Юрій Пахомов, переможець премії Global Teacher Prize Ukraine

За вчителя хімії з Івано-Франківська Юрія Пахомова віддали голоси 2263 людей на платформі «Дія.Освіта». Так він став цьогорічним переможцем премії Global Teacher Prize Ukraine в номінації «Вибір українців».

На урочистій церемонії нагородження Юрія Пахомова представила перша леді Олена Зеленська, згадавши про бабусю учителя, яка надихнула його на цей фах.

Про те, чи любить Юрій Пахомов конкурси, доки носитиме синє волосся та яким проєктом пишається найбільше, він розповів Укрінформу в Івано-Франківську, повернувшись із церемонії нагородження.

У НАШІЙ СІМ’Ї БУЛО БЛИЗЬКО ПІВСОТНІ ВЧИТЕЛІВ

– Вітаю, Юрію. Бабуся вже привітала вас із перемогою?

– На жаль, вона померла. Похорон відбувся за день до початку асесменту (процес оцінювання у конкурсі, – ред.), тому для мене це був непростий період. У своїй промові я подякував Олені Зеленській за те, що вона згадала про людину, яка надихнула мене до фаху. Для мене це було важливо.

– Але я знаю, що у вашій родині ще були педагоги.

– Так. У нас є запис, що перші педагоги в родині були вже у 1903 році. Якщо врахувати ще сестер, чоловіків та їхніх бабусь і дідусів, то можна говорити, що у нашій сім’ї було близько півсотні вчителів.

– Тобто під час вибору професії у вас не було альтернативи?

– Якось мама розповідала, що у п’ятирічному віці я страшенно плакав і казав, що не хочу бути вчителем, але мушу, бо для нас це – родинна династія. Насправді мене ніхто не змушував обирати цей фах. Десь у дев’ятому класі збагнув, що мені подобається той момент, коли після твоїх слів у людини запалюються очі й у них ніби читаєш: «О, еврика! Я зрозумів!». Тоді для себе вирішив, що хочу працювати у школі, і вступив до Прикарпатського (нині – Карпатський національний університет імені Василя Стефаника, – ред.).

– Знаю, що на перші свої уроки вам довелось чимало часу їздити маршруткою в інший район. Ніколи не було спокуси змінити фах?

– Моя перша робота – село Виноград, куди я їздив двічі на тиждень з Івано-Франківська. Попри те, що в мене одночасно було кілька робіт, – аби втриматись на плаву, – я закохався у фах вчителя. Нині вже не уявляю себе в іншій професії.

– У школах діти дають учителям прізвиська. Знаєте свої?

– «Хімік». У мене бабця була «Хімічка». Ми навіть удома до неї так звертались. Пам’ятаю, приходимо до бабусі зі своєю маленькою донею. Її бабуся питає: «Ти знаєш, як мене звати?». І вона каже: «Хімічка». Бабусю звали Оксана Михайлівна, і вона усе життя викладала хімію. І «Хімік» , і «Хімічка» – це класно, бо діти тебе сприймають через те, що ти викладаєш і транслюєш їм.

– Чи маєте захоплення?

– Мій дідусь займався писанкарством і виготовленням ґерданів. Відповідно я це теж умію робити і часто займаюсь цим із дітьми, коли готуємось до ярмарків. Люблю готувати. Тут уже мозок трішки відпочиває, а працюють руки. Спорт – не моє. Але я силував себе ним займатись. Можливо, потрібен тренер. Слухаю багато аудіокниг. Ними теж захоплюється сучасне покоління «Альфа».

УЧИТЕЛЬ МАЄ ЙТИ ПОРУЧ І ПІДТРИМАТИ, ЯКЩО ДИТИНА СПІТКНЕТЬСЯ

 – Поговорімо трішки про дітей. Що це за покоління «Альфа»? У чому його особливість?

– Ці діти будуть робити лише те, що їм принесе користь. Тобто вони мають розуміти мету своєї діяльності. Якщо раніше мені казали: «Вчися, Юро, бо це треба», то із цими дітьми так не пройде. Їм потрібно показати приклад із життя, роз’яснити, для чого це потрібно. Водночас ці діти дуже відверті. Вони не будуть завертати у папірці те, що думають. Тому нам, педагогам, із ними трішки дискомфортно. Потрібно бути завжди в ресурсі, щоб працювати. Добирати правильні слова, зацікавити. Але ж ця людська якість – відвертість – є дуже хорошою. Бо в житті ці діти не лише зможуть проявити себе, але й не дозволять собою керувати. Знаєте, колись було прийнято – влаштувався на одну роботу і сидиш на ній пів життя, незалежно, чи добре тобі там, чи ні. Ці діти так не зможуть. Вони шукатимуть собі комфортні умови, щоб робота була для них задоволенням. Інколи вчителі чують, мовляв, ви танцюєте навколо дітей з бубоном. Насправді інакше не можливо. Тут є два варіанти – увагу дітей можна захопити як особистість, і тоді вони готові слухати все, що лунає з ваших вуст. Або інший шлях – підібрати матеріал так, щоб дітям було комфортно працювати на уроках навіть у складних темах. І тут діє правило: якщо вчитель старається створити дітям комфортні умови на уроці, він уже стане їхнім улюбленим учителем, і вони підуть із ним на співпрацю.

– Телефони на уроках забираєте?

– Буває. Але переважно ми поєднуємо з ними роботу. Адже є чимало симуляцій, інтерактивних платформ, на яких можна працювати. Свого часу ми з дітьми створювали доповнену реальність, це було надзвичайно цікаво і прикольно. Ми ж із вами встигаємо і працювати, і в телефон заглядати. Тут я за відповідальне використання і навчаю цього дітей.

– Знаю, що ваш метод навчання – «учитель у діалозі». Це означає бути на одній хвилі з учнями чи бути завжди поряд?

– От мені дуже подобається «учитель поряд». Це про те, що вчитель не має йти попереду, ведучи дітей за собою, і він не повинен йти позаду, підштовхуючи їх. Вчитель має йти поруч і підтримати, якщо дитина спіткнеться. Тобто ми повинні не передавати знання, а навчити їх вчитись, думати, не боятись помилитись. Вважаю, якщо дитина приходить до вчителя із запитанням, їй потрібно допомогти знайти відповідь. Навіть якщо це запитання не стосується теми уроку.

– Меч замість указки, синє волосся – це внутрішній стан, протест чи бажання сподобатись дітям?

– У моєму кабінеті завжди була палиця, якою я міг досягнути до кутиків величезної таблиці. Коли вона зламалась, узяв те, що було під рукою, а це – дерев’яні мечі. Почав їх колекціонувати, відколи подорожую з дітьми. Найдовший меч виявився дуже зручним і перетворився на указку. Про синє волосся. Перше – це було про підняття рівня довіри до дитини. Ми заклались із дівчинкою, яка мала сумніви у своїх силах, а я в них був упевнений. Тоді у дитини вирвалась фраза: «Якщо все ж таки так складеться, як ви передбачаєте, то пофарбуєте волосся у синій колір?». І я погодився. Пізніше відчув, що фарба сушить волосся, це незручно, марудно, і тому почав повертатись до свого природного кольору. Але тут виникла інша історія – хейт щодо вчителя, який собі дозволяє такий вигляд. Це крутиться у соцмережах після одного з моїх інтерв’ю. Я завжди кажу дітям, що вони можуть проявляти себе як хочуть доти, доки не порушуватимуть права інших. Моє синє волосся нікому не заважає, і я можу собі це дозволити. Зізнаюсь, мені не дуже з ним комфортно, але доки цей хейт буде на вустах, я протримаюсь у такому кольорі. Тому синє волосся – це ще мій тихий протест щодо вигляду, який не заважає гарно провести урок і перемогти у тисяча і одному конкурсі.

КОЖНИЙ ПЕДАГОГ ТЕПЕР ПОВИНЕН БУТИ ТРІШКИ ПСИХОЛОГОМ

– Любите конкурси?

– Так. Пам’ятаю, першим був хакатон, потім – всеукраїнський урок про гендерну чутливість. Мені це сподобалось. Тоді я не думав про перемогу, а лише про активний рух думок і народження нових ідей. Після цього я радив дітям подаватись на подібні до цих випробування, бо твоє зростання можливе лише тоді, коли виходиш із зони комфорту. Конкурси не дають людині надовго закритись у своїй бульбашці, і це важливо. До того ж я звик у житті щось робити, спілкуватись, займатись самоосвітою. Очевидно, тому я не люблю літо, коли ця активність ніби зупиняється. І ще мені подобається реакція дітей на мої виграші і програші. Бо найважливіше – показати їм, що не варто зупинятись навіть тоді, коли фортуна не на твоєму боці.

– Знаю, що серед ваших проєктів є ще й ті, які допомагають збирати кошти для ЗСУ. Це традиційні ярмарки?

– Коли почалась війна, ми багато волонтерили. Ближче до холодів почали з дітьми виготовляти окопні свічки. Але тут постало питання, як знайти парафін. Із ситуації виходили по-різному. Та якось діти запропонували ділитись теплом не лише з військовими, а й із усіма охочими за донат. Тоді ми закупили насипний парафін, самотужки ароматизували його натуральними ефірними оліями, виготовили з гіпсу формочки для свічок – і в нас вийшов чудовий продукт.

Але потім подумали, що можемо ще трішки допомогти екології. У цих гіпсових формах, на дні, ми підготували ґрунт. У нього помістили шишку, яка починала проростати за вісім місяців. Тобто у власників наших парафінових свічок за цей час на підвіконні з’являлась маленька ялинка, яка готова була до висадки у відкритий ґрунт. Найцікавіше, що діти самотужки вирахували суму мінімального донату, щоб вистачило і на допомогу ЗСУ, і на наступні порції парафіну, з якого виготовляли окопні свічки. Ось цей проєкт – моя гордість.

– На конкурс педагогів Global Teacher Prize Ukraine ви подались уперше?

– Ні. Уп’яте. Перший раз – на прохання дітей. Зізнаюсь, зробив це відчепно, бо тоді не розумів, навіщо мені ця премія. Другий і третій рази подався швидше, щоб зайняти себе чимось улітку. В останні два роки я розумів, що вже маю кейс, із яким можу і хочу ділитись із педагогами. Подумав також, що це дуже хороша платформа для знайомства з людьми. Торік я не потрапив у десятку. Інтерв’ю зробив за вечір через те, що хворів на ковід і мені було не до конкурсу.

Цього разу їхав на церемонію нагородження з думкою в голові: «Точно не я». Знав десятку фіналістів і думав, що не буду найкращим хіміком і не стану найкращим у номінації STEM. Єдине, що хотів, – ділитись із колегами інформацією про пониження рівня стресу, взаємодію з учнівством і про те, що потрібно підтримувати і надихати. Не думав також, що моєю номінацією стане «Вибір українців». Це було дуже несподівано, але знаково і важливо. Чому? Бо тут – про те, що кожна думка є важливою, і ми можемо зробити неможливе, якщо згуртуємось.

– А з якою освітньою ідеєю ви йшли на цей конкурс?

– Цього разу на премію я йшов із переконанням, що педагогічна спільнота має розвиватись, спілкуватись і не соромитись того, що в них виходить не дуже добре. Для мене є важливими вправи з тимбілдингу (побудова команди, – ред.). Наприклад, майже кожний урок у мене розпочинається з озвучення теми, і я даю до неї три факти. Тоді ж додаю, що один із них є неправдою, яку маємо визначити між собою. Найперше, діти так вчаться думати, аналізувати і висловлювати свою думку. Треба розуміти, що ці діти довго займались під час коронавірусу і це була дистанційка. Тому в них є потреба вчитися комунікувати, плюс уміння довести свою думку. Упродовж уроку ми розвиваємо означену тему і вкінці даємо відповідь. Це найпростіший варіант.

Є ще одна вправа, яку я запровадив після консультації з психологом. Наші діти не вміють себе хвалити, підкреслити свій сильний бік. Насправді я теж не вмію так робити і тепер вчуся цього разом з дітьми. На уроці роздаю дітям ролі – хімічні речовини. Дозволяю знайти інформацію про них, а потім діти встають і підкреслюють найбільш упізнавану ознаку своєї ролі. Наприклад, кажуть: «Не хочу хвалитись, але я осад і не розчиняюсь у жодній кислоті». Інші мають здогадатись, що це за речовина. І тут є не лише навчання, а й уміння трішки себе похвалити. Пам’ятаєте мемчик, в якому психологи кажуть, що треба себе хвалити? Мовляв, якщо ти цілий день лежав на ліжку і дивився в стелю, то теж кажи, що молодець. Насправді якщо це не на постійній основі й організм цього потребує, то похвалитись можна і таким (усміхається, – ред.).

– В одному з інтерв’ю ви зізнались, що відчуваєте потребу отримати досвід для роботи з дітьми у час війни.

– Так, бо це – зовсім інший підхід до навчання. Інколи за планом у нас контрольна робота, а пів ночі лунала повітряна тривога, і тому це – несумісні речі. Або як продумати урок, якщо він може обірватись через тривогу? Тому ще одна моя освітня ідея – створити ретрит для педагогів-природничників, щоб психологи понизили наш рівень стресу і показали, як коректно це застосувати у роботі з дітьми. Бо ми ж тепер працюємо на інтуїції. На жаль, на відповідні програми немає фінансування. Йдеться про те, що кожний педагог тепер повинен бути трішки психологом.

ПРОФЕСІЯ ВЧИТЕЛЯ СТАЛА НАБАГАТО ПОПУЛЯРНІШОЮ І ПОВАЖНІШОЮ

– Маєте ще секрети, як запалити очі в учнів?

– Коли я був малим і ставив своїм батькам незручні запитання, то вони з усмішкою відповідали: «А чому небо блакитне, а трава зелена?». Насправді це ж легко пояснити, що трава зелена, бо там є хлорофіл і хлоропласти, а небо блакитне, бо там є озоновий шар і кисень. Тобто і на це є відповідь. То часом я теж ставлю подібні питання – і діти починають думати, чому і як. І це про діалог та про те, що дітям цікаво дізнаватись про світ, в якому вони живуть, а не просто вивчати формули і реакції. Пам’ятаю, якось давав дітям завдання написати свою історію, які хімічні й фізичні явища їх спіткали перед школою. То одна моя учениця почала цю історію так: «Все було добре, доки я не прокинулась». А далі – яєшня горіла, какао википало і таке інше, але це – про справжність і про те, що поруч.

– До речі, в одній з анкет конкурсу ви зауважили, що «учитель має бути хорошою людиною, тоді й хімія підкориться». Як думаєте, що сьогодні може зробити держава, щоб хороших людей ставало більше?

– Тут усе просто. Найперше – вчитель має відчувати себе захищеним. Має також чітко розуміти, як працювати і за які гроші. Дуже часто в освіті запроваджують різні інновації, які тягарем лягають на плечі учителів. Часом під час перерви вчитель не встигає навіть відкусити шматок канапки, бо має чергувати у коридорі, поглянути, як харчуються діти, заповнити тисячу й один папірчик та паралельно ввести оцінки в е-журнал, який постійно висне. І вже після кількох уроків учитель настільки виснажений, що несе частину роботи додому. І це – не в окремих випадках, а майже завжди. А щоб бути хорошим учителем, педагоги мають підготуватись до уроків на наступний день. Навіть тоді, якщо ти працюєш не один десяток років, бо діти змінюються і вчитель має бути актуальним.

Скажу відверто, останніми роками не все так погано в освіті. Чудово, що вже набагато менше бюрократії. Є ініціатива про підняття зарплати, і це насправді дуже добре, бо педагоги, на жаль, опинились за межею бідності. Третє. Професія вчителя стала набагато популярнішою і більш поважною. І тут теж є велика заслуга премії Global Teacher Prize Ukraine, бо вона підсвічує педагогів – розповідає їхні історії, і люди розуміють, скільки необхідно працювати, щоб бути хорошим вчителем. Тому я теж закликаю своїх колег не боятись розповісти про себе.

– Думали собі, що сказала б бабуся про вашу перемогу?

– Я завжди нею захоплювався (усміхається, – ред.). Їй учні часто звіряли свої секрети, потім уже ділились своїми історіями випускники. Знаєте, вчитель живе доти, доки його ідеї та цінності пам’ятають його учні й доки керуються ними в житті. Тому педагоги – це люди, які постійно і виважено змінюють світ, водночас ділячись частинкою душі з тими, хто поряд. А про бабцю… Ми завжди хвалили одне одного, то, думаю, вона б сказала: «Ми всі класні, неймовірні й неповторні».

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука

Фото Укрінформу можна купити тут.