як українка розбиває «чоловічий бастіон» класичної музики

Українка Оксана Линів давно у топі найкращих диригентів світу. Вона багато років поспіль входить до топ-100 найвпливовіших українців за версіями різних медіа. Про її успіх свідчать багато міжнародних нагород. Лише за останні чотири роки Линів отримала Європейську нагороду Хелени Ваз да Сільва за підвищення обізнаності громадськості про культурну спадщину (Португалія, 2022), Музичну премію міста Дуйсбург за роботу з YsOU/Молодіжний симфонічний оркестр України (Німеччина, 2022), Спеціальну нагороду Opera! Awards за «Видатний внесок року» (Німеччина, 2023), болонську відзнаку Паоло Вольпоні за громадську та культурну відданість (Італія, 2024), Баварський культурний приз та окремо, найвищу державну нагороду землі — золотий Баварський Конституційний орден «За видатну творчу діяльність, наполегливу працю задля поширення класичної музики та підтримку молодих талантів у цій сфері» (Мюнхен, 2024). Kyiv Post поговорив з зірковою диригенткою про її кар’єру, успіх в суто чоловічій царині (диригентство залишається «чоловічим бастіоном» класичної музики) і не лише про це.

Вашій увазі перша частина нашої розмови з Оксаною Линів, яка вперше за півтора року дала інтерв’ю українським медіа.

Kyiv Post (KP): За понад 20 років міжнародної кар’єри ви неодноразово ставали «першою жінкою» там, де раніше були лише чоловіки: Грацька опера в Австрії, Байройтський фестиваль Вагнера в Німеччині, Болонський театр в Італії. У який момент ви відчули, що ці особисті перемоги переросли у символічну місію?

Оксана Линів (ОЛ): Диригентська професія залишилася однією з останніх чоловічих «фортець» у 21-му столітті, зокрема в порівнянні з іншими музичними професіями, де світ вже знає відомих зірок-жінок. Зараз ми живемо у важливий період, коли ця ситуація змінюється. Тому до кожного виступу диригенток прикута максимальна увага — не тільки прихильників, а й критиків. Для мене важливе усвідомлення того, що такі дебюти відкривають двері наступним поколінням, таким чином розвивається історія класичної музики. До прикладу, цього року мене запросили очолювати журі конкурсу для жінок-диригентів La Maestra в Парижі. Подавати заявку на нього можуть всі жінки без вікових обмежень, а як приз — отримати не тільки грошову винагороду, а й запрошення на виступи та менторську підтримку на період двох років. В часи мого навчання така ініціатива ще була немислимою, нам доводилося часто боротися зі стереотипами, що жінка ніколи не зможе бути успішним диригентом.

KP: Ваш дебют 2021 року на щорічному музичному фестивалі Ріхарда Вагнера в Байройті (Bayreuther Festspiele) і Ваш портрет у галереї з 92 портретів диригентів-чоловіків. Що для вас означав цей момент — як для професіоналки й як для українки?

ОЛ: Фестиваль Вагнера в Байройті — особливе місце. Для своїх опер композитор створив не тільки музику, лібрето, детальні режисерські вказівки, а і побудував особливий театр, конструкція якого, відповідно й акустика, не мають аналогів у світі. За 145 років історії фестивалю я стала першою жінкою, яка диригувала премʼєрою до його відкриття. До мого дебюту була прикута увага всіх медіа: від українських видань до NY Times. Досі, куди би я не приїжджала, інформація про виступи в Байройті стоїть на початку моєї біографії.

Але ж у випадку Вагнерівського фестивалю, де традиційно постановки йдуть декілька років підряд, важливою є не лише премʼєра, а саме продовження виступів на наступні сезони. Чимало диригентів потрапили в галерею театру, але під їх портретом вказаний тільки той один рік, рік їхнього дебюту. Це значить, що вистави не мали належного рівня й продовження співпраці не відбулося. До речі, така доля спіткала російського диригента Валерія Гергієва, чию премʼєру було освистано. Тож для мене є дуже важливо, що у 2026 році я буду виступати в Байройті вже пʼятий рік поспіль, цього разу в ювілейному сезоні до 150-річчя фестивалю. Така честь випала лише чотирьом диригентам з усього світу. 

Також Байройт особливий завдяки своїм слухачам, вони часто дуже обізнані та пристрасні «вагнеріанці», зʼїзджаються з різних континентів. Потім, коли я виступаю, наприклад, в Токіо чи Нью Йорку, до мене підходять і кажуть: «О, ми були на вашій виставі на Вагнерівському фестивалі». Це все велика відповідальність, тому що я розумію, що такі враження залишаються зі слухачами надовго і їх вони забирають зі собою у свої країни.

Для мене особисто Вагнер є один з головних композиторів, я глибоко займаюся ним останні роки. Щоб опанувати цей репертуар мені знадобилися понад два десятиліття ґрунтовної підготовки та кропіткої роботи. За час моєї роботи як головної диригентки на чолі Театру Комуналє ді Болонья в Італії, я змогла реалізувати виконання всього циклу «Кільця Нібелунгів».

До мене протягом майже сорока років жоден з диригентів не брався за цю титанічну партитуру. Проєкт став дуже успішним, а квитки були розпродані за багато місяців наперед. Зараз я лише друга жінка в світі, після австралійки Сімони Янґ, в кого ця тетралогія є в репертуарі.

KP: Ви працюєте на чотирьох континентах і до повномасштабної війни вже були зіркою світової сцени. Як велика війна змінила ваше усвідомлення власної ролі та відповідальності?

ОЛ: Насправді мій графік стає все насиченішим. Підбиваючи підсумки 2025 року, я підрахувала 71 виступ у 13 країнах світу: Німеччина, Австрія, Італія, Франція, Данія, Японія, Канада, Норвегія, Болгарія, Швейцарія, Словаччина, Туреччина, Нідерланди. Кожен з виступів — це шанс донести більше про Україну, презентувати наш виконавський рівень, школу. Таким чином, мені випала честь бути першим українським диригентом, хто виступав в сезоні Метрополітен опери в Нью- Йорку, а також з легендарним Віденським філармонічним оркестром. І де б я не виступала, всюди вказують, що я українська диригентка, а це і згадки в пресі, інтерв’ю, програмки концертів, жива комунікація з оркестрами, театрами, зрештою, зі слухачами.

KP: Як на вашу думку, за роки повномасштабної війни змінилося ставлення міжнародної спільноти до українських митців — зокрема, якщо говорити про реальний доступ до сцен, фінансування й довгострокову підтримку?

ОЛ: Загалом, можна подумати, що війна дасть шанс українській культурі одразу бути визнаною та інтегрованою, але в результаті за ці роки бачимо, що посилилися не тільки спонтанне зацікавлення українським, а й масштабна російська пропаганда та лобізм. Тож, ті, хто думають, що через війну легко відкрилися двері українським митцям і їх всюди чекають з відкритими обіймами, дуже помиляються. Візьмемо, до прикладу, заснований мною в 2016-му році  YsOU/Молодіжний симфонічний оркестр України.

Єдиний в країні проєкт для юних музикантів, який після початку повномасштабної війни ми перетворили ще й на платформу підтримки музично обдарованої молоді України. У 2022 році, коли новини про Україну були на всіх перших шпальтах, ми мали дуже багато запрошень, до нас зверталися з різними ініціативами про підтримку оркестру.

Зараз ситуація стала кардинально іншою – за кожен виступ нам треба боротися, самостійно подавати заявки на проєкти, постійно шукати фінансування на те, щоби покрити юним учасникам можливість навчання та стажування в оркестрі. Існування колективу зараз повністю залежить від нашої активності та відповідальності, і потребує роботи та інвестицій весь рік.

Зараз у світі відчувається певне охолодження до питань України, європейці вже втомилися від новин про складний перебіг війни. Та й шокуючі скандали, повʼязані з корупцією всередині країни у державних сферах викликають велике незадоволення та розчарування.

Вже з’являються відкрито ворожі заклики припинити допомогу, про те що кожна країна має насамперед захищати та забезпечувати власних громадян.

Цим самим я хочу наголосити, як артисти, ми маємо цінувати кожне запрошення, кожну можливість проявитися на міжнародній арені, та демонструвати найвищу мистецьку якість на конкурентному рівні. Адже жодних знижок через наше походження нам ніхто не зробить.

Продовження розмови у другій частині інтерв’ю.