Президент України Володимир Зеленський прибув до Туреччини, фактично відкривши новий етап у підготовці до можливого перезапуску мирних переговорів. Він наголосив, що Київ “готує активізацію переговорів” і вже має пакет рішень для партнерів. Серед першочергових завдань – завершення війни та відновлення обмінів полоненими. Саме питання обмінів стало ключовим у нещодавньому візиті до Стамбула секретаря РНБО Рустема Умєрова.
Паралельно Туреччина стає майданчиком для залучення і Вашингтона: спеціальний посланець президента США Стів Віткофф приєднається до президента України у Стамбулі на “запланованих переговорах”. Це додає процесу політичної ваги, особливо на тлі нових заяв президента США Дональда Трампа щодо можливого посилення санкцій проти країн, які підтримують економічні зв’язки з Росією. У США знову актуалізували законопроєкт Грема-Блюменталя, що передбачає 500% мита на імпорт із держав, які закуповують російські енергоресурси, – механізм, здатний різко звузити простір для маневру Москви й змусити партнерів РФ шукати альтернативи.
Трамп водночас домагається зберегти за собою право остаточного рішення щодо санкцій, прагнучи зробити контроль над економічним тиском інструментом власної політики. Якщо Вашингтон і справді розширить санкційний спектр на країни Глобального Півдня, які підтримують торгівлю з РФ, Кремль може опинитися перед жорсткою дилемою між продовженням війни та економічним виживанням.
На цьому тлі європейські прогнози залишаються стриманими. Президент Фінляндії Александр Стубб вважає припинення вогню малоймовірним щонайменше до весни, вказуючи на три ключові перешкоди: безпекові гарантії для України, реальний тиск на Росію та розв’язання територіального питання. Москва ж через Медведєва демонстративно нагадує, що “СВО” триватиме, доки РФ не досягне своїх цілей”.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.
– Володимир Зеленський у Стамбулі. Як він зазначив, “готуються до активізації мирних переговорів“. У Туреччину прилетів і спецпредставник президента США Стів Віткофф. Він має взяти участь у “запланованих переговорах” разом із президентом України Зеленським. На ваш погляд, чи можна чекати від цієї події чогось важливого?
– Чесно кажучи, у мене немає серйозних очікувань. Не склалися об’єктивні передумови для проведення змістовних перемовин. Те, що ми бачимо: Путін абсолютно не зацікавлений у припиненні вогню. Він продовжує наполягати на тому, що на Заході називають максималістськими вимогами. А по суті – це вимоги капітуляції України. Путіну здається, що час працює на нього, хоча, на мою думку, все навпаки. Але він почувається достатньо впевнено. Тому я не бачу передумов для серйозних перемовин.
Водночас є певні ознаки того, що американська адміністрація може ставитися до цього серйозніше, посилюючи тиск. Ми бачимо це на прикладі останніх санкцій проти двох російських нафтових компаній, а також розмов про можливі санкції, які Трамп, як я розумію, може впровадити. Є певні ознаки початку тиску. Але це все одно ще дуже далеко від того, щоб розпочалися справді серйозні переговори – якщо вони взагалі відбудуться. На мою думку, такі переговори можуть стати можливими тільки тоді, коли в Росії буде інший лідер замість Путіна.
– До речі, таку ж думку поділяє і президент Фінляндії Александр Стубб, який напередодні також зазначив, що не чекає на припинення вогню щонайменше до весни. Бо, знову ж таки, жодних передумов для цього немає. Та й Медведєв, який часто ретранслює думки Путіна й те, що кремлівський диктатор не може сказати вголос, укотре напередодні знову заявив, що війна триватиме, і жодної зупинки не буде, доки не досягнуть так званих цілей “СВО”.
– Мені здається, що заява президента Фінляндії – це навіть занадто оптимістичний сценарій. Я розумію його логіку: він бачить, що Путін намагався почати наступ влітку цього року, але провалився. Ми бачимо, що Росія втрачає величезну кількість військових і не здатна реалізувати навіть ті завдання, які ставилися два роки тому. Наприклад, захоплення Покровська, адже Путін сподівався зробити це ще два роки тому, але навіть досі цього не вдалося. Російська армія просто загрузла на території України, і жодного стратегічного поступу немає – і навряд чи він буде.
Наші західні партнери це розуміють. На цьому ґрунтується їхня надія, зокрема й президента Фінляндії, що Путін зрозуміє: він не виграє війну, час не на його боці, а навпаки Європа посилює підтримку України. У Франції підписано дуже важливу угоду щодо постачання військових літаків. Це чіткий сигнал, що Захід налаштований підтримувати Україну серйозно й надовго.
У цій логіці Стубб сподівається, що Путін усвідомить несприятливий для себе розклад сил і шукатиме компроміс. Але тут є одна серйозна психологічна помилка: на Заході продовжують розглядати Путіна як раціонального стратегічного діяча. Насправді його психологія зовсім інша. Вона швидше схожа на психологію серійного вбивці-маніяка, який розуміє, що єдиний спосіб уникнути відповідальності за вже скоєні злочини, – це довести злочин до кінця, тобто знищити жертву. У Путіна саме така логіка. Це не логіка політика, не логіка стратега, не логіка раціональної істоти. Це абсолютно ірраціональна модель поведінки. І на Заході цього й досі не розуміють.
Єдиний спосіб мати з Путіним справу – тиснути. Лише сила працює. Це єдиний варіант. Тому серйозних ознак для припинення вогню та перемовин я не бачу. Хоча не відкидаю переговорів у контексті, наприклад, обміну військовополоненими. Це максимум, на що можна розраховувати. Але це та ситуація, коли дуже хочеться помилитися. Буду щиро радий, якщо помиляюся, прогнозуючи, що навіть навесні наступного року не буде серйозних перемовин. Але я дивлюся на об’єктивні передумови. А їх, на жаль, немає.
– Тобто ви навіть не погоджуєтесь із прогнозом президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, яка у листі до лідерів ЄС зазначила, що війна в Україні може завершитися наприкінці 26-го року?
– На жаль, я не поділяю такого оптимізму. Знаєте, як казав один філософ: треба мати песимізм розуму й оптимізм волі. Я вважаю, що не варто ставити перед собою занадто оптимістичні дедлайни – це небезпечно. Зараз якраз перечитую Віктора Франкла, його відому працю про логотерапію. Він якраз і попереджає про небезпеку таких очікувань. Нам узагалі не треба зациклюватися на тому, коли будуть перемовини чи коли закінчиться війна. Треба працювати кожного дня на перемогу.
– Боротися й тиснути на Росію…
– Так. Треба робити все, що ми можемо, й підштовхувати наших партнерів у правильному напрямі – починаючи зі Сполучених Штатів. І не думати про те, що буде завтра, – фокус має бути лише на тому, що ми можемо зробити сьогодні. Прогнози в такій ситуації швидше демотивують.
– Можливо, фон дер Ляєн виходить із більшої інформованості – все ж таки голова Єврокомісії. Можливо, вона спирається на певні чинники: скажімо, що російська економіка наступного року досить серйозно надломиться, якщо не зламається, і це стане причиною призупинення війни. Що Європа налаштована й далі допомагати Україні на нормальному рівні…
– Я не знаю, із чого вона виходить. І погоджуюсь: у неї точно більше інформації. Можливо, фон дер Ляєн бачить те, чого не бачу я. Але, виходячи з тієї інформації, яка доступна мені, я бачу, що вони помиляються. Так, у Росії починаються серйозні економічні проблеми, які ще більше загостряться наступного року – десь із середини року. Це факт. Але знову ж таки та сама психологічна помилка: на Заході думають, що Путін, побачивши економічні проблеми, як раціональна істота ухвалить раціональне рішення і піде на переговори. Але Путін більше не є раціональним. Він абсолютно ірраціональний.
– Якщо повернутися до заяви Стубба – президент Фінляндії називає три чинники на шляху до припинення вогню: гарантії безпеки, певне порозуміння щодо територіальних претензій і продовження максимального санкційного тиску. Про санкції поговоримо окремо, а зараз: що за другий фактор?
– Тут незрозуміло, що саме мається на увазі. Але певен в одному: Захід, а тим більше Україна, у жодному разі не погодяться на юридичне визнання спроби анексії українських територій. Це неможливо. Це навіть не про Україну – це про небезпечний прецедент для всього світу. Якщо агресор, здійснивши анексію, отримує своє, і це визнають – тоді ми повертаємось із XXI століття у XVIII. Це руйнування всієї еволюції міжнародного права. На це ніхто не піде.
Можливо, мається на увазі інше: що окремі західні лідери готові де-факто погодитися з тим, що частина українських територій тимчасово залишиться під окупацією. Не визнаючи цього юридично й навіть політично, але беручи до відома сам факт тимчасової окупації. Ймовірно, про це йдеться.
Щодо гарантій безпеки, то про це взагалі зарано говорити. Ми навіть передумов для серйозних переговорів не маємо, не те що для домовленостей про припинення вогню. Це навіть не на горизонті. Є ще один момент: Путін ніколи не погодиться на реальні гарантії безпеки, які дозволять Україні вижити як суверенній незалежній державі. Єдине, на що він теоретично погодиться, – це такий “план Б” умовного перемир’я, який дозволить йому накопичити сили й пізніше добити Україну. Тож про серйозні гарантії безпеки, на жаль, не йдеться взагалі.
– Щодо санкційного тиску. Трамп довгий час досить обережно висловлювався щодо “пекельного” пакета санкцій, як його називають у Сполучених Штатах, – пакета, який Сенат уже дуже довго розглядає. Це ініціатива Грема та Блюменталя, до речі, одного республіканця й одного демократа, тобто законопроєкт має двопартійну підтримку. Й ось напередодні американський лідер заявив, що готовий підписати цей законопроєкт, якщо його ухвалять. Як ви вважаєте, чому відбулася ця зміна?
– По-перше, ми спостерігаємо дуже цікаву й важливу еволюцію у зовнішній політиці президента Трампа та в його особистих уявленнях. Перша фаза цієї еволюції полягала в тому, що президент США був переконаний: він великий майстер особистих угод. Він мислив категоріями: “Путін – мій приятель, якщо не друг, я з ним домовлюся, швидко припиню цю війну й отримаю Нобелівську премію миру”. І раціонально думав: запропоную Путіну якісь речі, Путін як раціональна людина погодиться на них. Це, знаєте, психологічна проєкція: людина думає, що всі інші мислять так само, як і вона. Трамп – бізнесмен, і він припускав, що й Путін мислить як бізнесмен: мовляв, сядемо, домовимося, досягнемо компромісу. Але це не спрацювало. І він перейшов до другої фази еволюції. На жаль, це займає час і коштує нам дуже дорого.
Друга фаза полягає у тому, що Трамп зрозумів: потрібно тиснути: а) на Росію; б) на друзів Росії, щоб через тиск змусити Путіна сісти за стіл переговорів.
– Це через розчарування у Путіні, як каже американський президент?
– Саме так. Тому що Трамп робив значні поступки, я маю на увазі той самий саміт на Алясці з Путіним. Це колосальна поступка у політичному сенсі. Але вона не спрацювала. Путін обдурив Трампа. Він це усвідомлює, йому це дуже неприємно. Тому переходить до тиску. Але в глибині душі все одно залишається надія: мовляв, може Путін таки бізнесмен, може на щось та й погодиться. Пам’ятаєте його фразу: “Може, це звучить надто оптимістично, але Путін готовий до миру”.
– Чи змусить такий крок Путіна, попри заяви Кремля, що вони продовжуватимуть війну, все ж таки замислитися, сісти за стіл переговорів? Адже це потенційно видається достатньо серйозним ударом по країнах-партнерах Росії.
– По-перше, це треба зробити. Чи запрацюють – питання важливе, але непрогнозоване. Росія навчилася шукати способи обходу санкцій. І допомагає їй насамперед Китай, а також, можливо й несвідомо, інші країни – наприклад, Індія. Але санкції треба накласти, треба зробити торгівлю з Росією токсичною для китайських та індійських компаній. Я думаю, що це спрацює. Але Москва теж не спить. Вона шукатиме способи обходу. Це постійна шахова партія. Демократичні країни роблять крок – Кремль шукає, як обійти. Потім треба робити наступний крок. От так і буде. Але загалом так, це значно ускладнить ситуацію Путіна й стане відчутним ударом по російській воєнній машині.
– Щодо того “віконця”, яке, як ви сказали, Трамп залишає Путіну. Зазначається, що президент США готовий підписати закон, але за умови, що саме він матиме виняткове право накладати санкції. Тобто він свідомо залишає для себе можливість домовитися з Путіним?
– Так. Це те, що американці називають “face-saving”. Вони завжди залишають можливість і собі, і супротивнику вийти зі ситуації без надмірних втрат. Трамп саме так і мислить: він демонструє силу, але водночас надає Путіну останній шанс ухвалити конструктивне рішення. Якщо Путін піде на компроміс, Трамп матиме можливість відкотити назад. Але це малоймовірно.
– Повернімося до Європи. Міністр оборони Німеччини Пісторіус каже: ми вважали, що війна Росії проти НАТО, певне збройне протистояння, може статися десь у 2029 році. Але зараз, мовляв, я думаю, що, можливо, ми вже провели останнє мирне літо. До цього маємо заяву начальника Генштабу польських збройних сил: Росія готує всі умови для потенційної агресії. Ті ж диверсії – остання була на залізниці, що веде до України, і вся ця діяльність, щоб створити паніку, розхитати стабільність, сформувати сприятливий фон для вторгнення.
– Насамперед фактично Європа й Західний світ уже перебувають у стані гібридної війни з Росією, яка веде свою гібридну кампанію з подвійною метою. Перше – встановити гегемонію російської імперії в Європі. Друге – зруйнувати існуючий ліберальний демократичний міжнародний порядок, у центрі якого стоять США. Спочатку створити хаос, а вже потім посилити свій вплив. Тобто війна вже триває.
Добре, що на Заході нарешті почали це усвідомлювати. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц прямо сказав, що країна перебуває у конфлікті з Росією. Інші європейські політики теж починають тверезо й раціонально визнавати: ймовірність великої війни дуже висока. І якщо не вдасться перемогти Росію на полі бою саме в Україні, то уникнути прямого зіткнення буде неможливо. Перемога над Росією – єдиний спосіб запобігти вибуху третьої світової.
