Ярослава Кравченко – засновниця київського Дикого театру, телеведуча та продюсерка. Змінює українську сцену, поєднуючи сучасний театр, соціальні проєкти та відкриті розмови на важливі теми.
В інтерв’ю OBOZ.UA Ярослава Кравченко розповіла про те, як тригерні театральні вистави можуть стати терапією для глядача, а також пояснила, чому “Конотопська відьма” на гастролях за кордоном – це не культурна дипломатія”. А ще згадала про роботу зі скандальною режисеркою Оксаною Байрак та розкрила нові подробиці гучних історій театрального життя.
– Ярославо, ви – телеведуча, директорка, співведуча YouTube‑проєктів та авторка соціально значущих театральних постановок. Що з цього всього вам найближче?
– Останнім часом я багато над цим думала. У різні періоди життя на перше місце виходить інше: щось із твоїх титрів зникає, щось додається. Але точно розумію, що останні десять років значну частину мого життя займає театр. Тому почала б з того, що я – директорка Дикого театру, точно мрійниця і людина, для якої важлива справедливість.
– Ви певний час працювали редакторкою та журналісткою у програмі “Говорить Україна”. Часто можна почути, що подібні шоу побудовані за сценарієм. Наскільки це правда? Чи всі герої були справжніми, чи часом запрошували акторів?
– Мій досвід роботи на телебаченні розпочався, що не всі знають, із програми “Давай одружимось” з Оксаною Байрак. Там я займалася підбором героїв. Як у “Давай одружимось”, так і в “Говорить Україна” всі герої були справжніми людьми. Якими б дивними, смішними чи трагічними не здавалися їхні історії – це були реальні люди, які приходили на програму або щоб знайти кохання, або щоб відстояти справедливість. У “Говорить Україна” це була принципова позиція – працювати лише з реальними героями.
Так, частина програм мала розважальний характер, але була й велика кількість випусків, присвячених справжнім розслідуванням – не лише сімейним історіям, а й резонансним кримінальним справам. Цей період для мене був водночас цікавим і складним. Ти щодня стикаєшся з болем. І, мабуть, саме тоді я вперше вийшла зі своєї комфортної бульбашки й побачила, як живуть інші – люди з різною освітою, з різними долями, з різних регіонів. Бувало, що людина приходила з однією метою, а програма в результаті вибудовувалася інакше – життя часто виявлялося драматургічніше за будь-який сценарій.
Звісно, коли готували зйомки з героями, редактори обговорювали з ними історію, існував певний сценарій, за яким мала розгортатися програма. Але ти ніколи не можеш передбачити, що людина скаже в емоційному пориві. Бувало, що ми знали лише частину історії, а під час запису раптом з’являлися деталі, що змінювали все. Наприклад, людина приходила на програму як свідок якоїсь події, а під час розмови випадково вибовкувала щось таке, що робило її учасником.
Це була непроста робота, але ми дуже любили цей проєкт. Багато працювали – постійні поїздки, відрядження, зйомки, монтажі, безкінечні телефонні дзвінки. Проте я вже не раз казала: інколи настільки занурюєшся у справу, яка тебе надихає, що в якийсь момент розумієш, що, окрім роботи, у житті нічого не залишається. І для мене настав момент вибору – продовжувати в тому самому темпі чи спробувати знайти щось інше, не менш важливе. І саме завдяки цій паузі після телеперіоду з’явився Дикий театр.
– Якщо вже згадали про Оксану Байрак, скажіть, будь ласка, чи тоді було помітно, що вона згодом виявиться такою людиною – поїде до Росії й зніматиме фільми для пропагандистських каналів?
– Щиро кажучи, для мене це новина. Я не стежила за її діяльністю, тож навіть не знала, що вона нині знімає в Росії. Ми з Оксаною майже не перетиналися – у нас не було особистого спілкування. Робота тоді була побудована так, що окремо працювала редакторська група: ми збирали історії, проводили кастинг учасників, писали сценарії. А Оксана приходила вже безпосередньо на сам запис. Можу сказати лише, що вона була професійною ведучою, яка виконувала свою роботу. Але я навіть не впевнена, що вона тоді знала, як мене звати, – настільки коротким був цей контакт.
– Сім років ви пропрацювали в Молодому театрі, яким тоді керував режисер Станіслав Мойсеєв. Коли на посаду прийшов новий керівник – Андрій Білоус, якого зараз звинувачують у сексуальному насильстві, – звільнилися. Але за роки роботи, певно, у вас там залишилися колеги, приятелі. Ви знали, що відбувається в театрі? Обговорювали це?
– Так, я справді працювала в Молодому театрі, керувала піар-відділом. Коли Станіслава Мойсеєва запросили до Театру Франка, а керівником Молодого став Андрій Білоус, досить швидко зрозуміла, що буде складно працювати разом. Він як новий керівник почав вибудовувати власні правила взаємодії, втручався у процеси, які були налагоджені. Це, мабуть, було природно, але для мене – неприйнятно. Я зрозуміла, що ми не спрацюємося. Безпосереднього спілкування з ним у мене фактично не було. Але згодом почала доходити різна інформація – чутки, розмови. У театральному середовищі їх завжди багато, але про це говорили люди, яким я довіряла.
Коли кілька років тому розпочалося публічне обговорення проблеми насильства в українському театрі – після історії з актором та викладачем Талашком – ми провели анонімне опитування серед театральної спільноти щодо подібних випадків. І вже тоді в анкетах неодноразово згадувалося ім’я Білоуса. Проте жодна з тих дівчат чи хлопців, які про це писали, тоді не наважилися говорити відкрито. Тому коли пролунали публічні заяви, я сприйняла це, з одного боку, як початок – нарешті голоси стали почутими, а з іншого – як певне завершення історії, що довго існувала на рівні чуток і закритих розмов.
І ось через дев’ять місяців після початку справи Білоусу офіційно вручили підозру. Хтось каже, що це довго, але як людина, яка стежить за подібними кейсами, розумію: це навіть оперативно. Адже, наскільки мені відомо, було опитано сотні людей – працівників і студентів театрального університету, колег із Молодого театру, колишніх співробітників. Це колосальний обсяг роботи. Думаю, що опитали не менше 300-400 людей. Я щиро рада, що справа рухається й що ми зможемо побачити результати, сподіваюся, найближчий рік.
– Нещодавно дружина Андрія Білоуса у дописі на Facebook заявила, що її чоловіка звинувачують без належних доказів і що проти нього розгорнули публічну кампанію знищення. Вона також додала, що живе з ним понад 30 років і не вірить у висунуті обвинувачення.
– Звісно, я погоджуюся з тим, що до рішення суду ніхто не має права виносити людині вирок. Для цього існують компетентні органи, і ми повинні поважати презумпцію невинуватості – це стосується будь-якого кейсу, не лише цього. Водночас, коли людина перебуває у шлюбі або близьких стосунках із тим, кого звинувачують, – звісно, що вона може не вірити у провину й прагне захистити. Це людське, і я не беруся оцінювати їхні особисті стосунки. Проте я на боці постраждалих дівчат. Тому що заговорити про насильство – це складно. Для цього потрібна величезна сила, сміливість і відвага.
Адже, на жаль, в українському суспільстві досі живе традиція звинувачувати жертву. Ці дівчата пройшли через осуд, погрози, знецінення на кшталт “сама винна”. І те, що вони наважилися говорити, – це вчинок. Вважаю, що саме завдяки таким голосам ми поступово створюємо прецедент, коли суспільство вчиться не толерувати насильство.
– У вашому житті були подібні історії?
– Знаєте, у мене з дитинства була дещо інша парадигма виховання. У нашій родині не домінувала установка “ти ж дівчинка, тому маєш бути ось такою”. Моє виховання було радше унісекс – мені ніколи не здавалося, що щось може бути недосяжним лише тому, що я жінка. Мабуть, якби жила з протилежною установкою, мені було б складніше – і заснувати театр, і змінювати професійні напрями.
Я завжди знала: якщо чогось хочу, можу цього досягти. Тому в професійному середовищі особисто не стикалася з харасментом чи дискримінацією. Але, якщо говорити про особисте життя – так. Я була в аб’юзивних стосунках і не одразу помітила “червоні прапорці”. На жаль, це ледь не закінчилося трагічно. Але якщо говорити саме про роботу й соціальні взаємини – мені пощастило. Я з раннього віку живу самостійно, добре розумію свої кордони і вмію їх відстоювати. Проте знаю, що не всі в змозі це зробити, тому намагаюся підтримувати жінок, які через це проходять.
– Як виник ваш Дикий театр і чим він для вас є сьогодні?
– Дикий театр з’явився фактично з такого виклику “на слабо” – спершу просто для себе. Те, що я уявляла, не вписувалося в рамки жодного існуючого театру, і так виникла ідея створити щось власне. Спершу Дикий був, можна сказати, розвагою – і багато проєктів народжуються саме так: коли цікаво, болить, резонує – значить, варто робити. Сьогодні для мене Дикий театр – це можливість висловлюватися на широкій аудиторії на теми, які мені особисто важливі, ділитися поглядами і проблемами та знаходити однодумців. Коли ми обираємо тему, будь-яку соціальну проблему, команда завжди поділяє цінності проєкту. У нас немає штатної структури чи постійної трупи – це незалежна структура. Усі актори працюють за гонорарними умовами, і їх набирають під кожен конкретний проєкт через кастинг. За майже десять років роботи нам вдалося співпрацювати щонайменше з 300 акторами.
– Людині, яка ніколи не була у вашому театрі, з чого ви радили б починати знайомство?
– Я б насамперед порадила зайти на сайт театру і прочитати анотації до вистав, щоб зрозуміти, що саме відгукується вам особисто. У нас немає обов’язкового порядку: можна обирати виставу за темою, емоційним резонансом або за тим, що вам близьке. Деякі наші постановки жорсткі – у них використовується побутова мова, лайка. Для людини, яка звикла до класичного театру, це може бути шокуюче. Тому спершу рекомендую уважно читати анотації та дисклеймери: ми завжди попереджаємо, якщо є гучні звуки, сцени жорстокості чи оголення. Це прояв поваги до глядачів.
Щодо конкретних постановок, я б не радила починати з “Кицюні”. Це вистава, яка тригерить, практично немає людей, яких вона не ображає, бо дуже сексистська, гомофобська, ксенофобська, шовіністська. Краще почати з вистав, які більше відповідають вашим цінностям і емоційному сприйняттю.
– Зараз багато пишуть про те, що театр переживає підйом: квитків не дістати, аншлаги. Але водночас є думки, що це стосується лише Києва, а режисер Давид Петросян сказав нам в інтерв’ю, що навіть у столиці “не на всі вистави стоять черги”.
– Якщо вимірювати театральний бум за аншлагами і продажем квитків, я б сказала, що протягом семи з десяти років існування Дикого театру ми переживали саме такий бум. З початком повномасштабного вторгнення ситуація змінилася: частина нашої аудиторії виїхала, і боротьба за увагу та ресурси глядачів стала складнішою. Водночас з’явилася нова аудиторія, приблизно на 50% оновлена – це люди, які переїхали до Києва з інших регіонів. Достукатися до них, зацікавити, знайти “гачки” для залучення – це виклик для театру.
Сьогодні найбільш відвідуваним, мабуть, є Театр Франка. Цікаво, що в регіонах також зріс попит на якісні вистави. Раніше вивозили антрепризи: брали кілька зірок, грали легкі комедії, і вони збирали аншлаги. Тепер популярні саме високоякісні постановки, і це круто, бо задає планку того, яким має бути хороший театр.
– Коли ходжу в театр, після вистави люблю послухати, що кажуть глядачі, виходячи із зали. Як ви перевіряєте, наскільки та чи інша вистава “зайшла”?
– Часом – так само. Ба більше, у нас це навіть прописано в скриптах роботи суперадмінів. Це дівчата, які зустрічають глядачів, дбають про їхній комфорт, допомагають знайти місця. Після вистав вони спеціально слухають враження людей. Якщо хтось вирішує піти під час вистави, ми теж підходимо і дізнаємося причину. Це дуже важливо – потім обговорюємо фідбек із командою. Буває по-різному. Деколи люди просто не розрахували час, наприклад, домовилися, що о дев’ятій будуть вдома, найняли няню для дитини, а тут повітряна тривога…
А буває, що виходять з емоціями: “Це якась фігня”. У такому випадку я завжди закликаю глядачів проаналізувати, що саме дратує. Часто саме це виявляється найціннішим: герой чи його поведінка підсвічує внутрішню проблему глядача. Театр дійсно може бути терапевтичним. Навіть якщо вистава не дала задоволення, вона може виявити якусь емоцію або аспект, що допоможе краще себе зрозуміти.
За цей рік ми випустили багато дуже цікавих робіт. А ще нарешті реалізували “Школу світла”. Для мене це особливий навчальний проєкт, бо у театрах завжди бракувало фахівців зі світла, звуку, відео – насамперед через відсутність профільної освіти. А з війною ця проблема стала ще гострішою. Якось я написала пост у Facebook про ідею школи і отримала відгуки як від державних, так і недержавних театрів – проблема дійсно нагальна. Перший пілотний випуск ми організували для ветеранів. Ідея полягала в тому, щоб вони не просто навчалися, а й отримали можливість здобути професію у театрі. Ще один приклад – проєкт, який ми зробили з Наталкою Ворожбит для дівчат, які втратили партнерів на війні або мають їх у полоні. Це ресурсна, підтримуюча робота.
– Мабуть, найгучніша подія для Дикого театру останніх місяців – повний аншлаг на нову виставу “Я бачу, вас цікавить пітьма”. Подейкують, навіть організатори не очікували такого ажіотажу.
– Цю виставу створено за бестселером Ілларіона Павлюка “Я бачу, вас цікавить пітьма”, у якого понад 150 тисяч прихильників. Було страшно братися за проєкт: помістити психологічний трилер на 666 сторінок у двогодинну виставу – виклик для команди.
Спочатку прем’єра відбулася у Львові. Я побачила виставу і подумала: “Вау, це дійсно добре”. Тепер рада, що вона з’явилася й у Києві. Ми плануємо гастролі Україною, і анонс буде зовсім скоро – у лютому та березні вистава подорожуватиме містами. Тому слідкуйте за календарем. Ми очікували, що вистава відгукнеться глядачеві, але не прогнозували, що квитки розкуплять всього за 40 хвилин. Щоб задовольнити попит у Києві, довелося виходити на більші зали. І зараз ми організовуємо покази в Жовтневому палаці.
– Восени минулого року в одному з випусків “Телебачення Торонто” на YouTube ви обговорювали колег-чоловіків, які втекли за кордон після повномасштабного вторгнення, і згадували Стаса Жиркова – колишнього керівника Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Чи підтримуєте контакти зі Стасом і як оцінюєте ваші нинішні взаємини?
– Наскільки розумію, Стас видалив мене з друзів у соцмережах і заблокував. Але це для нього класична реакція. Я не вважаю, що як ведуча зробила некоректний матеріал. Стас виїхав, залишив театр? Так. Чи хотілося мені на етапі створення сюжету не включати його до переліку ухилянтів, про яких був сюжет? Я ставлюся до нього добре як до режисера. Він один із найталановитіших українських митців, і мені було цікаво працювати з ним в одному полі, коли він був в Україні. Але це не заперечує того факту, що він виїхав. Тому він був у сюжеті, як і інші люди, з деякими з яких особисто була знайома і спілкувалася.
Реакція Стаса для мене зрозуміла. Зараз ми не спілкуємося. Але я щиро вважаю, що його виїзд – велика втрата для українського театру. Він був чудовим режисером та візіонером, і в нього гарно виходило створювати сучасний театр. Водночас він зробив те, що, на його думку, було краще для себе та сім’ї – вивезти їх у безпеку. Чи можу я це засуджувати? Ні. Якщо зараз він розповідає про війну в Україні в Європі і закриває певні дипломатичні чи культурні процеси – добре, хай робить.
У нас у країні дійсно є великі проблеми з культурною дипломатією. Виїзд “Конотопської відьми” на гастролі в Європі – це, звичайно, крок, але зрештою це не культурна дипломатія, потрібна системна комунікація. Але наскільки зараз Стас відчуває війну і що відбувається, і як він розповідає про Україну, не можу знати і не можу давати оцінку.
– Чи дивитеся ви вистави колег? Що з останнього, що побачили, здалося вам актуальним і здатним принести не лише естетичне задоволення, а й реальну користь? Наприклад, багато говорять про виставу Давида Петросяна “ПоліАндрія” – трагікомедію про жінку та її чоловіка–ветерана, що досліджує труднощі адаптації після війни.
– Я ще не бачила виставу, лише читала п’єсу. І це дуже сильний текст. Чесно кажучи, вперше за багато років я позаздрила Театру Франка, що Давид зрежисерував цю п’єсу саме у них. Це стопроцентно п’єса для Дикого театру, і автор про це знає – ми спілкувалися з Сергієм Кулибишевим. Мій рівень знань про театр дозволяє мені сказати, що, знаючи текст, знаючи Петросяна, впевнена: вийшла дуже класна вистава. І я щиро заздрю Театру Франка, що вона вийшла у них, а не у нас. Наприкінці кожного року веду свій особистий список досягнень і поразок, і туди обов’язково потрапить, що ця вистава не вийшла у Дикому. Я робила пропозицію Давиду поставити її у нас, але так розумію, вже були домовленості з Франка.
Взагалі я дивлюся вистави не так багато, як хотілося б – важливо не об’їстися театром. Минулого року я бачила “Калинову сопілку” режисерки Оксани Дмитрієвої, зараз дуже хочеться побачити її виставу по Брехту в театрі “Золоті ворота”. Також хочу подивитися нову постановку Тамари Трунової “Роботи з тінню”, про яку чула багато позитивних відгуків. З останнього, що бачила: у Театрі на лівому березі “Самотній захід” – прекрасна робота. У Театрі Франка, на жаль, пропустила “Прометей закутий”, про який теж багато говорили. Бачила “Дім” Жолдака у Театрі Лесі Українки. Що побачила невдалого? Мені або щастить, або я гарно вибираю – бачу лише цікаві роботи.
– Нещодавно ви видали автобіографічну книгу “Театр. Ютуб. Секс”. Про театр та YouTube ми вже поговорили, а цікаво, що в книжці про секс?
– Мушу зізнатися, я трохи обманула у назві. Книга більше про мою роботу, кар’єру, факапи та пригоди. Розділ про секс більше про те, чому важливо говорити про нього відкрито, особливо у публічній близькості. Я робила це як співведуча YouTube‑проєкту “Ебаут”, розповідаючи багато особистих історій, які зазвичай не діляться навіть з близькими друзями. Але цей розділ не розкриває моїх особистих стосунків, після прочитання книжки часто пишуть, що сексу замало. Треба буде знайти час і написати окремо книгу “А тепер тільки секс” (сміється).
– Не шкодуєте, що пішли з проєкту “Ебаут”?
– Ні, мені потрібна була пауза. Вона дала можливість провести внутрішню ревізію після семи років безперервної роботи на YouTube з “Телебаченням Торонто” та чотирьох років на “Ебауті”. За цей час я дуже багато ділилася особистим, і цей рік допоміг мені зрозуміти, хто я, що хочу робити далі і як підтягнути проєкти, які планувала реалізувати. Тому кінець цього етапу дав мені дуже хороший особистий результат.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Віталіною Біблів – про “папіків” у владі, повернення росіян у кіно й таємного чоловіка: “Кому війна, а кому мати рідна”.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
