Євген Станкович, композитор

Легендарний маестро Євген Станкович значно частіше спілкується зі світом мовою музики, аніж веде розмови з журналістами. Мовчання в медіа пояснювалося й тим, що кілька останніх років мав проблеми зі здоров’ям. Тому до останнього ми не були впевнені, що заплановане інтерв’ю з композитором не відтермінується.

І все ж ми зустрілися в аудиторії консерваторії з трьома роялями. Свого часу тут, у Києві, Євгена Станковича 3,5 роки вчив писати музику Борис Лятошинський. І вже кілька десятиліть народжений на Закарпатті маестро, чию музику виконують на міжнародних сценах з оркестрами диригенти  Володимир Сіренко, Кері-Лінн Вілсон і Оксана Линів, передає свої знання студентам.

Євген Станкович – один із найпотужніших українських симфоністів сучасності; автор фольк-опери «Коли цвіте папороть», яку «за «націоналізм» у радянські часи поклали на полицю. Створив шість балетів, кілька опер та написав музику до сотні фільмів, художніх і документальних.

Нині під орудою диригентки Наталії Пономарчук записують альбом «Dictum: повний цикл камерних симфоній Євгена Станковича», який охоплює пів століття творчості знакового українського композитора. Власне автор є  художнім керівником проєкту, назва якого  перекладається з латини: «Я сказав!»

Євген Федорович з Укрінформом досить бадьоро ділиться спогадами. Охоче розповідає про заплановані прем’єри нинішнього і наступного років.

УЧИВСЯ В ЛЯТОШИНСЬКОГО, В КАНАДІ ЗНАЙОМИВСЯ З ДІЯЛЬНІСТЮ ХОРУ КОШИЦЯ

– Пане Євгене, що саме із життєвого творчого шляху найвиразніше закарбувалося в пам’яті? В яких країнах представляли українських композиторів?

– Коли був ще молодим, перша поїздка була в Болгарію, якщо не помиляюся. Потім побував  на Філіппінах, в Китаї, Америці, Канаді, в багатьох країнах Європи.

У канадському Вінніпегу, де найбільша українська діаспора, жив два роки, долучався до різних заходів. Туди мене запросило керівництво Хору імені Олександра Кошиця. Це вже був 1994 рік. Там я написав великий твір на релігійні тексти «Нехай прийде царство твоє» та інші композиції.

Ще тоді в музеї у Вінніпегу, куди не раз заходив,  познайомився з великою кількістю матеріалів, пов’язаних з Олександром Кошицем. У ті роки там мешкало дуже багато людей, які дуже добре пам’ятали свою землю, звідки вони виїхали. 

У канадському музеї познайомився практично з усіма записами  Олександра Кошиця. Навіть звідти  взяв пісню «За Кубань іду». Знаємо, що на Кубані було багато вихідців з України, Олександр  Кошиць там збирав народні пісні.

Також мене запрошувала українська громада в Чикаго, у США. Там теж спілкувався з українським хором.

– Чи є якийсь концерт, який дуже запам’ятався?

– Уже три з половиною роки повномасштабної російсько-української війни, і мені нічого не хочеться згадувати.

– Ви весь час залишалися в Києві після 24 лютого 2022 року? Постійні повітряні тривоги точно не надихають на творчість.

– Увесь час у Києві. Донька – піаністка і музикознавець тут. Син – скрипаль, давно працює за кордоном.

Я практично не міг поїхати нікуди, хоча мене запрошували. Я тут працюю.

– Ви вчилися в Києві у Бориса Миколайовича Лятошинського, чиє 130-річчя відзначаємо цього року. Заняття з професіоналом найвищого ґатунку – 3,5 роки – це багато чи мало? 

– Я був одним з останніх учнів Бориса Лятошинського. До нього потрапив після того, як відслужив три роки в армії. Був уже одружений, моя сім’я переїхала в Київ, і я з ними. Спочатку поступив і пів року вчився до призову у Львівській консерваторії, у Станіслава Людкевича. 

Борис Миколайович – це великий музикант і композитор, надзвичайно унікальний викладач. Велика людина в усьому: як музикант і як людина.  Такі люди зустрічаються, як мені здається, дуже рідко в житті.

Борис Лятошинський учився у Рейнґольда Глієра,  дуже добре знав сучасну музику.  Тоді був чи не єдиний із Радянського Союзу, кого поляки запрошували на авангардну «Варшавську осінь».

До речі, я згодом досить часто їздив у Польщу і виконувався на цьому фестивалі, який донині представляє сучасну авангардну музику. Українську авангардну музику цінують за кордоном.

А в Бориса Лятошинського нас, студентів, було четверо. Він працював на пів ставки, був на пенсії. Так і казав: «Ви в мене останні; як  випуститеся,  то вже працюватиму тільки як композитор».

У нього було досить  драматичне життя і він хотів записати те, що в нього звучало в голові. Можливості цього композитора були надзвичайні, він постійно працював.

Коли ми навчалися у Бориса Миколайовича, він написав декілька симфоній і працював над шостою, яку не зміг завершити. Можу стверджувати, що це унікальна людина в моєму житті, яка також надзвичайно вплинула на розвиток українського музичного професійного мистецтва.

– Борис Лятошинський зі студентами заняття тільки в консерваторії проводив? Чи й запрошував додому, в «Роліт» (будинок працівників літератури і загалом культури)? 

– Я бував у нього вдома досить часто. Пам’ятаю, як Борис Миколайович пішов на операцію. Сказав: через два тижні ми зустрінемося. Я саме поїхав до знайомих у Санкт-Петербург. Потім зателефонував мій колега і повідомив, що Борис Миколайович помер… Я повернувся, був на похоронах.

– А потім, як би це дивно не звучало, ви стали учнем Мирослава Скорика. Різниця у віці між вами –  чотири роки. І багатьом відомо про «Три ˮСˮ»: Євгена Станковича, Мирослава Скорика і Валентина Сильвестрова – найпотужніших представників української класичної музики, на тепер – уже старшого покоління.

– Я у Скорика займався всього рік, тому що мені, як і іншим студентам класу Бориса Лятошинського, треба було закінчити консерваторію.

РАДЯНСЬКА ЗАБОРОНА ФОЛЬК-ОПЕРИ, БАЛЕТ ПРО КНЯГИНЮ ОЛЬГУ ТА МУЗИКА ДО 100 ФІЛЬМІВ

– Пане Євгене, якісь вольності дозволяли собі в часи радянського студентства?

– Ну, які тоді могли бути вольності? Я вчився з колегами, які не знали, що таке армія. Служив поблизу Львова в охороні, ходив через день на чергування, не висипався… Казна-що, не варто про це говорити.

– Чи в чомусь вас намагалися обмежувати на творчих заняттях у консерваторії?

– У класі Лятошинського всі могли писати як хто хотів, наш наставник не накладав жодних обмежень. Хоча його колеги його засуджували, тому що так було заведено в Радянському Союзі, бо тоді постійно треба було з чимось боротися.

Часто доходило до абсурду. Наприклад, на Кубі соціалізм будував Фідель Кастро. І там музиканти були авангардистами, бо значення цього слова – «йти вперед». А в Радянському Союзі старе покоління цим словом означало «буржуазний прояв у  мистецтві». Все це дурниця. Добре, що у світі все швидко міняється.

– У 1978 році радянські функціонери поклали надовго на полицю вашу фольк-оперу «Коли цвіте папороть». Чого вони злякалися?

– В Україні народна творчість – унікальна й авангардна, вона є генетичною пам’яттю. Народний спів незвичний  багатоголоссям.

Мене запросили як композитора для оркестру написати на замовлення французької імпресарської фірми «Алітека» фольклорний твір для Хору Верьовки, який тоді дуже часто їздив на гастролі за кордон. Вони навіть сказали, щоб було близько до «Тараса Бульби». Ми рік працювали: я, великий геніальний художник Євген Лисик зі Львова, балетмейстер Анатолій Шекера та інші.

Тоді я познайомився з автохтонним фольклором України. В Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського є колосальна фонотека. Я туди ходив і слухав записи по шість годин. Там працював Гордійчук Микола Максимович, він мені допомагав.

Деяким давнім українським пісням до тисячі років. Таку я увів і у свій твір «Коли цвіте папороть». Жоден народ Європи не має такої древньої пісенної культури, як Україна.

– Як саме виявлялася заборона?

– Уже йшла генеральна репетиція в палаці «Україна». Були присутні представники французької агенції. Тоді ще мав бути концерт. Але приїхали певні люди і сказали, що не буде опери.

Ще коли працювали над твором, на багатьох із команди писали кляузи.  Зокрема, на Ніну Матвієнко. Лисикові дорікали, що він намалював тризуб. На мене менше писали.

Добре, що не пов’язали. Напевно, врятувало те, що це була не наша ініціатива, а французів. Представники французької імпресарської фірми «Алітека» мали намір підписати договір, забрати нашу роботу, але їм не дозволили цього зробити.

– Ви бачили сучасну постановку «Коли цвіте папороть» Львівської національної опери?

– Це вже трохи інше, це вже простіше. Тоді, в 1978-му, був набагато більший оркестр. Усе було народне, а не академічне.

– Національна опера України в Києві показує ваш балет «Вечори на хуторі біля Диканьки». Могли б поновити інший – «Ольгу», про княгиню. На вашу думку, чому мало ваших творів у репертуарі?

– Поновлювати немає кому.

– У Києві можна було б мати свою фольк-оперу «Коли цвіте папороть».

– Бачите, Василь Вовкун у Львівській національній опері  поставив. Дуже важливо водночас  мати бажання і розуміння теми.  У мене претензій ні до кого немає, тільки до себе.

– У Дніпрі також робили постановку балету «Ольга»? Мав назву «Княгиня Ольга».

– Так, є та чи інша постановка в репертуарі залежить від балетмейстера і керівників театрів. Традиційно в оперних театрах, це у всьому світі, постійно збирає глядачів класика, до якої вже звикли. Сучасним творам пробиватися і триматися складно.

– В Україні образ княгині Ольги  справді всім відомий, не треба його «розкручувати». Значить, є якісь інші причини в театрів не інсценізувати того чи іншого твору?

– Щоб відомими були опери і балети, треба їх популяризувати. А якщо їх не розкручує ніхто, то вони так і лишаються маловідомими. Те, що знають відому класику, – це заслуга Італії, Франції, Великобританії, Німеччини…

Ну то таке, я ніколи в ці справи не ліз, нікого не просив.

– Ще цікаво, що автор лібрето вашого балету «Ольга» Юрій Ільєнко. У нього завжди була чітка проукраїнська позиція. Чи не могло це бути на заваді постановкам?

–  У 1981 році з’явився балет. А потім Юра був режисером двосерійного фільму «Легенда про княгиню Ольгу», прем’єра якого відбулася в 1984 році. У ньому моя музика.

Це така справа, якщо прийде час, то балет ще поставлять.

–  Ви є автором музики до понад 100 фільмів. Чи виокремлюєте якісь із них для себе?

– Мені було приємно працювати з Юрієм Герасимовичем Ільєнком. Я працював із Григорієм Коханом. Дуже багато працював з Олегом Біймою.

Я майже десять років заробляв гроші, створюючи музику до багатьох документальних фільмів.

ДИРИГЕНТКИ НАТАЛІЯ ПОНОМАРЧУК, КЕРІ-ЛІНН ВІЛСОН І ОКСАНА ЛИНІВ

– Нині за ініціативи диригентки Наталії Пономарчук відбувається запис альбому на п’ятьох дисках –  усього 17 (!) творів –  «Dictum: повний цикл камерних симфоній Євгена Станковича». Проєкт здійснюється завдяки партнерству Національної філармонії України та Культурно-мистецької фундації Dusha UA за підтримки Українського культурного фонду. Це є для вас мотивацією продовжувати творити? 

– Єдине, що я ще пробую робити, то це працювати. (Усміхається – Авт.).

Я щиро вдячний Наталії Пономарчук, вона надзвичайно обдарована диригентка. Залучено Київський камерний оркестр Національної філармонії України, українських та іноземних солістів. Загальна кількість учасників – близько 80 музикантів. Звукорежисер проєкту – Андрій Мокрицький, якого я знаю дуже багато років.

– Що згадуєте про написання симфонії № 2 «Героїчної»? Минулого року нею розпочинав 25-й концертний сезон Академічний симфонічний оркестр INSO-Львів під орудою британського диригента Пола Манна.

– Її написання замовив директор філармонії Дніпра майже 50 років тому. Я писав драматичну симфонію. Гурген Карпович Карапетян тоді сказав, що може бути в той час тільки «Героїчна». Він дуже добре заграв її прем’єру в Дніпрі.

Далі потихеньку її грали в Україні, а потім записав і видав Теодор Кучер. Ця симфонія стала відома в Штатах і в інших зарубіжних країнах. Періодично її грає Оксана Линів, найближчим часом буде виконання під її диригуванням. Також ця відома у світі українська диригентка  виконувала, зокрема, мій реквієм-кадиш «Бабин Яр». 

– Ваші твори виконує канадсько-американська диригентка з українським корінням Кері-Лінн Вілсон.

– Ми зустрічалися. Вона грає кілька моїх творів. Минулого року в Національній філармонії України Кері-Лінн Вілсон диригувала «Панахиду за померлими з голоду» для солістів, двох мішаних хорів, читця та симфонічного оркестру на канонічні тексти та вірші Дмитра Павличка.

Кері-Лінн Вілсон активно виконує українську музику за кордоном. Її чоловік Пітер Гелб – генеральний менеджер «Метрополітен-опера» теж дуже активно долучається до мистецької допомоги Україні.

– У 2022 році у Львівській опері представляли прем’єру вашої опери «Страшна помста», в якій гоголівський сюжет подано як авторське прочитання біблійної історії про Каїна та Авеля (режисер із Німеччини Андреас Вайріх). А в 2023-му – «Псалми війни» з поезіями Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Василя Стуса, уривки з «Давидових псалмів» і козацькими народними піснями. Над чим нині працюєте?

– Уже цього року має відбутися в Києві прем’єра «Реквієму» латиною, якщо все складеться нормально. Це замовлення Швейцарії. Виконавцями будуть Національний заслужений  академічний симфонічний оркестр України під керівництвом Володимира Сіренка і Національна  хорова капела «ДУМКА».  Ще одне замовлення з-за кордону – концерт для скрипки з оркестром.

– Чи виразно представлена українська музика за кордоном? Яка її роль?

–  Твори Миколи Лисенка практично грають усюди. Згадали, наприклад, Сергія  Борткевича. Виконують Василя Барвінського, який десять років перебував у радянській в’язниці.

Через два роки після початку повномасштабної російсько-української війни, 24 лютого 2024 року,  мій Концерт для скрипки з оркестром № 2 став центром програми «Україна незламна / L’Ukraine invincible / Ukraine Stands Strong», який транслювали на сайті Паризької філармонії на всю Європу і світ. Тоді публіка почула його у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії України із Колонної зали імені Миколи Лисенка в Києві.

Російсько-українська війна сколихнула інтерес світу до нашої культури, нації загалом. Усі види мистецтв мають допомагати Україні вистояти.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка