Віктор Константинов, завідувач кафедри Інституту міжнародних відносин КНУ

Останнім часом популярно говорити про новий світовий порядок, причому в різних контекстах і з різних приводів. Але насправді це питання потребує більш глибокого розгляду, щоб принаймні уявити, куди рухається світ. Ми вийшли з якогось пункту, де російська агресія зруйнувала основи повоєнного світового порядку, і рухаємося в інший пункт, який саме, поки що не відомо. Але ми знаємо рушійні сили, які впливають на розвиток подій, і які вони мають інтенції, наміри, плани. Глобальні гравці не тільки мають такі плани, але й намагаються їх здійснювати.

Події, які нещодавно відбулися в Китаї, дають нагоду повернутися до теми формування нового світового порядку. Китай – одна з впливових сил у глобальному вимірі, що й було продемонстровано на саміті Шанхайської організації співробітництва й особливо під час параду з нагоди 80-ї річниці поразки Японії у Другій світовій війні.

Отже, геополітику й новий світовий порядок обговоримо із завідувачем кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету Віктора Константинова.

– Почну зі загадкового допису Трампа в його мережі декілька днів тому: «Світ незабаром зрозуміє. Ніщо не може зупинити того, що насувається». Може бути таке, що він мав на увазі Китай?

– Хто знає? Його криптофрази – це унікальний абсолютно мем сам собою. Може, він про гольф це писав, може, про економіку, а може, і про Китай.

– В усякому разі Китай дає підстави звертати на себе особливу увагу. Те, що відбулося днями, заяви, які прозвучали, свідчать, що новий світовий порядок формується не лише десь там, в умах і мріях політиків і лідерів, але і на практиці, теорії й наміри переходять у практичну площину. Адже те, що влаштував Сі Цзіньпін, інакше як демонстрацією своїх намірів і сили назвати не можна. Чи ці дії китайського лідера насправді відображають геополітичні процеси, що відбуваються?

– Так, великою мірою це справедливо. Те, що ми бачимо сьогодні, це точно не справа останніх років, але робиться поступово 30, 40, може, навіть 50 років. Спочатку великі азійські держави – Китай, Індія, згодом і ціла низка країн по всьому світу, що підтягуються до першого ешелону і як економічні потуги, і як військові сили. І тепер вони якраз у тій точці, коли можуть кинути виклик традиційним лідерам, до яких ми звикли за століття, і вимагати своєї частки в управлінні світом.

– У Китаї тепер лідер, що упевнено себе почуває на цьому місці, який прийшов до влади у 2013 році й поступово здійснює свою довгострокову політику. Китай відзначився тим, що протягом лідерства Сі Цзіньпіня запровадив декілька глобальних програм. Почав він із проєкту «Один пояс, один шлях», який з’явився у 2013 році й має на меті експансію Китаю по головних торговельних маршрутах. Другий проєкт – це «Глобальна ініціатива розвитку», Китай підлаштував свої внутрішні плани й амбіції під цілі розвитку ООН. Далі з’явилася «Глобальна ініціатива безпеки», де Китай закликає сприяти миру і спокою в усьому світі і навчає, що до цього може привести китайська мудрість, яка відкидає менталітет часів холодної війни. Потім була проголошена «Ініціатива глобальної цивілізації», яка проголошує, що демократія може бути різною в різних країнах, і виправдовує дії Китаю у внутрішній політиції. І ось тепер на саміті ШОС ми почули про ідею глобального управління. Отже, ці всі проєкти – їх можна вважати «етапами великого шляху Китаю»?

– Узагалі, коли говорять про Китай, один із найпоширеніших штампів – це про те, як надовго вони планують. Ніби китайські компанії пишуть короткотермінові плани тільки від 50 років, а політики планують від 300 років. Насправді Китай не так сильно відрізняється від інших країн світу. І там теж є дуже багато імпульсивних короткотермінових кроків. І ось із цього списку по-справжньому стратегічною довготерміновою ініціативою є лише «Пояс і шлях», хоча і вона народжувалася, до речі, абсолютно не так. Певною мірою цей проєкт перетворився на своєрідну велику стратегію Китаю завдяки першій каденції Трампа. Саме тоді, коли Трамп розпочав свій хрестовий похід проти Китаю, китайці змушені були доволі активно себе поводити не лише в економіці, але й у політиці, шукати друзів, союзників. І тоді вони швиденько переробили початково регіональний план на щось із претензіями, принаймні на загальноєвразійський простір, а може, навіть і на глобальний.

Китай насправді не є у своїй поточній зовнішній політиці глобальною державою. Так, він один із лідерів світу, але якщо ми подивимося, де Китай реалізує активну політику, де сьогодні шукає союзників і партнерів, це все ж таки Євразія та Африка, тобто Східна півкуля. У Латинській Америці є якісь точкові речі, але навіть той самий Нікарагуанський канал, в який продовжує гратися Китай, – це не щось стратегічне, а скоріше спроба дати ляпаса стратегічному супротивникові, американцям, спроба відволікти американців на якісь процеси поблизу їх кордонів, аніж дійсно прагнення закріпитися надовго в Центральній Америці і створити там систему військових баз та економічних коридорів.

Китаю банально бракує на сьогодні ресурсів на те, щоб бути однаково сильним по всьому світові. І в Китаю є ще одна проблема, якої нема в американців, – у нього на сьогодні немає справжніх союзників. Є держави, які дуже залежні від Китаю, є держави, з якими нейтральні відносини. Але союзників, з якими інтереси збігаються на 100 відсотків і водночас є самостійно достатньо потужними, у Китаю нема. І тому по-справжньому глобальні ініціативи для Китаю сьогодні не доступні.

– До цього бачення є два питання. Чи справді Китаю замало Східної півкулі? І друге: а у Трампа союзників не стає менше?

– Дуже слушні питання. Для Китаю, на його погляд, Східної півкулі поки що вистачило б, але, з іншого боку, і її забагато. У Східній півкулі – Європейський Союз, відносини з яким на сьогодні чи не гірші, ніж зі США. У Східній півкулі – по сусідству Індія, відносини з якою, як ми бачили останніми днями, ніби й дуже непогані. Але насправді стратегічні глибокі суперечності між двома державами не просто нікуди не ділися, а в міру того як сильнішими стають і Китай, і Індія, вони лише поглиблюються. І тому Китай на сьогодні змушений обмежувати себе Східною півкулею, змушений навіть в Африці не бути присутнім всюди, змушений на Близькому Сході робити ставку на не дуже однозначних партнерів, на ту ж Туреччину, з якою все непросто. Лише тому, що самостійно силою, грошима Китай не може тепер переконати всі ці держави діяти з однієї позиції.

Що стосується Сполучених Штатів Америки – так, Трамп робить дуже багато, щоб союзників поменшало. Але за відносинами Сполучених Штатів з європейськими державами, з низкою близькосхідних країн, за зв’язками з латиноамериканськими державами – не просто десятиліття тісного партнерства і союзництва, а й дуже-дуже великі політичні, економічні й навіть суспільні інтереси, які поєднують і еліти, і економічних акторів, і військові кола. І знищити все це за каденції одного президента буде непросто, але не скажу, що неможливо, таланту такого Трампові не бракує. Але все ж таки дуже складно і навряд чи йому вдасться повністю позбавити Сполучені Штати Америки системи союзників.

– Сі Цзіньпін у вступній заяві сказав, що завдяки ШОС формується новий тип міжнародних відносин, який ґрунтується на рівноправній багатополярності, інклюзивній глобалізації та справедливому управлінні світовими процесами. Цитата: «Ми повинні виступати за рівноправну і впорядковану багатополярність світу, інклюзивну економічну глобалізацію та сприяти побудові більш справедливої і рівноправної системи глобального управління». Що це насправді означає?

– Це дуже просто читається. Якраз через те, що Китаю на сьогодні не вистачає сил, щоб під себе підім’яти значну частину країн світу, саме через те, що в Китаю багато конфліктних ситуацій із сусідами, для нього головним є не дати Сполученим Штатам оговтатися й повернутися до ситуації відносної гегемонії, в якій американці були у 1990-ті або на початку нульових років.

Основна ідея – не вплив на американські еліти, головне – це переконати велику кількість країн з амбіціями: Індію, Бразилію, Південну Африку, Саудівську Аравію, що їм буде краще, якщо їх не контролюватимуть Сполучені Штати Америки, якщо вони житимуть у міжнародному порядку, в якому немає одного центру ухвалення рішень. І переважно значна частина політичних еліт в цих країнах якраз дотримується дуже схожого пгляду. Вони не хочуть іти під Китай, розуміють, що Китай не зможе тепер їх змусити підпорядкуватися собі. Але в них є більше побоювань, що американці мають достатньо ресурсів, щоб зробити так, що вони будуть підконтрольні американським інтересам.

Такий збіг інтересів Китай намагається використати. Коли він говорить про справедливу багатополярність, то йдеться про те, щоб разом зібратися бити батька. Це якраз ситуація ситуативної коаліції, на яку сподівається Китайська Народна Республіка поміж країн Глобального Півдня. Це ситуативна коаліція, в якій більшість країн не дуже зацікавлені в існуванні центрального західноцентричного міжнародного порядку, західноцентричного устрою в ухваленні рішень для гарантування безпеки тощо. Мотиви дуже різні. В автократій, демократій, африканських країн, азійських є інтерес запобігти поновленню американської гегемонії. Він до певної межі їх об’єднує в боротьбі за справжню, рівноправну багатополярність.

– Ви сказали про поновлення американської гегемонії. Вона вже втрачена?

– Те, що було в 1990-ті роки, що самі американці називали американською імперією, у принципі, було найближче до гегемонії. І те, що вона не стала ще більш сильною, значною мірою пов’язане з тим, що американці просто не мали потреби, бо не було рівноправної конкуренції, рівного супротивника, когось, хто міг би кинути виклик, як це тепер намагається робити Китай. Та не лише Китай, навіть та сама Індія подекуди кидає виклик Сполученим Штатам Америки. А тоді, одразу після закінчення холодної війни, коли вже не було Радянського Союзу і ще не було нових економічних гігантів в Азії, по суті, американці не мали ніякого супротивника. І порядок визначали Сполучені Штати Америки й держави Заходу, які були зацікавлені в тому, щоб зберігати статус-кво такого західного партнерства ще із часів холодної війни. Десь із десяток років, максимально близьких до одноосібної гегемонії, в американців дійсно були.

– А потім прийшов Путін.

– Путін знищив американську гегемонію, – це дуже сильно переоцінювати його внесок у міжнародні справи. Він просто був одним із тих факторів, який призвів до ерозії цієї американоцентричності. Серед таких чинників були, зокрема, велика кількість помилок американської політики, амбіції держав, які стали більш заможними і більш потужними, нові проблеми, з якими зіткнувся світ. Змінилася ситуація. У новому контексті старі методи управління були вже ницими. І ця ситуація, фактично, і стала ключовою для деградації гегемонії.

– Отже, Китай демонстративно висуває на перший план гасло багатополярності, але має на увазі трохи інше – специфічну багатополярність під проводом товариша Сі й за підтримки керівної ролі комуністичної партії Китаю?

– Це поза сумнівом. Китай бачить себе навіть сьогодні першим серед рівних, з-поміж тих, хто кидає виклик американоцентризму. Найпотужнішим, об’єктивно, є Китай, тому він, на думку китайського керівництва, і має природне право очолювати, вести за собою. Але, до певної межі, усі ці держави намагаються грати подовгу, хоча б у середньотерміновій перспективі планувати свої кроки. І вони сподіваються на те, що за умови багатоцентричності не буде одного центру контролю: американці вже ослабли, а Китай ще заслабкий, щоб силою взяти. Сподіваються, що за цей час зможуть наростити більше ресурсів і потуги для того, щоб у неминучому, на їх думку, протистоянні між новими центрами сили взяти верх.

І якщо не досягти глобальної гегемонії (навряд чи Індія або навіть Китай вірить у це), то треба досягти хоча б гегемонії регіональної, підвести під свій контроль, наприклад, усю Південну Азію або всю Східну, або значну частину Євразії. І цього, у принципі, може бути достатньо, тому що кожен із цих регіонів дуже багатий на ресурси. А геополітична гра передусім – це про те, що ми контролюємо й наскільки міцно, зокрема ресурси. 

– Отже, треба ставити високі цілі, а там як вийде.

– Так. Це завжди так у політиці. Ми плануємо, розуміючи, що може вийти і не так, але сподіваємося, що завжди всі похибки будуть на нашу користь.

– Путін почав війну і вторгнувся в Україну, маючи хибні, фантомні уявлення, що він і лідер Сполучених Штатів Америки – це ті дві людини, які мають сісти і все вирішити між собою. Він мріяв і прямо говорив про нову Ялту. Замість Ялти була Аляска і показала зовсім інше. Що саме, як думаєте? Як Китай прочитав підсумки несподіваної зустрічі Трампа і Путіна?

– Тут ситуація багатовимірна. Справді, амбіції російського керівництва були значними. І Путін, його оточення, вочевидь, бачили Росію як один із центрів сили, можливо, навіть ключовий центр сили з іншого від американців боку світової системи. Війну в Україні можна розуміти по-різному: хтось може говорити, що це перемога Путіна, хтось – що поразка на сьогодні. Зрозуміло лише одне: Росія виявилася не настільки сильною, щоб претендувати на роль хоча б другої держави світу, поготів першої. І Китай, у принципі, читає цю всю ситуацію так, що американці дають Росії зрозуміти, що вона аж ніяк не рівна їм, як можливість втягти Росію в свою орбіту і зробити молодшим партнером.

Водночас ситуація значно складніша і для Китаю, і для Росії, і для американців, тому що тут стикаються ще два комплекси інтересів. Китай, хай який він потужний сьогодні економічно, у військовому плані все ще не рівний США. А якщо брати весь Захід, що неминуче буде об’єднаним фронтом у разі початку великого збройного конфлікту, – сьогодні Китай суттєво відстає. І особливо це стосується стратегічної стабільності, ядерної зброї, спроможності стримати американський ядерний удар або загрожувати Сполученим Штатам знищенням, що може бути чинником, який переконає американців поступитися десь. І Росія потрібна Китаю не менше, ніж Китай потрібен Росії, тому що сьогодні саме російська ядерна зброя – єдиний контраргумент проти американської військової міці.

І є ще один момент. Трамп і під час першої своєї каденції, і тепер демонструє, що для нього найбільший ворог, найбільша небезпека – це Китай. Він затято робить наголос саме на протистоянні з Китаєм і на цьому тлі не менш послідовно демонструє, що Росію він настільки великою проблемою не вважає. Ба більше, він майже прямо говорить про те, що було б непогано відірвати Росію від Китаю, переконатися в тому, що вони не будуть союзниками. Бо в цьому разі Китай втрачає стратегічну глибину і стає більш уразливим для американського тиску. І Китай має зважати на те, що поки Трамп при владі, є небезпека, що він захоче замиритися з Росією, обмінявши це на зраду Росією Китайської Народної Республіки.

Отже, Китай хоча й використовує слабкість Росії і намагається втягти її саме на правах молодшого партнера, але все ж партнера. Бо якщо він передавить, буде намагатися вичавити тепер із Росії максимум поступок, є потенційна небезпека, що він поставить Росію в ситуацію, коли та подумає, ну а чому б не продати Китай, чому б не отримати щось тут, відмовившись від чогось там. І ось ця непевність, зав’язана на конкретні персоналії, має сенс, поки при владі Трамп, Путін і Сі. Усі ці непевності якраз і роблять цю ситуацію, з одного боку, дуже небезпечною, а з іншого боку, – абсолютно мало передбачуваною.

– Зрозуміло, що в цьому рівнянні Китай розглядає Росію як свій ядерний боєзапас, і певний час це буде зберігатись. Хоча Трамп говорив, що за 10 років Китай має намір довести кількість ядерних боєголовок до тисячі, а де тисяча, там і більше, це – питання часу. Друге, що стосується можливості тиску Китаю на Росію, схоже, тепер навпаки: Путіну треба більше від Китаю, і він тисне. Він і поїхав туди аж на чотири дні, щоб просити кредити, цю «Силу Сибіру – 2», мікрочипи і так далі. Йому все треба, і треба зараз. Грошей нема, військову промисловість потрібно підтримувати і взагалі мати когось, хто б підпирав це все.

Безумовно, для Трампа відірвати чи не відірвати Росію – це важливе питання. Але для нього має бути питанням і те, що Китай підтримує, хай не дуже радісно й не публічно, зближення КНДР, Росії та Ірану. Теж ситуативно, але підтримує. Як із цим бути?

– Це справді велика проблема, до того ж тут навіть скоріше не про те, як Китай підтримує це зближення, воно трапилося б і без Китаю. Просто Китай не може собі дозволити відпустити цей процес. Усі три країни так чи інакше тепер в орбіті китайської політики. Усі три країни перебувають під багатьма санкціями й дуже залежать від китайської підтримки. Але вони не просили дозволу Китаю на тісне співробітництво між собою, і все, що може зробити Китай, – це якось інтегрувати цей трикутник у систему своїх зовнішніх зв’язків. І водночас у Китаю дуже незручна ситуація: він не може собі дозволити поразку Росії, щоб вона сьогодні капітулювала, навіть без військової поразки, через брак ресурсів і політичні негаразди всередині країни. Але водноча для нього є негативним і втягування в де-факто союз парій, якими є ці три країни.

Китай асоціюють із доволі сумнівною війною, яку веде Росія, сумнівною з погляду Глобального Півдня, адже Китай традиційно позиціонує себе як захисник суверенітету й незалежності держав. І одним з основних мотивів, який змушував багато країн дивитися на Китай як на позитивний, порівняно з американцями, приклад міжнародної поведінки, є постійна критика будь-кого за те, що вторглися в іншу державу, втрутилися у внутрішні справи. А тепер Китай фактично розмінює всі ці зароблені за десятиліття позитивні моменти на підтримку Російської Федерації. Тому що він, по суті, підтримує країну, яка веде однозначно агресивну війну, війну на захоплення чужої території, проти незалежності й суверенітету. Це дуже сильно б’є по Китаю. Те, що в перший рік Китай вдавав, що він взагалі не знає про цю війну, це не в останню чергу тому, що в Китаї так до кінця і не визначилися, як саме звести докупи ці два дуже суперечливих моменти. Але Китай змушений робити ставку на тактичні речі, на сьогоднішню підтримку Росії, запобігання можливому відриву Росії від КНР, на те, щоб сьогодні використовувати російську ядерну зброю як щит проти Сполучених Штатів Америки, і віддавати на замін інвестиції в майбутнє. Поки Китай веде себе так, він програє конкуренцію Індії, Туреччині, принаймні регіонально, у тому, що стосується легітимної ролі адвоката Глобального Півдня.

– Так, позиція Китаю через агресивну війну Росії вкрай незручна. Але, рано чи пізно, Китаю доведеться модифікувати свою позицію й ухвалювати якесь рішення. Адже на саміті ШОС, крім Путіна, який учергове публічно виправдовував і себе, і війну, про війну проти України ніхто не говорив. Єдиний, хто спромігся це зробити, був Моді, який закликав Путіна припинити цю війну, усі інші мовчали. Мовчали, тому що попросив Сі, чи тому, що їм байдуже?

– Він міг би попросити про це прямо, найімовірніше, були якісь домовленості. Але на зустрічах, невеличких пресконференціях, які були після низки двосторонніх зустрічей, питання про війну лунали. Водночас лідери урядів і держав уникали прямих відповідей на питання про цю війну.

Але є ще один момент, вага якого недооцінена в Україні. Країни Глобального Півдня справді вважають нашу війну чужою. Вони не сприймають її як те, що безпосередньо б’є по їхніх інтересах. І це до певної міри в короткій перспективі рятує Китай, який змушений захищати загарбницьку війну. Не сприймають, тому що Україна для них – країна Заходу, Росія для них теж щось незрозуміле, скоріше, частина колоніального минулого. І Захід – це традиційний історичний ворог, який завжди вів загарбницькі війни. Тобто один загарбник б’ється з іншим загарбником, нам це на краще. Але ця ситуація змінюється, і ми це вже спостерігаємо. Лідери країн Глобального Півдня ставлять собі питання: а до чого призведе ця війна? Наскільки вона спричинить розмивання цінностей і домовленостей, які виникли після Другої світової війни? І хоча на цьому саміті китайцям вдалося уникнути публічного обговорення проблеми війни, я певен, що за лаштунками це питання прямо або опосередковано порушували. Представники Глобального Півдня говорять про війну, бо розуміють, що Китай має ресурси, щоб вплинути на Росію, а отже, по суті, закидають Китаю некоректну поведінку. Китай змушений буде якось на це реагувати, критична маса проблем накопичується.

– Наведу дані СІПРІ: 2006 рік – оборонні витрати Китаю 55 млрд, 2013-й – 178 млрд, 2024-й – 314 млрд. Ще далеко до трильйона, але 314 – це теж чимало. І проти кого це все? Трамп радісно всім говорив, що Сі йому обіцяв, поки той при владі, поки він президент США, не захоплювати силою Тайвань. Будемо вірити, що глобального конфлікту поки що можна уникнути. Але насправді військові витрати і взагалі новий раунд, нова історія гонки озброєнь тепер зумовлює питання, наскільки далеко це може зайти, скільки може тривати і коли, теоретично хоча б, це може зупинитись?

– Це справедливо. І, у принципі, питання «проти кого» має декілька відповідей, які між собою взаємопов’язані. Наведені цифри можна доповнити ще деякими згадками. У 1990-ті роки, коли весь світ роззброювався, коли ми констатували кінець історії і говорили про те, що великих конфліктів більше не може бути, тоді у світі був, по суті, єдиний регіон, де країни далі збільшували витрати на оборону, – Східна Азія. І Китай був абсолютним лідером у нарощуванні витрат на оборону з двох міркувань. По-перше, він долав відсталість у військовій сфері, яка залишилась від не кращих в економічному і політичному сенсах попередніх десятиліть, щоб уникнути нового приниження, негативних наслідків колонізації, напівколонізації Китаю в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Але був другий момент – Тайвань. Якраз кінець 1980-х – початок 1990-х – це стрімкі реформи на Тайвані, демократизація і паралельно із цим тайванізація, процес боротьби за незалежність Тайваню від Китаю. На Тайвані дедалі більше людей хочуть незалежного життя від Китаю, окремої держави і ніяк не бажають бути пов’язаними з Китаєм – ні історично, ні політично, ніяк. Категоричне несприйняття КНР ідеї незалежності Тайваню запустило це стрімке нарощування озброєнь. Але з іншого боку, з боку Тайваню, стоять Сполучені Штати Америки. У них немає формального зобов’язання захищати Тайвань, союзного договору, навіть дипломатичних відносин. Та американці послідовно дотримуються позиції підтримки Тайваню, і Сполучені Штати десятиліття за десятиліттям заявляють, що вони не дадуть окупувати Тайвань. І це призвело до того, що Китаю довелося готуватися не тільки до захоплення Тайваню, якщо той проголосить незалежність, а вони почали готуватися і до протистояння зі США. Не щоб перемогти Америку й захопити її територію, а щоб утримати американців від втручання в можливий, дуже вирогідний конфлікт із Тайванем.

Коли сьогодні Китай говорить Трампу, що вони не нападуть, то, може, навіть не брешуть на 100 відсотків. Вони не нападуть, якщо для цього не складуться умови. Але якщо на Тайвані зміниться політична ситуація і вони спробують проголосити незалежність, це на 100 відсотків стане тригером для Китаю, який загрожуватиме силою, а зрештою її використає. Це запустить спіраль протистояння, від якої американці утриматися не зможуть. Так само, як не змогли утриматися від ситуації в Україні, не зможуть утриматися й від тої.

І тому так, сьогодні війна не починається, так, Китаю хотілося б узяти Тайвань з усіма ресурсами, виробництвами, що там є, а не просто випалений острів. Але політичні мотиви, неприпустимість того, що частина Китаю раптом проголосить незалежність, може стати вирішальною, і Китай піде на війну. І тоді конфлікт з американцями неминучий, і тоді Китаю буде потрібно все. І ось ці сучасні озброєння, які вони продемонстрували на параді, і модернізована армія, і навіть російська ядерна зброя.

– Кілька слів про парад. Трамп дивився парад, і не тільки дивився, він любить телебачення, поділився враженнями з усіма. Він сказав, що має гарні взаємини з усіма присутніми на параді лідерами. Правда, далі була багатозначна фраза: «І ми дізнаємося, наскільки вони гарні, протягом наступного тижня або двох». Козирні один-два-три тижні й гарні хлопці. Що далі із цим робити?

– Якщо мова про Трампа, побачимо, скільки триватимуть ці чергові два-три тижні. Але якщо говорити про сам парад як політичний демарш з боку Китаю, це, по суті, спроба продемонструвати союзникам Заходу, що Китай визначився зі своїм місцем у світовій системі. І якоюсь мірою на тлі чергового етапу торговельної війни, яка подекуди зумовлює відчуття безвиході, запропонувати Сполученим Штатам щось на кшталт нормалізації відносин, як це було під час першої каденції Трампа. Тобто сигнал був такий: ви бачите, що ми не поступимося, ми досить сильні, маємо союзників, ви нас силою не візьмете, сідаймо за стіл переговорів і домовляймося.

Проблема, по суті, в одному: чи готовий до цього Трамп, чи може він ще раз, як це було тоді, наступити на горлянку своєму антикитайському пріоритетові. І чи почують у Трампа цей заклик КНР. Бо якщо не почують, Китай залишиться з простягнутою рукою. І щоб не виглядати по-дурному, слабкими, їм доведеться провокувати американців ще раз. Де вони це зроблять? В Україні, на Тайвані, в Пакистані? Нам залишиться тільки дивитися. Але слова Трампа тоді можуть стати пророчими. Ми побачимо, що трапиться, невдовзі. І це може нам не сподобатися.

– Напевно, пекінський парад був демонстрацією передовсім для Трампа, а також Заходу, що Китай є, Китай тут, Китай готовий очолити й повести за собою Глобальний Південь у хрестовий похід проти Заходу. І справді, на цьому етапі, поки ще не пізно, поки гонка озброєнь не вийшла з берегів, домовлятися зі Сполученими Штатами. І, як дехто на Заході натякав, тоді мир в Україні може бути частиною цих домовленостей. Бо ні для Сполучених Штатів Америки, ні для Китаю Україна не є пріоритетом номер один. Ми це знаємо, розуміємо і пробуємо із цими, не найкращими, як любить говорити Трамп, картами грати в цю геополітичну жорстоку гру, яка забирає в нас наших людей і нашу землю. Побачимо в наступні два-три (чи скільки доведеться) тижні. Дякую за розмову.

Ігор Долгов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform

Фото: Євген Котенко / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут