Про Кучму зазвичай згадують якось однобоко — або “той, за кого з’явилась гривня”, або “той, за кого був касетний скандал”. А насправді в його десять років на посаді влізло стільки всього, що якби це показували серіалом, глядачі б скаржились на перенасичений сюжет.
Він взагалі не типовий президент за біографією. Інженер-механік з дніпровського “Південмашу” — того самого ракетно-космічного заводу, де за радянських часів робили міжконтинентальні балістичні ракети. Пройшов там шлях до генерального директора, і тільки потім, вже після незалежності, пішов у політику: спочатку депутат, з осені 1992-го — прем’єр-міністр (менше року, але цього вистачило, щоб про нього заговорили), а в липні 1994-го, обійшовши в другому турі Леоніда Кравчука, став президентом.
Гривня з’явилась не сама собою
Мало хто зараз пам’ятає, але на початку дев’яностих у гаманцях лежали купоно-карбованці з такими астрономічними номіналами, що людина з мільйоном на руках цілком могла бути звичайним небагатим працівником. Інфляція, затримки зарплат, підприємства без замовлень — стандартний набір пострадянської держави, яка ще не встигла добудувати власну економіку.
2 вересня 1996-го це нарешті скінчилось: стартувала грошова реформа, купоно-карбованці за два тижні поміняли на гривні по курсу сто тисяч до одного. Дрібниця, здавалося б, але саме тоді країна отримала нормальну валюту, з якою можна було рахувати без калькулятора на пів екрана нулів.
А буквально за пару місяців до того, в ніч на 28 червня того ж 1996-го, Верховна Рада після практично безсонного засідання ухвалила Конституцію — 315 голосів “за”. До того Україна жила ще за Конституцією УРСР з латками й поправками. Того дня закріпили статус української мови, систему влади, права громадян. Тому 28 червня й досі День Конституції.
Ядерна зброя, яку віддали без бою
У грудні 1994-го в Будапешті Україна підписала меморандум з США, Британією і Росією — по суті обмін гарантій безпеки на відмову від ядерної зброї, яка лишилась після розпаду СРСР. А арсенал, нагадаю, був одним з найбільших у світі. Його поступово вивезли.
Зовнішня політика взагалі була такою собі спробою всидіти одразу на двох стільцях: у 1997-му підписали Хартію про партнерство з НАТО, і того ж таки року — Договір про дружбу з Росією. Хтось називає це мудрою багатовекторністю, хтось — небажанням визначитись остаточно. Правда, мабуть, десь посередині.
Тузла – коли “дружба” тріснула
Найкраще ту багатовекторність ілюструє історія 2003 року. З російського боку Керченської протоки раптом почали будувати дамбу в напрямку українського острова Тузла. Україна встигла підтягнути прикордонників, будівництво зупинилось буквально за кроки від кордону — і тільки після переговорів все затихло. Кілька тижнів невеликий острівець був головною темою новин і наочно показав, що папірці про дружбу не завжди щось значать на практиці.
Економіка росла – але не для всіх
Ось що цікаво: якраз коли політика трясла країну найсильніше, економіка почала показувати цифри, про які в дев’яностих і мріяти не могли. 2000-й — плюс 5,9% ВВП, 2001-й — плюс 9,2%, 2003-й — плюс 9,6%, а 2004-й взагалі плюс 12,1%. Металургія працювала на експорт, промисловість оживала.
Але паралельно набирали вагу великі фінансово-промислові групи, і зростання, м’яко кажучи, розподілялось нерівномірно. Бізнес, медіа й влада зрослись настільки, що відділити одне від іншого ставало дедалі важче.
Справа, яка перевернула все
16 вересня 2000-го зник журналіст Георгій Гонгадзе, засновник “Української правди”. За кілька тижнів у лісі під Таращею знайшли тіло без голови — це виявився він. А наприкінці листопада лідер соцпартії Олександр Мороз вийшов на трибуну Верховної Ради і оприлюднив плівки, нібито записані в кабінеті самого президента охоронцем Миколою Мельниченком. Касетний скандал.
Кучма свою причетність заперечував завжди. Але наслідки все одно накрили країну хвилею: намети в центрі Києва, акції “Україна без Кучми”, і Гонгадзе, чиє ім’я стало символом боротьби за свободу слова на роки вперед.
Директор заводу, а не політик-шоумен
За стилем Кучма більше нагадував керівника великого підприємства, ніж публічного політика — жодних гучних промов, все через переговори й баланс інтересів. За його каденцію змінилось шестеро прем’єрів: Марчук, Лазаренко, Пустовойтенко, Ющенко, Кінах, Янукович. І смішно, що саме двоє останніх, Ющенко з Януковичем, за кілька років зійдуться в головній президентській битві країни — вже без самого Кучми на виборчому бюлетені.
Фінал під назвою Майдан
У 1999-му Кучма ще переобрався на другий термін, обійшовши комуніста Петра Симоненка з приблизно 56% голосів. А от 2004-й став справжнім випробуванням для всієї країни. ЦВК оголосила переможцем Януковича, опозиція заговорила про фальсифікації, це підтвердили й міжнародні спостерігачі — і тисячі людей з помаранчевими стрічками вийшли на Майдан Незалежності.
3 грудня Верховний Суд призначив повторне голосування, 26 грудня переміг Ющенко. А ще раніше, 8 грудня, парламент устиг ухвалити конституційну реформу, яка перекроїла баланс повноважень між президентом, урядом і Радою — Кучма підписав закон того ж дня. 23 січня 2005-го присягнув новий президент, і на цьому епоха Кучми закінчилась.
Що з усього цього залишилось
Прийшов Кучма в країну без своєї валюти й Конституції — пішов з країни, де вже було і те, і інше, плюс досвід масових протестів, зрощений бізнес з владою і куди гостріша політична боротьба. Оцінювати ці десять років однозначно якось не виходить: забагато всього наклалось одне на одне — реформи, кризи, зростання, скандали. Мабуть, тому Кучма й лишається однією з найбільш суперечливих фігур новітньої української історії — залежно від того, з якого боку на нього дивитись.
