Ірина Ковальська – мати Сергія Ковальського, одного з дев’яти херсонців, яких Росія незаконно утримує та судить за звинуваченням у «тероризмі». Разом із сином у справі фігурує і її брат – Сергій Офіцеров.
У грудні 2026 року в Херсоні відбулася виставка “Мистецтво несвободи”, де можна було побачити малюнки Офіцерова та Ковальского із неволі.
Редакція “Вгору” поговорила з Іриною про те, що відбувається з бранцями в російських тюрмах і чому вона вирішила не мовчати.
Хто такі люди з так званої «Херсонської дев’ятки»?
Це дев’ять наших херсонських хлопців. Було десять – одного закатували до смерті. Залишилося дев’ять живих. Вони між собою до затримання знайомі не були. Це були звичайні люди, які жили своїм життям. Їх просто затримали, об’єднали в одну групу, роздали ролі – хто що робив, хто в чому винен – і тепер шиють їм дуже тяжку статтю: тероризм. Це від 15 до 20 років або навіть довічне. Їх спочатку тримали в херсонському підвалі, дуже катували. Потім вони недовго були у Криму. Там було перше засідання (російського суду, створеного на окупованій території – прим. ред.), на якому їх звинуватили. Після цього їх відвезли в Москву в “Лефортово”. Зараз вони вже четвертий рік у Ростові. Там вони бачаться на судових засіданнях, навіть не можу сказати скільки їх було, дуже багато. Ось 15 січня буде останнє засідання на якому мають оголосити вирок.
“Херсонська дев’ятка” у суді. Фото: окупаційні медіа
Правильно я розумію, що з усіх дев’яти між собою були знайомі лише ваші родичі?
Так. Мій син і мій брат – вони родичі. А всі інші між собою не були знайомі. Це різні люди, різні родини, різні життя.
Коли і як відбулося затримання ваших рідних?
Мого сина і мого брата забрали в один день – 3 серпня 2022 року. Про те, як саме забрали сина, я не знаю. Його дружина з дитиною поїхала до мами, він був сам – чи вдома, чи на вулиці, я не знаю. А брата забрали з будинку його батька. Приїхали, кинули на підлогу, зв’язали, забрали. Про інших хлопців нічого не можу сказати – я їх не знаю.
Сергій Ковальський та Сергій Офіцеров
Чи спілкуєтеся ви з родичами інших затриманих?
Так, ми всі спілкуємося. У нас є група, там обмінюємося інформацією. Хтось у Херсоні, хтось виїхав, але ми всі тримаємося разом. Були виставки робіт мого сина і мого брата, туди приходили родичі інших хлопців. У полоні мій брат почав малювати. Мій син малює з дитинства, має освіту художню, але брат ніколи не малював. Коли я побачила перші малюнки, вони були як дитячі. А потім його роботи стали просто чудовими.
Ви згадали про малюнки. Як вони до вас потрапляють?
Через адвокатів. Є адвокати в Ростові. Моя адвокатка іноді передає листи від сина, я можу написати йому. Так само з малюнками – вона якось їх фотографує або виносить і пересилає мені фото. Оригіналів у мене немає, тільки фото. Я їх друкую. Адвокатка якось написала мені, що син чудово малює, якось вона домовилася, передала йому олівці, папір. Потім вона вислала мені перший малюнок, я була в захваті, бо йому є чим зайнятися, аби не з’їхати з глузду.
Ірина Ковальська біля малюнків свого сина Сергія на виставці «Мистецтво несвободи. Російський полон очима цивільного». Фото Олени Гнітецької
Мій брат малює олівцем і ручкою, інший адвокат теж фотографує і відправляє.
Що вам відомо про справу і звинувачення?
Звинувачують у тероризмі. Їх взяли ще до “референдуму”. Але на момент, коли їх забрали, навіть за їхніми законами, це була Україна. Росія не мала права хапати людей без свідків, без звинувачення і вивозити в іншу країну. Їх вивезли без паспортів, без нічого.
Чи подавала українська сторона їх на обмін?
Наскільки знаю, тільки після оголошення вироку вони якось можуть потрапити до обміну. Поки триває це “кіно” – це нереально.
В яких умовах вони зараз перебувають?
Мій син зараз у камері на чотири людини, де сидять дев’ятнадцять. Вони по черзі сплять, по черзі ходять у туалет. Душу немає. Прогулянок немає. Повітря немає. Він писав, що рік не бачив душу. Є якесь відро – так вони миються.
Як ви підтримуєте зв’язок між родинами?
Ми тримаємося разом. Нам треба не з’їхати з розуму, бо хлопцям там гірше. Вони пишуть нам – батькам, жінкам – щоб ми жили й вижили, щоб їм було куди повертатися. У листах Сергій просить мене усміхатися, гарно одягатися. Вони там тримаються заради нас, знають, що їх чекають. Ми всі спілкуємося, ділимось інформацією, не можна опускати руки.
“Херсонська дев’ятка”. Фото Олени Гнітецької
Чи допомагають публічні виставки та розголос?
Так. Коли Херсон звільнили, я однією з перших дала інтерв’ю іноземним журналістам. Багато людей мене за це засуджували – казали, що роблю гірше синові. А я відповідала: що може бути гірше? Якщо мовчати – їх покладуть на полицю і забудуть. Я буду кричати.
Я питала в сина чи можна показувати, розповідати про ті роботи, які отримала, бо я боялась зробити неправильний крок. Мій син написав: «Я все витримаю, тільки не мовчи». І я не мовчу.
Якого фіналу цієї історії ви очікуєте?
Я хочу, щоб він повернувся і залишився доброю людиною. Щоб не тримав у собі зло. Я розумію, що йому боляче. Є образа. Але я хочу, щоб він залишився таким, яким був – з чистою душею. Коли повернеться, я йому допоможу. Хай тільки повернеться, і він, і брат мій, і всі хлопці.
Їх багато, не тільки “дев’ятка”. Про неї кажуть, а про інших? Чому мовчимо? Влада наша за чотири роки нічого не зробила. Хоч би подзвонили та спитали, може щось треба? Я не прошу грошову допомогу, але хоча б за чотири роки хтось подзвонив.
Миколаєнко, молодець. Він прийшов на виставку нашу, виступив. Бо він пройшов полон, він знає, що це таке.
Володимир Миколаєнко на виставці «Мистецтво несвободи. Російський полон очима цивільного». Фото Олени Гнітецької
Що б ви хотіли, щоб люди запам’ятали про «Херсонську дев’ятку»?
Що їм треба бути дуже вдячними. Вони залишилися в місті. Хтось волонтерив, мій син залишився, бо був наказ залишитись, він військова людина. Вони повернуться – і до них треба ставитися з повагою. Хай повернуться, а далі все буде гаразд.
