Жінки живуть у системі певних очікувань: як виглядати, як поводитися, які емоції варто виявляти, а які краще приховувати. Суспільні наративи формують уявлення про «правильну» жіночність — таку, що є дбайливою, привабливою, стриманою і ніжною. Проте у цих межах бути справжньою – це ризик.
Авторський фотопроєкт «Венера без хутра» та історії його героїнь від Анастасії Водченко досліджують, що означає відкритість: чи є вона силою, слабкістю або усвідомленим вибором. Мисткиня ставить ключове запитання: що відбувається, коли жінка знімає шари нав’язаних установок і показує себе світу такою, як вона є насправді?
Ідея та символіка проєкту
Назва проєкту відсилає до роману «Венера в хутрі» Леопольда фон Захера-Мазоха, центральною темою якого є розкриття сили, вразливості та чуттєвості персонажів через тілесний та емоційний досвід.
Про авторку та стиль роботи
– Анастасія Водченко займається фотографією понад 15 років.
– З 2019 року вона працює в жанрі психологічного портрета.
– Основна мета її творчості — показати внутрішній світ, емоції, характер і переживання людини, а не лише зовнішній образ.
– Для досягнення цього Анастасія приділяє особливу увагу погляду, міміці, позі та загальній атмосфері, що передає динаміку почуттів.
– Вона уникає ретушування фотографій, використовує лише чорно-білу кольорову гаму та мінімалістичний підхід до світла, позування і простору.
Обирали героїнь проєкту через відкритий конкурс (open call) в Instagram, на який відгукнулися 12 жінок, готових до щирої розмови про свої внутрішні стани, емоції та сприйняття власного тіла. Нижче — історії чотирьох із них.
—
Ірина Демчук, 31 рік
- Проживає у Києві, родом із Нововолинська.
- Каже, що в маленькому місті доволі складно бути «іншою» через тиск однакових норм, правил і моралі.
- Переїзд до Києва став для неї можливістю стати більш впевненою в собі і в тілі, а також знайти підтримку.
Ірина розповідає:
- Колись їй було важко усвідомити вплив патріархальних цінностей, але зараз помічає, що суспільство не сприймає самоповагу жінки.
- Виявлення думки «я гарна» часто провокує критику, наче думка інших важливіша за самооцінку.
- Вона вважає, що думка про себе не повинна змінюватися через оцінки інших.
- Проте бажання відповідати стандартам, щоб полегшити соціальну взаємодію, іноді все-таки присутнє.
- В житті Ірина дозволяє собі бути «не такою», керуючись лише там, де це необхідно.
- Відкритість для неї — це здатність бути собою без зовнішніх очікувань, наприклад, одягатися яскраво, робити макіяж, що додає їй відчуття самоідентичності.
- Через те, що вона не відповідає класичним уявленням про красу, Ірина відчуває більше свободи для самовираження.
—
Марина Рогова, 21 рік
- Працює проджект-менеджеркою з просування у соцмережах, але в основному займається творчістю.
- Зіграла роль у виставі «Худну з понеділка» Дикого театру, що базується на понад 200 реальних історіях плюс-сайз людей.
Марина відзначає:
- Суспільство часто ставить вагу людини в «сіру зону», визнаючи її, але водночас не приймаючи на рівні пропаганди.
- Навіть звичайний прояв турботи про себе через одяг або впевнене ставлення до свого тіла вважається «пропагандою».
- Патріархальний тиск зберігається, але з’являється новий «тиск неопатріархальний»: якщо ти не хочеш бути домогосподаркою, маєш бути максимально емансипованою, незалежно від власних бажань.
- Марина відчуває себе щасливішою, коли проявляє себе згідно із власною ідентичністю.
- Їй допомагає партнер, який приймає її різні прояви, створюючи простір для розкриття нових граней особистості.
- -Відкритість для неї — це максимальна самоусвідомленість, уважність до власних бажань і їх вираження в моменті.
—
Надія Пацерук, 34 роки
- – Почала фотографувати у 2022 році.
- -2023-й рік виділяється болючими подіями: тяжким пораненням чоловіка і його повною реабілітацією, що забрали багато сил і часу.
- – Проте Надія слідкувала за творчістю українських фотографів і особливо цінує роботи Анастасії Водченко.
- – Вона дуже хотіла потрапити на зйомку, щоб мисткиня побачила її справжність.
Надія ділиться:
- Перший погляд на відзняті фото викликав у неї нерозуміння і неприйняття себе, але згодом вона усвідомила, що ці світлини допомогли краще зазирнути в себе.
- Зараз їй подобається їхня чесність, незважаючи на те, що вона не відповідає загальноприйнятим стандартам.
- Для неї відкритість — це прояв слабкості. Було важко дозволити собі вразливість, адже вона звикла бути сильна і опорою для родини.
- Вважає, що жінки — багатогранні, і неможливо вибрати між сильністю і слабкістю, бо вони часто співіснують.
- Описує сучасну українську жінку як «втомлену», особливо тих, хто є дружиною військових.
- Незважаючи на випробування, вони зберігають віру, підтримують родину і знаходять джерела сили.
- Для Надії такими джерелами є діти, підтримка чоловіка у вихованні та побуті, а також прагнення творити і не втрачати жагу життя.
—
Катерина Марінчук, 43 роки
- Родом із Запоріжжя, наразі живе в Ірпені через війну.
- Працює головною інженеркою проєкту у сфері будівництва, що традиційно вважається чоловічою галуззю.
- Катерина не відчувала сильної дискримінації за статтю в професійному середовищі.
Від свого життя розповідає:
- Сучасні обставини – як війна, загальна тривога за майбутнє, фінансові труднощі — накладають сильне навантаження, впливають на самосприйняття.
- Бажала б колись позбавитися внутрішніх очікувань та тиску від себе, що часто змушує рухатися вперед, але водночас виснажує.
- На роботі вона знаходиться у керівній позиції, де має бути сильною, а вдома навпаки — м’якою і лагідною.
- Танці в минулому навчали її синергії, слухати партнера і поступатися лідерством.
- Вважає, що потреба турботи — природна частина жіночої природи, а не прояв слабкості.
- Впевнена, що жінка може одночасно бути сильною, ніжною, турботливою чи емансипованою.
- Наголошує, що сучасна жінка має право і можливість вільно обирати власний шлях.
- Молодше покоління, за її спостереженням, гнучкіше у виборі своїх проявів, що розширює можливості, але робить вибір складнішим.
- Вона хоче навчитися приймати рішення сміливіше і без зайвих сумнівів.
—
Якою ж є «Венера без хутра»?
Проєкт демонструє, що відкритість — це перш за все процес, рух від зовнішніх очікувань і нав’язаних стандартів до власного внутрішнього голосу. Історії героїнь різні за змістом і досвідом, проте їх об’єднує спільне прагнення:
– повернути собі право самостійно визначати свою природу,
– дозволь собі не відповідати стандартам, не пояснювати своє тіло, не виправдовувати вразливість,
– бути сильною і одночасно визнавати право на втому,
– бути вразливою, не втрачаючи при цьому стійкості.
Фотографії Анастасії Водченко фіксують саме той момент, коли жінка перестає дивитися на себе очима інших, знімає маски, ролі та «шари хутра» — того зовнішнього захисту чи прикраси, що приховує справжнє «я».
У цьому діалозі єдина відповідь на питання «якою має бути жінка?» — це — «справжньою».
