доля українського народу, а й наше майбутнє – як швидко ми повернемося в Абхазію та Північну Осетію.
Будь-який розсудливий чоловік із Грузії повинен приїхати й воювати на боці України. Україна – наш друг, народ, який завжди був поряд. Я вважаю, що це наш найрідніший народ. Історично у нас була сухопутна дорога: Кубань – це історично українська територія, а Сочі – це історично грузинська територія. Я вірю, що протягом 5 років ми повинні відновити нашу сухопутну дорогу. Україна й Грузія разом – ми сильні, і ми переможемо.
Продовження інтерв’ю Міро Ванадзе – дивіться далі у відео 24 Каналу!
