Фронтмен рок-гурту Mad Heads Вадим Красноокий у буремних 90-х починав музичну кар’єру з англомовного репертуару, а вже у 2000-х, коли більшість колег, щоб вижити, змушені були писати пісні російською, він випустив свій перший українськомовний альбом. І все через небажання бути “совком” та працювати в російському шоубізі.
У відвертому інтерв’ю OBOZ.UA артист розповів про життя на колесах у Канаді, мрію стати світовою знаменитістю та причину повернення в Україну напередодні повномасштабного вторгнення. Також Красноокий пояснив, чому не вважає зрадниками артистів, які виїхали, та зізнався, на що йому доводиться йти, щоб не скасовувалися благодійні концерти за кордоном.
– Вадиме, ваш благодійний концерт у Лісабоні скасували через недостатню кількість глядачів. Що відчуває артист у такі моменти?
– На жаль, Лісабон став першим містом, куди нам сказали не приїжджати, бо не вдалося зібрати достатньої кількості людей. На власному досвіді я пережив чимало виступів, які буквально висіли на волосині. Ще кілька років тому я б не взявся працювати з організаторами, які навіть не знають, що таке технічний чи побутовий райдер. А тоді 90% із них справді не мали про це уявлення, і побутові умови нерідко залишалися невиконаними. Втім, це жодного разу не стало приводом скасувати концерт.
Якось ми приїхали до Чорногорії виступати в українському закладі на узбережжі. Під’їхати машиною до входу було неможливо, бо рух на набережній дозволено лише в певні години. Власник узагалі не уявляв, як це має відбуватися. У результаті нам довелося тягати важке обладнання по горах, бо інакше дістатися до місця було нереально. Зазвичай організатори забезпечують людей, які допомагають носити апаратуру. Тут не було нікого.
Зі свого боку я робив усе можливе, щоб концерти відбулися, адже це благодійні події – підтримка Збройних сил України. Я пообіцяв собі ніколи не забувати, заради кого виступаю: на фронті хлопцям потрібні машини та РЕБи – саме на це ми здебільшого збираємо кошти, і там ніхто не говорить про побутові райдери. Тому й я не маю морального права вимагати стандартних правил шоу-бізнесу.
Зараз українців розкидало по всьому світу – часто не з їхньої волі. Тому, окрім благодійної мети, ці виступи мають ще одну важливу місію – бодай на трохи повернути людям відчуття дому. Майже на кожному концерті хтось підходить і говорить про це. У США, Канаді та Іспанії збиралося по понад тисячу глядачів.
Пригадую рекордний випадок у місті Остін (штат Техас): у залі було всього 30-40 людей, але нам усе ж вдалося зібрати 5 800 доларів для ЗСУ! У Мадриді сума була більшою, бо прийшло значно більше глядачів. А ось концерт у Каннах, який місцеві українці організували буквально за три дні, – чудовий приклад згуртованості й шаленої мотивації організаторів та громади. Попри те, що зібрали небагато, на подію приїхав чоловік, який задонатив на купівлю вантажівки! Диво! Це ще одна з причин, що мотивує не скасовувати ніякі концерти: інколи достатньо однієї людини, здатної зробити величезний внесок. Загалом нам вдалося зібрати понад 6 300 000 грн на підтримку Збройних сил України.
– Частина суспільства вважає Потапа, Олега Винника і Влада Яму, які втекли з України, зрадниками. Ви згодні з цим чи ні?
– Я не впевнений, що до них доречно застосовувати слово “зрадник”. Адже справжні зрадники – це ті, хто працює в Росії, співає російською й відкрито прославляє РФ. Це і є зрада, інакше не назвеш. А от Потап, на мою думку, у нинішній ситуації просто розгубився. Адже тривалий час він був успішним продюсером, який створював російськомовний продукт і мав популярність як в Україні, так і в Росії. Він тонко відчував ринок, розумів смаки публіки, умів продавати. Для цього потрібна інтуїція й велика професійна обізнаність – і все це в нього було.
Зараз усе змінилося, і це помітно. Я особисто з ним не знайомий, не спілкуюся і не знаю деталей його ситуації. Але припускаю, що українці зараз інші, зокрема й ті російськомовні слухачі, які підтримували його раніше. І, можливо, він до кінця не усвідомлює масштабу цих змін. Те, що колись здавалося смішним, сьогодні вже не смішно. Те, що раніше було прийнятним, тепер не сприймається.
Мені здається, він і далі вірить, що Slavic Balagan може бути комерційно успішним. Але, як на мене, це смішно у поганому сенсі слова і навряд чи продається. Водночас він не прославляє Путіна, не заявляє, що Крим має бути російським, і за ним не видно якихось відвертих зашкварів.
– Хто, на вашу думку, найбільше вплинув на сучасний український шоу-бізнес? І чи стежите ви за новими артистами?
– Зараз і справді багато нових і цікавих артистів. На концерті до Дня Незалежності України в Мадриді я познайомився з виконавцем Dovi. Не можу не згадати Артема Пивоварова. Втім, говорити про шоу-бізнес у класичному розумінні мені зараз не дуже цікаво, бо це не зовсім доречно. Не те, щоб я не хотів давати звичайні розважальні концерти, але виникає багато питань, наскільки це на часі та в якому форматі повинно проводитись.
Якщо говорити про колосальний вплив на український шоу-бізнес за весь період незалежності, то передусім у мене виникає асоціація з фестивалем “Таврійські ігри”. Саме завдяки ньому я можу оцінити, як працює світовий шоубіз, адже цей проєкт справді впливав на розвиток українського музичного продукту. Хоча на фестиваль запрошували іноземних виконавців, одночасно намагалися відкривати і підтримувати українців. При цьому Росія мала тоді потужний культурний вплив, і уникнути появи російських артистів було практично неможливо.
Багато цього я бачив на власні очі ще з 2004 року, коли Mad Heads уперше виступили на “Таврійських іграх” і грали там щороку, доки існував фестиваль. На певному етапі оргкомітет сказав, що українські артисти вже достатньо виросли, тому вони зроблять фестиваль без іноземних виконавців – тільки наші виступатимуть. І зробили. І були глядачі, і все відбулося супер’якісно та пафосно! На той момент це був найвищий стандарт, бо працювати в такому режимі – велика сцена, артисти нон-стоп, прямий ефір, якісний звук і картинка, монтаж “наживо” – це дуже складно технічно.
Якщо говорити про топових артистів, то їх було не так багато з очевидних причин, адже всю концертну діяльність на території України до 2014 року переважно вели російські артисти, медіа контролювалися росіянами, а для українців місця практично не залишалося.
Водночас деякі українські зірки демонстрували, що можна залишатися самобутніми навіть попри закони шоу-бізнесу. Деякі з них співали тільки українською мовою, хоча їх було одиниці. Боюся когось не назвати, але це Ірина Білик, Олександр Пономарьов, гурти “Океан Ельзи”, “Скрябін”, “Танок на майдані Конґо”, “Тартак”, “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, “Мандри”, “The Вйо”, “Друга Ріка”… Я б ще згадав Ані Лорак, але не буду, бо лаятимусь. Тоді вона була на світлому боці. Не знаю, що сталося з людиною. Як можна продати Батьківщину?
Варто згадати ще тих, хто був у музичній програмі “Територія А”: Віктор Павлік, Юрко Юрченко, гурти “Аква Віта”, “Фантом-2”. Нехай це була попса, а я був рокером (усміхається).
– Ви з російськомовної сім’ї, а у 90-х роках ваш репертуар був здебільшого англомовним. Чому у 2000-х років раптом почали писати пісні українською? Тоді, коли ваші колеги, щоб вижити, навпаки – переходили на російську.
– Фактично українська мова почала ставати мейнстримом з 2014 року – з об’єктивних і дуже трагічних для нас причин. До війни я розумів, що не можна було відкрито махати шаблею і кричати “Давайте вішати м*скалів!”, бо це звучало неадекватно, але співати українською, робити свою справу поступово і таким чином створювати український музичний простір – віталося. Проте, на жаль, це було невигідно, тому що набагато простіше було заспівати російською, стати зіркою в Москві і повернутися до Києва з великим гонораром. Що багато наших артистів і робили. З погляду чисто шоу-бізнесу це був абсолютно нормальний шлях розкрутки. До 2014 року, поки росіяни не почали нас убивати, я навіть не засуджую тих артистів. Вони просто заробляли гроші й робили бізнес, доки це не відбувалося на крові.
Буваючи в Москві, спілкуючись із росіянами, я відчував, що не хочу в російський шоу-бізнес, що це не моє. Мені було байдуже на потенційний заробіток – вирішив туди не їздити взагалі. У Mad Heads історія взагалі нетипова, тому що для більшості українських артистів завжди стояло питання: співати російською чи українською? А я з 1991 року мав іншу відповідь – англійською. На той момент я відчував себе українцем, святкував День Незалежності, але роль мови у цих процесах для мене ще не була очевидною. Якби я був українськомовним, напевно, сприймав би все інакше. Але я був російськомовним, і всі мої близькі розмовляли російською – тож картина мала інший вигляд.
Я розумів, що ми маємо рятувати незалежну Україну від повернення в Радянський Союз. Ще тоді я ненавидів і Кобзона, і Кіркорова, і всю їхню культуру, але сприймав її не як російську, а як радянську. Тепер розумію, що це одне й те саме. Радянський Союз – це лише форма імперії: найбільш агресивна і найбільш кривава.
У 1991 році я розумів, що не хочу бути “совком”, а пісні російською мовою так чи інакше з ним асоціювалися. А я слухав рок-музику, був фанатичним рокером – настільки переконаним, наскільки можуть бути підлітки у своїх вподобаннях (усміхається). Тому моя музика здебільшого була англійськомовною. І для мене відповідь була такою: є вільний світ, де домінує англійська мова, є мої улюблені гурти, які грають рок, і я хочу грати таку саму музику. Англійська мова мала бути інструментом, щоб я міг поїхати в інші країни і щоб мене сприймали як українського артиста світового рівня. Це такі собі надзавдання, як зібрати стадіон “Вемблі” в Лондоні – але без них нікуди рухатися (усміхається). Але мене тоді не цікавив стадіон “Вемблі”, тому що ми грали нішевий стиль, який в Україні взагалі ніхто не знав. А у світі він існував – ми випускали альбоми, давали купу концертів, їздили по європейських фестивалях. У результаті це спрацювало і як бізнес-хід, хоча задумка була насамперед культурною.
Українською мовою я тоді ще не був готовий писати, бо в голові не було цього бачення. Це прийшло пізніше – з часом, разом із моїм особистим формуванням. Я володів українською мовою, вчив її в школі, бабуся з дідусем іноді говорили нею, але справжні мовні процеси почалися тоді, коли ми гастролювали країнами Європи і спілкувалися з нашими друзями – європейськими музикантами. У колективі ми між собою розмовляли російською, але завжди наголошували, що ми з України. І це було помітно в наших піснях, хоч вони й були англійськомовними.
Наші іноземні друзі взагалі не розуміли, у чому різниця – де Україна, де Росія, чим ми відрізняємося. Вони питали: “Ви з України? А українська мова існує? Ви нею розмовляєте між собою?”. Я відповідав, що між собою ми говоримо російською. І вони не могли збагнути, чому, якщо ми українці, розмовляємо російською. Це був один із моментів, коли я почав замислюватися: а чому ми говоримо російською?
Потім мені дуже пощастило потрапити в культурний хаб. У Києві відкрилася нова радіостанція, заявлена як музика альтернативного формату з абсолютно різними стилями, головне – не попса. Люди, які її робили, мали великий досвід в українському розважальному радіомовленні й говорили українською мовою. На той момент радіоведучим був Ігор Пелих, ще там працювали Кузьма, Сашко Положинський, Вадим Карпʼяк. Керував усім Роман Кальмук, який пізніше створив радіосервіс “ФДР”. Це була тусовка людей, для яких українська мова звучала природно – і мені це страшенно сподобалося. Мене не треба було вмовляти. На ефірах я практикувався, напрацьовував українську як радіоведучий і, спілкуючись із такими людьми, поступово формував свої культурні погляди. У якийсь момент мені вже стало нецікаво співати англійською. І постало питання: або залишатися в Європі та створювати більш комерційний продукт, або повертатися в Україну. Я обрав останнє.
Мене надихали артисти, які робили класну музику українською – той же Кузьма, “Тартак”, “Танок на майдані Конго”. Я навіть звертався до них по допомогу з українськими текстами, та коли вони пропонували щось своє для моїх пісень, воно мені не заходило. Тому я почав писати сам – і з’ясувалося, що я можу це робити. Так з’явилася перша пісня, друга, третя, а потім уже й “Надія є”.
– Які все-таки методи українізації ви б порадили?
– Якщо глобально, то нас українізував Путін, і тепер це вже безповоротний процес. Те, що значна кількість українців і досі говорить російською, слухає російські пісні чи читає книжки, в принципі, можна назвати нормою, бо все відбувається дуже інертно. Я знаю багатьох мегапатріотичних українців, які розмовляють російською, бо це їхня мова з дитинства.
Люди мають різні мовні здібності – мені, наприклад, було легко перейти на українську. Я кілька років провів у Канаді, і серед моїх друзів-українців там було видно, як це працює: хтось дуже швидко починає говорити англійською і за кілька років має майже ідеальну вимову, а хтось за 20 років говорить погано – і не тому, що не хоче або не старається, а просто так склалося. І часто це гірше, ніж я, хоча я там жив зовсім недовго.
Ми мусимо зрозуміти, що не всі люди можуть легко перейти на українську. При цьому можна себе переробити свідомо. Я собі сказав, що робитиму це. Коли до мене звертаються російською, завжди відповідаю українською – і хай вони страждають. Для мене це був виклик, мені було цікаво. Зараз, звісно, набагато більша мотивація, бо ми розуміємо, що сьогодні це питання життя і смерті.
– Я сподіваюся, що ситуація справді зміниться на краще, тому що мене, наприклад, здивувало, коли директор івент-агенції в інтерв’ю OBOZ.UA розповідав, що українці і досі замовляють на Новий рік Діда Мороза зі Снігуронькою, а на дитячі дні народження просять аніматорів в образах “Маші та Ведмедя”. Це дуже болюча тема, адже саме батьки мали б говорити з дітьми українською мовою і знайомити їх із нашою культурою.
– Я відчуваю те саме, що й ви, і мені також через це боляче та неприємно. Але люди настільки різні, що не можна однаково сприймати реальність. Я впевнений, що сьогодні більшість людей розуміє: Україна має бути українськомовною, адже мова – це наша зброя. А що таке зброя? Це те, чи ми живемо, чи нас вбивають. Відповідно це потрібно пропагувати. Повинна передусім бути державна політика, бо ситуація дуже-дуже складна.
Навіть якщо взяти того ж Володимира Зеленського. До того, як стати головнокомандувачем у країні, що воює, він теж був російськомовним. Як і більшість із нас. А як тепер він звучить у своєму публічному просторі? Він український націоналіст, починаючи з 2022 року! А це, по суті, один із факторів, що впливають на всіх. Це вже елемент інформаційної державної політики.
Тому я вірю, що з часом це буде зроблено, і думаю, що в більшості людей уже є розуміння. Треба просто пропонувати суспільству такі способи, які б не ображали тих, хто народився російськомовним, бо вони в цьому не винні, і працювати з тими, хто не розуміє. Бо є люди, які справді не усвідомлюють, у чому різниця. Тобто зв’язок: ти говориш російською, а тобі на голову падає російська ракета – для багатьох усе ще не очевидний.
– Ви повернулися в Україну буквально за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Ви з категорії людей, які вірили в напад, чи навпаки – сподівалися, що російська армія вздовж українського кордону розвернеться та піде?
– Ще до 2014 року я розумів, що таке Росія, але про напад не думав. Я не міг уявити, що в ХХІ столітті буде така війна, як у ХХ – жорстока, дика і цинічна. Хіба ми не знали, що радянська армія ґвалтувала в Європі всіх, до кого могла дотягнутися? Інформації було достатньо для тих, хто цікавився, але простіше було намагатися просто забути про це… Тому коли це почалося знову, стало зрозуміло, що вони воюватимуть саме так – там нічого не змінилося. Але було сподівання, що, може, до цього просто не дійде, бо, можливо, змінилося суспільство. Адже людство все-таки змінюється.
Після 2014 року в мене вже не було жодних сподівань, тому я прекрасно усвідомлював, що в 2022-му все може стати набагато гірше. Я повернувся, тому що мав близьких людей в Україні, яким могла знадобитися моя підтримка, якщо щось почнеться. Якого це буде масштабу, ніхто не міг уявити на той момент – в тому числі й росіяни. Бо вони ж думали, що за три дні… Пригадую, у ніч на 24 лютого о четвертій ранку я саме збирався лягати спати, бо якось так вийшло, що пізно засидівся. І коли почув вибухи за вікном, зрозумів, що вже “поспав”…
– Скільки часу ви прожили в Канаді? Яким було там ваше життя?
– Я не весь час там жив, бо регулярно прилітав в Україну – у підсумку це десь близько трьох років. Це було життя на колесах, бо здебільшого жив у машині. Це була авантюра, і коли я її починав, то розумів, що беруся за щось надскладне – не уявляючи ні шляху, ні того, чи зможу чогось досягти в іншій країні.
Ще коли ми з Mad Heads виступали в Європі та співали англійською, в мене залишалося відкрите питання, чи зможу я створювати культурний продукт для світового музичного ринку. У якийсь момент я мав відчуття, яке, очевидно, було не зовсім правдивим, але тоді я сприймав ситуацію так, що в Україні Mad Heads уже досягнули всього, що могли, а зі світом усе-таки треба якось розбиратися (усміхається).
Країна, яка найбільше впливає на світовий ринок – США, але там значно важче зачепитися. Тому вирішив спробувати зробити це через Канаду. На той момент у мене були ілюзії, що Канада і США – це практично одна країна. В економічному сенсі це значною мірою так і є, але, проживши в Канаді кілька років, я зрозумів, наскільки історично велика різниця в ментальності канадців та американців.
– Вам за менталітетом ближчі хто – американці чи канадці?
– Тут взагалі важко відповісти, тому що обидві країни є іммігрантськими, тож за менталітетом мені ближчі українці. І проживши кілька років в інших країнах, я це зрозумів ще краще. Люди кажуть: ти в Канаді, значить, емігрував. Я не емігрував до Канади – я поїхав робити шоу-бізнес. Я уявляв собі, що якщо в Торонто говорять англійською мовою, а до Нью-Йорка вісім годин машиною або година літаком, то це десь плюс-мінус один культурний простір.
Канадські музиканти цікавились, навіщо я сюди приїхав. Коли ж почули відповідь про музичну кар’єру – не могли повірити. Спочатку все йшло добре, але почався ковід – концерти закінчилися на два роки вперед. Це був період переоцінки. Я зрозумів: якщо з моїми рідними щось трапиться в Києві, а це величезна відстань, літаки не літають… Ця ситуація змусила мене задуматися, що для мене в житті головне. Я вирішив повернутися в Україну.
– Вибачте за особисте запитання, але як ви повернулися в сім’ю після тривалої відсутності? Адже іноді парам буває складно знову увійти в ритм родинного життя. В одному з інтерв’ю ваша дружина розповідала, що відпустила вас, давши повну свободу…
– Я вас розчарую – у мене вже давно немає сім’ї, кілька років я офіційно розлучений. Моя дружина намагалася показати свою версію правди, яка не зовсім відповідає дійсності. Насправді я поїхав до Канади ще й тому, що в мене вже не було родини в Києві. Було багато спільних років, про які я можу говорити із захватом, але, на жаль, ми це не зберегли. Я не хочу скаржитися на свою колишню дружину, розумію, що це завжди взаємний процес. Я уявляю, що вона робила не так і що я робив не так. Ми співпрацювали, адже вона була директоркою Mad Heads, і гурт продовжував існувати, поки я був у Канаді. Але разом ми не були вже десь із 2012 року.
– А зараз між вами які стосунки?
– У нас є спільний син, тому я намагаюся підтримувати стосунки, щоб йому було комфортно. Але це стосунки на відстані, і так уже багато років.
– Напевно, як і в будь-якого артиста, у вас є багато спогадів про концерти. Які з них можна назвати най-най? До речі, коли я жила в Івано-Франківську, не пригадую, щоб ви там виступали. Це так?
– Чомусь з Івано-Франківськом склалося небагато концертів, і я не знаю, у чому різниця зі Львовом. Бо Львів – це одне з найконцертніших міст в історії Mad Heads починаючи з 1996 року, коли ми вперше познайомилися з гуртом “Океан Ельзи” (Mad Heads засновано в 1991-му, “Океан Ельзи” – в 1994-му). Чесно кажучи, тоді вони в нас виступали на розігріві, бо тільки зібралися, а ми вже були трохи відомим столичним гуртом (усміхається).
У 2014 році ми виступали з концертом на центральній площі Сєвєродонецька (зараз Сіверськодонецьк. – Ред.), буквально за кілька тижнів після його деокупації. Ніколи не знаєш, чого чекати, коли вперше їдеш туди, де щойно стріляли, де, очевидно, є багато ворогів України. Але коли на концерт приходить українська молодь і ти бачиш, що їх тисячі, – це дуже сильне почуття. Я побачив той Донбас – український, молодий!
Наш музикант Валера Чесноков родом із того регіону, і його мама там займалася організацією концертів. Так от, за весь період нашої діяльності до 2014 року ми жодного разу не виступали там. Бо на рівні міської влади рішення завжди було одне: “А що вони українською співають? Краще давайте Малежика!” (російського співака В’ячеслава Малежика. – Ред.).
У 2013 році ми мали фантастичний тур Україною. Це був ювілей одного з мобільних операторів, і з цієї нагоди організували великі шоу на центральних площах найбільших міст. Коли це Львів, Київ, Харків чи Дніпро – зовсім не дивувало, що багато людей співали наші пісні. Але я справді здивувався, коли це робили в Донецьку!
Пригадую ще концерт у Криму, в Сімферополі. Це було влітку, і я взагалі не знав, хто прийде на концерт, адже сезон – усі місцеві працюють десь на узбережжі. Але попри це центральна площа була заповнена молоддю, яка співала українські пісні. Той український Крим, який, на жаль, зараз значною мірою втрачений, як і Донбас, – це дуже болісно. Але він існував і може існувати знову! Бо за роки незалежності, доки все було спокійно, багато людей там усвідомили себе українцями. Зрозуміло, що тепер багато кому просто нема куди повертатися, коли все розбомблене. Але це лише зараз – колись буде і позитивний сценарій!
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю зі співаком Василем Лазаровичем – про скандал із нацвідбором на Євробачення, лист Януковичу й еміграцію з України: “Казали: “Пой на русском!”, а самі перевзулися”.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з 22-річною співачкою з України, яка на вулицях Європи розчулює іноземців до сліз: “У мене немає дому”.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
