Відмова президента США Дональда Трампа зустрічатися з російським диктатором Володимиром Путіним, доки той не погодиться на мир із Україною, стала не просто дипломатичним сигналом, а зміною тональності всієї американської політики щодо Росії. Після місяців двозначних заяв і пошуків “великої угоди” Білий дім раптом перейшов до санкцій проти “Роснефти” та “Лукойла” – кроку, який у Москві не очікували ні за масштабом, ні за швидкістю. Проте за фасадом цієї жорсткості – звична для Трампа прагматична торгівля.
Як наголошують у Вашингтоні, президент залишає “деякі питання відкритими”, не відмовляючись від можливості особистої зустрічі з Путіним, якщо побачить “реальну готовність до миру”. Іншими словами, двері для великої домовленості ще не зачинені. Колишній спецпредставник США по Україні Курт Волкер прямо зазначив: Трамп й досі “дуже хоче укласти угоду” – питання лише у ціні.
Москва, попри удар санкцій по ключових нафтових компаніях, демонструє стриманість і обережно говорить про “продовження ініційованого процесу”, а сам Путін, хизуючись випробуванням “Буревісника” та “ядерною перевагою”, водночас визнає, що санкції завдадуть шкоди бюджету. Цей контраст – між ядерними фанфарами та економічною тривогою – лише підкреслює нервозність Кремля.
Усе це розгортається напередодні 30 жовтня, коли Трамп має зустрітися із Сі Цзіньпіном у Сеулі. Від цієї зустрічі багато хто очікує більше, ніж просто протокольного жесту: Білий дім сподівається, що Китай може стати “миротворцем” між Вашингтоном і Москвою. Трамп уже публічно заявив, що хотів би, аби Пекін “допоміг нам із Росією”. Та навряд чи Сі піде на відвертий обмін – Китай не зацікавлений у поразці Москви, але й не бажає втрачати економічний доступ до Заходу.
Отже, новий етап дипломатичної гри лише починається. Трамп демонструє готовність діяти жорстко, але залишається гнучким у цілях; Путін погрожує ракетами та змушений рахувати втрати; Китай зберігає “холодну дистанцію”, спостерігаючи, кого можна буде використати вигідніше.
Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко.
– Після того, як Трамп відмовився від зустрічі в Будапешті, у Білому домі пояснили, що вона все ще можлива, але лише за умови “відчутного позитивного результату”. На ваш погляд, що означає цей “позитив” у баченні американського президента?
– Логіка тут проста – під “позитивом” мається на увазі конкретний результат, а не чергова лекція від псевдоісторика Путіна про Київську Русь чи “велику руську цивілізацію”. Цієї лекції на Алясці Трампу вистачило з головою. Він цього більше не хоче. Він хоче конкретики, хоче угоди. І, власне, ті домовленості, які лежать на столі, – це те, з чого Трамп і починав: ідея припинення вогню. Але тоді Путін, як завжди, почав свою гру. Сказав: “Навіщо починати з малого, давайте одразу всеосяжну мирну угоду, із гарантіями, пунктами, підписами – словом, велике і прекрасне шоу”.
Для будь-кого, навіть без дипломатичного досвіду, було очевидно: це маніпуляція. Бо така “велика угода” – просто спосіб виграти час. Подібні документи не готуються за день, особливо коли позиції сторін прямо протилежні. Тож Путін кинув цю “наживку”, Трамп її спочатку проковтнув, але згодом зрозумів, що ним відверто маніпулюють. І, здається, саме тоді його терпіння закінчилося.
От і маємо класичний трампівський прагматизм: “Я хочу домовленість конкретно про припинення вогню. Якщо цього не буде – значить, і зустрічі більше не буде”.
– І водночас Трампу було запропоновано три варіанти санкцій – жорсткий, середній і м’який. І він обрав середній. Це тому, що все ще залишає Путіну відчинені двері, сподіваючись саме на угоду, а не на поразку Кремля?
– Очевидно, що так. Навіть оголошені санкції поки що залишаються радше попередженням, ніж реальністю. Вони набудуть чинності лише наприкінці листопада. І це, власне, теж частина сигналу: двері не зачинені, але вже причинені.
Трамп у такий спосіб посилає Путіну чіткий меседж: “У тебе ще є час. Але якщо я зачиню нафтові двері – твої шанси різко знизяться”. Бо “Лукойл” і “Роснефть” забезпечують майже половину російського нафтового експорту. Звичайно, є ризик, що Москва використає цей місяць, аби знайти лазівки, як завжди. Але якщо цього разу європейці справді почнуть блокувати так званий тіньовий флот, яким Росія вивозить нафту, – тоді ситуація для російського нафтового бізнесу стане справді критичною.
– Міністр фінансів США Скотт Бессент заявив, що посилення санкцій має змусити Путіна сісти за стіл переговорів. Генсек НАТО Марк Рютте додав, що у диктатора закінчуються і гроші, і ідеї. Ви погоджуєтеся з цим?
– З грошима – абсолютно. Їхній так званий Фонд національного добробуту зараз реалістично наповнений десь до 50 мільярдів доларів. Це вже “останній резерв”. Цими коштами вони ще можуть заткнути дефіцит бюджету цього року, який, за оцінками, сягає 6,5-7 трильйонів рублів. А далі все, грошей брати немає звідки. Якщо до західних санкцій додадуться ще й українські удари по нафтовій інфраструктурі в глибині Росії – тоді можна сміливо віднімати третину всіх надходжень.
Не варто забувати і про оборонну промисловість, на яку Путін зробив ставку, вірячи, що військова економіка витягне країну. Навіть російські економісти, які ще зберегли здоровий глузд, казали: це може тривати максимум три роки. Ці три роки вже минули. І зараз, за даними самих російських джерел, починається спад навіть у військовому виробництві. Тобто локомотив, який тягнув економіку, вже буксує. А цивільна сфера взагалі катастрофа. Тому з грошима справді все очевидно.
Але з “ідеями” – ні. У Путіна залишилася єдина ідея-фікс: знищити Україну. І від неї він не відмовиться ні за яких обставин. Він живе у власному світі, де все “йде за планом”, де він стратег, а не загнаний у кут диктатор. Війна для нього – вже не політика, а спосіб існування. Його форма виживання. Інше питання: чи готове його оточення продовжувати цей шлях, коли країна економічно сиплеться і програють усі. Але ця думка, схоже, до нього самого ще не дійшла.
– Трамп незадоволений темпом українського врегулювання по обидва боки, заявила офіційна представниця Білого дому Керолайн Левітт. За її словами, американський лідер вважає, що для переговорів про хорошу мирну угоду “обидві сторони мають бути зацікавлені”. До цього постпред при НАТО Метью Вітакер додає: “Трамп намагається вивчити способи, щоб продовжити тиск на Путіна, продовжити тиск, досить відверто, на Зеленського… щоб посадити обидві сторони за стіл переговорів, домовитися про припинення вогню”. Трамп все ж тиснутиме і на Україну?
– У мене тут проста відповідь. Якщо питання припинення вогню, то тиснути потрібно туди, де його не хочуть: на Москву. Наші інтереси збігаються з тим, що пропонує Трамп. Тому тиск на Україну – безглуздість.
Тиск на Україну, можливо, – це радше елемент балансу, щоб у Кремля залишалася якась надія або підозра, що Трамп може натиснути й на нас. Але сенсу в такому тиску немає: ми вже підтримуємо пропозиції, які висуває США, тож робіть тиск там, де він потрібен, – на Москву.
– Щодо реакції Кремля на останні санкції – там ніби справді панує певне здивування. Принаймні у МЗС Росії кажуть, що хочуть і надалі говорити з Вашингтоном про мир, уникнувши прямої критики щодо санкцій проти “Роснефти” й “Лукойла”. При цьому ці компанії забезпечують майже половину всього видобутку нафти, і удар по них серйозний. Навіть Путін визнав, що санкції можуть завдати шкоди.
– Дійсно, найменше надій у Москві було саме на такий розвиток подій. Вони, мабуть, розраховували: Трамп ще “подивиться”, “поспілкується”, “з’ясує наміри” – і все тягнеться місяцями. Але коли Путін укотре публічно “послав” пропозиції американців – це перетнуло червону лінію терпіння і в самого Трампа, і в його команді. Тепер уже й держсекретар США Рубіо, і інші впливові фігури адміністрації зрозуміли: Путін перейшов межі, і його треба карати. Але повторюсь, поки що, це поки що умовне покарання – скоріше відстрочка: санкції офіційно набудуть чинності через місяць. За цей місяць Москва може шукати лазівки – або ситуація зміниться радикально.
Ключовим буде саміт у Південній Кореї, де Трамп зустрінеться з лідером КНР Сі Цзіньпіном. Якщо Китай зменшить або припинить підтримку Росії, у Москви залишаться лічені місяці, перш ніж вона опиниться перед необхідністю приповзти з білим прапором.
– При цьому Путін традиційно відповідає однією річчю – ядерною риторикою. Він оголосив про завершення випробувань міжконтинентальної ракети “Буревісник”. “Орєшнік” нібито для залякування Європи, а вже “Буревісник” – наче для США й навіть Китаю. Мовляв, хоч якось домовляться проти Росії, Путін не виключає навіть ядерного застосування.
– Це майже самогубний крок. Якщо Росія застосує ядерну зброю, відповідь буде миттєвою і руйнівною. Не обов’язково ядерною, але такою, що знищить значну частину російської інфраструктури від західних кордонів до Уралу. Економіка Росії того ж дня впаде в безодню, з якої не вибереться. Путін це добре розуміє. Китай, до речі, вже неодноразово публічно попереджав, що ядерне застосування – табу. Без підтримки Китаю Росія не виживе: Північна Корея тримається, бо має китайську опіку. Росія такої розкоші не отримає.
Отже, я не вірю, що Путін настільки божевільний, щоб свідомо натиснути на “червону кнопку”. Лякати, так, це його інструмент. Але справжнього бажання здійснити такий крок – навряд. І тут питання: що ж у нього лишилося, крім цієї ядерної “лякалки”?
– А є ще щось?
– Немає. Власне, про це й мова – черговий спосіб посіяти сумніви серед наших західних партнерів: мовляв, чи варто й надалі допомагати Україні, може, треба пригальмувати, не бути такими активними. Але якщо партнери й справді підтримають фінансування нашої далекобійної ракетної програми, то ми, повірте, обійдемося й без “Томагавків”.
– На таку риторику Трамп напередодні відповів досить показово: мовляв, нам не потрібно, щоб ракета летіла 14 тисяч кілометрів, як хизувався Путін. У нас, каже, є атомні підводні човни, які зроблять це набагато швидше. Тобто принаймні на рівні риторики США не надто лякаються ядерного шантажу. Як ви вважаєте – чи дійсно вони готові до таких погроз? Бо Європа традиційно панікує навіть від натяків.
– Так, американці у цьому сенсі значно жорсткіші. І добре, що Трамп каже прямо: “нам не треба 14 тисяч”. Бо у США є цілий арсенал ракет, які накривають Росію цілком. І неважливо – 14 тисяч кілометрів чи чотири. Уявіть: ракети стартують із Північного моря, де завжди “щось плаває”, або з Тихого океану, де ближче до російських берегів. Це не десятки тисяч кілометрів, це дві-три тисячі, але результат той самий. Підльотний час – 6-8 хвилин, за які нічого зробити вже неможливо. Тому це зброя з двома лезами: удариш одним, отримаєш іншим. Це лише остання спроба Росії залякати й зупинити допомогу Україні. Але, думаю, не спрацює.
– Щойно після оголошення нових санкцій і паралельно з погрозами Кремль відправив свого найбільш “мирного” спецпредставника – Дмитрієва до США. Він знову говорить про “мегапроєкти” між Росією та Америкою, про “мирне врегулювання”, про те, що “варто лише вирішити кілька дрібниць – і все буде добре”. Як ви вважаєте, американці вже зрозуміли, що це порожня розмова, чи хтось ще сприймає подібні візити всерйоз?
– На мій погляд, це дипломатія відчаю. Бо коли закінчуються навіть ядерні “лякалки”, залишається лише одне – їздити з безглуздими пропозиціями, на які ніхто не чекав. І реакція США цілком показова: доволі прохолодна. Хіба що Дмитрієв міг переконати когось на кшталт Віткоффа ще раз повторювати байки про “фантастичні спільні проєкти”, які ніколи не будуть реалізовані. Але це від безвиході.
Контакт Рубіо–Лавров фактично заморожений. Після їхньої останньої порожньої розмови шансів на будь-яке продовження немає. Нижчий рівень – це лише технічні перемовини без політичного мандату згори, тобто абсолютно порожня рутина. Так, Росія говоритиме: “у нас там є контакти”, “ми працюємо”, але це просто шум. На найвищому рівні контактів немає, бо Трамп сказав Путіну: “пішов геть”. І, до речі, вперше сказав абсолютно правильно.
Отже, спроби через цього спецпосланця Дмитрієва комусь щось “пообіцяти” виглядають просто наївно. Можливо, місяць тому ще була б реакція, але зараз, після того як Трамп поставив Путіна на місце, – усе це вже, як кажуть англійці, monkey business, тобто клоунада, не більше. І, до речі, навіть міністр фінансів США дуже чітко оцінив “мирні пропозиції” Дмитрієва – як банальну пропаганду, в яку не варто вірити.
– 30 жовтня очікується зустріч Трампа з лідером КНР Сі Цзіньпіном. Хтось каже – відбудеться “поділ світу”, інші – що домовляться лише про торгівлю, та й то це під питанням. Щодо України, то Трамп натякає, що хотів би, щоб Китай допоміг США “змусити Росію завершити війну”. Питання в іншому: а чи хоче цього сам Сі?
– Дивіться, зазвичай такі зустрічі відбуваються так. Є головна тема переговорів двох лідерів.
– Тобто торгівля, тарифи…
– Саме так. Економічні відносини, торговельна угода, тарифи – все це й буде головним фокусом. А вже потім йдуть другорядні теми, також важливі, але не першочергові: TikTok, технічні обмеження, інвестиційні бар’єри. Це все радше додаток до головної домовленості.
Якщо сторони домовляться “по-крупному” – тобто припинити торговельні війни, зняти обмеження, обмінятися доступом: Китай дає рідкоземельні матеріали, США – технології, ось тоді вже можна буде говорити і про інше. І ось тут з’являються додаткові умови: “добре, але ви, китайці, впливаєте на Росію”, або навпаки – “ви, американці, згортаєте кампанію проти китайських структур у США”. Це своєрідна торгівля пакетами.
Тож, якщо домовляться щодо головного, то є шанс, що погодяться і в питаннях “другого ряду”, зокрема, щодо російської війни. Ми, звісно, сподіваємось, що це зіграє нам на користь. Якщо Китай хоча б частково відсторониться від підтримки Росії, для Путіна це стане потужним сигналом: ти залишився сам, годі воювати.
– Тобто ви вбачаєте шанс, що США і Китай усе-таки певним чином домовляться?
– Я не просто бачу – я впевнений. Вони приречені домовитися. Їм нікуди діватися. Вони не терплять один одного, але й не можуть існувати один без одного. Це як сполучені посудини: коли один стрибає вгору, інший неминуче опускається, але потім система все одно шукає рівновагу. Їхня економічна взаємозалежність така глибока, що обом вигідніше домовитися, ніж воювати.
Тому шанс на глобальну торговельну угоду між ними – дуже високий. І, до речі, це дозволить Трампу знову вийти на публіку зі словами: “Ми великі лідери, ми дивимося в майбутнє, ми розвиваємо економіку, заробляємо трильйони”. Це саме той наратив, який він любить. Тож Трамп зробить усе, щоб ця угода відбулася. І якщо так – тоді й “другорядні” питання для США та КНР, зокрема російсько-українська війна, можуть отримати свій шанс на політичне вирішення.
