Професор Національного медичного університету імені Богомольця Олег Чабан нещодавно випустив книгу Психотерапевтичні етюди (видавництво BookChef). Це текстова версія Youtube-каналу відомого психіатра й психотерапевта. Книга зацікавить тих, хто хоче зробити своє життя більш мотивованим та якісним, і допоможе зрозуміти, куди рухатися далі.
В інтерв’ю NV Life Олег Чабан розмірковує, як війна змінила українців, як сформувався ген стійкості та як реальність впливає на переоцінку цінностей.
— Пане Олеже, зараз українці переживають особливо складний період (часті відключення світла, холод у домівках, ворожі обстріли). Як ви вважаєте, чи може це якось зламати українців, і чи насправді ми такі сильні, як про нас говорять?
— Українців це не «ламає», але звичайно виснажує. Будь-хто може втомитися від власного постійного страху та тривоги. Але ми сильні не тому, що не відчуваємо страху, а, тому що попри нього продовжуємо жити, працювати й дбати одне про одного. Звернули уваги скільки з’явилося роликів про турботу навколо собак, котів, лебедів в морозні дні? Допомагаючи комусь — в першу чергу допомагаєш собі. Це робить тебе людяним, а значить соціально активним, в тому числі в колективному захисті.
Війна — далеко не перше величезне випробовування для нашого народу. Зверніться до історії України. І що? Вижили, живемо і будемо жити. Щоденно через професію слухаючи історії поневірянь та страждань я дивуюсь, як люди не дивлячись на всю навалу біди яка на них звалилася одночасно можуть чомусь порадіти. Будують плани, турбуються не так про себе, як про інших. Для мене звична річ бачити, що якась бабуся, судячи з її далеко не шикарного вигляду і мабуть, маленької пенсії, годує голубів чи безхатченків котів. В нас вже якийсь ген стійкості сформувався помножений на зміну архетипу — українці – як архетип матері, яка намагається всіх помирити, обігріти та нагодувати — на архетип воїна який буде битися за своє до кінця. Ген — стійкості та виживання будь-які негаразди та випробовування.
— Наближається четверта річниця повномасштабної війни, і багато українців знову занурюються у болючі спогади того дня. Як справитися з тривожністю, і зберегти віру у краще майбутнє?
— Тривога зменшується, коли ми повертаємо контроль у малих речах: режим, харчування, інформаційна гігієна, тілесна активність, підтримка близьких. Як казав адмірал США Вільям Макрейвен на своєму знаменитому виступі перед випускниками Техаського університету: «Якщо хочете змінити світ, почніть із того, що застелите своє ліжко». Геніально. Верни контроль тому, що ти можеш контролювати та ще й побачити результат своїх дій. Нехай це лише твоє ліжко, чи порядок на робочому столі, чи інструментах, кухонному посуду. Взагалі віра тримається не на оптимізмі, по якому постійно «гамселить» оточення, а на відчутті сенсу, дії та баченні результату в дрібницях. Я завжди повторюю: «Не відкладаючи думки про грандіозні плани свого життя, турбуйся про дрібниці – вони ближчі до тебе і вони диктують настрій зараз, в цю хвилину».
— Відкладати щось на потім, до кращих часів так сказати, це правильно чи ні? І як сильно впливає реальність на переоцінку цінностей?
— Відкладати життя «до кращих часів» — це типова пастка. Реальність війни радикально загострює цінності: важливими стають не плани, а присутність, стосунки й прості радощі тут і тепер. Зробити три речі, нехай дрібні й здавалось б дуже індивідуальні, навіть егоїстичні, але ти вже зможеш вернутися в баланс: 1. Щось приємне для тіла, 2.Щось приємне для душі. 3.Щось приємне від оточення: спровокуй оточення на похвальбу себе. Подякуй собі, що ти є у них. Смішно — але працює. Говори про себе, особливо вранці, гарно — джерело забудеться, а інформація залишиться. Пам’ятай про емоційний шлейф — погладив себе фізично і духовно — задоволення ще буде триматися деякий час, навіть не дивлячись, що його хтось буде намагатися зіпсувати.
— З якого віку можна говорити з дітьми про війну, ну хоча б якісь базовій речі доносити? Вже у садочку діти ходять в укриття, спочатку для них це напевно ігровий процес, але ж вони дорослішають, чують розмови. Якщо з дитиною чесно говорити про війну, чи може це якось нашкодити її психологічному стану?
— Говорити можна з будь-якого віку, але мовою, відповідною розвитку дитини. Чесність не шкодить, шкодить мовчання і тривога дорослих без пояснень. Діти дуже легко зчитують нашу тривогу та невпевненість. І якщо ми не переводимо це в слова, то іноді отримуємо парадоксальну ситуацію — ми в тривозі та страху, а дитина відчуває що вона в цьому винна. Це дуже погано. За цим стоять психосоматичні розлади, тому розмовляй і пояснюй. Спокійно і без надриву. Але не просто «завантажуй» дитину, а пояснюй і розмовляй в діалозі: «А ти як думаєш?» «А пам’ятаєш було «ось так», але ми «зробили так і розв’язали це питання.
— Чи варто заохочувати дитину до навчання, обіцяючи за це винагороду у вигляді подарунків чи якогось дозвілля?
— Зовнішня винагорода працює, але коротко. Для довгострокової мотивації важливі цікавість, відчуття компетентності та підтримка, а не подарунки. Дуже важлива винагорода, вона діє, як стимул перспективи. В нас є мізерна мозкова структура нижче префронтальної кори, яка відповідає за передчуття насолоди, а не за саму насолоду, чи винагороду. Навіщо вона потрібна? Правильно. Для стимуляції нашої діяльності в правильному напрямку на досягнення. «Погладжуйте» її.
— Як мамам побороти почуття провини за те, що вони залишаються з дітьми в Україні? Як зрозуміти, що варто звернутися до психолога, щоб проговорити якісь наболілі проблеми, і не жити з синдромом «поганої матері»?
— Почуття провини — нормальна реакція на ненормальні обставини. До психолога варто звертатися, якщо провина стає постійною, заважає радості та контакту з дитиною.
— Як на вашу думку, у чому популярність реаліті-шоу, ну, наприклад Холостяк. Люди дивляться, активно обговорюють, критикують. Чи насправді оце занурення у чуже життя, проблеми, допомагає «відірватися» від реальності?
— Реаліті-шоу — це форма ескапізму: безпечне занурення в чужі емоції замість власних. Воно не лікує, але тимчасово знижує напругу. Це як зайти в гості до чужих людей та ще й неочікувано на кухню: живе непричесане життя емоцій, дій, слів, відносин — на цьому побудований ефект захоплення реаліті-шоу. Спроєктуйте це на шоу Холостяк. Ви поглинаєтеся чужими емоціями які не прописані ми так думаємо сценаристом фільму, а імітують реальне життя — звідси цей ефект занурення і відключення від власних емоцій.
— Дуже часто наших публічних людей (частіше зірок) критикують через те, що вони хизуються відпочинком, якимось дорогими покупками. Це може говорити про заздрість і невдоволення власним життям, чи це ще просто можливість виплеснути негативні емоції, написавши хейтерський коментар?
— Хейт — це суміш заздрості, фрустрації та способу розрядки. Люди реагують не на зірок, а на власне відчуття несправедливості. Тому на хейт не варто реагувати. Скоріше пожаліти тих, хто не знайшов іншого способу розвантаження та справитися з власним безсиллям чи проблемами. Незадоволенні чимось у своєму житті люди по своїй долі та природі вони завжди будуть проявляти цинізм і нігілізм. Так вони знаходять свою хитку рівновагу.
— Нещодавно у вас вийшла книга Психотерапевтичні етюди. З якого віку, на ваш погляд її можна читати й чи не плануєте ви продовження книги?
— Книгу можна читати з підліткового віку, приблизно з 15−16 років. Продовження можливе, бо тем для терапії в нашій реальності, на жаль, не меншає, а збільшується. Я реагую на дописувачів та глядачів нашого «Клубу думаючих людей» який інтуїтивно сформувався на моєму YouTube-каналі, тому, якщо буду бачити, що це потрібно людям, подумаю над продовженням. Тим більше, що в мене склалася хороша співпраця з видавництвом BookChef. Так що пишіть. Побачимо.
