Її добре знають на театральній сцені, але останнім часом Ольга Чернявська дедалі частіше з’являється на екрані. Вона зіграла у таких серіалах, як «Речдок» (лінійна роль Анни Тітової), «Код», «Слід», «Дрон», «Будиночок на щастя», «Ромео і Джульєта з Черкас» (епізодичні ролі). Але однією з найпомітніших робіт стала участь у культовому серіалі «Лікарі», де пані Ольга виконувала одну з головних ролей — чергову лікарку Тетяну Вікторівну Вовк.
Журналіст «НП Медіа» Михайло Михайлюк поспілкувався з акторкою про її шлях у професії. Вона віддала 18 років сцені Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театру імені М. В. Гоголя, а тепер активно підкорює кіноіндустрію. Та, попри нові етапи, театр і далі залишається для неї на першому місці, а яскраве тому підтвердження — авторський проєкт «Отвєтка».
Йшлося й про серіал, що приніс популярність, про театральний шлях, особисті переживання, про те, чому аматорські колективи можуть стояти поруч із професійними трупами.
Це розмова про щиру любов до театру й мистецтва. І тут Ольга Чернявська — не на сцені, а в житті. Дивіться відео або читайте текстову версію нижче.
Михайло: “Вітаю вас, пані Олю. Ми зараз знаходимося на одній з локацій Центру культури та дозвілля. Тут, як бачите, дуже багато творчих гуртків. Фонову музику не замовляли, але творче життя ЦКД вносить свої корективи (усміхається)”.
Ольга: “Так, вона навіть прикрашає нашу розмову. Привіт, Міша. Я дуже рада зустрічі”.
Михайло: “Пропоную одразу розпочати із запитань. Скажіть, будь ласка, чи правда, що серіал «Лікарі» став для вас одним із найзнаковіших проєктів?”.
Ольга: “Так, це правда. Серіал «Лікарі» є продовженням «Чергового лікаря», який уже полюбився глядачам. Тоді було знято сім сезонів. Безперечно, цей проєкт є для мене дуже важливим”.
“Я вперше працювала з багатьма акторами, але зйомки серіалу подарували мені й чимало зустрічей із тими партнерами, з якими ми давно не бачилися.
Із початку повномасштабного вторгнення кінопроєктів стало менше, певний час я взагалі не знімалася, тож кожна така зустріч була дуже емоційною. Це обійми, поцілунки, а потім — щемке прощання після завершення роботи над серіями”.
Михайло: “Розкажіть, будь ласка, про вашу героїню. Хто вона?”.
Ольга: “Моя героїня — Тетяна Вікторівна Вовк, черговий лікар у лікарні швидкої медичної допомоги. Вона відповідальна, з характером, із внутрішнім стрижнем, використовує будь-який шанс, щоб урятувати людське життя. Також вона мама двох дітей-підлітків, дружина чоловіка, який служить на фронті в розвідці, і живе в постійному очікуванні його повернення додому”.
Михайло: “А от, якщо говорити про саму роботу над проєктом, що далося вам найважче?”.
Ольга: “Найважчим на початку були операційні сцени. Я не боюся крові, але гримери, художники й реквізитори настільки майстерно виконали свою роботу, що операційне поле виглядало максимально реалістично. Пам’ятаю, коли я вперше побачила це зранку, мене навіть трохи захитало, але потім береш себе в руки й починаєш діяти”.
“На майданчику завжди були справжні медики — хірурги, медичні консультанти, які допомагали, підказували, підтримували. Ця підтримка з боку всієї команди дуже додавала впевненості”.
Михайло: “Можна сказати, що ви вже майже лікар (усміхається)”.
Ольга: “Насправді це одна з моїх дитячих мрій у різні періоди життя. Актрисою, до речі, працювати не мріяла. Було багато «хочу»: хотіла стати лікарем, біологом, космонавтом…”.
Михайло: “Так ви й зараз можете стати ким завгодно. На сцені для цього є всі можливості”.
Ольга: “Говорячи про сцену. Я ж навіть хотіла стати фермером, бо в мого дідуся в селі Заріг було величезне господарство. Коли я маленькою приїжджала, ми допомагали поратися, пололи город. Було дуже багато різних свійських тварин. І потім це моє «хочу» згадалося, коли я в Театрі імені Гоголя у постановці «Кайдашева сім’я» виконувала роль Мотрі. Я тоді подумала: «Боже, як же я цього хотіла в дитинстві»”.
“І лікарем я теж хотіла стати, але, бачиш, склалося так, як склалося. Мій шлях через музичне мистецтво привів мене зрештою в акторство”.
Михайло: “І в медицину, якщо говорити про серіал «Лікарі» (жартує)”.
Ольга: “Тепер у своїх ролях, які трапляються в моїй акторській кар’єрі, я проживаю ці життя (усміхається)”.
Михайло: “Скажіть, чи зараз продовжуються зйомки серіалу? І чи завершилася там ваша історія?”.
Ольга: “Я щиро сподіваюся, що будуть наступні сезони. Зараз завершується робота над другим — і 11 січня я мала свій останній знімальний день. Це була фінальна сцена, і раптом режисер несподівано зупинив зйомку. До мене підійшла вся команда, і привітала з завершенням роботи в цьому сезоні”.
“Постійно казала, що не буду плакати. Обіцяла режисеру, що стримаюся. Я, в принципі, морально була налаштована: як доросла, свідома людина розумію, що все має свій початок і кінець. Але знаєте, чому так розчулилася? Тому що не хотілося, щоб цей період завершувався. На майданчику була неймовірна атмосфера, яка, звісно, залежала від режисера, від кожної людини в кожному департаменті, від наших партнерських взаємин. Ми настільки поріднилися, настільки полюбили одне одного, що це було дуже зворушливо…”.
Михайло: “У театрі, якщо колектив дружній, це одна велика родина. У кіно так само?”.
Ольга: “Так. І хотілося б, аби це ніколи не закінчувалося. Але я вірю, що в наступних проєктах, а, можливо, і в наступному сезоні ми знову зустрінемося й з новими силами будемо працювати разом”.
Михайло: “Скажіть, з чого, власне, розпочиналася ваша акторська кар’єра? Коли ви зрозуміли, що сцена — це ваше?”.
Ольга: “Знаєш, якщо зараз одним словом визначити, то це — покликання. Раніше я не могла до кінця зрозуміти значення цього слова, але тепер усвідомлюю: це справді було покликання. Я пам’ятаю свій вступ до Полтавського музичного училища на народний відділ. І лише згодом дізналася, що в училищі є ще й театральний відділ. Я почала туди заглядати, придивлятися — буквально з віконечка свого кабінету, де годинами займалася на інструменті”.
“Побачила, що в спортзалі училища відбувається щось зовсім інше, не те, що ми робили на фізкультурі. Мене це зацікавило: чим вони там займаються? Потім я почала заглядати й до великої зали, бачити якесь дивне для мене дійство — театр. Коли я побачила готові роботи — це був перший випуск театрального відділу курсу Віктора Панасовича Мірошниченка та Віталія Степановича Кашперського. Мені знову дуже захотілося бути там. Я не могла пояснити чому. Щось мене туди кликало, тягло. Це було відчуття, яке неможливо було раціонально пояснити: чому мені потрібно бути саме там?”.
“Я не займалася в театральній студії. Були лише шкільні театри, багато музики — я співала в хорі. Але це був не театр. І зараз, коли я гортаю сторінки свого становлення в акторській професії, розумію: насправді в цьому немає нічого дивного. Це все одно мистецький шлях”.
Михайло: “І це трохи як фортуна — вона може усміхнутися, а може й ні”.
Ольга: “Саме так. Мені це одразу й сказав Віктор Панасович, коли я до нього прибігла, зустріла в коридорі й кажу: «Я хочу. Дуже хочу. У мене шалене бажання». А він подивився на мене й відповів: «Мало хотіти. Треба могти». Насправді він спочатку хотів взяти на курс мого брата. Але так склалося, що моє «хочу», моє колосальне бажання виявилося непереборним. Я вивчила матеріал і пішла вступати. Це ж справжній бій. І він, напевно, про волю. У театрі в мене було багато жіночих ролей із сильним, вольовим характером — і, мабуть, це не випадково. Воно спрацювало”.
“Актор, як і музикант, — це про стійкість, працездатність і працелюбство. Бо дуже багато чого досягається через наполегливість і працю”.
Михайло: “Безумовно, потрібно мати ще й талант. Я не знаю, чи він вроджений, чи його можна набути”.
Ольга: “Щось, безперечно, є вродженим. Це здатність до співпереживання, співчуття, уміння виражати свої емоції — те, що не дає нам зачерствіти, що ми часто приховуємо в повсякденному житті”.
“Через професію я можу говорити з людьми емоційніше, ніж дозволяю собі в житті. Акторство відкриває мене з різних боків, інколи навіть там, де я намагаюся себе стримувати”.
Михайло: “А вам ніхто не говорив, що акторська професія — це щось несерйозне? Бо ж існує багато стереотипів. Люди постійно це повторюють. Навіть коли дитина хоче вступати на факультет сценічного мистецтва, батьки часто відмовляють: мовляв, це несерйозно, спочатку здобудь “нормальну” професію, а вже потім роби, що хочеш. Але ж це неправда. Акторство — це теж професія, якій треба віддаватися повністю, так само, як і будь-якій іншій справі. Це складно, дуже складно. Її треба опанувати, вміти, розуміти, проживати, могти…”.
Ольга: “Ти правильно говориш. Дуже багато зірок кіно й театру пройшли через це. Є чимало історій, коли батьки направляли дітей обирати так звану “професію для життя”. Але покликання часто виявлялося сильнішим. Навіть попри те, що ти не можеш передбачити, скільки саме ця професія принесе — ні в матеріальному плані, ні в кількості великих, знакових ролей. І все одно, коли в тобі живе колосальне бажання бути в цій професії — навіть у ті моменти, коли немає пропозицій, коли минає місяць, два, три, і ти думаєш: “Боже, а раптом я втрачаю форму?” — саме тоді ти по-справжньому усвідомлюєш, наскільки це тобі потрібно”.
“У такі періоди головне — зберегти форму. І зовнішню, і внутрішню. Я говорю не лише про фізичну форму та здоров’я, а й про внутрішню — про здатність залишатися “в тонусі”, бути готовим працювати і на камеру, і на сцені. Тому що головне — це контакт із глядачем. І в театрі, і в кіно — це завжди діалог”.
Михайло: “Так, спілкування, зворотний зв’язок, фідбек — дуже важливо, щоб він був”.
Ольга: “Безумовно”.
Михайло: “А якщо його немає, то це вже велика проблема…”.
Ольга: “Я замислювалася, зокрема, над виставою «Ответка» — це наш спільний проєкт, я б навіть сказала, самостійний проєкт за підтримки наших друзів. Його вдалося реалізувати тут, у Полтаві, а прем’єра відбулася в ТРЦ «Київ». Тоді, у 2022 році, усе було закрито — театри, концертні майданчики — але Надія Яківна надала нам простір, за що ми їй дуже вдячні”.
“Бувало, що глядачів приходило мало — це залежало від багатьох чинників. Але я завжди собі казала: навіть якби прийшла одна людина — я все одно гратиму. І знаєш, іноді це ще емоційніше: коли граєш для однієї людини, відчуваєш особливу відповідальність і зв’язок. Я уявляла себе на місці цього глядача — як це, коли все, що відбувається на сцені, відбувається лише для тебе. Це дуже цінно. До речі, в історії театру дійсно були випадки, коли виставу грали для одного глядача”.
Михайло: “У мене було щось подібне — щоправда, не в театрі. Якось пішов у кіно — і в залі нікого не було, лише я й великий екран. Це, звісно, не зовсім те, але теж незабутнє відчуття. На жаль, більше такого не повторювалося. Знаєте, є щось особливе в тому, коли в залі лише одна людина. Чесно кажучи, в нас такого ніколи не було в театрі на Павленках. Та все ж хотілося б відчути, як це — коли актори грають для однієї людини, і ця одна людина бачить виставу тільки для себе. Це надзвичайне переживання — і для глядача, і для виконавців”.
Ольга: “Так, це дуже цікаво”.
Михайло: “Ви згадали виставу «Ответка» — наскільки я розумію, це ваш спільний проєкт, реалізований разом із вашим чоловіком, режисером і заслуженим артистом України Богданом Чернявським, який нині служить у лавах Збройних Сил України. Він був не лише режисером цієї постановки, а й актором. Ви разом неодноразово грали «Ответку». І, якщо не помиляюся, показували її не лише в Полтаві, а й за її межами?”.
Ольга: “Так, ми вже зіграли «Ответку» понад 30 разів. Прем’єра відбулася у 2022 році. Вистава буквально народилася у нас удома — в кімнаті. Потім, завдяки підтримці друзів і знайомих, вона обросла реквізитом. Більшість речей — це побутові предмети, тому вистава вийшла мобільною, і ми почали її возити”.
“За підтримки Оксани Деркач, яка прийшла на виставу — я навіть не знаю, скільки разів вона її переглядала, — але настільки її це торкнуло, що після, здається, другої прем’єри вона підійшла й сказала: «Цей матеріал потрібно масштабувати. Його треба показати за кордоном». І ми серйозно над цим задумалися. Так вистава «Ответка» поїхала на театральний фестиваль «Схід–Захід» у польське місто Краків. Це щорічний фестиваль українських театрів”.
“Його організовувала наша землячка з Полтави — Надія Ольшанська. Там ми вперше зіграли «Ответку» за кордоном. Потім були гастролі у Франції, Швеції, Німеччині — ми виступали в п’яти містах. Також повернулися до Польщі. І що найважливіше — «Ответку» побачили не лише українці, а й іноземці: поляки, німці, шведи. І щоразу відгуки були дуже емоційні”.
“Це вистава не з легких — вона складна за структурою, але з самого початку було відчуття, що вона потрібна. Ми з Богданом не планували, що це буде благодійний проєкт чи щось масштабне. Але коли ми кілька разів показали її в Полтаві — зрозуміли: це має бути наша сімейна справа для допомоги Збройним Силам України. І з тих пір вистава стала нашим внеском — благодійним, творчим — у підтримку армії”.
Михайло: “Олю, ми з вами сьогодні так цікаво говорили про мистецтво, театр, акторство… Скажіть, ви ж багато років пропрацювали в Театрі імені Гоголя, а також час від часу брали участь у постановках Народного театру “На Павленках”. Що дав вам театр як акторці і як людині? І, на вашу думку, що відрізняє аматорські колективи від професійних театрів?”.
Ольга: “Як виконавиці, як акторці, мені здається, у ставленні до партнерів, до роботи, до відповідальності за свій сценічний обов’язок — різниці практично немає. Я маю на увазі й вивчення тексту, роботу над мізансценами, опанування простору… І професіонали, і аматори, які серйозно ставляться до сцени, — однаково глибоко занурюються у процес. Єдина, мабуть, помітна різниця — це фінансова сторона. В аматорському театрі люди не заробляють грошей…”.
Михайло: “Вони приходять туди через щиру любов до театру. І часто самі ж вкладають у виставу свої ресурси — це не тільки час, сили, а й навіть гроші. Але все це — заради мистецтва”.
Ольга: “Я по-справжньому це відчула, коли пішла з професійного театру, в якому пропрацювала 18 років — 18 сезонів. Маючи за плечима багато ролей і звання «майстрині сцени», я зрозуміла, що фраза «театр — у моєму серці» для мене не просто слова. Він справді тут — зі мною. І дуже цікаво, що після завершення роботи в театрі імені Гоголя, я скористалася можливістю грати в Народному театрі “На Павленках”, де вже багато років працює моя свекруха Галина Миколаївна. І я щиро раділа, що змогла знову попрацювати там, зокрема в партнерстві з тобою, Міша”.
Михайло: “Так, пам’ятаю нашу «Лісову пісню»…”.
Ольга: “І зараз у Народному театрі “На Павленках” чудовий склад. Я переглядала не одну роботу і була в захваті”.
Михайло: “Дуже багато молоді зараз тягнеться до театру. Люди приходять, хочуть бути частиною цієї магії. І це дуже приємно. Значить — не все втрачено”.
Ольга: “Взагалі нічого не втрачено! Навпаки — набувається. І мій професійний досвід я із задоволенням передаю, але й сама вчуся у вас”.
Михайло: “Ой, та ви більше передаєте, ніж берете. Ми ж аматори — що ми можемо дати? Ми тільки спостерігаємо і вчимося. Але, чесно, ми теж отримали від вас безцінний досвід (усміхається)”.
Ольга: “Ні, це взаємний обмін (усміхається)”.
Михайло: “Олю, ми сьогодні з вами обговорили дуже багато цікавого. Чесно, я задоволений цією розмовою. Будемо фінішувати. І наостанок хочу запитати: якою ви бачите свою подальшу творчо-життєву сторінку? Що буде далі?”.
Ольга: “Я вже говорила, що сьогодні надзвичайно важливо зберігати здоров’я і внутрішню стійкість — особливо в тих умовах, у яких ми зараз живемо. Навіть якщо немає нових акторських пропозицій, треба залишатися в формі — і фізичній, і творчій. Я вірю, що ці можливості ще обов’язково з’являться. І, звичайно, в людському плані важливо не зраджувати своїм принципам, берегти й цінувати добро, підтримку, ті шанси, які тобі дають люди. Це стає частиною твого шляху. Тому для мене продовження — це гармонійне поєднання життя та мистецтва”.
Михайло: “Золоті слова! Звучить як тост! Олю, щиро дякуємо вам за цю щиру, глибоку розмову. Бажаємо вам нових творчих злетів і блискучих ролей. Нехай мистецтво завжди вам усміхається!”.
Ольга: “Дякую! Мені дуже приємно”.
Михайло МИХАЙЛЮК
