В інтерв’ю Суспільне Культура Оксана Гриценко розповідає, як досліджувала колабораціонізм у “Свідках телячого розстрілу”, як “Молочайник” став не лише історією для театру та чому анархісти не дають їй спокою вже понад п’ять років, а про Марусю Нікіфорову цікаво розказати в мюзиклі.
Оксана Гриценко постійно змінює ролі драматургині та журналістки: після нашої ранкової розмови піде писати статтю про опалення в Києві для The Wall Street Journal, а ввечері співзасновниця Театру драматургів буде суддею на конкурсі імені Філіпа Арно, де режисери ставлять ескізи за сучасними текстами.
Також це одна із сучасних драматургинь, чиї тексти театри ставлять найактивніше. Наприклад, її “Молочайник” втілили на українській сцені вже десять разів. Наприкінці січня 2026 року відбулися одразу дві прем’єри за двома її п’єсами. Луганський театр у Києві поставив “Пам’ятники” — сатиру про радянські та російські пам’ятники, які оживають та йдуть на Крим; а в Театрі на Подолі показали виставу “Несе вода Галю” про фельдшерку Галю, яка рятує пораненого чоловіка в Херсоні та розповідає йому про свою долю після підриву Каховської ГЕС. Гриценко також отримала премію “ГРА” за найкращий сучасний драматичний текст до вистави “Я повернуся” про підлітків із окупованої Херсонщини.
Вистава “Я повернуся”. Анастасія Мантач/Театр “Золоті ворота”
Драматургиня теж родом із Херсонської області. На свою батьківщину востаннє їздила п’ять років тому, за кілька місяців до початку повномасштабної війни. Про односельців, які зараз під російською окупацією, не пише з міркувань безпеки, але має сміливість братися за теми в сірих зонах.
Мюзикл про анархістку Марусю: “Мені здається, що дух анархізму існує у нас і досі”
Ви писали лібрето для мюзиклу про анархістку Марусю Нікіфорову в межах першої лабораторії мюзиклу від Національної спілки театральних діячів України. Як працювалося з таким жанром?
Це дуже непростий жанр: коли я подавалася на лабораторію, то думала про те, чи взагалі потягну, бо не дуже дивлюся мюзикли. Але завдяки лабораторії я познайомилася з класними мюзиклами й дізналася що існує не лише “Привид опери”, але й, наприклад, мюзикл від авторів “Південного парку”, із чудовим гумором [“Книга Мормона”]. Тобто я познайомилася з цим жанром по-справжньому.
Також я сумнівалася, чи зможу працювати з віршами, навіть пробувала просити допомоги у штучного інтелекту, щоби він редагував мої. Але виходило або так само, або ще гірше. Англійською ChatGPT ще пише вірші, але українською це жахливо [усміхається].
До того ж лібрето — це великий обсяг роботи, текст на 70 сторінок. Пишучи його, дуже важливо (і прикольно) співпрацювати з композитором. Можливо, це навіть важливіше за текст. Я співпрацювала з Олександром Чорним.
Читання лібрето мюзиклу “Анархістка”. Артем Галкін
Якою була співпраця?
Я рада, що Саша взявся за мою історію: на лабораторії драматурги пропонували ідеї, а композитори обирали те, що їх зацікавить, і так складалися творчі пари. Спершу Саша надіслав мені дуже багато прикладів хороших мюзиклів, на яких він розуміється, за що я дуже вдячна. Я працювала над лібрето, тримаючи його в курсі, а він писав музику й у процесі надсилав мені мелодії. У певний момент він був дуже зайнятий, бо працював над ще одним мюзиклом для Національної оперети, і я переживала, чи взагалі ми встигнемо. Але, на щастя, все вийшло.
Текст готовий повністю, а пісні ще треба дописати: ми вирішили зробити кістяк, і, якщо театр вирішить, що зацікавлений у матеріалі, то завершимо роботу. Зараз шукаємо такий театр, який зміг би реалізувати цей мюзикл. Звісно, розуміємо, що така постанова — це великий ресурс, який, мабуть, мають лише кілька театрів в Україні. Дуже хотілося продовжити цю роботу: читання цього мюзиклу [у режисурі Ігоря Матіїва] мені дуже сподобалося, Саша грав на фортепіано.
Читання лібрето мюзиклу “Анархістка”. Артем Галкін
У вас вийшла історія про анархістку Марусю Нікіфорову, яка “прагнула свободи для себе і людей, любила і ненавиділа, хотіла змінити світ, але обирала для цього зовсім не праведні методи“. Ви також писали, що тема анархістів не дає вам спокою вже більш ніж п’ять років. Як виникло зацікавлення?
Після початку російсько-української війни я багато працювала на Донеччині та Луганщині як журналістка, тож паралельно дізнавалася історію того краю і зацікавилася тим, що було в цій місцевості 100 років тому, на початку XX століття. Нестор Махно мене теж дуже цікавив, його історія недосказана. Але ще менше розповідали про Марусю Нікіфорову — здається, вона більш відома за кордоном, ніж в Україні.
Я багато читала про неї, ходила в архіви, говорила з істориком, навіть замовила книжку, написану у Франції, в перекладі англійською. Це книга “Maria Nikiforova, la révolution sans attendre” (“Марія Нікіфорова: революція без очікування”), де Марусю описують як “Жанну д’Арк України”.
Історію пишуть ті, хто переміг. Анархісти, хоч і мали величезну силу й підтримку, виявилися нікому не потрібні, бо вони були ворогами більшовиків і водночас не цікавили українських державників. Вони не думали про загальну державність України, більше про свої містечка, своє Гуляйполе. А мені завжди цікаво дивитися на тих, на кого не звертають увагу, на темні плями історії. Якщо їх вивчати, то можна виявити, що багато тем підсвітили несправедливо.
Мені здається, що дух анархізму та парамілітарних утворень існує в нас і досі. Певною мірою він врятував нас під час Революції гідності та на початку російсько-української війни, коли виникали добробати, які дуже сильно нам допомогли. Ці добробати існували, по суті, за принципом підрозділів Батька Махна і йому подібних. Можна ще згадати, як після початку повномасштабної війни селяни на Миколаївщині об’єдналися й ловили росіян по посадках. Словом, цей дух мене захоплює. Матеріал у мене був зібраний давно, а на лабораторії мюзиклу я переконалася, що до нього треба повернутися та реалізувати свою ідею.
Читання лібрето мюзиклу “Анархістка”. Артем Галкін
У лібрето є і феміністичний дискурс. А ще я звернула увагу, що в Марусі є кохана Нелі.
З погляду сучасної людини Маруся абсолютно зрозуміла, з погляду тогочасної — вона просто неймовірний фрик: жінка, яка очолює бойовий загін, не виходить заміж і не народжує дітей. Ще й одягається як чоловік. На той час вона була модною. Тоді, певно, експериментували більше, ніж ми, були більш розкутими. Маруся мала коханців і коханок, її навіть називали гермафродитом. Зараз можна назвати її бігендерною.
При цьому Маруся доволі освічена — я читала її виступи в суді. Де вона здобула освіту, це питання, але вона жила у Франції та вчилася в Огюста Родена, одного з найвідоміших скульпторів того часу. Вона ідентифікувала себе як художницю, але при цьому була дуже успішною бойовою командиркою.
У Марусі просто неймовірне життя, суцільна конспірація: є багато моментів, які підтверджують одні історики, а інші кажуть, що це вигадка. І я теж намагалася гратися з цим у лібрето, ніби не надійно розповідати цю історію, а “в селі кажуть”, через чутки. Казали, що була не одна отаманка Маруся — було кілька жінок, які очолювали загони, ніби її клони. А коли Маруся загинула, то казали, що вона нібито ще жива і її десь бачили.
Кохана Марусі — справді російська есерка?
Нелі — вигадана персонажка, але Маруся справді сиділа у в’язниці з російськими есерками, які допомогли їй втекти. Пісня есерів, коли вони тікають із в’язниці, була для мене водночас і піснею полонених, які зараз сидять у російських тюрмах. Тобто я працюю із сучасним контекстом, не лише з історичним. Довго думала про те, якою має бути мова персонажів, і вирішила таки залишити її сучасною.
Яке місце гумору у вашому лібрето?
У моїх текстах узагалі багато іронії, а мюзикл за визначенням не має бути мегасерйозним, як опера. Сама Маруся — не пафосна, а хитра й розумна, вона такий собі трикстер, який постійно переодягається і щось придумує.
Хоч у мюзиклі є і елементи комічності, це трагічна історія, бо йдеться про реальні жорстокі події, які тоді відбувалися. Маруся була супержорстокою, і я намагаюся дослідити, чому вона такою стала. І як потім за це поплатилася.
“Пам’ятники” і “Несе вода Галю”: свіжі прем’єри
Наприкінці січня Луганський театр у Києві показав прем’єру “Пам’ятники” за вашим текстом “Виживуть тільки пам’ятники”. Режисер вистави й очільник Сумського театру Дмитро Некрасов сказав нам в інтерв’ю, що, на його думку, сатира є дуже рідкісним жанром в українському театрі. Як за неї взялися?
Спершу на лабораторії НСТДУ “Як писати про війну” на початку 2023 року я хотіла створювати текст про свій досвід журналістки, яка працює на війні, але потім зрозуміла, що зараз це не витягну, бо мені потрібна дистанція, якої тоді не було. Ідея про пам’ятники виникла абсолютно спонтанно: а що, якщо владика Павел буде молитися в церкві за те, щоби врятувати “рускій мір”, і раптом впаде метеорит й відбудеться “чудо”, Бог почує його, а російські та радянські пам’ятники підуть захищати Крим від українського контрнаступу?
До того ж у 2023 році у Києві та області справді спостерігали метеорити. Також тоді я писала статтю для The Wall Street Journal про перейменування вулиць та знесення радянських і російських пам’ятників, тож досліджувала цю тему й мала внутрішню дискусію — яке значення мають ці пам’ятники зараз і чи потрібно їх зносити.
П’єса “Виживуть тільки пам’ятники” виходила як комедія, але однаково рефлексувала на більш серйозні теми наприкінці, особливо якщо згадати пам’ятник радянському солдатові, який роздумує, чи він за “рускій мір”. А може, це взагалі український солдат?
Мені дуже дорогий цей текст. Він отримав Премію імені Миколи Гоголя, але, чесно кажучи, я не думала, що його поставлять. У нас люблять ставити психологічний театр, де є емоції та драма. Коли я почула, що Дмитро Некрасов подається з моїм текстом на президентський грант, то була дуже рада. І Луганський театр — великі молодці: попри непросту історію не бояться ставити сучасні українські тексти.
Якою вийшла вистава “Пам’ятники“?
Чудовий грим, і мені загалом багато що ще подобається. Але здається, що трошки забагато тілесного й приземленого гумору, який додали до того гумору, що вже був у тексті. Також Жуков був недостатньо страшний — як на мене, він мав бути страшніший. При цьому прекрасно вийшов Пушкін, прекрасна Катерина й ще багато персонажів — дуже хороше влучання.
Вистава “Пам’ятники” у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Анастасія Телікова
Ще одна прем’єра за вашим текстом, яка відбулася наприкінці січня — “Несе вода Галю” в Театрі на Подолі. Вдала назва: ніби одразу й про переінакшення пісні, де героїню також звати Галя, і про буквальний сенс — вода ж справді несла Галю — і про нездатність чинити опір обставинам.
Зазвичай театри змінюють назви, і вистава називається не так, як п’єса, але тут вирішили залишити.
Ця назва виникла одразу, як знайома режисерка родом із Херсона розказала мені історію про Галю, а потім познайомила з нею. Я тоді була на резиденції у Швеції і трошки у спліні. А Галя, яка сиділа в Херсоні під обстрілами, працюючи у швидкій, все ще жартувала. Вона заразила мене своєю енергією та оптимізмом, і мені захотілося написати цю історію просто для себе, навіть якщо її не поставлять.
Після підриву Каховської дамби Галя створила імпровізований пліт, поклала туди чоловіка, який пережив інсульт, а також найцінніші речі, і плила разом із ними кілька днів. Спочатку просто пливеш за течією — стільки, скільки можеш, а потім якось вигрібаєш.
Вистава “Несе вода Галю”. Театр на Подолі
Режисер Ігор Матіїв також каже: коли прочитав п’єсу, в нього був один із найважчих періодів життя, але Галя допомогла глянути на ситуацію з позитивної оптики. А ще він каже, що у п’єсі є два архетипи характерів — відкритий і закритий. Яким вийшов другий персонаж?
Якщо Галю я описала після розмови з реальною людиною, то другого героя вигадала. По суті, він несе проблему тих, хто втратили все через війну, зневірилися й загубилися в цьому світі, він стає ніби зрадником. Це про питання вибору в ще одній лінії п’єси.
Як вам ця вистава?
Мені дуже подобається сценографія, як вона передає воду річки Дніпро. По суті, це велике дзеркало, яке відблискує різними кольорами. У поєднанні з ліхтарями виходить дуже красиво, тим паче у новому залі та з новою технікою.
Мені здається, що акторам трохи не вистачало впевненості. Це зрозуміло — перший показ, хвилювання дається взнаки. Але сама Галя була дуже впевненою, вона заражала своєю впевненістю. Тому хочу піти на виставу ще в наступному місяці, щоби подивитися, як вона живе.
Ігор Матіїв також ставив вашу п’єсу “Молочайник” (2024), яка і зараз у репертуарі Театру на Подолі. Це розповідь про життя родини, яка живе в селі на окупованій Херсонщині, а боротися з росіянами їм допомагає фантастичний персонаж Молочайник. Якщо я не помиляюся, загалом існує 10 постанов цього тексту. Яка вам найбільш близька?
Їх справді 10, якщо додати постанову студентів естрадно-циркового вишу. Кілька вистав я не бачила — у Дніпрі та в Мукачевому, а виставу з Нововолинська бачила лише на відео.
Вистава “Молочайник”. Театр на Подолі
Постанова в Театрі на Подолі — однозначно одна з найкращих. Мені сподобалося, що текст ніяк не різали, мінімалістична сцена, гра акторів. Також мені особливо близька постанова в Одеському театрі юного глядача — і тому що вона перша, і тому що хороша. Загалом Женя Резніченко поставив два “Молочайники”, інший — для Херсонського театру імені Куліша у Миколаєві.
Ще мені дуже сподобалася вистава у Львівському театрі Лесі Українки від Ольги Туруті-Прасолової — красива, жіночна, інтимна [ця вистава має назву “Дочки”].
Вистава “Молочайник” у Театрі Лесі Українки у Львові. Христина Король
“Свідки телячого розстрілу“: “Коли людина діє в умовах окупації, то межа між зрадою і виживанням дуже тонка“
Певно, драматургові не завжди приємно, коли про його тексти запитують саме в розрізі постанов. Але це логічно — аудиторія може піти й просто зараз подивитися на реалізацію тексту на сцені, а окремо драматичний текст навряд чи читатиме — попри те, що антології час від часу видаються, а тексти зібрані на “Укрдрамахабі“. Якщо аналізувати ваш профіль там, то здається, найплідніший період був у 2023 році, а реалізацію у виставах ми якраз побачили у 2024–2025 роках.
На початку 2022 року я взагалі думала, що, може, ніколи не повернуся в драматургію, бо більше потрібна журналістика, тим більше для західних медіа — документувати, писати й кричати про те, що відбувається. Плюс у мене не було навіть фізичної можливості щось писати. За “Молочайника” я взялася у другій половині 2022 року і писала його дуже повільно, маленькими шматочками. Писала хіба що невеликі висловлювання, які й п’єсами важко назвати.
На початку 2023 року настрої були позитивніші, ніж навіть зараз. Ніби розморозилися емоції, я тоді дійсно багато писала: закінчила “Молочайника”, а також написала “Виживуть тільки пам’ятники” і “Я повернуся”.
Вистава “Імперія маст дай” за п’єсою “Я повернуся”. Харківський театр ляльок ім. В.Афанасьєв
Ваш перший текст, “Саньок“ (2019) — це вербатим, фактично основа для документальної моновистави про життя однієї людини, і він виріс з інтерв’ю, яке ви не змогли опублікувати. А останній текст, “Свідки телячого розстрілу” (2024) — про суд над колаборантами після звільнення громади. Це трагікомедії, але різні. Як змінився ваш підхід до тем за той час, поки ви в драматургії?
Писати про наслідки після російської окупації Київщини як не могла, так і не можу. Але я завжди дивилася на сліпі плями та сірі зони. На час написання “Молочайника” моя рідна Херсонщина та інші окуповані тоді території залишалися в тіні інших подій, а для мене це була болюча тема, яку я підсвічувала і як журналістка.
Я постійно стежу за повідомленнями правозахисних організацій, читаю розсилку про судові справи. І там є різні кейси, як люди потрапляють під слідство, зокрема і про людей, яких звинувачують у колабораціонізмі. Часом суд їх звільняв, бо не було достатньо доказів, що вони колаборанти. Може, сусіди не люблять цю людину з певних причин, як це часто буває, і починають говорити, що вона колаборант чи колаборантка. З цього і народився мій текст “Свідки телячого розстрілу”. Він перекладений шведською, кілька разів були читання.
До теми колабораціонізму чи життя на окупованих територіях дуже важко підійти навіть із точки зору журналістського тексту: то обсяг недостатній, то не можеш дуже глибоко копнути, бо вже час здавати статтю редакторові. До того ж для статті потрібно, щоби все було коректно, щоби людина назвала своє ім’я і прізвище. А це може бути небезпечно для людей, які залишаються в окупації. Я завжди думаю про наслідки та захист для своїх джерел, тому часом краще збирати ниточки історій з окупації та подавати їх під вигаданими персонажами. Тому часом доречніше написати п’єсу.
Коли працюєш із людьми, які пережили окупацію, то розумієш, то вони пережили величезну травму. Розумієш, що коли людина діє в таких умовах, то межа між зрадою і виживанням — дуже тонка. Якщо ти береш у росіян хліб і роздаєш його людям, щоби вони вижили в окупації, то ти рятуєш своїх односельців чи співпрацюєш із росіянами? Певно, й те, й інше. Іноді це про вибір без вибору, або про те, що доводиться обирати найгірший із варіантів. Це боляче, якщо ми говоримо про наші життя, але добре для текстів. Ти ставиш себе на місце людей, які проходять через такі вибори, і думаєш, як би ти діяв чи діяла в цих обставинах.
Над яким драматичним текстом працюєте зараз?
Я вирішила поєднати свої невеликі тексти про життя в окупації в один більший текст. Це буде три п’єси в одній, і третю я лише почала писати. Це також буде історія про недостатньо підсвічені теми — сподіваюся, я таки її дороблю.
Чи працюєте зараз над сценаріями, якщо так, то над якими? [п’єса Оксани Гриценко “Дон Жуан із Жашкова “ лягла в основу однойменного фільму, який вийшов у 2024 році]
Зараз є сценарій “Молочайника”, який ми з драматургинею Людою Тимошенко написали за грант від Netflix 2024 року. Ми вже знайшли продюсера, зараз шукаємо режисера. Поки що це складно.
“Молочайник” — ваша п’єса, чому було важливо долучити Людмилу для роботи над сценарієм?
Люді дуже сподобався цей текст, ми його з нею обговорювали. Вона ж не тільки драматургиня, а ще й дуже класна художниця. А в цьому сценарії дуже велике значення має візуал: головна персонажка Олеся — теж художниця. Її рефлексії у фільмі ми хотіли би показувати через анімацію, тож Люда допомогла мені не лише адаптувати мій текст у сценарій, а відповідала ще й за анімаційну частину. Це прям вау. Я би дуже хотіла, щоби вийшло так, як ми задумали.
Не було думок написати книгу, як Лєна Лягушонкова?
Кожен журналіст чи журналістка, як я спостерігаю, на певному етапі кар’єри думає про те, щоби написати книгу. Особливо це видно по моїх західних колегах, які або вже написали книгу, або почали її писати. Найчастіше це ближче до нон-фікшну.
Книга потребує часу. Певно, я людина малої форми, тому і люблю п’єси — можна швидко все виплеснути й отримати результат. Тож поки що ідеї для книги в мене немає.
Як думаєте, видимість драматургів таки зростає?
Мені здається, що так. Коли я лише прийшла в драматургію у 2019 році, то це взагалі було якесь гето. На Тиждень актуальної п’єси приїжджали драматурги, читали тексти, а потім ці тексти здебільшого забувалися. Зараз після фестивалів і конкурсів тексти здебільшого розбирають режисери й театри. Спробуй знайти театр, який взагалі не працює із сучасною драматургією! Тому так, думаю, видимість драматургів зростає.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
