Ще кілька десятиріч тому у кінематографі образ літніх людей часто залишався у полоні стереотипів — слабкість, хвороби, самотність та забуття. Втім останніми роками режисери дедалі частіше зображують старших героїнь як персонажів із багатогранною особистістю, здатних любити, ризикувати, шукати нові життєві сенси і починати нові етапи. У центрі цієї метаморфози — людяність, тілесність і гідність, а не лише календарний вік.
З нагоди прем’єри фантастичного роуд-муві «Блакитна стежка», в якому 80-річна героїня протистоїть застарілій системі, пропонуємо ознайомитися зі змінами, які відбувалися у зображенні літніх жінок на екрані.
Від маргіналізації — до центральної ролі
Початок XXI століття став поворотним моментом у тому, як кіно розповідає про старість. У класичних драмах попередніх епох, таких як «На золотому озері» (1981) Марка Райдла, старші персонажі переважно залишалися на задньому плані — у ролях мудрих спостерігачів або дбайливих батьків. Натомість сучасні кінострічки дедалі частіше ставлять літніх людей у центр розповіді.
Прикладом цьому є фільм «Любов» (2012) Міхаеля Ганеке, де старість постає не як тінь минулого, а як поле моральних виборів. Герої — Жорж і Анна — стикаються з неминучим фізичним занепадом, але картина фокусується не на смерті, а на любові, що залишається навіть тоді, коли тіло зраджує.
Сучасне кіно відмовляється визнавати похилий вік синонімом регресу. Так, фільми «Найекзотичніший готель Меріголд» Джона Меддена і «Книжковий клуб» Білла Холдермана демонструють старших жінок, які прагнуть пригод і нових емоцій. Їхній вік у таких стрічках — це не кінець, а новий акт життя, насичений гумором, дружбою та навіть еротикою.
Японська стрічка «План 75» (2022) Тіє Хаякави гостро піднімає тему того, як суспільство прагне «оптимізувати» старість, перетворюючи її на числові показники. Фільм ставить гостре питання: чи має держава право визначати, коли людина повинна піти з життя? Чи можливо старіти з гідністю, якщо соціальні механізми цьому заважають? Світова реакція на цю тематику знайшла продовження в «Блакитній стежці», яка здобула Гран-прі журі Берлінале цього року.
Нові героїні — нове усвідомлення тілесності
Важливо, що сучасний кінематограф навчається дивитися на старість не лише з позиції психології, а й через призму фізичності. У фільмі «Глорія Белл» (2018) Себастьяна Леліо Джуліанн Мур грає жінку, яка не погоджується стати «невидимою» після півстоліття. Її тіло — це не ознака втоми, а джерело сили, жаги до життя та енергії. Подібна щирість простежується й у французькому кіно: у картині «Вихор» (2021) Ґаспара Ноє старіння зобразили як природний фізіологічний процес, часом болючий, але правдивий. У стрічці «Анатомія падіння» (2023) Жустін Тріє зрілість героїні не є тягарем, а стає її зброєю — досвідом, що надає внутрішньої стійкості у жорстокому, судящому світі.
Гендер і старість: подвійні стандарти
Тривалий час у кінематографі старіти для чоловіків було значно простіше: їхній вік асоціювався з авторитетом, мудрістю і впливом. В той же час жінок після п’ятдесяти традиційно «викреслювали» з ролей романтичних партнерок. Проте лише останнім часом цей дисбаланс починає скорочуватися.
Фільми «Успіхів тобі, Лео Гранд» (2022) Софі Гайд та «80 для Бреді» (2023) Кайла Марвіна зображують літніх жінок, які нарешті дозволяють собі жити бажаннями і діяти. Вони не соромляться свого віку, тіла чи минулого, що робить їх справді живими.
Українське кіно також починає звертатися до теми старіння. Так, у фільмі Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» (2019) старший вік показано не як безсилля, а як зв’язок поколінь. Мати головного героя, яку зіграла Ірма Вітовська, — це сильна, іронічна жінка, здатна до глибоких емоцій, що зберігають людину.
Перспективи еволюції образу старості на екрані
Сучасне кіно робить старість людяною. Воно дозволяє бачити у зморшках не слабкість, а життєву історію; у повільності — спокій; у втраті — пам’ять. Якщо раніше молодість була синонімом життя, зараз вона — лише одна з його стадій, а не його вершина.
Старіння перестало бути «темою табу», і літні героїні не обмежуються лише ролями матерів, бабусь чи домогосподарок. Навпаки, ця тема стала полем для режисерських експериментів і суспільних дискусій.
Сьогоднішні героїні — це жінки, які готові до протистояння, мають бажання і сили, шукають романтики, кохають, страждають та прагнуть активності. Фільм режисера Ґабріеля Маскаро «Блакитна стежка» демонструє 80-річну Терезу, головну героїню антиутопічної оповіді, що кидає виклик державним обмеженням. Уряд країни переселяє літніх людей до ізольованих колоній, аби молодше покоління могло зосередитися на продуктивності та розвитку.
Щоб уникнути примусової долі, Тереза вирушає в подорож Амазонією, виконуючи останнє бажання перед втратою свободи і відкриваючи для себе новий етап життя. Переглянути її пригоди можна з 30 жовтня у кінотеатрах України.
