Коли йдеться про війну, у першу чергу ми згадуємо тих, хто боронить наш спокій. Значно рідше ми звертаємо увагу на тих, хто щодня перебуває в стані тривожного очікування. Дружини військових роками живуть у невизначеності, з відчуттям постійного хвилювання та відповідальності. Вони виховують дітей, працюють, вирішують повсякденні справи — при цьому щоденно переживаючи за близьких людей, які воюють.
Які зміни відбуваються у психіці людини в таких умовах? Чому з’являються ознаки виснаження, агресивність чи відчуття порожнечі? І що допомагає справді підтримати психологічний стан? Ці питання ми обговорили з учасницями груп підтримки NE SAMA від Unity Foundation, а також із їхніми організаторами та психологинею.
NE SAMA — це психологічні групи підтримки, де можна відкрито поділитися своїми переживаннями й не залишатися наодинці зі складними емоціями. За словами керівниці проєкту Альони Орловської, чималу роль відіграють регулярні офлайн-зустрічі, адже живе спілкування і можливість почути інших значно зменшують відчуття ізоляції. Саме в такому просторі не потрібно бути «сильною» чи пояснювати свій стан.
Альона Орловська підкреслює:
«Коли жінка тривалий час перебуває у стані хронічного стресу, це рано чи пізно впливає на дітей, міжособистісні стосунки, роботу і загальний психоемоційний клімат. Тому піклування про ментальне здоров’я родин військових — це не другорядне питання, а ключовий чинник стійкості суспільства у період тривалої війни».
Історія Олександри: «Я дозволила собі злитися»
Олександра поділилася своїм досвідом звернення по підтримку в момент сильного емоційного виснаження. Її переповнювала злість на людей, які вели звичне життя, наче війна їх не торкається. Особливо гостро це відчувалося в поїздках общественным транспортом через блокпости, де вона мимоволі ставала свідком чужих проявів невдоволення. Через брак сил реагувати, безсилля лише посилювало її злість і призводило до глибокого внутрішнього вакууму.
«Ти залишаєшся сам на сам із власними тривогами, і невдовзі маєш відчуття, що війна — лише проблема твоєї сім’ї, а інших вона не стосується», — розповідає Олександра.
Постійна тривога за чоловіка поступово призвела до емоційного вигорання. Вона довго намагалася залишатися «сильною» заради обох, але одного разу усвідомила, що колишні спроби підтримувати себе більше не працюють.
Для Олександри особливим відкриттям стали зустрічі з іншими учасницями підтримуючих груп, де панувало розуміння і спільність: частіше ніж один раз у розмовах лунало — «У мене так само».
Ще одне вагоме відкриття — це дозвіл собі на злость, прийняття своєї емоції як природної реакції.
Вона також усвідомила, що придушуючи біль і не дозволяючи собі проживати емоції, людина одночасно втрачає й здатність відчувати радість.
Ситуація з чоловіком залишилася складною: невизначеність, його емоційне виснаження, короткі відеодзвінки без живих обіймів — усе це не зникло. Та Олександра відкрила для себе механізми підтримки власного ресурсу і відновлення.
Якби вона могла звернутися до себе з минулого, коли тільки починала шукати підтримку, сказала б:
«Не зупиняйся в пошуках допомоги. Обов’язково знайдеш людей, які тебе підтримають. Ти зовсім не одна».
Психологічний стан жінки, яка роками живе в очікуванні
Психологиня Ольга Щербатюк, що спеціалізується на кататимно-імагінативній психотерапії і веде групи підтримки, відзначає, що жінки, дружини військових, найчастіше звертаються по допомогу, коли виявляють ознаки підвищеної тривожності, внутрішньої самотності та відчуття пустки. Багато хто визнає безнадію й нерозуміння з боку оточення.
Серед поширених явищ — негласне табу на власні емоції, особливо на радість. Жінки часто вважають, що якщо чоловік на фронті, то і вони мають «воювати» поряд із ним — через думки, переживання й постійну напругу.
Крім того, змінюється соціальна роль: на жінку лягає відповідальність за побут, фінансові питання, виховання дітей та рішення повсякденних завдань, які раніше поділяли на двох. Це ускладнюється частими некоректними або болісними питаннями від знайомих, наприклад:
- «Коли це все закінчиться?»
- «Позичиш гроші, бо твій чоловік же отримує по 100 тисяч?»
Такі моменти створюють додатковий емоційний тиск.
Сигнали про виснаження психічних ресурсів
Перш за все потрібно звертати увагу на базові фізіологічні потреби — якість сну, харчування і загальний стан тіла. Саме ці компоненти першими сигналізують про перевтому.
Основні ознаки виснаження можуть включати:
- Порушення сну: складно заснути чи сон не відновлює сили.
- Пробудження вночі з відчуттям тривоги.
- Відсутність апетиту або, навпаки, безконтрольне «поїдання» стресу.
- М’язова напруга у шиї, плечах, щелепі.
- Головний біль і/або дискомфорт у шлунково-кишковому тракті.
Багато жінок звертаються за допомогою занадто пізно через переконання, що мусить самостійно впоратися із труднощами. Стереотип «я сильна» змушує замовчувати власні проблеми.
Психологиня подає метафору:
«Людина на тонучому кораблі бачить берег і думає, що ситуація ще не критична. Але той, хто спостерігає з берега, бачить, наскільки крихітною є ця точка посеред океану і як швидко хвилі накривають корабель».
Ознаки, що вже свідчать про необхідність підтримки:
- Хронічна втома, що триває понад два тижні.
- Відчуття відчуженості від життя та близьких.
- Складність зосередитися навіть на простих завданнях.
- Психологічне відчуття безпорадності.
- Проблеми із сном або часті захворювання.
Ефективні способи знизити напругу
Якщо людина перебуває у стані постійної пригніченості й не здатна розслабитися навіть у безпечних умовах, рекомендується звернутися до фахівця-психотерапевта або психіатра.
«Краще проконсультуватися із психіатром і отримати кваліфіковану допомогу, ніж продовжувати виснажувати нервову систему», — пояснює Ольга Щербатюк.
У повсякденному житті підтримати психоемоційний стан можуть прості практики зосередження на теперішньому моменті:
- Усвідомлене виконання рутинних справ.
- Звертання уваги на запахи, звуки, дотики, смак їжі, кольори і деталі навколо.
Це допомагає мозку переключитися з режиму тривоги до режиму сприйняття реальності.
Ще одна важлива рекомендація — дозволяти собі відкрито проживати власні емоції.
«Найгірше, що ми можемо зробити для себе та рідних, — це пригнічувати власні почуття. Коли ми називаємо емоцію, починаємо усвідомлювати, що саме з нами відбувається», — підкреслює психологиня.
Не менш важливо відкрито говорити про свій стан із близькими: сила у тому, щоб ділитися, а не мовчати.
Причини ефективності групової підтримки
Групові заняття особливо дієві для дружин військових, оскільки створюють відчуття приналежності і взаємного розуміння. Учасниці стають дзеркалом одна для одної — вони бачать, що їхні переживання не є «неправильними» чи унікальними, і поступово здобувають внутрішній опір.
З часом у жінок знижується рівень тривожності, повертається інтерес до життя, з’являються плани та бажання рухатися вперед.
Ольга Щербатюк пригадує історію однієї учасниці, яка прийшла рано і, щоб скоротати час, зазирнула до секонд-хенду. Там вона придбала шубу — річ, про яку давно мріяла, але ніколи не дозволяла собі купити. Коли вона розповіла про це на зустрічі, інші підтримали її оплесками.
«Саме за таким прийняттям вони приходять» — підсумовує психологиня.
Історія Лідії: «Я була як кам’яна глиба»
Для Лідії NE SAMA стала місцем, де вона відчула розуміння. Тут її стан і емоції поділяють інші жінки, які переживають подібне.
«Страх, паніка, агресія, ненависть — це більше не просто емоції, а мій постійний стан. Потім приходить порожнеча і байдужість, яка мене налякала», — ділиться Лідія.
Вона відчувала себе мов кам’яна глиба: ні фізичного болю, ні бажань, байдужість до вигляду, голоду чи втоми. З’явилася безсоння, найрідніші перестали розуміти її, а спілкування з оточенням зійшло нанівець — не хотілося ні з ким говорити чи слухати.
Лідія зрозуміла, що більше не здатна самотужки підтримувати себе, і отже не може належно піклуватися про чоловіка і сина.
«Я довго чекала нашої першої зустрічі, була впевнена, що це допоможе вийти зі стану. Під час знайомства розплакалася — сльози лилися самі по собі, і я видихнула. Нарешті я могла плакати і говорити про свою втому без осуду», — розповідає вона.
Після кожної наступної зустрічі Лідія помічала зміни: з’являлося бажання посмакувати ранкову каву, її аромат, захотілося доглянути себе — вдягнутися гарно, зробити зачіску. Ці прості дрібниці дарували радість.
Особливо їй запам’яталася одна зустріч у швейній майстерні однієї з учасниць: вони шили іграшки, пили чай з тортом, спілкувалися. Це було те, про що Лідія мріяла ще в дитинстві — вона хотіла стати модельєркою і шити красивий одяг. У групі вона зустріла викладача курсу крою і шиття, де нині навчається.
На завершення одного із занять вона сказала:
«Я не отримала те, чого хотіла, а здобула те, що було мені справді потрібно».
Пам’ятай: ти не одна
Навіть у найтемніші моменти, коли здається, що сили покидають і хочеться здатися, поруч є люди, які переживають подібне й розуміють твої відчуття. Найголовніше — не мовчати.
Турбота про себе під час війни — це не прояв егоїзму чи розкошів, а необхідна умова виживання.
Від того, як ми долаємо виклики сьогодні, залежить наше майбутнє після перемоги — здатність працювати, виховувати дітей, відбудовувати країну.
