Як давати собі раду, коли ти не розумієш, що робиться зі світом і з тобою? Де шукати підтримки, якщо ресурсу нема і сил та можливостей поповнити його теж? Ці питання зараз турбують і дорослих, і дітей. Тому сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, «Дім всередині».
Напозір це дитяча книжка Світлани Ройз і Vivat. Та не поспішайте з висновками, адже дитяча та сімейна психологиня продумала видання «Дім всередині» так, що воно допоможе кожному з нас зрозуміти себе і знайти шлях до себе. Книга вийде друком 12 лютого, та ви можете передзамовити її уже зараз.
А поки читайте ексклюзивний уривок і нашу розмову зі Світланою Ройз про створення новинки, особисті історії, зашиті в книжці. Та поради від психологині, як нам усім триматись і жити, а не виживати. До слова, раджу також долучитись до її опитування, щоб визначити дитяче слово 2025 року в Україні. Світлана закликала батьків запитати дітей віком від 6 до 16 років, яке слово є для них зараз найважливішим, і поділитися відповідями через цю гугл-форму.
Світлана Ройз: «Все, що ми можемо зробити самі, допомагає знизити відчуття безпомічності»
– Розкажіть будь ласка історію створення книжки «Дім всередині». Як розумію, вона досить цікава і трохи трансформувалась до кінцевого результату.
– Ідея цієї книжки виникла ще в 2022 році. Я запропонувала Олені Рибці – редакторці Vivat – зробити книжку-картинку, з наліпками. У вигляді будиночка. Щоб діти, які мали покинути свої домівки, могли створювати відчуття «внутрішнього дому». Ми разом з видавництвом думали над форматом книжки, вивіряли його. Чогось не вистачало нам всім до відчуття завершеної ідеї. І редакторки мене попросили подумати над книжкою, де були б не картинки, а історії. Яка могла б бути помічною не тільки малюкам, для яких, зазвичай, створюються книжки з наліпками.
Тим часом пройшло кілька років. Мій чоловік пішов добровольцем у військо. І з собою я йому дала талісман – маленькій керамічний будиночок. Як знак того, що дім і ми з дітьми – з ним всією своєю любов’ю та турботою. І захистом.
І тут починається історія в історії. Такі будиночки ще до великої війни я замовляла в майстерні «Вусатий янгол». Їх колись вигадав Данило Денисевич – син художників і власників майстерні, щоб ще дитиною зібрати гроші собі на програвач. На самому початку війни Данило пішов разом з батьком у військо. Йому було до 25 років. Данило загинув. Ці будиночки для мене – не тільки символ дому. Це і символ відданості, поваги і пам’яті.
Один з будиночків чоловік взяв із собою, а кілька інших – були у нас з донькою. Будиночок став «заземлюючим об’єктом». Я сама носила його як прикрасу на стрічці. І в момент. Коли мені потрібно відчуття стишення, коли потрібно було врегулювати емоції – я торкалась цього будиночку.
– Як же ви дійшли до кінцевого формату?
– Коли в листуванні редакторки попросили ще раз подумати над текстом книги «Дім всередині», ідея була вже майже матеріальною. Головною героїнею стала дівчинка Кіра. Вона живе в іншому місті і адаптується до нього. Її тато у війську – вони спілкуються лише в повідомленнях, стосунки з мамою теплі, але мама виснажена і часто не має сил на спілкування з донькою. Кіра любить малювати, але зовсім не любить читати. Правда в цих описах більшість дітей можуть впізнати себе?
Тато дівчинки спеціально пише їй повідомлення, не начитує голосові, а саме пише і просить, щоб вона відповідала текстово. І він пропонує дію – малювати. Кіра любить малювати – це її ресурсне, опорне вміння. Ми завжди в роботі спираємось на те, що вже пробудовано, як на опору, щоб від цього відштовхуватись в роздумах чи опрацюванні в чомусь більш складному.
– Розкажіть про структуру книги «Дім всередині».
– В першій частині тато пропонує Кірі уявити, яким може бути її дім всередині. Ми починаємо «окреслювати» разом з дорослими та маленькими читачами внутрішній простір. Той, хто відчуває себе всередині, як вдома, може витримати більше навантаження невизначеністю. У нього з’являється для цього внутрішній простір.
Далі ми йдемо в першу кімнату – радості. Починаємо саме з радості, бо це ресурсний стан. А ще я завжди в роботі спираюсь на результати досліджень, навіть коли створюю ігри чи тексти для дітей. Радість дає нам енергію для життя. Вона стає нашим паливом для опору. Але радість – емоція, яку за результатами досліджень, українці собі не дозволяють. Ця кімната радості – і для того, щоб занурити в тему і дати собі цей дозвіл на проживання.
В кожній кімнаті ми досліджуємо силу і вразливість різних емоцій, торкаємось минулого та майбутнього. Я намагалась в описах не уникати складних переживань. В книзі є теми суму, страху і страху помилок. Всі теми і всі кімнати, які досліджує Кіра створювались по темах в запитах маленьких та дорослих клієнтів. Ця книжка – дуже жива.
– А як працювали з ілюстраціями? Бо я без них вже не уявляю книжки «Дім всередині»!
– Ілюстрації, які створювала Марія Чайка, окрема тема. Ми з нею робимо разом вже п’яту чи шосту книгу. Марія звикла до моєї уважності до деталей. Всі її ілюстрації – практикум в практикумі. Вони дуже тілесні. І ніжні. Нам було важливо створити в книжці «Дім всередині» відчуття доторків. І всі читачі точно відчують різні поверхні, наче самі гостюють в кімнатах дому всередині.
Перший крок в опрацюванні травматичного досвіду – втілеснення. Я так хотіла вивести книгу з рівня виключно когнітивного та емоційного. В ній немає буквально різних матеріалів, але вона дуже сенсорна. З відчуттям безпечного простору.
Знаєте, що сталось в самому кінці? Після того, як я написала останню главу, де тато дівчинки приїжджає додому? Мій чоловік написав, що розпочинається процес демобілізації з війська. Зараз він вже вдома. Ветеран з інвалідністю. І я пишу нові матеріали вже про нашу нову реальність. А керамічний будиночок він зберіг і привіз додому.
– Історія з будиночком-підвіскою ваша особиста. Чи можете нею поділитись із читачами. І розповісти, чому вирішили використати її в книжці і як часто історії з вашого життя стають частинами ваших книжок?
– Всі мої книжки мають частину особистої історії. В книжці «Ключі сили», яку ми створювали разом з Марією Чайкою, прототипом головного героя дядька Мімі став мій старший син Михайло. Ця книжка теж про емоції і всі теми виникли з розмов з молодшою донькою та маленькими клієнтами.
«Таємниця життя та смерті» з’явилась після запитань моєї дитини про смерть. І я писала її по запитах батьків, які шукали відповідей, як доторкнутись до цієї теми і розповісти дитині про смерть.
В «Першокласній книзі для майже школярів» – книжці-адаптації до школи – одна з головних героїнь – перша вчителька дівчинки Жанна Борисівна. На честь моєї першої вчительки. Уявіть, я закінчила молодшу школу в 1986 році. Кожного року з того часу я телефоную Жанні Борисівні, щоб привітати з Днем вчителя. Нещодавно ми з нею бачилися. Мені здається, коли книжки виростають з живого досвіду, з актуальних запитів, вони стають більш щирими, впізнаваними і кориснішими для читачів.
– «Дім всередині» позиціонується як видання для читачів від 7 років і старше. Але й дорослим теж є чимало чого з неї почерпнути. На що ви радите звертати увагу першочергово зараз для дітей і дорослих? За історією в ній ховається чимало можливостей для вправ і практики. Як ви пропонуєте послуговуватись нею?
– Книжка «Дім всередині» створена з щирою підтримкою для дітей та дорослих. Ми спеціально не зазначали вік головної героїні, лиш вказали, що вона школярка. З цією героїнею легко ідентифікуватись. Але батьки, які читатимуть книгу в дорослих героях можуть впізнати і себе. Бо я ретельно виписувала динаміку стану мами, тата. І те, що може допомагати в турботі про себе і в стосунках з дитиною.
Всі практики і ідеї в кожній главі – для всіх вікових категорій. Насправді, це готовий практикум і для вчителів, психологів, ведучих гуртків. Я б дуже просила при читанні книжки не поспішати. Бо дослідження внутрішнього простору має бути турботливим – це особливий процес турботи про себе. Зупиняйтесь, відповідайте на запитання, рефлексуйте, малюйте..
– І наостанок не зовсім про книжку. Що б ви порадили, щоб триматись і не здаватись? Бо бачу, що навіть серед знайомих у багатьох просто опускаються руки.
– Ми всі зараз переживаємо надзвичайно виснажливий час. Час, коли фізичних ресурсів обмаль, а проблеми з електроенергією та теплом стають додатковими стресорами. Зі всіх досліджень знаємо: для відновлення і щоб просто втриматись нам потрібна спільнота. Ті, кого ми можемо назвати своїми. Важлива можливість говорити про свій досвід. Ми маємо знаходити слова для своїх переживань – це допомагає нервовій системі опрацьовувати їх.
Більша стресостійкість у тих, хто обирає будь який рух, хоббі, спілкування замість занурення в комп’ютер та телефон. І нам потрібні будь-які мінімальні дії, які б повертали відчуття спроможності, самозарадності. Все, що ми можемо зробити самі, допомагає не почуватись жертвами та знизити відчуття безпомічності. Безпомічність сама по собі травматична. Важлива турбота про себе. Дайте собі дозвіл на вразливість, втому, неідеальність. І іншим також.
В книзі «Дім всередині» є окрема кімната – кімната помилок. До речі, моя одна з найулюбленіших. На рівні з кімнатою турботи про себе. Ще один вимір стійкості – наша вперта віра в те, що ми всі разом впораємося. Не виживемо, а ЖИТИМЕМО.
Кімната турботи про себе
Якось мама сказала, що у всіх мають бути години та дні «нічогонеробства». Але сама вона так не вміла. Кіра спостерігала за тим, як мама з космічною швидкістю ганяє по кімнатах то з речами для прання, то зі шваброю, то з робочим ноутбуком. І старалася допомагати чим може. Але помітила, що, навіть коли вдома наче все вже зроблене і є можливість відпочити, мама чомусь цього не робить.Коли Кіра сказала мамі про своє спостереження, здалося, що та засмутилася. Дівчинка навіть почувалася трохи винною.
Увечері мама прийшла обійняти Кіру перед сном і сказала:
– Знаєш, я цілий день думала над твоїми словами. Довго думала. І зрозуміла, що, напевно, я навмисне так навантажую себе, навіть коли можу відпочити. І навмисне постійно вмикаю то радіо, то якусь музику – лише б не бути в тиші. Аби тільки щось заглушувало мої думки… Вони в мене такі гучні! Здається, я таким чином намагаюся відволікатися від них.
А ще – не даю собі час зупинитися. Бо щойно зупиняюсь, мене починає наповнювати тривога, – мама замислилася на мить. – Але так точно не можна, це робить мене якимось роботом. А я ж не хочу, щоб у тебе була мама-робот.
Кіра обійняла маму й прошепотіла їй на вухо:
– Ти точно не робот. Точно. Ти – моя Ма.
Перед сном дівчинка розглядала свої картинки на поличці. Тримала в руках підвіску-будиночок. І думала про те, як взагалі людям вдається все встигати та ще й відпочивати. І як це насправді – піклуватися про себе. Усі про це говорять, а що саме робити, не пояснюють. Коли Кіра заплющила очі, то одразу опинилася в коридорі ДОМУ. Там знову все змінилося. Чи, може, це була якась інша його частина. На одній із кімнат була вивіска. До СЕБЕ ніжно! Кіра усміхнулась: після ранкової розмови мама попросила її намалювати табличку саме з таким з написом. Кімната мала дуже дивний вигляд. Хоч, напевно, такий опис стосувався всіх кімнат ДОМУ. Ця була схожа на квітку. Посередині лежала кругла, пухнаста, жовта, як тичинки, ковдра. Зі стелі лилося яскраве, але дуже м’яке світло. Дівчинка стояла в серцевинці квітки-кімнати, наче в променях софітів. Від несподіваного напливу радості й відчуття сили Кіра примружилася й засміялась. «Потрібно запам’ятати це відчуття!» Кожна частина кімнати – кожна пелюстка – була різного кольору, з різним оздобленням на майже прозорих перестінках та різними меблями (…)
(…)
Кіра кліпнула, щоб остаточно повернутися до реальності. Раніше дівчинка думала, що дуже самотня. Проте виявилося, що навколо багато важливих людей. А для когось і сама вона може бути в «Колах підтримки».
Дівчинка взяла телефон і написала кільком знайомим: «Ти як?». А потім спробувала намалювати кімнату-квітку, її сонячну серцевинку й пелюстки.
Тіло
Розум
Почуття
Уява
Спільнота
Вона пригадала, що у квітки була ще одна пелюстка, але наче прихована. Що ж на ній було написано? Здається, «Цінності».
Отже, якщо це кімната Турботи про себе, то напевно, щоб добре про себе дбати, потрібно щодня робити щось для тіла й розуму, для почуттів і уяви, а також щоб почуватися частиною спільноти?
Коли мама ввечері прийшла з роботи, Кіра обійняла її:
– Ма! А що ти сьогодні робила для свого тіла?Мама уважно вислухала розповідь про кімнату й сказала:
– Яка ти мудра! – а потім узяла в доньки папір і намалювала розділене на три сектори коло. – Цю схему мені показала в якійсь книжці колега.
Дивись, ця ділянка називається «Особистий час». Ця – «Реалізація, робота, навчання». А ця – «Спільний час», або «Час для нас».
У всіх нас мають бути всі три сектори. Час, який ми витрачаємо на себе; час, коли ми робимо щось важливе; і час, коли ми разом.– Ма, це занадто складно. Але я правильно зрозуміла, що тобі потрібен час на себе? – Кіра хитренько глянула на маму.
– І нам треба вигадати, чим будемо займатись у «Час для нас», – обійняла її Ма.
...Щось змінилося в житті Кіри та її мами. Здається, вони стали трохи ближчими. Кіра іноді питала маму, чи був у неї сьогодні час на себе, і вони заздалегідь домовлялися, чим займатимуться ввечері.А ще… Кірі з мамою вдалося надіслати татові смаколики, й іноді в нього з’являлася можливість чаювати разом із ними. Та робив собі чай, телефонував з відео – і вони всі втрьох з однаковими смаколиками наче сиділи за одним столом. Розмовляли, смішно цокалися чашечками через екрани телефонів.
Кіра розповіла Та і Ма про те, як можна підзаряджатися сонячним промінням. І Та якось помітив, що дівчинка стала надягати барвистіший одяг. Раніше вона носила переважно темний. І навіть дах підвіски-будиночка Кіра зафарбувала золотою фарбою: наче й він сяє на сонці.
Коли ставало сумно чи нудно, дівчинка вирушала у свій ДІМ. Заходила в уже знайомі кімнати чи відкривала якісь нові. Щоразу це була її подорож у невідомий, але особливий простір.
Зроби з паперу або намалюй свою квітку. Якого кольору будуть її пелюстки. Що тобі захочеться намалювати в серединці: смайлик, свій портрет, а може, сонце? Прикріпи квітку на видноті. Вона нагадуватиме тобі, що треба потурбуватися про себе.
