Двогодинне інтерв’ю Трампа чотирьом журналістам Нью-Йорк Таймс у Овальному кабінеті стало політичним документом, а не просто бесідою. У 23 тисячах слів президент окреслив світ, де «право» підпорядковане інтерпретації загрози.
Ключова формула пролунала майже відразу: стримувати його на світовій сцені може передусім «власна мораль», а не міжнародні механізми. Це не відмова від правил буквально, а заявка на пріоритет волі виконавчої влади у кризах.
Перший блок розмови — Венесуела. Трамп захищав операцію як відповідь на «загрозу» й заперечував, що мотивом була нафта, хоча визнавав її наявність і вигоди. У паралельному інформаційному полі Reuters писав про скасування «другої хвилі» ударів після співпраці Каракаса.
Саме тут, як оцінила газета Дейком, проявляється принцип «контроль простору важливіший за процедуру»: якщо мета — швидкий результат, то аргументи про міжнародне право звучать як другорядні, навіть коли їх формально не заперечують.
Найгостріший сигнал — Гренландія. У транскрипті Трамп говорить про «власність» як психологічно потрібну для успіху та не відкидає нарощування військ. Ця риторика вже спричинила європейську реакцію: в ЄС попереджають, що силове «взяття» острова означало б кінець НАТО.
Гренландський уряд, зі свого боку, наполягає: оборона території має бути в рамці НАТО, а не двосторонньої угоди зі США. Це важливо, бо переводить суперечку з «угоди про землю» у площину колективної безпеки й союзницьких зобов’язань.
Друга лінія — уявлення Трампа про альянс. Він приписує собі перелом у фінансуванні НАТО і робить висновок: союзники залежать від США більше, ніж США — від них. Звідси й торгова логіка, де безпека стає інструментом переговорів.
Для Європи це небезпечна рамка: якщо НАТО — «контракт про оплату», то будь-яка криза перетворюється на аукціон лояльності. У такій моделі будь-який спір — від оборонних витрат до енергетики — здатен підірвати довіру швидше, ніж ракети.
Український сюжет у інтерв’ю з’являється як «угода, яку треба дотиснути». Трамп повторює тезу, що без нього «угода не має шансів», а Зеленський «не має карт». Це риторика посередника, який ставить себе у центр системи гарантій.
Проблема для України в тому, що така позиція знижує суб’єктність Києва у переговорах про війну Росії проти України. Коли легітимність вимірюється «картами», втрачається мова права — окупації, репарацій, відповідальності — і залишається мова сили.
Окремо прозвучала тема ядерної архітектури: Трамп готовий дати чинній угоді зі стратегічних озброєнь «закінчитись» і хоче залучити Китай. Це створює вікно невизначеності саме тоді, коли Москва демонструє схильність до ядерного шантажу.
Його стиль — «швидкі угоди» — одночасно привабливий і ризикований. Для ринку та союзників швидкість може означати зняття напруги; для опонентів — можливість нав’язати умови, поки інституції не встигають реагувати.
У внутрішній політиці інтерв’ю не менш показове. Блок про ICE і інцидент зі стріляниною у Міннеаполісі перетворився на захист сили держави як інструмента порядку, навіть коли факти в кадрі сперечаються з версією Білого дому.
Тема імміграційної політики подана як «закрити кордон без Конгресу». Це продовжує ту саму логіку — діяти через виконавчу вертикаль, а судові та парламентські запобіжники трактувати як перешкоди, які можна обійти альтернативними режимами.
У розмові спливає і загроза використання Insurrection Act, і дискусія про межі судового контролю. Для демократії це червона лампа: не тому, що акт автоматично означає диктатуру, а тому, що нормалізує мову надзвичайщини.
Економічний блок зводиться до двох опор: тарифи як джерело доходів та інструмент тиску, і великі інвестиції як доказ успіху. Трамп навіть говорить про «чеки» американцям із тарифних надходжень і натякає на обхід потреби в Конгресі.
Звідси — ризик подвійного дефіциту довіри: бізнес чує про непередбачуваність правил торгівлі, а виборець — про обіцянки виплат без чіткого механізму. Коли економічні рішення персоналізовані, їхня стійкість залежить від рейтингу, а не від інституцій.
Окремий пласт — штучний інтелект. Трамп відкидає страхи щодо «озброєння» АІ та говорить про перегони за світове лідерство. Але політична реальність вимагає регуляції: без правил АІ стане множником кіберризиків і нерівності.
Усе це зводиться до одного: зовнішня експансія риторики («Венесуела», «Гренландія», «НАТО») і внутрішня концентрація повноважень (кордон, ICE, надзвичайні акти) — частини одного управлінського стилю.
Для України головне питання не в тому, як Трамп говорить про «угоду», а які умови він вважає прийнятними. Якщо право замінює «психологія власності», то ризикований прецедент поширюється і на кордони в Європі.
Найближчі місяці покажуть, чи перетвориться ця розмова на політику рішень: чи буде «мораль» реальним стримувачем, чи лише образом для камер. Але сам транскрипт уже працює як сигнал союзникам: Америка може вимагати не підтримки — а підпорядкування.
