Володимир Миколаєнко, ексмер Херсона

11 листопада 2022 року – день визволення Херсона. Для Володимира Миколаєнка, колишнього мера міста, цей день став символом віри, яку неможливо зламати.

У програмі Укрінформу «Є розмова» він згадує, як дізнався про визволення, ще перебуваючи у російському полоні; як слова «Херсон український» стали для нього ковтком волі; що допомагало триматися – молитви мами, дружини, доньки, побратимів. Говорили про сльози після повернення, про Херсон сьогодні, про людей, які залишились, і про те, що значить бути вдома після неволі.

– 11 листопада 2022 року – день визволення Херсона від російських окупантів. Пам’ятаєте той момент, коли дізналися, що місто нарешті звільнили? І що тоді відчули, як людина, як херсонець і як колишній мер? Розумію, що ви в той час були, на жаль, у російському полоні. Але в який момент саме ви дізналися, що місто звільнене?

– Дуже добре пам’ятаю той день, з багатьма подробицями. Та для мене то був уже кінець травня 2023 року. На той час я був переконаний, що Херсон вільний. Таке відчуття серцем, як кажуть, навіть сумнівів не було. Але нам майже кожного дня казали, що Україна – вже все, повністю російська. Що Запорізька область, Херсонська область вже в складі Росії, а там уже просто питання часу – всі інші області. Ну, майже ніхто не сумнівався, що це брехня. Але знаєте, все ж таки, хоч як би там було, коли тобі кожного дня про це кажуть, – не те що сумніви, але певний сум із цього приводу відчувався. І в кінці травня 2023 року був черговий допит, і після допиту я кажу: я вам можу задати питання? Ну, кажуть, задавай. Я кажу: Херсон чий? Мені пошепки людина сказала, що український. Область – російська, а Херсон сам – український. Знаєте, ти в полоні і ти розумієш, що ти обмежений у свободі. Але таке враження було, що начебто моя ось ця несвобода стала набагато меншою. Таке враження, що я вийшов просто подихати повітрям волі. Я дуже радів із цього приводу.

– Пане Володимире, дозвольте уточнити, окупанти вам сказали, що Херсон український?

– Саме так. Слідчий, саме росіянин. Ну, це була людина десь, наскільки я розумію, при великих чинах. І я думаю, що йому якось це було незрозумілим – ті режими, в яких нас тримають, бо він мені також поставив питання. Каже: не по протоколу, будемо так казати, а як вас тут годують? Я кажу: можна я не буду на це питання відповідати? Він каже: можна, я і так усе бачу. Такі ми були «доходні» і страшні. Я не розумію, навіщо він ставив це питання. Можливо, для нього це було дивиною, що нас тут узагалі не годують.

– А що допомогло вам витримати полон? І чи було щось, що тримало внутрішньо, – слово, спогад чи людина? Я читала ваші попередні інтерв’ю, ви згадували про маму дуже часто. Тепло мамине і, можливо, мамині думки, мамина молитва – це те, що вас тримало. Чи було ще щось?

– Я думаю, що не тільки мамина, а й молитва дружини, доньки. Я пишаюся своєю донькою, вона в мене з першого дня військова, і для мене, знаєте, це справжня честь. Я думаю, що мабуть виховав дитину правильно. Тримали й ті люди, які знаходилися поруч. Це дуже важливо – відчуття єднання, відчуття братерства, взаємопідтримки, воно дуже багато вартувало. Це таке певне диво. Ти відчуваєш, що у тебе, начебто, самого не вистачає сил, але комусь гірше, треба йому допомогти. І це було дійсно диво. Це рятувало життя, і я відчував це достатньо часто. Ну і, зрозуміло, спогади про рідних, і бажання їх побачити, побачити власну державу. Знаєте, я завжди був такий достатньо кріпкий чоловік. Але сьогодні от відбувалися певні заходи до Дня звільнення Херсона, до 3-ї річниці, і мене запросили. Там були вшанування, вітання, нагороди вручали. Але це мене більше всього не те, що вразило, а розчулило. Були творчі вистави і діти вийшли й співали нашого Славня – гімн України. Ми піднялися всі, дехто підспівував. А я стояв й у мене просто текли сльози. Я не можу зупинитися, я ніколи за собою такого не помічав, але, мабуть, уже прорвало. І я стою, й отак вони градом течуть, зупинитися не можу і втираюся. І тут на серці руку тримаю, і сльози витираю. Я зрозумів, що я вдома. Нарешті я вдома. Я відчув себе, що я в Херсоні. Так, зруйнованому, знищеному, постарілому, але не побореному.

Фото: Суспільне Новини/Іван Антипенко

– А чи були сльози у вас до цього моменту? Чи плакали ви? Чи щось вас зворушило, коли вас звільнили?

– Ви знаєте, я дійсно, коли повернувся додому, почув українські пісні. Я почув українські пісні і воно так мене розчулило, тому що це саме те, чого не вистачало. Так, ми співали іноді. І Славня співали, і хлопці згадували українські, ту ж саму «Червону руту» наспівували тихесенько, щоб ніхто не почув. Хтось був такий: та ви що, не можна, нас же зараз заскочать і поб’ють. Ну, разом більше, разом менше, але хоч душею якось відпочити від напруження. Там ми не плакали. А от тут, коли я вже з’явився вдома, то прорвало, як кажуть.

– А чи були моменти, коли віра у визволення здавалася примарною? І що повернуло вам цю віру?

– Я, коли потрапив в полон, чогось для себе вирішив, що пробуду в полоні 21 добу. Не знаю чому. От таке придумав: 21 добу. І коли оцей 21-й день пройшов, а я ще у в’язниці, то я просто втратив віру і начебто життя закінчилося. Це було дуже страшно. І десь пару днів я якось розплився, дуже погано себе почував. А потім зібрався і думаю: ну чого 21 день, треба жити кожним днем, не ставити якісь собі там конкретні дати, не встановлювати. Тут так думаєш: головне – вийти з полону в цьому році. До речі, я не очікував, що мене звільнять у серпні-місяці. Я був певен у тому, що я приїду додому, якщо поїду, бо вони мені казали, що ти додому вже ніколи не повернешся, ти тут у в’язниці помреш. Ну, я думаю, що не тільки мені. Але мені це казали ще в Херсоні. То я думав, що буду десь останнім. І коли почалися ці обміни, починаючи з весни цього року, хлопці навіть собі розпланували – коли вони поїдуть додому. А я думав: хоча б у цьому році потрапити, хоча б на новий рік. Я не був у цьому впевнений, але мріяв про це. І мені дуже приємно, що мої мрії здійснились.

Але дуже боляче, бо кожного дня думаю про тих хлопців, які там залишились, і дуже гарно собі усвідомлюю – що там із ними відбувається. Це дуже важко, дуже важко.

– А яким ви побачили Херсон після звільнення, після того, як ви повернулися – фізично, морально, по-людськи? Що найбільше вразило і, можливо, що болить досі?

– Ви знаєте, вразили, мабуть, дрони, які літають кожного дня над головами херсонців і полюють на них, вбиваючи кожного дня в місті людей. Оце дуже сильно вразило, тому що розумієш, що ця гидота сидить на тому березі і просто вчиться вбивати саме на херсонцях. По великому рахунку, в Херсоні залишились, як я бачу зараз, люди похилого віку, і в більшості своїй – жінки або малеча. І вони кожного дня є мішенню в цьому полюванні. Це сильно вразило. І знаєте, що вражає ще: що всі це бачать, розуміють, але чомусь мовчать про це.

– А як ви думаєте, чому?

– Про це треба кричати кожного дня, на весь світ кричати, що це вбивці, які прийшли. Вони розповідають, що їх тут чекали, що це історичні землі російські, що вони прийшли звільняти. Вони прийшли вбивати, просто вбивати. Як вони казали: ми єдиний народ, а от хто не згоден з тим, що ми єдиний народ, той повинен бути знищений. Оце найстрашніше. Я кажу з подивом, читаючи іноземні коментарі стосовно війни, – дуже здивувався, коли побачив, що хтось намагається ще зрозуміти «загадочную русскую душу». Нема там ніякої душі. В них душі не більше, ніж у тих дронах, які літають і вбивають наших людей. Ну, що ви шукаєте? Треба зрозуміти вже раз і назавжди, що це просто негідники, які прийшли вбивати, захоплювати території. Інших думок і мрій у них ніяких немає.

– Після пережитого, як змінилося ваше ставлення до життя, до політики і до служіння громаді? Чи маєте бажання брати участь у наступних виборах у Херсоні?

– Я відкритий до пропозицій. Щодо політики – однозначно ні. Яка політика? Мене дуже непокоїть, вразило те, що зараз іде якась політична боротьба. У тому числі непокоїть, що у мене дуже багато побратимів зараз знаходяться в полоні. А як вони проголосують, поясніть мені, будь ласка? Або як проголосують ті хлопці, які сьогодні знаходяться в окопах там, я не знаю, в Покровську? Як це можна зробити? Це мене дуже сильно непокоїть. І тому ніякої політики на сьогодні! Ми не перемогли. Поки ми не перемогли, ніякої політики не повинно бути. Я якось сказав, що якщо вам не вистачає якихось виборів, оберіть свого голову ОСББ, нового призначте – і хай він вами керує, і заспокойтеся.

Що стосується громадської діяльності, – однозначно так. Я буду цим займатися. Я сьогодні домовився про зустріч із керівником нашої міської військової адміністрації. Ми з ним зустрічаємось і обговорюємо проблематику, чим треба допомагати місту. Я розумію проблеми. Зрозуміло, що проблема №1 сьогодні – запуск опалення в будинки наших херсонців.

Питання №2, але тут ні він, ні я не зможемо ніяк вплинути на це, – це якось закрити повітря над Херсоном, тому що мене це дуже непокоїть. Бо я тут уже тиждень і бачу, як кожного дня зранку до вечора – і вранці, і вдень, і ввечері, і вночі – це стріляють, стріляють, стріляють, і люди гинуть і втрачають своє здоров’я. Дуже багато поранених. За вчорашній день – 7 поранених. Для когось це просто цифри, а для нас це чиєсь здоров’я, це чиєсь життя.

Я з захопленням ставлюся до херсонців, які вони дійсно незламні. Я пишаюся своїми земляками, бо вони – це приклад для мене. Я не знаю, де важче: чи там було в полоні, чи тут кожного дня під цими обстрілами. Тим більше, там у полоні – чоловіки, вони також незламні. Я тими побратимами дуже пишаюся, тими людьми, з якими я зміг познайомитися в більшості – 36-а бригада – морпіхи миколаївські, які боронили Маріуполь, 501-й батальйон, 503-й батальйон. Знову ж таки, Маріуполь – ті, хто не підкорилися. Їх за це карають, вони досі знаходяться там уже майже 4 роки у в’язниці тільки за те, що вони надали спротив. Виключно не за це їх карають, тому що той, хто десь потрапив у полон пізніше, вже дуже багато з них поїхали додому. А ось цих просто показово карають. Я розумію, що вони карають не для українців, вони карають для своїх, щоб показати, що оці люди начебто вбивали цивільне населення, начебто вони підривали ці будинки. Пам’ятаєте, я думаю, що це неможливо забути, – той театр маріупольський, де 1200 жінок з дітворою загинули. Це просто жахливий злочин, який вони хочуть перекласти сьогодні на відповідальність саме наших хлопців.

– Пане Володимире, з вашого досвіду, з чого має починатися відновлення міста після окупації? З інфраструктури, з людей чи все ж таки з правди?

– Хочу сказати, що сьогодні питання все ж таки №1 – саме люди. Мені дуже приємно казати, що наша міська адміністрація забезпечить якісне освітлення, газопостачання. Я сподіваюся, що так само буде отримане теплопостачання у всі будинки за можливості. Зрозуміло, що мікрорайон Острів – це один із мікрорайонів, який просто сьогодні як пустеля по великому рахунку. Не так багато людей залишилось у місті. Якщо до війни було 340 тисяч населення, зараз у кращому випадку 60 тисяч. Але, тим не менш, про них треба дбати. І я думаю, що люди зараз будуть також повертатися до Херсона. Можливо не сьогодні, але завтра, післязавтра. Коли окупантів погонять туди вже до Криму, а там і далі, то я думаю, що і херсонці будуть повертатися. Це пріоритет №1. І я сповнений оптимізму. Мені вчора подарували календарик з видами Херсона, будівель, які дуже сильно пошкоджені і вони є історичними. Так само і міська адміністрація, морська академія. Але вони намальовані з оптимізмом завтрашнього дня, що це буде все відновлене, що це буде ще гарніше.

Фото: Суспільне Новини/Іван Антипенко

– Що би ви сказали людям, які залишилися в Херсоні, і тим, хто вимушено поїхав?

– Ви знаєте, тим, хто залишився, я з ними спілкуюся кожного дня на вулицях міста. Я їм кажу про свою любов і свою повагу, і що ми спільно разом переможемо. Разом з містом, зрозуміло – місто з Україною. А тим, хто поїхав… Я пригадую 2014 рік, коли почалося захоплення спочатку Криму, а потім захоплення Донбасу, війна на Донбасі. До речі, 2 міста в Україні – це місто Маріуполь і місто Херсон – мають відзнаку ООН – міста толерантності. От за той прихисток біженців, переселенців, правильніше казати 2014 року. Ось сьогодні вся інша Україна приймає у себе наших херсонців. Я дякую і Україні, і тим країнам, зрозуміло Польщі, яка понад 4 мільйонів українців прихистила, також Німеччині величезна подяка. Але якщо відверто, мене дуже непокоїть, що оцей прихисток отримали не тільки наші жінки і діти, а також чоловіки призивного віку, які зараз сидять і в Польщі або в Німеччині, або десь у Португалії чи в Італії, і розповідають звідтіля, як треба захищати свою батьківщину, як треба любити свою батьківщину. Це дуже огидно. Але в кожному суспільстві є певний прошарок населення саме таких категорій. Не будемо на них звертати уваги. Я якось сказав, що можливо треба подумати про їхнє громадянство. Це моя особиста думка.

– Як ви бачите Херсон через 5 років? Яким ви його бачите? І що потрібно зробити, щоб це в майбутньому сталося? І де ви себе бачите в цьому майбутньому?

– Я себе бачу в місті, у будь-якому випадку. Де? Ви знаєте, знов таки, якщо повертатися до політики, я в 2020-му році свідомо не пішов на вибори. Сказав, що я втомився від цієї роботи, бо вона дуже важка. Воно здається таким: а що ти там, міський голова, сидиш і команди роздаєш, люди працюють, а ти там, вибачте, каву п’єш і отримуєш задоволення від цієї посади. Це дуже невдячна посада. Й у мене змінився світогляд. Тому я переконаний, що Херсон за 5 років – це вільний, і Херсонщина вільна. Та це буде набагато раніше, я навіть не сумніваюсь у цьому. Єдине, мене дуже непокоїть, щоби не відбулось таке само, щоб про Херсон знову не забули. До речі, дивно, але за всі українські часи школи в Херсоні не будували. А ось після 2014 року ми почали будувати школи.

– Пане Володимире, те, що я читала, що ви пережили в колонії, і те, як ви вчинили, коли хотіли вас обміняти, – що ви віддавали тяжко хворих хлопців замість себе, заслуговує на величезну повагу. Чи вважаєте ви себе героєм?

– Ні. Якось мені, по-перше, дуже ніяково, коли до мене підходять і щось розповідають про якісь там мої героїчні вчинки. Та у нас таких героїчних вчинків багато. По-перше, от сьогодні мені дуже було приємно, що я зустрів хлопця, з яким ми були разом у теробороні. Він такий самий герой, як я. Він прийшов також із першого дня захищати своє місто. Ну, він не потрапив у полон. Він, вибачте, вийшов розумнішим за мене, тому що, коли мене запросили на зустріч, я прийшов на цю зустріч, а він каже: а я відчув, що то була засідка. Він зараз тут бореться за місто, а я буду тепер приєднуватися до цього.

– Допомагаєте боротися за місто?

– Так. Для мене герої ті, кого сьогодні я зустрічаю на вулицях міста. Це для мене справжні герої, але не всі. До речі, от я не сказав про громадський транспорт. Дякую також, громадський транспорт працює в місті Херсоні. Так, полюють і навіть за маршрутками цими. От я поїхав туди в бік мікрорайону Острів, і якийсь один мешканець місцевий каже: та з ким ми зв’язалися, з ким ми воюємо, це ж ядерна держава та інші не зовсім коректні речі. Думав, що я ледь за горло його не вхоплю, не витримують нерви. Я розумію, що цього не можна робити, але з такими настроями нехай їде туди на лівий берег і там оці речі розповідає. Мене цим чіпляти зараз не можна.

– Я з вами погоджуюся, бо це дуже важко – сприймати отаких ждунів на 4-й рік війни.

Маю ще запитання до вас щодо діючого мера Колихаєва. Я знаю, що він, за попередньою інформацією, знаходиться у в’язниці. Чи у вас є розуміння, що з ним зараз? І чи підлягає він обміну?

– Для мене взагалі дивна історія – його затримання. Я не розумію, за що вони його затримали, бо він був затриманий вже в кінці червня 2022 року. Його, Віталія Лисенка і Ростислава Маршака. Їх – Лисенка і Маршака – відпустили десь за 2-3 місяці, точно не пам’ятаю, скільки хлопці там побули в полоні. А Ігор Вікторович, за моєю інформацією, знаходиться десь у в’язниці в Пермському краї. Але що вони йому інкримінують – я не знаю.

– Дякую вам і за ваш час, і за ваш героїзм, і за ваш приклад можності.

– Це Херсону дяка, бо це місто – приклад мужності і героїзму.

Ромову вела Христя Равлюк

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform

Перше фото: Офіс Президента