Що відбувається за лаштунками найбільшої радіостанції України, що передувало звільненню Юлії Карпової після 10 років роботи та чому про приниження мовчать інші співробітники компанії – в інтерв’ю РБК-Україна журналістці Юлії Гаюк розповіла радіоведуча Юлія Карпова.
Головне:
- Як Юлія Карпова стала найвідомішою радіоведучою країни
- Що довелося пережити Карповій перед звільненням
- Чому співробітники “Хіт FM” мовчать про принизливе ставлення
- Чи планує Карпова й надалі працювати в медіа
- Як український ефір вели ведучі з проросійськими поглядами
- Як побудувати стосунки з ветераном після поранення
Їдучи на роботу чи в інших справах, ви часто слухаєте радіо, щоби дізнатися новини, зарядитися настроєм на цілий день. І сміх Юлії Карпової справді здатен зарядити! Однак не лише він приніс ведучій впізнаваність – позиція теж відіграє не останню роль.
Юлія Карпова часто говорила в ефірі про нашу реальність так, як того вимагала ситуація. Та не завжди це було до вподоби керівництву. Зрештою постійні конфлікти й тиск призвели до лікування антидепресантами та виснаження.
В інтерв’ю РБК-Україна Юлія Карпова розповідає про наслідки роботи, які лікує до сьогодні, за лаштунки роботи “Хіт FM”, стосунки з ветераном і Героєм України та готовність до мобілізації жінок.
Це скорочена версія розмови. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.
– Розкажи, як ти почуваєшся після такого буремного періоду у своєму житті.
– Мені зараз дуже цікаво. Я живу з впевненим відчуттям про те, що все це не просто так. Насправді я розуміла, що рано чи пізно такий період в мене настане. Питання було – коли. У цій ситуації я почуваюся прикольно, мені цікаво, мені зараз не нудно.
– Ти працювала саме на “Хіт FM” 10 років, а до цього й на інших радіостанціях. Ти пам’ятаєш свій перший ефір на радіо? Як це було?
– Перший ефір на радіо відбувся, коли мені було 16 років. Цілий рік мене не хотіли брати на радіо, це була локальна радіостанція в Житомирі.
Мені сказали про те, що я не радійна, не медійна, і ніколи в житті мені не бути десь у медіа. Мені сказали про це в обличчя, але зробили велику помилку. Людина, з якою я говорила телефоном, була програмною директоркою радіостанції, і я їй телефонувала щотижня.
Протягом року щотижня я їй телефонувала з питанням, коли я можу ще раз прийти на тракти. І рівно через рік я вийшла в ефір як ведуча новин. Це була робота на витривалість.
Я хотіла переконатися сама й довести, що я таки можу. Тим більше коли ти живеш у маленькому Житомирі, дочка водія маршрутки та в’язальниці панчішних виробів, без зв’язків, без нічого. Тут уже або ти, або тебе. Вийшло, що я.
– Як ти прийшла на “Хіт FM”? Ти прийшла вже як ведуча з досвідом.
– Це було з досвідом і схоже як у Житомирі. Я проходила кастинг пів року. Мене запрошували й потім казали, що я не підійшла. Тому це все тривало з грудня по травень.
Але на той момент я вже мала досвід на радіо, на телеканалі, тому я не була “нульова”. Я розуміла, що таке мікрофон, пульт, як працювати в ефірі тощо.
Моя мрія була працювати конкретно на “Хіт FM”, оскільки в той період, коли я їздила в Житомирі на ефір на радіо, я потрапляла якраз на самий початок “Хеппі ранку”. І я думала, що хотіла б коли-небудь вийти в ефір з цієї ж студії. Це була моя задача.
Це була така мрія, про яку ти думаєш, але дуже не сміливо. Коли ти до кінця не віриш, що зможеш це зробити. Мені треба було достатньо років, аби це вийшло, але це сталося.
– Як пройшли твої перші роки роботи на “Хіт FM”? Чи відчувалася якась напруга в колективі?
– Ні. Перші роки роботи – це цікавий, буремний період змін, коли ти в постійному навчанні, але давайте будемо чесними, це ще 2015-2016 роки. Це ще ні коронавірусу, ні повномасштабного вторгнення. Війна вже триває, але вона триває на Донбасі.
Якщо говорити про мої відчуття, початок повномасштабного вторгнення всіх нас дуже сильно склеїв, тому що всі опинилися в рівних умовах. В ефір ми вийшли 9 травня.
Ми чітко розуміли свою задачу. Зараз відбувається повний сюр, і наша задача, окрім того, щоб показати реальність, паралельно намагатися тримати настрій, мотивацію, можливо, якийсь чарівний пендель людям, які здалися більше, ніж ми.
Перші моменти, які для мене стали “дзвіночками”, відбулися значно пізніше. Це десь, мабуть, півтора року тому. Коли в суспільстві почали з’являтися перші наративи про втому від війни. Тоді для мене почались перші “дзвіночки”, що щось іде не так. Але вони були дуже обережні, як 25 кадром.
Ти їх не помічаєш, а потім, коли проходить час, переварюєш всю ситуацію, і такий: “Так, стоп. Це було не окей”. Я не можу сказати, що це була зміна внутрішньої політики, тому що ніхто ним не прийшов і не сказав: “Так, ми не беремо цю тему, ми беремо цю тему”.
Це розмови, які вели конкретно зі мною в коридорах, у кабінетах. На зборах казали: “Дивись, все класно, але давай менше про війну, тому що, ти дуже агресивна, Юль, так не можна. Не можна бажати так сильно смерті”.
Також я чула: “Та зрозуміло, що чоловік – це герой України, зрозуміло, що це ветеран, але давай менше про це, тому що люди, які зараз вдома, їх це трошки бентежить”. Назвімо речі своїми іменами – ухилянти.
І це поступово перетворювалося на тиск з відусюди. “Ти агресивна, ти чого така зла? Всім погано, а тобі що найгірше? Всі втомились, треба розважать, всім важко. Ти зла, ти конфліктна, ти стаєш токсична, з тобою неможливо говорити, в тебе тільки війна”.
А в нашій країні зараз є сім’я, де хтось не зник безвісти, де хтось не на війні й не загинув? А я говорю про ті речі, які явно близькі мені й людям, які це слухають. І вдавати, що мене цікавлять котики, собачки та пандочки в цей період – це абсурд.
Якщо ми візьмемо загалом ефір радіостанції, взагалі ніяких питань, тому що це підтримка, там з’являлися військові, люди, які займаються рекрутингом. Це потужна машина, яка справді працює на військових, зокрема. Але я кажу про свій стан і що відбувалося зі мною всередині, тому що це не публічно.
Юлія Карпова (фото: РБК-Україна)
– Як ти реагувала на такі зауваження і чи сприймала ти їх?
– Спочатку моя перша реакція завжди була така: “Я щось, мабуть, неправильно зрозуміла”. Потім проходив час, і я така: “Так не може бути”. Потім проходив знов час, і я вже думала, що це зі мною щось не так.
А потім ми поверталися до цих розмов: “Юль, тихіше, ти агресивна, ти така зла, що з тобою ніхто не хоче працювати в колективі”. І коли це перетворилося на нав’язливі думки, я зрозуміла, що треба щось з цим робити.
Потім, коли я стала свідком того, як спілкуються з моїми колегами, я зрозуміла: те, що я зараз чую про своїх колег, те саме говорять про мене за спиною.
Коли мені почали висувати претензії стосовно того, що я у свій вільний час не пішла працювати в інтересах компанії, а спланувала свій вільний вечір, я зрозуміла, що це ненормально. І тоді я випрацювала деякі правила. Вони дуже прості та дієві.
Перше: я не відповідаю на повідомлення після 22:00. Друге: вільний час – це мій вільний час. Третє: крім мене, є ще люди, які тут працюють. Тому зробімо так, щоб працювали всі, щоб у всіх була відповідальність. Що я слухала потім? “Ти поставила себе на перше місце. Ти зазналась. Ти токсична. З тобою неможливо працювати”.
– До твоїх колег є аналогічне ставлення і зараз воно продовжується.
– Так, зараз є люди, які працюють в компанії, які теж лікуються, на антидепресантах. Я це знаю, про це знає керівництво.
– Ці люди планують звільнятися або говорити про такі випадки?
– Є люди, які говорили про це, є люди, які не говорили про це, тому що бояться. Але не звільнення, а мого досвіду. Тому що про всі ситуації, які відбувалися всередині, я розповідала своїм керівникам, і щонайменше троє людей про це знали.
І що я чула у відповідь? “Тобі треба відпочити”. А я на ліках уже, мене робота довела до ліків. Я працювала з психіатром тривалий час.
Антидепресанти – це не легкі ліки, це ліки, на які треба правильно зайти, дочекатися ефекту, ще плюс пів року і потім правильно вийти. Не мати можливості навіть планувати сім’ю, вагітність, тому що через роботу в мене такий стан, і я лікуюся.
Таких людей, як я, там зараз маса. Їх навіть не двоє.
Юлія Карпова працювала на радіо понад 10 років (фото: instagram.com/y.karpova)
– Коли ти підсвітила цю історію, як колеги до цього поставилися, особливо ті, які страждають від мобінгу також?
– Я отримала повідомлення від людей, які працювали там навіть 18 років тому. Вони писали про те, що нічого не змінилося з тих часів. Для мене була дуже іронічна історія, коли мені керівник сказав, що зі мною ніхто не хоче працювати, а 90-95% колективу мені написали, що вперше з компанії ідуть так голосно і прямо кажучи причини, які цьому передували.
Але я не пішла з компанії, мене “пішли з компанії”, бо немає можливості зі мною далі справлятися. А потім виявляється, що стільки людей у такому стані й стільки звернулися до лікарів!
Чого компанія нічого не робить? Найпростіше звинуватити одну людину, її забрати, бо вона токсична, решта в такому ж стані, але не таких задирак, подумають: “А я мовчу, бо теж звільнять, а де зараз роботу найти?” А де вам знайти нове психологічне здоров’я?
– Керівництво зв’язувалося з тобою вже після опублікованого допису?
– А я не знаю, як це можна назвати. Керівництво вперто ігнорувало допис, вперто ігнорувало всю ситуацію. Навіть під час останньої розмови з керівником у момент звільнення ніхто мене не слухав. Мені просто хамили.
Але всі в курсі, про що я пишу, тому що всі ці люди стежать за сторінкою, я це бачу постійно. Тому чи зв’язувались безпосередньо? Ні. Чи вони в курсі? Так.
– Що стало твоєю останньою краплею? Чи була взагалі така крапля?
– Була перша й остання крапля, коли мене вперше попросили тихіше, обережніше про війну і про чоловіка-ветерана. І це та точка, з якої для мене все почалось, з якої треба було уже прощатися. Але я чомусь цього не зробила. Далі з того моменту все набирало обертів.
– Плануєш повертатися на радіо?
– А я не знаю. У мене це запитували мої вже колишні колеги. І вони формулювали запитання трошки по-іншому: чи не боюся я, що після моєї історії мене нікуди не візьмуть.
А я цього не боюсь. Якщо компанія боїться нормального ставлення до людей, якщо компанія не вміє не принижувати й ставитися до людей, як до людей, а не до бізнес-одиниць, які приносять гроші, то я не хочу працювати в цій компанії. Тоді це не моє медіа, не мій канал і не моє радіо. Якщо з’явиться медіакомпанія, в якої є цінності такі, як і в мене, із задоволенням.
Чи захоче хтось зі мною працювати після всієї чесності, я не знаю. Але в мене є суперсили: сміх і досвід динозавра в медіа.
– Ще хочу згадати про твоїх колег Сімону Солодуху та Нікіту Шевчука. Вони зараз живуть і працюють у Росії. Які вони були в роботі та чи намагалися вони зв’язатися з “Хіт FM” після 2022 року?
– Нікіта Шевчук, Льоня Сенкевич і я – це перший склад “Хеппі ранку”. А Сімона Солодуха була лінійною ведучою.
Нікіта Шевчук ніколи не приховував своїх проросійських або російсько-направлених вподобань. Ще за час нашої роботи, коли раптом тема стосувалася чогось українського, для Нікіти це завжди було нецікаво, і він цього не приховував.
Коли запровадили квоти і йому довелося вчити українську, його ламало як демона, як людину під час сеансу екзорцизму. Він всім своїм виглядом показував, наскільки йому не хочеться і не цікаво.
Він розказував історії про те, що він не зможе заробляти українським стендапом. Він ніколи не приховував, що хотів би в Росію, якби його запросили, він би поїхав. У нас з ним постійно були конфлікти на цю тему.
Коли вже почалась повномасштабна війна, коли почали бити по Одесі, де живе його мама, він успішно заробляв російські рублі для того, щоб спонсорувати обстріл своєї мами.
Тому чи я зв’язувалася я з ним? Ні. Чи хочу? Ні. Я його зневажаю, так само як і всіх русопітеків.
Сімона Солодуха – та сама історія. Вона ніколи не приховувала, що не дуже проукраїнська. Вона пишається співпрацею з Бардашем свого часу. Ще до початку повномасштабної до нього було багато питань. А для неї це все було нормою. Зараз вона опинилася у своєму нормальному, звичному середовищі.
– Поговорімо про Сергія Івановича. Твій коханий, ветеран і Герой України. Він звільнений зі служби за станом здоров’я. Ви були знайомі на момент, коли він отримав це поранення?
– Так, він отримав багато травм, і зараз в нього невиліковна хвороба, друга група інвалідності. Він це отримав, захищаючи Батьківщину. Ми тоді ще не були знайомі. Тільки уже під час нашого знайомства він дізнався про хворобу. Це був дуже переломний момент.
Це уже вплив на все життя. Ми завжди повинні робити поправку на це. Навіть банальне перехвилювання, зайві нерви дуже сильно можуть погіршити стан, причому безповоротно.
Хворобу підтвердили вже, коли ми були знайомі, але ми не були парою. Коли ми почали зустрічатися й жити разом, у нас була розмова. Скоріше навіть у нього була розмова зі мною. Він запитав прямо: “Чи ти готова жити з цим все життя?”
Я не бачила у своєму житті більш щирого, мабуть, зізнання, і більш щирого намагання приховати скупу чоловічу сльозу в цей момент. Але я сказала, що готова на це.
Якщо доведеться одного прекрасного дня змиритися з якимось погіршенням чи якщо доведеться сісти в крісло колісне, значить в тебе найкрутіше крісло колісне. Але ти не відчуєш, що з тобою щось не так. Тому що ти залишив на фронті все.
Тому чи це проблема? Це не проблема. Це просто поправка на наше життя, не більше. Це була наша єдина розмова. Нічого не має значення, поки ми разом. Все зможемо зробити, все. Нічого не смертельно, крім смерті.
Решта – “лєгко”!
Юлія Карпова перебуває в стосунках із ветераном і Героєм України Сергієм Пономаренком (фото: instagram.com/y.karpova)
– Слухай, десь, напевно у 2023-му році почали з’являтися повідомлення в суспільстві про те, що ми не готові до повернення військових у тил. Як ти думаєш, ми справді не готові?
– Так. Не військові повинні готуватися до повернення, а суспільство, тому що суспільство прийшло на етап, як з АТО раніше, війна десь там далеко. Чого ви забираєте в нас наше життя, кажуть дорослі лоби, а не п’ятирічні діти, про яких треба турбуватися умовно.
Суспільство не готове, тому що воно розслабилось. Суспільство, яке вважає нормальним знову говорити військовим: “Ми вас туди не посилали”, – це не суспільство. Удавати, що ти великий помічник, бо ти купив каву, з якої гривня пішла на донат, це борода. Це не донати.
Не повинні військові елементарно чіпляти на свої машини таблички “не ТЦК”. Суспільство не готове. Воно не здорове. Це моє переконання.
– Як нам одужати?
– Згадати, в якій ми реальності живемо. Поставити на перший план питання власного виживання як нації.
Якби військові мали можливість вчасно за графіком іти на ротацію, не було б виснажених людей. Але, на жаль, ми бачимо, як просуваються росіяни. І не тому, що вони кращі. Вони беруть кількістю. Це те, чим не можемо похвалитися ми.
У коментарях напишуть: “Ти, баба, іди воюй”. Не переживайте, прийде моя пора – я теж буду до цього готова. Я займаюсь боксом. Коли я дотягнусь до росіянина, я щонайменше зможу його забити.
Я непогано стріляю. Я скинула достатньо багато ваги для того, щоб не впасти під вагою бронежилета. Я мало їм. Це теж важливо, коли доведеться економити їжу. Я дивлюсь на це чесно й тверезо.
.
