Справжні виклики мобілізації в Україні: Чому призов не працює

Проблеми з мобілізацією

Ключова проблема мобілізації — це надзвичайно великий розрив між кількістю призваних людей та тими, хто фактично доходить до бойових посад. Так, щомісяця Україна активно мобілізує близько 30 тисяч людей, але на передовій опиняється лише третина — приблизно 8–9 тисяч. Решта, як виявляється, стає «баластом» у Збройних силах. Держава витрачає на таких призовників близько 100 мільярдів гривень щороку.

Багато новобранців потрапляють до навчальних центрів, незважаючи на те, що їх не варто було мобілізувати. Частина з них має право на відстрочку, інші ж проходять лікування замість підготовки. Повернувшись до бригад, вони отримують статус «повністю придатних», але фактично виявляються непридатними. Це у свою чергу веде до повторних військово-лікарських комісій (ВЛК), на яких 15–50% новоприбулих визнаються «обмежено придатними».

Таким чином, кількість людей на бойових посадах зменшується, тоді як на тилових — суттєво зростає. У бригаді чисельністю 2,5–3 тисяч людей може бути всього 50–100 бійців на лінії бойового зіткнення.

Пострадянська модель мобілізації

В Україні діє пострадянська модель мобілізації, яка передбачає участь органів місцевого самоврядування, влади та підприємств у призові. На практиці ж ця схема виявилася неефективною. Лідери громад не бажають мобілізувати сусідів, побоюючись за своє політичне майбутнє, а бізнес не хоче втрачати цінних працівників.

Цю модель раніше можна було вважати ефективною, адже на початках війни, зокрема в 2014 та 2022 роках, вона спрацювала. Тоді в армії з’явилася чітка роль резерву — людей, які мали військовий досвід. Однак на сьогодні облікований резерв вже вичерпано, і стара система більше не спрацьовує.

Досвід і реалії

Немає єдиного органу, відповідального за мобілізацію. Хоча за законом це має бути Кабмін, його пріоритети часто зосереджені на забезпеченні критичної інфраструктури. З огляду на це, відповідальність за мобілізацію лежить на Нацполіції, ТЦК, ВЛК, навчальних центрах та самих бригадах.

Кожен з цих органів працює у своєму напрямі, часто без координації. Наприклад, Нацполіція та ТЦК фокусуються на кількості — виконанню плану призову. ВЛК, як правило, стає формальною процедурою. Лікарі намагаються визнати призовників «повністю придатними», аби уникнути перевірок. Фактично, Міноборони змінює умови придатності, знижуючи пороги для визнання служби.

Навчальні центри та їх обмеження

Навчальні центри не мають права відмовити прийому людей, яких направив ТЦК. Раніше були можливості відсіяти тих, хто явно не підходить. Зараз, якщо людина приїжджає зі статусом «повністю придатна», комісія не може поставити під сумнів це рішення, навіть якщо є очевидні проблеми зі здоров’ям.

У підсумку, такі новобранці потрапляють до бригад, де їх знову направляють на повторну ВЛК. Часто, по завершенні перевірки, виявляється «обмежена придатність». Це означає, що стан здоров’я погіршився вже під час служби, і на такі випадки передбачені соціальні виплати для військових.

Чи можливий переосмислення?

План мобілізації у 30 тисяч осіб — це, до певної міри, самообман. Навчальні центри просто не здатні якісно навчити таку кількість новобранців через брак інструкторів та техніки. Наприклад, для підготовки танкістів, що необхідні для новостворених механізованих бригад, потрібні значні ресурси. Це реалії, які потрібно визнати, якщо ми прагнемо до більш реально відпрацьованого підходу у сфері мобілізації.