Олександр Волосянський — військовослужбовець 68-го батальйону 101-ї Закарпатської бригади ТрО, командир групи безпілотних систем, депутат Ужгородської міської ради.
У інтерв’ю Суспільному розповів про службу в ЗСУ, скарги на роботу чиновників і корупцію у владі, за якою спостерігає з фронту.
“У військкоматі побачив двох рідних братів”
— Повномасштабна війна триває вже майже чотири роки. Стільки ж ви у Збройних Силах України. Яким для вас був початок повномасштабної війни?
— Для мене початок повномасштабної війни розпочався вранці 24 лютого 2022 року, коли надійшли повідомлення про те, що Росія напала на нас. Я прокинувся і сказав дружині, що я не можу залишатися осторонь цього і маю йти боронити нашу землю, нашу сім’ю. Зідзвонився з друзями, товаришами Віктором Щадеєм, Федором Шандором та іншими. І в той же день ми вже були у військкоматі, записалися добровольцями у військо, ввечері вже були у пункті тимчасової дислокації нашого 68-го батальйону.
Військовослужбовець 68-го батальйону 101-ї Закарпатської бригади ТрО, командир групи безпілотних систем Олександр Волосянський. Фото: Олександр Волосянський | Facebook
Також у військкоматі зустрів двох своїх рідних братів, які теж прийшли служити, вони потрапили у наш підрозділ. Тоді ми розпочали нашу службу разом. Так почався перший день повномасштабного вторгнення. Після короткого, але виснажливого навчання на Закарпатті, де ми в прискореному режимі опановували все необхідне — від тактики малих груп до поводження зі зброєю, — нас перекинули на Донбас.
Довга дорога тривалістю понад тиждень, де з кожним кілометром повітря ставало важчим. Фронт між Слов’янськом і Ізюмом тоді був напружений до межі. Постійні обстріли, розбита інфраструктура, спалені ліси й села, які ще вчора жили мирним життям. Там війна вже не була новиною з телефону — вона відчувалася в землі під ногами, у гуркоті артилерії, у втомлених очах побратимів. Саме там прийшло справжнє усвідомлення: тренування закінчилися, тепер кожне рішення має ціну, а поруч — люди, за яких ти відповідаєш так само, як і за себе. І попри страх, невідомість і втому було чітке відчуття, що ми на своєму місці.
“Сім’ї важко, а ти поруч лише подумки, в коротких дзвінках і повідомленнях”
— Що особисто для вас є найскладнішим під час служби в ЗСУ?
Найскладнішим у службі в ЗСУ для мене виявилося зовсім не те, до чого зазвичай готуються на війні. Не фізичні навантаження, не інколи повна відсутність їжі чи елементарної можливості нормально помитися або випрати речі. Не тривале перебування в бліндажах і окопах під землею — не день і не два. Не обстріли, не постійний недосип і навіть не щоденна загроза поранення чи смерті від FPV-дрона, артилерії, стрілецької зброї — найважчим виявилася розлука зі своєю сім’єю, з дружиною, з синами, родиною.
Коли я пішов у військо у 2022 році, мій старший син мав 14 років. Він був ще невисокий, худорлявий підліток — нижчий за мого молодшого брата. Минув рік — і він уже переріс його. Ще через рік став вищим за дружину, пізніше — за бабусю. А зараз він майже мого зросту: у мене 190 сантиметрів, у нього — 185. І найболючіше в цьому — не самі цифри. А усвідомлення того, що діти ростуть і дорослішають без мене. Що всі ці зміни, перші важливі рішення, становлення характеру відбуваються тоді, коли ти далеко. Що сім’ї важко, дружині важко — а ти поруч лише подумки, в коротких дзвінках і повідомленнях. Оце і є найважче. Коли ти тримаєш позицію, але не можеш обійняти своїх.
Військовослужбовець 68-го батальйону 101-ї Закарпатської бригади ТрО, командир групи безпілотних систем Олександр Волосянський. Фото: Олександр Волосянський | Facebook
Про корупцію у владі під час війни
— Ви як чинний депутат Ужгородської міської ради періодично публікуєте у Facebook дописи про ймовірні корупційні дії чиновників. Як реагуєте з фронту на ці речі?
— Коли захищаєш майбутнє країни, жертвуєш власними миттєвостями з тими, заради кого й стоїш на цій війні. Часто і мешканці громади, і люди безпосередньо з фронту знаходять мене навіть там. Завдяки Starlink у нас є інтернет — і в окопах, і в бліндажах, і на позиціях, тож вони можуть написати, звернутися з проханнями про допомогу. Переважно це побутові, але важливі для людей питання: ремонт будинків, асфальтування прилеглої території, проблеми з комунікаціями, або ж звернення щодо забудови — щоб не захоплювали й не забудовували їхні земельні ділянки.
Ці питання добре відомі кожному, хто працює з громадою. І я не можу залишатися осторонь. Навіть перебуваючи на фронті, реагую так, як умію і вважаю за потрібне — публічно. Через свій акаунт у Facebook, через власну стрічку, я доношу цю інформацію до чиновників мерії, щоб вони звернули увагу, відреагували і, зрештою, щоб проблеми мешканців були вирішені на їхню користь. Для мене це продовження відповідальності. Бо захищати країну — це не лише тримати зброю в руках, а й не втрачати зв’язок із людьми, заради яких ти стоїш на цій війні, і робити все можливе, щоб їхній голос був почутий, навіть коли ти сам у окопі.
“Щодня надходять скарги на роботу чиновників”
— Чи звертаються до вас місцеві жителі із скаргами на роботу чиновників?
— Навіть коли я на фронті, до мене щодня надходять звернення зі скаргами на роботу чиновників. І це не просто скарги — це крик про допомогу. Дуже часто їх пишуть побратими, ветерани, учасники бойових дій — люди, які тримали фронт, коли багато хто з чиновників сидів у теплих кабінетах. Ці люди, які віддали здоров’я й роки життя за Україну, сьогодні змушені принижуватися, ходити по інстанціях, випрошувати елементарне та отримувати у відповідь байдужість, зневагу або формальні відписки. Це неприпустимо. Це знецінення служби і жертви.
Військовослужбовець 68-го батальйону 101-ї Закарпатської бригади ТрО, командир групи безпілотних систем Олександр Волосянський. Фото: Олександр Волосянський | Facebook
Але обурення наростає не лише серед ветеранів. Цивільні жителі міста масово скаржаться на бездіяльність, саботаж і повну відірваність чиновників мерії від реальних проблем людей. Поки країна воює — тут, у тилу, керівники міста дозволяють собі працювати так, ніби нічого не відбувається. Я прямо заявляю: така робота мера Богдана Андріїва і ужгородських депутатів — це зрада довіри громади. І відповідальність за це має бути не на папері, а реальна — з конкретними прізвищами й рішеннями.
— Як охарактеризуєте фінансування потреб армії з бюджету Ужгорода?
— На початку 2024 року я офіційно звернувся до мерії із запитом про виділення 24 мільйонів гривень на 130 дронів для військових з Ужгорода. Цей запит був повністю проігнорований. Без пояснень. Без альтернатив. Без відповідальності. Водночас ми бачимо реальні приклади у різних регіонах України, де громади не ховаються за відмовками, а системно підтримують ЗСУ: Дніпро у 2024-му році закупив дронів на 300 мільйонів гривень. Львів лише за один місяць 2024-го року придбав близько 750 FPV-дронів на 10 мільйонів гривень. Рівне у травні 2024-го року закупило близько 100 нічних дронів Mavic 3Т.
На Закарпатті — Перечин, Батьово та інші міста й села — системно купують дрони та обладнання для фронту. Є навіть села, як-от Шишаки у Полтавській області, які вже не перший раз закуповують десятки дронів для нашого батальйону.
Окремо варто сказати про Оноківську громаду: третину бюджету там спрямовується на потреби ЗСУ. Кожному військовому-мешканцю громади, який воює на фронті, щороку надають по 200 тисяч гривень на закупівлю спорядження, оснащення, екіпірування. У Холмківській громаді кожен військовий отримує близько 30 тис. гривень матеріальної допомоги щороку. В Ужгороді — 0.
І на цьому тлі постає просте, але болюче питання: чому одні міста і села в Україні знаходять можливості допомагати фронту, а Ужгород — ні? Чому там, де рішення можна і треба приймати, обирають мовчання та бездіяльність? Підтримка ЗСУ — це не добра воля і не піар. Це обов’язок кожної громади, поки наші хлопці тримають лінію фронту.
— Про що мрієте після завершення повномасштабної війни?
— Я мрію про те, що повернутися до своєї сім’ї і родини, до дружини, до своїх синів.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook | YouTube | Telegram | Viber | Instagram | Threads | WhatsApp | TikTok
