Військовий омбудсмен Ольга Решетилова: Закон про демобілізацію відклали, але є пропозиція міністра оборони про вихід з армії через контракт

Правозахисна інфраструктура України помалу розростається. Уповноважений Верховної Ради з прав людини, чия посада була започаткована у 1998-му, вже давно не сам. Створено посади уповноваженого з прав людини та мовного омбудсмана. До повномасштабного вторгнення обговорювалася і посада «бізнесового» омбудсмена, котрий відстоював би права підприємців, але ідея реалізована не була. Зараз про неї не згадують – не на часі. На часі – захист прав військових. З багатьох розмов випливає, що військовослужбовці нині почуваються чи не найбільш упослідженою категорією громадян. І не лише через неприязнь певних верств до службовців ТЦК. Знаходяться унікуми, які виказують невдоволення військовими з інвалідністю, про що «Главком» вже писав. Словом, проблем вистачає. А розв’язуватиме їх Ольга Решетилова, призначена у жовтні 2025-го на посаду військового омбудсмена.

Ольга після завершення вишу вона працювала журналісткою. А у 2014 році співзаснувала один фонд підтримки української армії «Повернись живим». Тоді ж, під час поїздок на фронт, стикалася з порушеннями прав людини в умовах бойових дій. Звідси – й заглибленість у тематику. У вересні 2016 року Решетилова разом із Марією Томак започаткували «Медійну ініціативу за права людини» – неурядову організацію, яка займається документуванням злочинів і порушень прав людини через російську агресію. Таким, якщо максимально коротко, був шлях Решетилової до її нинішньої посади.

«Гранична чисельність Офісу військового омбудсмена становить 150 людей»

Пані Ольго, наше інтерв’ю відкладалося, бо Офіс військового омбудсмена перебував на стадії запуску. Що з ним зараз?

Власне, потреба у створенні Офісу військового омбудсмена визріла давно. Було б добре ще до повномасштабного вторгнення запустити відповідну інституцію. Тоді ми б набагато простіше долали усі нинішні виклики.

Правозахисники намагалися внести положення про військового омбудсмена до закону «Про національну безпеку» ще у 2018 році, але народні депутати тоді ідею не підтримали. Саме тому після 2022 року ми були свідками численних скандалів та неготовності військової інфраструктури до захисту прав військовослужбовців в умовах повномасштабної війни.

Постало завдання розбудувати інфраструктуру захисту прав військовослужбовців «з коліс» під час повномасштабної війни. Перша розмова про це у нас відбулася з Наталією Калмиковою (нинішня міністерка у справах ветеранів – «Главком»), коли та ще була заступницею міністра оборони. Ми вирішили почати з внутрішнього підрозділу в міністерстві оборони, цю ідею підтримав тодішній міністр Рустем Умєров. Таким чином було створено Центральне (тепер уже Головне) управління захисту прав військовослужбовців, яке на сьогодні зарекомендувало себе як дуже ефективна структура. Загалом же наша ідея полягала у створенні певного роду надбудови над Силами оборони і цією надбудовою мав стати військовий омбудсмен.

А ідею підтримав президент, який саме вас і призначив на посаду…

Після тривалих дискусій з експертами ми прийшли до висновку, що найбільш ефективною ця інституція буде у вертикалі президента – верховного головнокомандувача. Тому Офіс військового омбудсмена створений як його допоміжний орган. Звісно, ідеальним рішенням було б передбачити військового омбудсмена у Конституції, але це неможливо під час воєнного стану. При цьому ми внесли зміни до закону «Про національну безпеку України», відповідно до яких військовий омбудсмен є суб’єктом сектору безпеки і оборони.

Бачили ви, мабуть, всі ці дискусії, з якими ми проходили розгляд законопроєкту в парламенті. Йшлося про те, що омбудсмена має призначати парламент, бо тільки так нова інституція може бути цілковито незалежною. Але зараз це неможливо через воєнний стан, про що я вже казала. За Конституцією, у нас є тільки один Уповноважений Верховної Ради, якого призначає парламент. Він здійснює загальний нагляд за дотриманням прав людини, і дублювати його функції потреби нема.

І – відповідаючи на ваше попереднє питання – ні, Офіс військового омбудсмена ще не запустився, створення нової державної інституції є довготривалим та громіздким процесом. Потрібно пройти безліч бюрократичних процедур, потрібна енна кількість рішень Кабміну, потрібно, зрештою, набрати штат…

З кадрами є проблеми?

Ми обговорювали це з президентом, і вийшли на те, що частиною Офісу військового омбудсмена мають бути військовослужбовці. Нам потрібен їхній досвід, нам потрібне їхнє бачення… Тож зараз я маю подати президенту на підпис проєкт змін до 126-го указу, що дозволить військовослужбовцям проходити службу в Офісі військового омбудсмена.

Це не означає, що вони заповнять весь штатний розпис Офісу, гранична чисельність якого становить 150 людей. Зрозуміло, що сервісні служби – фінанси, кадри, комунікації зокрема – складатимуться з цивільних. Але в тих департаментах, які займатимуться сутнісними речами, повинні бути в тому числі й військовослужбовці.

Якою є правова грамотність самих військових? Вони знають свої права?

Серед них є дуже різні категорії людей. Є офіцери, які звертаються до нас і у своїй скарзі дуже чітко прописують те, що належить зробити за законом. А є люди з числа мобілізованих, котрі мають низьку правову культуру, як, в принципі, й велика частина українського суспільства.

Іноді вони не знають навіть ієрархії Збройних Сил, як не знають і того, як написати рапорт, до кого звернутися. Тому ми зараз багато працюємо в навчальних центрах з адаптаційними курсами і готуємо новоприбулих мобілізованих до військової служби. А починаємо такий правовий лікнеп якраз із базових речей.

І ті, хто добре юридично «підкований», і ті, хто неготовий до військової служби зовсім, надсилають вам безліч скарг. На які тематичні групи їх можна розділити?

Найбільше скарг є такими, якими у майбутньому Офіс військового омбудсмена займатися більше не буде. Принаймні, я на це дуже сподіваюсь… Йдеться про помилки системи, які вона здатна виправити сама. Це, скажімо, ненадання статусу УБД (учасник бойових дій – «Главком»), відсутність направлення на ВЛК (військово-лікарську комісію – «Главком»), помилка у документах, якісь недоплати тощо.

Це нібито дрібні речі, які, разом з тим, викликають у військовослужбовців відчуття гострої несправедливості. Та коли у Міністерстві оборони, чи у Міністерстві внутрішніх справ, чи в інших структурах, де проходять службу військовослужбовці, всі процеси будуть налагоджені відповідним чином, коли все буде автоматизовано і врегульовано, таких проблем або не виникатиме, або їх буде незначна кількість.

І якщо в документообігу виникає така велика кількість помилок, то його необхідно максимально цифровізувати. Про це ми якраз днями говорили із заступницею міністра оборони з цифрової трансформації Оксаною Ферчук. Коли все буде здійснено так, як вона планує, ми швидко вийдемо на усунення дрібних помилок системи.

Друга група скарг чи, точніше, друга група проблем – це системні порушення. Тобто це проблеми, які тривають постійно і викликають для війська складнощі стратегічного рівня. Приклад тому – СЗЧ (самовільне залишення частини – «Главком»). Чому виникає СЗЧ? Тому, зокрема, що іще під час мобілізації було допущено чимало помилок. У таких випадках ми включаємося у напрацювання рішень – спільно з Міноборони, Генштабом тощо.

«Ми всі дуже багато говоримо про причини СЗЧ, але меншою мірою з ними працюємо»

Ви розкритикували законопроєкт про СЗЧ №13260, наголошуючи, що він повертає повну кримінальну відповідальність, не враховуючи пом’якшувальні обставини. Але тривалий час держава проголошувала амністію і пропонувала військовим повернутися без покарання. Поверталися не більше 30%, тобто це не працювало. Питання до вас: то яким же має бути покарання або якими мають бути превентивні дії, аби мінімізувати випадки СЗЧ?

Це хороше і складне запитання. Опції, які обговорюються на всіх нарадах військового командування – це завжди про покарання. І таку позицію можна зрозуміти. Бо люди, які йдуть в СЗЧ і не отримують покарання, дають негативний приклад іншим. Погано те, що ми всі дуже багато говоримо про причини СЗЧ, але меншою мірою з ними працюємо. А серед причин – низька мотивованість новобранців, і тому у нас велика кількість СЗЧ саме з навчальних центрів. Інша причина – ризик для життя. Вибір між загинути на війні або сісти на кілька років у в’язницю люди часто роблять на користь в’язниці.

Мені також здається, що однією з причин СЗЧ є низька довіра військовослужбовця до свого командира. І не тому навіть, що командир поганий, а тому, що при нинішній інтенсивності бойових дій він не встигає завоювати довіру своїх підлеглих. Буває, що командир не встигає побачити бійця, але віддає йому наказ заходити на позицію. Тобто немає часу на те, щоб побудувати ось ці місточки між військовослужбовцями та командирами, між вищим командуванням і командуванням середньої ланки.

Дуже часто у нас виникає провал в управлінні, в комунікації. Ми намагаємося своїми силами зняти цю проблему – іноді успішно, іноді не дуже, але, принаймні, це одна з тих функцій, яку ми беремо на себе, – заповнити пробіли в комунікації і побудувати довіру між військовослужбовцем, його командирами, командуванням і обов’язково родинами військовослужбовців.

Хочу нагадати вам про випадок Сергія Гнезділова. Він аж ніяк не був новобранцем, коли пішов у СЗЧ. І він точно не той розгублений солдат, котрий не знає свого командира. Гнезділов пробув на війні п’ять років – з 2019-го по 2024-й – і вирішив, що просто «не вивозить». Тож дивно, що серед причин СЗЧ ви не згадали банальну втому від постійного перебування на нулі. Також хочу згадати письменника Артема Чапая, котрий пішов на фронт добровольцем, але через рік служби зареєстрував петицію на сайті президента, яка передбачала обов’язкову ротацію військовослужбовців через 12-18 місяців служби. Петиція набрала 25 тисяч підписів, але демобілізацією і не пахне. Попри те навіть, що Верховна Рада обіцяла ухвалити відповідний закон…

Ми могли би розбирати випадки і Чапая, і Гнезділова, якби у нас було однорідне суспільство і якби всі були однаково готові ризикувати життям та ставати на захист держави. У цьому випадку питання ротації не стояло би взагалі.

Свого часу, коли на початку 2000-х я ще працювала журналісткою, писала матеріал про 10% критичної маси суспільства, які необхідні для змін. Війна показала, що у нас навіть більше, ніж 10% громадян готові ставати на захист держави, але інші просто паразитують на цій критичній масі, яка несе на собі весь тягар війни.

За це, виходить, їх і покарано. Їх, а не тих, хто паразитує.

Скажу чесно: у мене немає відповіді на питання, як зробити все справедливо. Держава пробує, держава шукає шляхи… Закликали йти добровольцями на фронт – не спрацювало. Пробували рекрутинг з можливістю обирати підрозділ та фах – не спрацювало. У держави з усіх варіантів лишається тільки примус, хоча ми прекрасно розуміємо, наскільки виснажені військовослужбовці і якою необхідною є для них ротація.

Закон про демобілізацію зараз відклали, натомість є пропозиція міністра оборони Дениса Шмигаля про впровадження контрактної основи, тобто про вихід з армії, умовно кажучи, через підписання контракту. Я знаю, яке обурення це викликало серед військовослужбовців, і планую зустріч з Денисом Анатолійовичем, щоб запропонувати йому наші варіанти градації контрактів. Я дуже сподіваюся, що і Міністерство оборони, і уряд, і Верховна Рада нас почують і врахують ось цю необхідність градації контрактів з точки зору терміну, який військовослужбовець уже перебуває на службі.

Ідея в тому, щоб той, хто довше служить, скажімо, з 24 лютого 2022 року, мав коротший термін за контрактом, а той, хто щойно долучився, – довший?

Так, це те, що ми зараз пропонуємо. Ми пропонуємо зробити градацію. Мобілізація у нас все ж таки відбувається, і 30 тис. військовослужбовців щомісяця стають до лав війська. І я сподіваюся, що це право на визначеність, яке дають контракти, спонукає тих, хто ще не долучився до Сил оборони, приєднуватися.

Бо один з тих аргументів, який наводять ухилянти, – це те, що ми не можемо піти служити на невизначений термін. Ми не знаємо, що з нами буде, ми не підемо в рабство на все життя… Окей, вам держава пропонує визначеність – через укладений з нею контракт.

Чесно кажучи, ідея контрактів – не нова. Чи вплине вона аж так радикально на настрої.

Досі були два моменти несправедливості, про які я хочу сказати. Перша історія – це те, що незалежно від того, який термін ти прослужив, умови контракту для всіх однакові. І другий – служба теж буває різна. Хтось служить як учасник бойових дій, безкінечно перебуваючи на лінії бойового зіткнення, а хтось сидить на тилових посадах в Києві. І та, і та служба важлива, але її інтенсивність, вплив на здоров’я, перебування вдома чи поблизу рідних – це все теж має значення. І ось ці моменти треба відкоригувати…

Про ТЦК. Нещодавнє вбивство у Львові військового. Що з цим робити? Ви називаєте помилкою делегування мобілізації військовим ТЦК. А хто, на вашу думку, мав би взяти на себе таку функцію? І чому?

Ні, ви не зовсім правильно відтворили мої слова. Я казала, що ТЦК не має займатися безпосередньою мобілізацією. Територіальні центри комплектування є одними з учасників мобілізаційного процесу. Вони формують мобілізаційний план, ставлять військовослужбовців на облік тощо. А оповіщення і доставлення людей до ТЦК лежить на органах місцевого самоврядування і керівниках установ. Так записано у нас в законі про мобілізацію. Але цей закон не виконується.

У той же час ТЦК не має повноважень обмежувати волю людини. Отже, цим повинні займатися правоохоронні органи в рамках адміністративного затримання. Чому це правильно? Тому що поліцейські, вручаючи протокол про адмінзатримання військовозобов’язаному, мають дотримуватися певних правил і дій. Зокрема, сповістити адвокатів безоплатної правової допомоги, які повинні виїхати і надати консультацію громадянину. Це, до речі, знімає питання недобросовісних адвокатів, які прориваються в ТЦК і намагаються витягнути своїх підопічних силою.

Але працівники ТЦК, буває, наживаються на мобілізованих. Тут ще питання, чи захочуть вони віддати функцію оповіщення поліції абощо.

Так, не секрет, що на шляху від перевірки документів до ТЦК є простір для зловживань. Але коли складено протокол і зафіксовано весь процес комунікації з військовозобов’язаним, коли відбувається контроль і облік, ми нейтралізуємо можливість застосування корупційних схем.

Додам, що це абсолютно несправедливо – скидати всю відповідальність на ТЦК. А де в цьому процесі виконавча влада, представники обласних військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування? Чому «народна» ненависть зосереджена на військовослужбовцях ТЦК? Тому що вони взяли на себе весь удар і весь негатив. Тоді як органи місцевого самоврядування, розуміючи, що у них вибори колись будуть, іноді навіть протидіють мобілізації і ховають в своїх громадах військовозобов’язаних.

Тут нам необхідна зміна державної політики. І я, як військовий омбудсмен, не можу дозволити, щоб вся відповідальність падала тільки на ТЦК. І щоб всі інші – відповідальні за законом особи! – стояли у білому пальто та спостерігали, як з військових роблять ворогів.

«Вимоги щодо стану здоров’я придатного до військової служби зараз значно знижені»

Як ви оціните стан здоров’я нашої армії? Попри детальну таблицю хвороб з наказу Міноборони №402 щодо градації за придатністю, є чимало випадків, коли людина має цілий букет хвороб, кожна з яких підпадає під категорію «придатний до служби в ТЦК…», а в реальності неспроможна виконувати жодних завдань. Яким ви бачите вирішення проблеми і яку тут роль відіграє ВЛК, на чию роботу також чимало нарікань?

Почну з останнього і наголошу, що ВЛК – не глибинна діагностика. І якщо військовозобов’язаний має проблеми зі здоров’ям, про які він знає, його завдання полягає в тому, щоб ці проблеми були зафіксовані в облікових даних. ВЛК здійснює поверхневий огляд стану здоров’я на даний момент. Якщо немає явних ознак захворювання, військовослужбовця визнають придатним до служби. Тому ті військовозобов’язані, які скаржаться на ВЛК, насамперед повинні скаржитися самі на себе. Чому у них не оновлені облікові дані щодо стану їхнього здоров’я?..

(Решетилова має на увазі те, що кожен військовозобов’язаний, якщо він має хвороби, несумісні зі службою, має заздалегідь подбати про те, щоб це було відображено у його військовому квитку. Дані про непридатність вносяться до Єдиного державного реєстру призовників. Це можна зробити через ТЦК або онлайн. Для цього треба завантажити лікарський висновок, після чого статус військовозобов’язаного змінюється. Зміни відображаються у його військовому квитку та в застосунку «Резерв+» – «Главком»).

Інше питання, що в нинішній редакції 402-го наказу, про який ви згадуєте, вимоги щодо стану здоров’я придатного до військової служби значно знижені. І я думаю, що не треба пояснювати, чим це викликано. А викликано це дефіцитом особового складу, необхідністю залучення якомога більшої кількості людей.

Тому – так, на сьогоднішній день до війська потрапляють далеко не всі здорові люди. І ясно, що фізичне навантаження, стресові ситуації дуже часто погіршують стан їхнього здоров’я.

Що робити?

Переглядати систему базової загальновійськової підготовки, щоб вона покращувала, а не погіршувала стан здоров’я військовослужбовця. Є спеціальні фітнес-програми, програми контролю за здоров’ям тощо. Плюс сучасна війна вносить корективи у те, чого ми навчаємо новобранців зараз. Приміром, сьогодні несення служби в піхоті – це перебування в замкненому просторі абсолютну більшість часу з дуже обмеженими фізичними рухами.

Ми повинні вчити військовослужбовців не тільки стріляти або знати картографію, але й мати базові навички виживання в сучасній війні. Як зберегти своє здоров’я, перебуваючи в особливих умовах, як харчуватися, як врегулювати свій сон, коли ти переживаєш тривалий стрес. Ось це і є та адаптація, якої ми маємо навчати наших солдатів зараз.

Фітнес-програми – це, звісно, дуже добре, але чи не можна піти іншим шляхом? Підняти до адекватного рівня ту планку придатності до служби в армії, котра, за вашими словами, є заниженою?

Теоретично це можливо, але за дуже невеликою кількістю статей. Наскільки я знаю, зміни до наказу №402 підготовлені. Але не можу сказати, на якій вони зараз стадії. Знаю, що департамент охорони здоров’я Міністерства оборони готував виключення певних хвороб з переліку тих, які визначають придатність.

Але тут ще проблема в тому, що військовослужбовець може бути придатним чи обмежено придатним за певним переліком статей. Але якщо в тебе одночасно і діабет, і радикуліт, і тиск, і ще щось – це міняє всю картину.

Якраз про це і питання – про букет хвороб, який ламає концепцію придатності…

Я розумію. І це треба передбачити в нормативних актах, тобто розбирати придатність не постатейно, а в усій сукупності хвороб.

«Батьки зривали хлопців з навчання у старших класах. Тож дозвіл на виїзд 18-22-річних помилкою не був»

Про харчування, яке ви згадували. Проблема із ним ніби зникла з початком повномасштабки. Зараз скарги є? Зокрема, з навчальних центрів, де, за відгуками, якість їжі могла бути найгіршою.

От буквально кілька днів назад отримала скаргу з одного з навчальних центрів, який сильно постраждав від обстрілів. Зараз їм дуже важко налагодити побут, але зі зрозумілих причин. А загалом скарг на харчування не було доволі давно. І це той приклад системної проблеми, яку держава змогла вирішити. Я знаю людей, які дуже довго, ще від 2014 року починаючи, працювали над цим, і зрештою їм все вдалося.

На сексуальні домагання отримуєте скарги?

Дуже небагато, але це не означає, що їх немає. Я думаю, ми все-таки ще не побороли страх, і особливо це стосується жіночого військового середовища. Але й чоловічого також, якщо вони з подібним стикаються. Бо це стигма, і вона існує. Для звернень ми передбачаємо спеціальні інструменти, в тому числі в Офісі військового омбудсмена. Йдеться про конфіденційність скарг, про швидке на них реагування та убезпечення військовослужбовців, які були піддані насиллю, в тому числі і сексуальному. Сподіваюся, ми зможемо дуже оперативно і правильно реагувати на такі випадки.

Ще одна новела – це переведення бійців з підрозділу у підрозділ. У 2024 році був прийнятий закон, який гарантував добровільність таких переведень. Він працює?

Експериментальна постанова працює, але скарги є. Таке переведення – це, до речі, одна з причин великої кількості СЗЧ. Бо військовослужбовці придумали собі спосіб, як перевестися в інший підрозділ, – «сходити» в СЗЧ, а потім повернутися туди, де ти хочеш служити. Деякі підрозділи вчиняли нечесно, підказуючи охочим до них потрапити алгоритм із СЗЧ. Тому до мене й почали надходити скарги від командирів, а особливо в тих випадках, коли з їхньої частини йшли вузькопрофільні спеціалісти.

Бо навчання такого військовослужбовця – тривалий процес, в який ресурсно вкладається підрозділ. І от уявіть, наприклад, школу операторів БПЛА, яких довго навчали, а потім вони взяли та й перевелися в інше місце. Саме через це командири почали оскаржувати переведення військовослужбовців або просто відмовляти їм.

І тоді вже пішли скарги від тих, кому було відмовлено?

Зараз їхня кількість зменшилася, бо на Головне управління захисту прав військовослужбовців міністерства оборони покладена функція контролю за переведенням через застосунок «Армія +». Вони на регулярній основі роблять вибірку і дивляться, як виконувалися запити на переведення, які причини невиконання тощо. Так що механізм працює.

Як ви оцінюєте урядовий дозвіл на виїзд 18-22-річних чоловіків за кордон? Це рішення було помилковим? І якщо так, то чи можна його скасувати? Зараз до цього закликає, приміром, наукова спільнота.

На це питання мені важко відповісти, бо я не володію аналітикою прогнозування щодо наслідків такого кроку. Тобто якщо ми продовжуватимемо війну ще впродовж найближчих 10 років, то де ми будемо брати особовий склад?

Водночас я не думаю, що це була помилка, тому що та соціальна напруга, яка тривала до цього дозволу, мала гірший ефект. Все одно частина хлопців виїжджала, просто батьки зривали їх з місця ще зі старших класів. А чим раніше вони виїжджали, тим більше було шансів, що вони втратять зв’язок з Батьківщиною.

Інше питання, що ми маємо продовжувати з ними працювати. Бо Україна не повинна втратити цих своїх громадян, а це вже завдання і для міністерства закордонних справ, і для міністерства соціальної політики. При нормальній роботі з цими хлопцями більшість з них неодмінно повернеться.

Наостанок питання, яке стосується вашої попередньої діяльності – правозахисної. США ще в квітні 2025 року згорнули ініціативи з фіксації воєнних злочинів росіян. Між тим доказів зібрано цілий масив. Як вплинуть на їх опрацювання останні «мирні ініціативи»? І ще одне. МКС заявив, що не скасовуватиме ордер на арешт Путіна, навіть якщо бойові дії припиняться. А які структури, на вашу думку, за прикладом США, можуть також відмовитися від фіксації?

Як людина, яка з 2016 року займалася документуванням воєнних злочинів, можу запевнити вас, що головне вже зібрано та опрацьовано. Мене, здається, чи то у 2023-му, чи у 2024 році запитували, чи не втомилися я документувати одні і ті самі види злочинів. Бо, мовляв, про це вже все сказано. Я відповідала тоді, що продовжую робити свою роботу, щоб світ про такі злочини ніколи не забув. І я думаю, що мої колеги-правозахисники керуються аналогічною мотивацією.

Так, зараз буде складніше, тому що американці згорнули багато своїх програм, в тому числі USAID, яка значною мірою фінансувала цю роботу. Але ми працювали не за гроші, а задля досягнення справедливості. Тому велика кількість злочинів вже передана до Міжнародного кримінального суду. Всі вони зафіксовані нашими правоохоронними органами, є також звіти ОБСЄ, є звіти інших міжнародних правозахисних інституцій. Тобто для історії все зафіксовано.

І я впевнена, що частина злочинів Росії буде розглянуті на Спецтрибуналі за злочин агресії проти України, створення якого добилася наша держава. Хоча тут важливе не лише притягнення винних до відповідності, а й забезпечення потерпілих – а все наше суспільство є потерпілим – правом на правду.

Це право на правду є ключовим для того, щоб наступні покоління не забули про нинішню війну. І для того, щоб світова безпекова архітектура мала інституційну пам’ять для майбутнього запобігання подібним злочинам. Ясно, що ми ще дуже далеко від фіналізації цих процесів, але те, що російська агресія і злочини, скоєні під час неї, найбільш задокументовані за всю історію світових воєн, є великою перемогою і дає надію на справедливість.

Наталія Лебідь, для «Главкома»