Мохсен Бехзад Карімі, іранський аналітик

Масові протести і жорстокі репресії іранської влади проти їх учасників посилюються, а кількість жертв серед цивільного населення зростає. Зараз Іран переживає одне з наймасштабніших народних повстань у сучасній історії. Міжнародна реакція стає більш жорсткою, оскільки ескалація подій може мати значні наслідки для регіону та впливати на геополітичну ситуацію в цілому. Події більше не обмежуються кордонами Ірану, адже численні геополітичні інтереси тепер безпосередньо пов’язані з тим, як завершаться протести.

Укрінформ зустрівся з Мохсеном Бехзадом Карімі, іранським дослідником, громадським активістом та журналістом, який проживає в Бельгії та спеціалізується на питаннях політики на треку Іран–ЄС, перехідному правосудді та релігійно-правових системах. Під час зустрічі була можливість обговорити витоки та природу громадянського спротиву в Ірані, залучених дійових осіб, роль іноземних держав, союз Ірану з Росією та Китаєм, а також можливі сценарії закінчення повстання.

ЩОБИ ЗРОЗУМІТИ КОРІННЯ ПОВСТАННЯ, ТРЕБА ПОВЕРНУТИСЬ У 1979 РІК

– Чи можете ви трохи розповісти про історію іранських повстань?

– Щоби зрозуміти коріння повстань в Ірані, потрібно повернутися до 1979 року, до самої революції. Падіння шаха поклало край державі, яка прагнула швидкої модернізації, інституційного розвитку, світського управління, забезпечення прав жінок, сучасної освіти та міжнародної інтеграції. Те, що відбулося після цього, було не демократичним переходом, а встановленням клерикальної системи, яка демонтувала державні інституції, успадковані від попередньої епохи, та замінила їх ідеологічним правлінням.

У роки одразу після революції народні маси не протестували проти нового режиму, натомість відбувалося поетапне насильницьке усунення організованої опозиції. На початку 1980-х років Ісламська Республіка вжила заходів для придушення таких груп, як Народна організація моджахедів Ірану (МЕК), різних марксистсько-ісламістських та лівих організацій попри те, що вони були частиною широкої революційної коаліції, яка допомогла скинути шаха. Після консолідації клерикальної влади їх перейменували у ворогів революції.

Зокрема, МЕК швидко перейшла від політичної опозиції до збройного протистояння, а пізніше відкрито співпрацювала із Саддамом Хусейном під час ірано-іракської війни. Ця співпраця дала режиму як виправдання, так і можливість ліквідувати організовану опозицію. Вже до 1981 року почалися масові арешти, страти та репресії. Однак у цей період все ще не почалося справжнє масове народне повстання усього суспільства; це була передусім внутрішня боротьба за владу між режимом та колишніми революційними угрупованнями.

Ірано-іракська війна (1980–1988) відіграла вирішальну роль у цей період. Війна поглинула енергію та стала пріоритетом суспільства, мілітаризувала повсякденне життя та дозволила режиму правити в умовах постійного надзвичайного стану. Водночас влада активно запобігала формуванню будь-якої незалежної опозиції всіма доступними засобами. Політична організація поза державним контролем була неможливою, а суспільство було повністю мобілізоване навколо виживання, оборони та національної безпеки.

Наприкінці війни, у 1988 році, режим вдався до масових страт політичних в’язнів, переважно членів і прихильників МЕК та лівих груп. Ці страти ліквідували залишки організованої опозиції всередині країни та стали вирішальним кроком у зміцненні правління клерикалів шляхом залякування та насильства.

Незважаючи на жорстокі репресії, цензуру та обмеження громадського життя, до цього моменту все ще не було загальнонаціонального масового народного повстання проти режиму. Це пояснюється тим, що режим систематично протидіяв формуванню будь-якої опозиції, а суспільство було глибоко поглинуте війною, коли пріоритет надавався виживанню та національній обороні, а не внутрішньополітичному протистоянню.

Новий етап розпочався з того, що пізніше стали називати «ланцюговими вбивствами». Ці вбивства та зникнення інтелектуалів, письменників, перекладачів та політичних активістів тривали протягом кількох років. Вони викрили систематичну політику розвідувального апарату, спрямовану на заглушення незалежних голосів та критиків системи.

Публічне викриття цих убивств зруйнувало будь-яку віру в можливість реформ ізсередини системи та докорінно змінило сприйняття іранським суспільством природи та обмежень режиму. Така зміна у сприйнятті заклала основу для відкритої конфронтації.

Цей процес досяг кульмінації у студентських протестах 1999 року, першому з часів революції масштабному вуличному русі, що охопив широкі верстви суспільства. З того часу ідея зміни режиму поступово увійшла до публічного дискурсу, а повстання стали циклічними, ширшими та дедалі більш конфронтаційними.

НИНІШНІ ПРОТЕСТИ СПРИЧИНЕНІ ГЛИБОКИМ СТРУКТУРНИМ КОЛАПСОМ

– А як у цей період розвивалася зовнішня політика Ірану?

– Агресивний регіональний порядок денний Ірану спочатку не формувався Китаєм чи Росією. У перші роки свого існування Ісламська Республіка скористалася прорахунками Заходу та його недалекоглядною політикою. З часом Іран розширив свою присутність в Афганістані, Іраку, Лівані, на палестинських територіях, у Боснії та Герцеговині, Сирії та за їх межами. Одночасно іранці брали участь у таємних та відкритих операціях за кордоном, що дедалі більше викликало міжнародний осуд.

З поступовим посиленням ізоляції Іран перейшов до стратегічного союзу з Росією та Китаєм, водночас підтримуючи співпрацю з Північною Кореєю. Цей поворот ознаменував перетворення Ірану на повністю ревізіоністську державу, яка протистоїть міжнародному порядку, керованому Заходом, та вбудовується в авторитарну геополітичну вісь.

– Чим відрізняються сьогоднішні іранські протести від того, що країна бачила раніше?

– З 1999 року Іран переживав неодноразові хвилі протестів. У попередніх повстаннях режиму вдавалося вижити завдяки репресіям, обмеженим поступкам та маніпуляціям політичними наративами. Однак цей цикл протестів повертався, вони ставали сильнішими, оскільки накопичувалися невирішені питання.

Цього разу повстання зумовлене глибоким структурним колапсом: неефективним економічним управлінням, корупцією, розкраданням державних коштів, розривом поколінь та повною втратою легітимності режимом.

Молоде глобалізоване покоління більше не приймає релігійне правління. Крім того, режим вичерпав будь-яку залишкову регіональну легітимність через підтримку війни Росії в Україні та його участь у справах Хезболли, ХАМАСу та хуситів у Ємені.

Навіть якби завтра санкції були зняті, сама система не підлягає відновленню. Вся економічна та монетарна структура потребує демонтажу та перебудови з нуля, оскільки вона структурно зруйнована.

– Як дії США та Ізраїлю вплинули на громадські настрої щодо режиму?

– Вирішальною зміною є крах страху. У минулому вбивства сотень людей часто було достатньо, щоб відновити контроль. Сьогодні, незважаючи на сотні вбитих та тисячі затриманих за такий короткий період, протести тривають. Залежність режиму від іноземних ополченців та маріонеткових сил лише посилила громадський гнів та національну волю покласти край цьому режиму.

РОСІЯ МОЖЕ ЕВАКУЮВАТИ З ІРАНУ ТЕХНОЛОГІЇ ТА ЗБРОЮ, ПОБОЮЮЧИСЬ ПОВАЛЕННЯ РЕЖИМУ

– Як Росія зараз допомагає іранському режиму?

– Росія та Китай підтримували іранський режим переважно за допомогою технологій, можливостей спостереження сучасними методами та співпраці у сфері безпеки. За останні тижні, як повідомляють певні джерела, кілька російських вантажних літаків здійснили перельоти між Іраном та Росією. Хоча деякі оцінки вказують на переміщення активів режиму, існує також велика ймовірність того, що ці рейси перевозили велику кількість ракет, безпілотників та військових компонентів до Росії, оскільки Москва посилює свої військову агресію проти України, а Росія побоюється, що у разі зміни режиму або тривалого продовження заворушень постачання буде перерване.

Іран уже поставив Росії безпілотники, ракети та інше військове обладнання на мільярди. Він також вербував людей для війни на боці російських військ, використовуючи ту саму модель, що й раніше була в Лівані та Сирії.

– Дональд Трамп закликав протестувальників захоплювати урядові будівлі. Як це було сприйнято?

– Ці заяви були сприйняті дуже позитивно багатьма іранцями, зокрема тому, що Трамп публічно назвав ім’я затриманої особи, якій загрожує неминуча страта, та попередив про наслідки, якщо вирок буде виконано. Ця зосередженість на конкретній справі резонувала набагато більше, ніж абстрактна риторика, і посилювала уявлення про те, що режим більше не є недоторканним.

КРОНПРИНЦА РЕЗУ ПЕХЛЕВІ ВВАЖАЮТЬ ОБ’ЄДНУЮЧОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ФІГУРОЮ

– Як сприймають кронпринца Резу Пехлеві в Ірані?

– Резу Пехлеві широко сприймають як об’єднуючу національну фігуру, а не як партійного лідера. Він позиціонує себе не як правителя, а як гаранта переходу. Для багатьох іранців він уособлює наступність періоду державності, національної гідності, світського управління та міжнародної поваги, який був зруйнований у 1979 році.

Сьогоднішнє іранське суспільство можна умовно розділити на три групи: меншість, що скорочується, лояльна до Ісламської Республіки; значна більшість, яка підтримує спадкоємного принца Резу Пехлеві як перехідну фігуру; та невелика, старіюча група з марксистськими або ісламістсько-республіканськими зв’язками. Такі організації, як MEK, зберігають видимість у медіа, але практично не мають соціальної легітимності в Ірані через свою насильницьку історію, культоподібну структуру та співпрацю з Саддамом Хусейном.

– Чому ЄС обережно ставиться до контактів зі спадкоємним принцом Резою Пехлеві?

– Контакти існують переважно на рівні окремих членів Європейського парламенту. Європейська комісія досі залишалася обережною. Однак реалії на місцях змушують до поступової переоцінки відносин, оскільки стає все більш очевидним, що Пехлеві представляє широкий національний консенсус, а не фракційний порядок денний.

ІСЛАМСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ, ЯКОЮ МИ ЇЇ ЗНАЛИ, ВЖЕ КІНЕЦЬ

– Як протестувальники сприймуть іноземне втручання?

– Іран не є сектантським суспільством, як Ірак чи Афганістан. Незважаючи на етнічну різноманітність, існує сильне відчуття національної єдності. Зовнішня підтримка, спрямована на демонтаж апарату безпеки режиму, а не на завдання шкоди цивільному населенню, ймовірно, буде сприйнята значною частиною населення.

– А як щодо позиції Китаю?

– Китай надає пріоритет економічним інтересам та стратегічному позиціонуванню. Він уникає конфронтації, отримуючи вигоду від ізоляції Ірану. Його підхід є транзакційним та опортуністичним, зосередженим на довгостроковому впливі, а не на ідеології.

– Як ви бачите розвиток подій?

Існує лише два сценарії.

Перший – це посилення тиску, що призводить до тимчасових переговорів та короткострокового економічного полегшення і супроводжується значними соціально-політичними змінами, які насправді означають, що режим уже не той самий. Навіть цей сценарій не триватиме довго і буде передвісником періоду швидких трансформацій у політичній сфері Ірану.

Другий, і більш імовірний сценарій полягає в тому, що повстання продовжиться, репресії посиляться, а зовнішня підтримка зрештою сприятиме краху режиму, після чого відбудуться повернення спадкоємного принца Рези Пехлеві та демократичний перехідний період.

Третього сценарію немає. Ісламській Республіці, якою ми її знаємо, вже кінець.

Євген Матюшенко, Брюссель

Фото надані Мохсеном Бехзадом Карімі