Іван Марчук — один із найвідоміших українських художників. Його біографія – свідчення протистояння митця й імперської системи СРСР. Народився майбутній художник у 1936 році на Тернопільщині. За своє життя він пройшов шлях від переслідувань КДБ, заборон на виставки до світового визнання й персональних виставок на різних континентах. Радянська влада тричі відмовлялася дозволяти Марчуку вступити до Спілки художників. У 1984 році в майстерні художника відбулися обшуки, йому на тривалий час заборонили виїзд за кордон. Лише наприкінці 1980-х, із початком перебудови, Марчук вирушив спершу до Австралії, згодом до Канади та США.
У 2007 році британська газета The Daily Telegraph включила його до списку «100 геніїв сучасності».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Сьогодні Іван Марчук — найдорожчий сучасний художник України: у 2024 році його пейзаж «Зійшов місяць над Дніпром» був проданий на аукціоні Goldens за 300 тис. дол. З початком повномасштабної війни Росії проти України митець живе в Австрії, де вже відбулися кілька його великих виставок.
У розмові з Kyiv Post напередодні свого 90-річчя, Іван Марчук говорить про незламність духу, мистецтво як форму свідомості, про батька та Батьківщину.
Kyiv Post (KP): За дев’ять десятиліть життя ви бачили зміну імперій, режимів і кордонів. Що, на вашу думку, є справжньо минущим, а що — нетлінним?
Іван Марчук (ІМ): Нетлінною є душа людська. І мистецтво — нетлінне. Як для мене, то передусім мистецтво. І багато чого ще є нетлінного. В принципі, дуже багато. Але якщо все перелічувати — то ми загубимося. Є речі, які неможливо порахувати.
KP: Радянська система намагалася вас зламати, але не змогла. Що, на вашу думку, робить митця незламним? У чому сила Івана Марчука?
ІМ: У силі духу. В упертості. В затятості. У бажанні володіти світом — людьми, простором. (Усміхається.) І це мені вдалося. Вся планета знає Марчука. Бо тепер допомагають оці машинки (показує на мобільний телефон — прим. авт.), і вони всюди спостерігають. Там, де був Гоген, там уже й Полінезія дивиться на Марчука. (Усміхається.)
Й оця моя затятість — вона з дитинства. Вона не з’явилася потім. Вона була в мені відразу.
KP: А в чому це проявлялося в дитинстві?
ІМ: Я з дитинства намагався у всьому бути першим. Скільки себе пам’ятаю! В школі я був лідером. В художньому училищі — я теж намагався бути першим. Ось, наприклад, їдемо на канікули, а по закінченню приїжджаємо й виставляємо: хто що зробив за літо. Я завжди мав найбільше робіт. Не тому, що хтось вимагав. А тому, що я не міг інакше.
КР: Хто дав вам перший поштовх бути художником?
ІМ: Мій тато. Він був дуже розумний, надзвичайно талановитий — майстер на всі руки — відомий ткач. Хоч і мав лише три класи польської школи, але був дуже мудрою людиною. Дуже віруючою. Дуже коректною. До нього приходили люди — як до вчителя, як до апостола. Це велике щастя — мати такого батька. Він мене заохочував, коли я почав цікавитися мистецтвом.
KP: А як народжувався професійний художник Марчук?
ІМ: У 1965 році я закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва. Мене направили на казенну роботу — в київський інститут надтвердих матеріалів, який займався дослідженням і виробництвом синтетичних алмазів. Система була проста: відсидіти вісім годин щоденно.
У мене ж стільки часу — думав я. Що мені робити? І вирішив — буду малювати. Не знаю, хто мені підказував. Я повністю виключав свідомість. Працювала тільки інтуїція. Наче хтось стояв наді мною та водив моєю рукою на маленьких стандартних клаптиках паперу — на тому самому, на якому друкували машинкою. Й щодня виносив по два-три малюнки. Це були графічні, чорно-білі роботи — «ранній Марчук».(Усміхається.) Скрізь панувало радянське «загальне мистецтво».
А я собі дав настанову бути «ненормальним» художником. Яким саме? Задумався та почав вигадувати щось своє.
KP: Тоді й почав формуватися ваш власний стиль?
ІМ: Не стиль. Свідомість. Стиль — це як ти робиш. А в мене різні способи мислення. П’ятнадцять різних Марчуків. (Усміхається.) Я макав перо — і хтось водив моєю рукою. Звідки це? Хто це придумав? (Усміхається.) Мій колега побачив мої графіки й сказав:«Ти би Біблію дуже добре ілюстрував». А я відповів: «Навіщо? Я свою Біблію пишу». І цей дух — він живий на кожному листочку.
KP: Скільки вам було років, коли це почало кристалізуватися?
ІМ: Двадцять вісім. Тоді я по-справжньому взявся за мистецтво. Я багато працював у видавництвах, в українських літературних журналах. І за п’ять хвилин міг заробити на літак до Львова й назад. Я тільки літав. Поїздів не знав. Фінансові проблеми мене не хвилювали зовсім. Я дуже цінував час. Я з дитинства не можу нудитися.(Усміхається.)
KP: Ви багато бачили на своєму віку. Куди, на вашу думку, рухається людство сьогодні?
ІМ: До загибелі.
KP: А шанс має?
ІМ: Шанс є завжди. (Усміхається.) Але він тонкий. Я за кілька тижнів до Чорнобильської трагедії намалював триптих «Монолог». Коли писав картини, не думав про Чорнобиль. Але трагедія сталася…
KP: Ви працювали на різних континентах, але завжди писали Україну та про Україну. Поясніть таку відданість українській темі? Що значить Україна для вас?
ІМ: Україна — моя земля. І крапка. Я не малював чужу землю. Не тому, що вона гірша. А тому, що вона не моя. Україна — це моя хата. Я можу не погоджуватися з порядками, які на ній панували та панують, але землю люблю. Я до неї приріс. Україна взагалі, якби нею мудро керувати, уже давно керувала б світом. (Усміхається.)
Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі. Це правда. А що робить Україна? Який із її талантів, як то кажуть, звучав у всіх столицях? Який? Так, була велика співачка — Соломія Крушельницька, жив наш великий скульптор, Олександр Архипенко. А далі? Я часто порівнюю Україну з вазонком. Коли ви берете вазонок, що треба з ним робити, щоб він вас тішив своїм цвітінням? Треба створювати умови для росту. Так само й з талантами. Про них треба дбати. А що ми маємо? Чому вони, як гриби, ростуть по всьому світу, але не тут? Бо в Україні таланти занехаяні.
Але попри все — я Україну люблю. Україна — моя земля. Й відчуття належності до неї ніколи не зникає.
КР: З початку повномасштабної війни росії проти України ви живете в Австрії, у Відні. Як сприймаєте це місто?
ІМ: Відень відчуваю дуже добре. Відень пахне мистецтвом і дихає мистецтвом. І це відчуваєш на кожному кроці. А ще, Відень — місто для людей. Там зручно сісти на лавку, можна попити чистої води…— все тут продумано так, щоб людина не спіткнулася і їй було комфортно. Люди тут добрі, привітні. Вже після великих віденських виставок мене впізнають, вітаються в парку, коли я гуляю.
Але… я не вдома.
КР: У рік свого 90-річчя, озираючись назад, щоб ви порадили собі 25-річному, якщо б могли повернутися у юність й знати, що доведеться пережити?
ІМ: Не втрачати часу. Ще більше працювати. Тому що я — ненаситний. (Усміхається) Порадив би ще більше часу приділяти творчості.
КР: Які мрії ще бажаєте здійснити?
ІМ: Зберегти свої картини для України. Щоб вони жили. Щоб служили людям. Саме тому ми у 2024-му році у Відні створили та зареєстрували Фонд Івана Марчука — для збереження, популяризації й передачі колекції Україні, коли настане час.
