Іран увійшов у найглибшу внутрішню кризу за десятиліття. Протести, які спалахнули наприкінці грудня після страйку підприємців у Тегерані через обвал національної валюти й стрімке зростання цін, за лічені дні переросли в загальнонаціональне повстання. За різними оцінками, виступи охопили до 185 міст у всіх провінціях країни. Кількість загиблих може сягати сотень, а можливо й понад тисячу, десятки тисяч людей заарештовані. Влада відповідає жорсткими репресіями, блокуванням інтернету й мобільного зв’язку, але навіть за умов інформаційної ізоляції з країни продовжують надходити відео масових виступів, підпалів і сутичок із силовиками.
Ці протести стали наймасовішими з осені 2022 року, коли країну сколихнуло вбивство Махси Аміні. Але нинішня хвиля має іншу природу: якщо тоді ключовим був соціально-культурний протест, то зараз до нього додалася глибока економічна криза. Інфляція, обвал ріала, зростання цін на продовольство та наслідки санкцій вдарили насамперед по бідних верствах населення, для яких до половини всіх витрат іде на їжу. Соціальне невдоволення накладається на втому від корупції, репресій і неефективного управління. Ця суміш дедалі важче піддається контролю.
Водночас протестний рух залишається децентралізованим: у нього немає єдиного лідера, чіткого плану дій і легальної опозиційної інфраструктури. Усередині країни на цьому тлі знову з’являється фігура Рези Пехлеві – сина поваленого шаха, який живе у вигнанні в США.
Також дедалі активніше проявляється зовнішній чинник. Вашингтон уважно стежить за подіями й усе менше приховує готовність втрутитися. Дональд Трамп публічно попереджає Тегеран: масові вбивства протестувальників можуть мати “жорстку відповідь” з боку США. У Білому домі обговорюють варіанти силового тиску – від точкових ударів до масштабної повітряної операції. Формально не йдеться про введення військ, але сам факт таких заяв уже стає елементом психологічного та політичного тиску на режим аятол.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
– В Ірані вже понад два тижні тривають масштабні протести, котрі почалися після девальвації валюти й швидко охопили до 185 міст. Попри жорсткі дії влади, активність не спадає, атакують навіть символи режиму та КВІР. На ваш погляд, що зараз відбувається в Ірані й наскільки ця хвиля протестів є унікальною?
– Для тих, хто уважно стежить за ситуацією в Ірані й пам’ятає попередні хвилі протестів, нічого принципово несподіваного тут немає. Таких заворушень було чимало. Починаючи з 2009 року, під час так званої Зеленої революції, коли вибори було сфальсифіковано на користь Махмуда Ахмадінеджада. Потім – 2019 рік, коли люди вийшли на вулиці через катастрофічний економічний стан. Далі – 2022 рік, повстання після вбивства Махси Аміні. І ось тепер. Тобто протестна традиція в Ірані існує давно.
Водночас ці заворушення відрізняються від попередніх передусім тим, що в них беруть участь дуже різні соціальні прошарки. Якщо раніше можна було говорити про домінування бідних верств або студентського середнього класу, то зараз ми бачимо поєднання практично всіх груп населення, які виступають проти режиму верховного лідера Алі Хаменеї. Саме він сьогодні уособлює весь режим Ірану. Звісно, все не зводиться лише до фігури верховного лідера й не вичерпується його особистістю. Але він персоналізований. Хаменеї став символом, персоніфікованим ворогом для дуже різних груп протестувальників.
Якщо говорити про динаміку протестів, то вона розвивається в уже звичному для Ірану форматі. Увечері, в темну пору доби, на вулиці виходять протестувальники. Вдень влада мобілізує своїх прихильників, щоб продемонструвати картинку масової підтримки режиму. Станом на зараз очевидно, що влада та структури Корпусу вартових Ісламської революції розгорнули відвертий терор проти протестувальників і всіх, хто виступає проти режиму. У міру розвитку подій, залежно від рівня насильства, ці протести можуть вщухнути у видимому, публічному форматі. Але спротив і внутрішній опір режиму лише наростатимуть.
Провінції поводяться дещо інакше. Там діють озброєні загони – зокрема курдські формування. Є й загони басиджів. Частина цих сил ставить перед собою як мету не лише повалення ісламістської влади, а й питання автономії або навіть незалежності тих регіонів, де проживає неперське населення.
– Наскільки, на ваш погляд, іранський режим зараз усе ж контролює ситуацію? Без зовнішнього втручання перемога протестів узагалі можлива? В Ірані фактично зачищають протестне поле – лідерів немає. Люди на вулицях діють активно, але без чіткої координації. Наскільки такий формат може бути успішним у нинішньому Ірані?
– Проблема тут у тому, що ви абсолютно маєте рацію: немає єдиного центру управління протестами, немає єдиної партії або структури, яка б ними керувала. На відміну від ситуації 1979 року, коли кожна мечеть була, по суті, легітимним простором для агітації. І був лідер – Рухолла Хомейні, якого сприймали всі учасники антишахського руху. А групи тоді були дуже різні, не лише ісламісти. Але Хомейні був беззаперечним символом і лідером. Сьогодні такого сказати не можна. Опозиція роздроблена й дуже різнорідна. Є внутрішньосистемна опозиція – помірковані ісламісти, які хочуть реформ, але без демонтажу ідеологічних основ режиму.
Є світські республіканці, які виступають за повернення до світської держави. Є монархісти, які хочуть повернення сина останнього шаха – Рези Пехлеві – або створення конституційної монархії. Є сепаратисти – етнічні меншини, які борються за автономію або незалежність. Часткова координація між цими групами можлива, але єдиного центру справді не існує. І цим активно користується режим. Пропаганда пов’язує Резу Пехлеві з Ізраїлем та Сполученими Штатами, формуючи образ зовнішнього втручання. Хоча насправді нинішні протести мають чітко внутрішні причини. Вони не є наслідком прямих погроз чи змови ззовні, хоча розмови про можливу війну, безумовно, впливають на загальний фон.
Чи може режим утриматися? Без сумніву, так. Через застосування надмірної сили, масові вбивства, терор, смертні вироки. В цьому сенсі нічого принципово нового ми не бачимо – так вони діяли й раніше. Єдине, що їх зараз певною мірою стримує, це загроза удару з боку Сполучених Штатів Америки. Вона змушує режим маневрувати й пропонувати Вашингтону повернення до переговорів.
Але проблема в тому, що вимоги американців навряд чи задовольнять Алі Хаменеї та його оточення. Апетити Вашингтона зростатимуть у міру розвитку ситуації, і ці вимоги будуть жорсткішими, ніж раніше. Тому нинішня тактика Тегерана – тягнути час: розпочати переговори, затягнути їх на кілька місяців, дочекатися спаду протестів і потім заявити, що домовитися не вдалося.
Я сподіваюся, у Вашингтоні це розуміють. Якщо Трамп цього не розуміє – він бовдур. Іран не готовий підписувати угоди на умовах США. Економічна ситуація в країні не покращиться, вона лише погіршуватиметься. А це означає, що в режиму просто немає ресурсів, щоб реально задовольнити вимоги тих, хто вийшов на вулиці. І в довгостроковій перспективі це значно серйозніша загроза для режиму, ніж самі протести в центрі Тегерана.
– Наскільки Реза Пехлеві може стати консолідуючою фігурою для цього протестного руху? Він сьогодні закликає не згортати протести і заявляє про готовність повернутися до країни.
– Він почав це робити не зараз. Насправді 2022 рік став для Рези Пехлеві своєрідним вододілом. Саме тоді він перестав бути приватною фігурою і почав позиціонувати себе як публічний політичний актор, вибудовувати власні мережі.
Пехлеві складна фігура. Свита формує короля – в цьому випадку шаха – і його оточення справді є жорстко монархічним, з правими поглядами. Ці погляди часто входять у прямий конфлікт із позиціями інших опозиційних груп. Наскільки я знаю, свого часу вони не змогли домовитися про створення єдиної опозиційної платформи, і Реза Пехлеві був одним із тих, хто фактично торпедував цю угоду. Зараз він тягне ковдру на себе. Відверто кажучи, йому це вдається. Образ шаха, монарха, об’єктивно більш об’єднувальний, ніж фігура будь-якого громадянського активіста. Станом на зараз дедалі більше людей виходять на вулиці з монархічними гаслами, з закликами “Хай живе шах”, з очікуванням повернення.
Ідея Рези Пехлеві про повернення до Ірану, про те, що він стане поруч із “героїчним іранським народом”, дуже перекликається з подіями 1979 року, коли Рухолла Хомейні повернувся до Тегерана в лютому й фактично перевернув ситуацію з ніг на голову, запустивши Ісламську революцію. До цього моменту ще залишалися надії на світську державу або світську республіку. Тому диспозиція зараз дуже складна. Найближчим часом його повернення малоймовірне. Але революційні процеси взагалі важко аналізувати раціонально. Класична революція в Ірані зараз, скоріше за все, неможлива. Натомість цілком реальною виглядає тривала стагнація та агонія режиму. Це не роки, а радше перспектива одного року або трохи більше. Ключове питання – наскільки політичні еліти готові стояти до кінця поруч із Хаменеї, який уже в поважному віці.
– А його син – Моджтаба Хаменеї, якого називають спадкоємцем, не дуже популярний у країні…
– Абсолютно точно. Але він контролює ключові механізми. Він контролює бюро, тобто Бейт-е Рахбар – офіс верховного лідера, і фактично обмежує доступ до самого Хаменеї. Він контролює ресурси. Навколо нього сформувалися радикально-консервативні групи, лояльні особисто йому. По суті, ми бачимо формування клану Алі Хаменеї у зв’язці з КВІР – Корпусом вартових Ісламської революції.
Чи всі в Ірані готові погодитися з таким форматом держави – велике питання. Це означає, що внутрішні розколи, найімовірніше, лише посилюватимуться. Помірковані ісламісти поступово відколюватимуться від режиму. Частина з них, скоріше за все, виїжджатиме за кордон, реально побоюючись викрадень, убивств або тиску на членів своїх родин. У цьому сенсі ми говоритимемо про подальшу ерозію режиму. Але дуже багато залежить від зовнішніх чинників. І саме зараз, на мій погляд, Сполучені Штати стоять перед ключовим вибором.
– Тоді перейдімо безпосередньо до зовнішнього фактора. Яке рішення ухвалить Вашингтон? Чи буде завдано удару з подальшим примусом Ірану до переговорів? Чи, навпаки, переговори почнуться без удару? Як у цій конфігурації поводитиметься Ізраїль? Зазначається, що зараз у Трампа активно розглядають кілька сценаріїв: від удару до інших форм тиску. На ваш погляд, чи зважаться американці на активні дії проти нинішньої іранської влади – насамперед військові?
– По ідеї, Трамп має на це зважитися. Це його стиль: завдати удару й запропонувати угоду. Саме в такій послідовності. Але тут багато нюансів. Якщо його не “засмокче” Гренландія… Бо, бачите, якщо буде Іран – Гренландії не буде.
– Гренландія – не така гаряча ситуація. Вона від Трампа нікуди не дінеться.
– Саме тому її й зручно тримати на порядку денному – бо вона не гаряча. А Іран – це гаряча точка, яка передбачає відповідь: удари по американських базах, по Ізраїлю, інші сценарії ескалації. Це вже питання великої, затяжної війни. В цій логіці швидке припинення ісламістського режиму може виглядати менш болісним, ніж затягування агонії на роки. Хоча, як кажуть, бійся своїх бажань. У підсумку рішення все одно ухвалюватиме Трамп – і значною мірою, як це часто буває, емоційно.
– Попередні американські удари по Ірану призводили до певної внутрішньої консолідації іранського суспільства проти США. Чи є ризик, що цього разу військове втручання може зашкодити протестам? Чи це перебільшені побоювання? І чи може такий удар, навпаки, стати кроком до повалення нинішнього режиму?
– Усе залежить від цілей ударів. Якщо це штаби КВІР, підприємства, пов’язані з Корпусом, казарми, логістичні центри – це один сценарій. Окреме питання – удари по провінціях. Там ситуація значно слабша, ніж у Тегерані. І саме там удари можуть призвести до серйозного розхитування системи й навіть колапсу контролю. Але водночас удари по провінціях можуть посилити сепаратизм і запустити зовсім інші процеси. Варіантів розвитку подій дуже багато. І чесно кажучи, ми все одно не вгадаємо, поки американці не почнуть діяти.
– На ваш погляд, це все ж більше “так” чи “ні”? Чи американці реально втрутяться в цю ситуацію зараз?
– Давайте я буду песимістом. Є серйозні шанси, що американці не втрутяться.
– А яка тоді їхня логіка?
– Вона дуже проста – їм, по суті, байдуже. У цьому кейсі логіки менше, ніж політичного комфорту. Трамп може сказати: більшість людей загинула не від дій режиму, а “через НАТО” – він уже таке говорив. Іранці пропонують переговори – ми заходимо в переговори, нам потрібен партнер по переговорах. А далі – подивіться, мовляв, народ уже не виходить на вулиці, то кого ми взагалі маємо підтримувати? Такий сценарій цілком можливий.
– Ізраїль не може діяти окремо, без США?
– Самостійно – ні. Це має бути погоджено та синхронізовано.
– Російський фактор для Ірану зараз зійшов практично нанівець? Чи він усе ж існує? Західні ЗМІ, наприклад, повідомляли, що Алі Хаменеї нібито навіть розробив план евакуації до Москви “про всяк випадок”. Це і є все, що Кремль може запропонувати Тегерану?
– Я думаю, що Москва навіть цього не пропонувала. Це все інформаційно-психологічні операції. І взагалі зараз дуже важко оцінювати будь-яку інформацію з Ірану – особливо з опозиційних і західних джерел. Надто багато шуму. Якщо ми говоримо про суттєву підтримку з боку Росії, то сьогодні вона не може цього зробити.
– Якщо чинна ісламська влада в Ірані все ж устоїть, чим цей режим може стати ще небезпечнішим, ніж був раніше? Протести масштабувалися, тому що поліція й напіввійськові формування не впоралися, і тепер повноцінно підключився КВІР. А це вже не силовики, це “м’ясники“. Якщо вони втоплять протест у крові, вони захочуть більше влади.
– Так, якщо КВІР отримає всю повноту влади, він стане ключовим центром ухвалення рішень. Формально вони й зараз надзвичайно впливові, але все ж залишаються виконавцями. У такому сценарії вони можуть вийти з тіні Хаменеї та запропонувати новий формат влади. Фактично – військовий переворот з боку КВІР. Та навіть це не врятує систему. Це не протримається довго, бо немає ресурсів. У будь-якому випадку – це агонія нинішньої влади Ірану. Адже ресурсів немає. Або вони почнуть тотальне “розкуркулення”, але тоді підірвуть економічну основу кланів, які поки що лояльні до режиму, які швидко перестануть бути лояльними. Плюс питання: що робити з Пезешкіаном, що робити з урядом, який не підтримує посилення КВІР і ультрарадикалів? Усередині системи занадто багато конфліктів. У будь-якому випадку – далі буде жорсткіший сценарій та багато крові. Дуже багато. Чим це завершиться – не знає ніхто. Але те, що насильство масштабуватиметься, це вже очевидно. Тут я нічого нового не відкриваю.
