Нещодавно українська співачка Alina Pash та бельгійський виконавець Apashe представили кліп на спільну пісню Kyiv. Це чуттєва історія про два світи, один із яких палає у вогні війни, тоді як інший живе в радощах миру.
Ми поговорили з Аліною про створення пісні, візуальні образи кліпу, символізм столиці та співпрацю з Apashe. А ще — про те, яку силу має мистецтво в часи війни та чи допомагають голоси світових артистів Україні звучати гучніше.
Перш за все, хочу запитати про створення пісні Kyiv: з чого все починалося і як зрештою народився трек, який ми слухаємо зараз?
Apashe вперше виступав тут ще у 2019-му. Йому дуже сподобалося, і коли він питав, що цікавого у вас відбувається, йому показали мене як артистку з України. Я дуже рада, що коли десь питають, мовляв, що в Україні є прикольного для іноземців, то я теж потрапляю в цей список. Це насправді крутий показник.
У 2021-му він додався до мене у друзі. Я дивлюся — якийсь хлопець з офіційною позначкою, звати Apashe. Заходжу на сторінку — класні віжуали, потужна музика. Пишу йому: “Прикольне в тебе ім’я”, враховуючи, що я Аліна Паш. Він такий: “Та, прикольно, може, щось разом зробимо?” Так, по суті, онлайн і почалася наша співпраця. Тоді ми зробили пісню й відео в Києві, йому це все дуже зайшло. Це трек Witch — трошки міфологічна й доволі феміністична історія.
Коли у 2022-му сталося повномасштабне вторгнення, він повноцінно почав допомагати нам у поширенні правди, чітко став на наш бік — і це дуже цінно.
Ми планували якось перетнутися на концертах у Європі, але ніяк не могли зловитися. Це вдалося тільки на початку 2024 року, в Лос-Анджелесі. Було велике шоу. Якраз тоді Зеленський зустрічався з Трампом, і вся ця тема просто гуділа в повітрі. І він запропонував мені зробити стейтмент-маніфест. Звісно, я погодилася. Кілька тисяч американців у залі — це варто використовувати.
Так і сталося. Люди дуже круто сприйняли інформацію про Україну — з підтримкою, з відчуттям. Потім казали, що це був один із ключових моментів усього шоу.
Бо шоу може бути класним, але коли воно ще й наповнене сенсом і мистецтвом, воно працює зовсім інакше.
І ми подумали: якщо мистецтвом можна викликати такі відчуття в людей десь на іншому материку, може, варто продовжувати? Я скидаю йому веснянку, яка звучить на самому початку і, по суті, є лейтмотивом усього EP. Надсилаю свою а капела — і він такий: “Все, я бачу. Я вже чую цю пісню. Треба робити музику, це клік”. І за кілька днів скидає мені цю епічну мелодію.
Чому центральним образом і назвою пісні став саме Kyiv?
Для мене це особиста історія, тому що за кордоном дуже часто досі кажуть “Кiev”. Це постійно трапляється — і навіть від інтелігентних людей. І я не хочу накидатися з претензією. Так буває. У людини може відбуватися зовсім інше життя, вона може просто не знати цієї інформації — як правильно пишеться, як правильно вимовляється.
Тому для мене це така лагідна українізація світу — показувати, як пишеться “Kyiv”.
Ну і, звісно, відео знімалося в Києві. Воно показує практично щоденне життя міста — з обстрілами. І мені здається, це дуже влучно працює. Я, знову ж таки, рада, що виборола саме цю назву. Бо були й інші класні варіанти. Але Kyiv тут дуже доречний. Хай світ знає.
Ти вже згадувала, що текст пісні — українська народна веснянка. І це справді звучить особливо пронизливо. У чому для тебе символізм цього вибору?
Веснянка для мене — це про відчуття Нового року. Бо коли всі святкують 31 грудня, я ще тільки входжу в цей зимовий стан — для мене це не Новий рік. Насправді нові сили приходять разом із весною. І оце закликання весни мені дуже близьке. Ніби з якогось прадавнього поклику — закликання життя на землю після зими, яка нам, безумовно, теж потрібна, щоб усвідомити якісь речі.
Часом треба мати цю тишу, цей сонний стан, щоб потім знову прокинутися.
Тож у цій композиції для мене складається символізм закликання життя, закликання весни й водночас — закликання життя до України. І якщо вже ширше — це awakening людей довкола. Бо ми ж не єдині живемо у війні, будьмо відверті. На жаль, війни у світі тривають. І мені дуже хочеться, щоб ми мистецтвом могли пробуджувати одне одного. Бо мистецтво має такі чари. Якщо воно спрямоване на подібні теми, воно іноді може творити навіть дива: зцілювати, лікувати, пробуджувати. Ось такий символізм для мене має веснянка.
Поговорімо про кліп, адже він справді надзвичайний. Розкажи про команду, що працювала над відео. Як це було?
Це була інтуїція людей. Така собі перевірка: коли тобі пропонують проєкт, бюджет є, але він не такий великий, як масштаби того, що ми в результаті бачимо. Я не знаю точних сум, бо це було повністю фінансування Apashe. І я неймовірно за це вдячна, бо він направив свої особисті кошти — не лейбл, не якісь гаранти. Він сам вирішив підтримати це й зробити гідно. Це дуже круто.
Портрет хористки. Фото: Андрій Кивенко
Портрет хористки. Фото: Андрій Кивенко
Портрет хористки. Фото: Андрій Кивенко
В учасників, можливо, були сумніви з різних причин. Але той фідбек від усіх, хто був залучений до роботи, коли все вийшло, коли посипалися коментарі й люди побачили фінальний результат — цю глибину, те, як виглядає продукт… Для багатьох те, що вони були частиною цього, певно, стане своєрідною візитівкою. Бо воно виглядає сильно. І так само для мене — велика радість бути частиною команди цих людей. В Україні на знімальному майданчику було близько 50 людей, серед них і дуже класна продюсерка Влада Константіновська.
Режисер Едріан — із ним буває непросто, бо він має дуже чітке бачення. І, до речі, про головну акторку Аріну Бочарову, яку ми бачимо на початку. Буквально за день до знімань була затверджена інша людина. І він каже: “Мені тут скинули дуже фактурне обличчя…” Тобто він реально наполягав, бо мав внутрішнє відчуття, що це спрацює. А це дуже тонка робота — перше обличчя, яке ти бачиш. Що ти зчитуєш в очах? Яке відчуття викликає зовнішність людини, її енергетика? Тому я неймовірно пишаюся тим, як це вийшло.
Хор — це насправді зібраний склад. У них немає свого постійного ансамблю. Це студентки з фольклорного факультету, які відгукнулися на інтуїцію: хочеш бути в такому проєкті чи ні?
До речі, як же зараз бомбить у росіян через те, що ми на першому ж екрані пишемо, що відео зняте під час війни — четвертий рік, “russia” з малої літери, “Ukraine” з великої. Боже, там половина коментарів від них. А це теж стейтмент. Це позиція. Така відповідальна позиція: люди, ви робите жахливі речі — прийміть це. І це буде відгукуватися вам у всьому: від найменших деталей до найбільших речей, допоки ви не визнаєте свої помилки й не почнете діяти інакше.
У кліпі ми бачимо два світи: один палає у вогні війни, тоді як інший продовжує жити музикою миру. Як народилася ідея саме такого візуального образу? Чому вирішили показати цей контраст?
Тому що це правда. Світ далі живе своє життя — і це теж нормально. Бо коли ти перетинаєш кордон, там з’являється трохи інше відчуття життя, певна більша безпека. Деякі країни вже більше прокидаються в усвідомленні, хто такий ворог, хто агресор, хто загарбник. І ця загарбницька історія настільки глибока, ще з монгольських часів, і росіяни це продовжують. Вони не зупиняться, бо звикли діяти саме так. Але нам лишається тільки розуміти реальність і боротися. Не дати загарбнику прийти на нашу землю.
Хористки на знімальному майданчику. Фото: Андрій Кивенко
Хористки на знімальному майданчику. Фото: Андрій Кивенко
У кліпі є цей контраст. Навіть кілька. Є погляд дівчини — умовно мій, — яка стоїть на вечірці, а навколо люди відпочивають, стрибають у басейн. Життя триває. І звинувачувати людей у тому, що вони не віддають нам кожну секунду своєї уваги — теж не зовсім правильно. Спочатку ніби всі дивляться разом, ми всі в цьому фокусі, в повній увазі. А потім минає час, і люди повертаються до свого життя. І лишається одна людина, яка продовжує дивитися. Ось так почуваються багато українців за кордоном.
Пам’ятаю перший коментар тата, коли він подивився кліп. Каже: “Мало. Хочеться знати, що там далі”. Але це хороше відчуття, що “мало”. Значить, ми відкрили лише частину, а далі людина вже сама обирає, як їй діяти.
Я вірю, що ця робота дає простір для роздумів.
Передусім людям за кордоном. І мені дуже хочеться, щоб її більше побачили не тільки в Україні, а, наприклад, в Америці, де зараз теж дуже напружений час. Відчувається, як простір ніби електризується. Я хочу, щоб це відео долітало й до росіян. Щоб їм боліло. Щоб вони відчували відповідальність. Можливо, тоді хтось із них почне щось робити. Бо поки що ми бачимо переважно байдужість.
У своїх постах Apashe згадував, що знімання відбувалися між повітряними тривогами. Якщо можеш, поділися його досвідом творчої роботи у воєнній реальності.
Я дуже рада, що він був достатньо сміливий і приїхав до Києва зі своєю командою. Вони пробули тут десять днів — саме тоді, коли місто жорстко обстрілювали. Вони сиділи в укриттях, усе чули, усе відчували: і страх, і потім це ранкове “фух”, коли люди виходять по каву і просто йдуть жити далі. Вони побачили всі ці етапи, всі рівні того, як живе Київ, як живе столиця, та й загалом Україна. І дуже глибоко цим пройнялися — і режисер Едріан Віллагомес, і сам Apashe.
Команда Apashe на знімальному майданчику. Фото: Мітя Бородін
Команда Apashe на знімальному майданчику. Фото: Мітя Бородін
Запис музики, оркестру та фольклористок відбувався буквально в паузах між повітряними тривогами. І загалом велику частину відео вони зняли саме в Києві. Дуже класний продакшн, дуже сильні люди, актори.
До речі, відео Kyiv мало вийти ще в грудні, але я рада, що воно вийшло саме зараз. Бо якраз були морози, відключення світла, складні моменти в Києві — і паралельно відео, де люди готують їжу на вулиці або влаштовують рейв на Київському морі. Воно дуже влучило в момент. І класно, що я саме тоді приїхала до Києва — усе збіглося, і з’явилася можливість поспілкуватися з людьми, дати інтерв’ю.
Нам, чесно, було страшно: як це сприймуть? Чи вдасться передати потрібну емоцію? Чи правильно зчитають те, що ми хочемо сказати? Пам’ятаю, як ми сперечалися, чи потрібна фінальна фраза. Я наполягала. І я дуже рада, що ми її все-таки залишили. Бо воно спрацювало дуже точно.
The line between there and here is thinner than you think — цей фінальний меседж радше до іноземної аудиторії? Що понад усе ти хотіла сказати цією роботою Україні та світові?
В Україні, мабуть, я хочу сказати найголовніше: нас має бути видно — і нас видно. Подивіться, ми разом із великою кількістю людей робимо ось таку велику роботу, щоб показати українські реалії такими, якими вони є. Це ніби сказати: “Я тебе бачу”.
Коли в людини щось болить, дуже важливо сказати: “Я тебе бачу. Я бачу твій біль. Я його визнаю”. Мабуть, це і є найдоречніший меседж.
А за кордоном хочеться викликати людей на дію: не просто спостерігайте, не ігноруйте. Бо ігнорувати — це теж позиція. І вона точно не веде до покращення. Ви теж є частиною цього світу, і цей ігнор тягне всіх униз, бо ви просто не хочете бачити.
А ми ж як один організм, як тіло. І якщо в нас десь гангрена, а ми її ігноруємо, ми ж розуміємо, що буде з усім тілом. Починається руйнування всього організму. Я вірю в цю взаємопов’язаність, у нашу спільність.
Частина доходів від EP Hymns of Resilience буде спрямована на підтримку України через благодійну ініціативу Patron8 у співпраці з українськими партнерами та Аліною Паш, що дозволяє міжнародній аудиторії безпосередньо долучитися до благодійної підтримки українців.
Чи є різниця у сприйнятті культурних проєктів на тему війни, залежно від того, хто їх створює? Чи звучать голоси світових артистів сильніше?
Думаю, найсильніше це звучить у парі — коли говорять українець чи українка і хтось із-за кордону, у кого більша аудиторія. Я вважаю, що такі колаборації — це просто топ. Саме такі речі й треба робити.
Я вірю, що Україна має лунати у світі голосніше — і не тільки в контексті війни, а й у контексті мистецтва та того, якими ми є людьми. Я вважаю це однією зі своїх місій. Я справді відчуваю, що мій голос може бути важливим у цьому хорі голосів з України до світу — щоб розповідати, ким ми є насправді. Коли відбувається ближчий контакт, а колаборації якраз його і створюють, це дуже сильно працює. Бо аудиторія вже довіряє артисту, який тебе запрошує, і через цю довіру відкривається й до тебе.
Колаборації — це потужно. Зараз це частина моєї стратегії. Я хочу працювати з артистами по всьому світу, показуючи через музику, що таке Україна.
І я вже не обдумую, чи гідна я представляти Україну. Я українка — і цього достатньо.
У мене, якщо все складеться, в березні вийде делюкс-альбом — і там буде 13 колаборацій. Я працювала над ним рік, тобто це був довгий, насичений процес. І мені здається, що українським артистам дуже важливо використовувати будь-яку можливість для такої міжнародної співпраці. Нам потрібні ці історії, де ми показуємо, що ми — частина світу. І що ми класні. Бо це правда.
Kyiv — одна із трьох пісень у вашому з Apashe спільному EP Hymns of Resilience. Якщо слухати його як цілісну історію, що відчуває слухач?
Я б дуже просила слухати цей мініальбом від першої до третьої композиції — не вмикати рандомно, бо тоді це буде просто вирваний шматок історії.
Мені дуже подобається перша композиція. Там звучить така драматична музика, ніби ти заходиш у фільм. Вона створює майже сакральне відчуття. Це не фольклор у прямому сенсі — ти не очікуєш почути народний спів, ці білі голоси. Спершу це радше як якийсь “Аватар” — магічна історія, інший світ. Потім починають з’являтися голоси, але ще не зовсім традиційні, неочевидні. І коли вже відбувається перехід до веснянки, до Kyiv, до фольклору — це стає справжнім сюрпризом для слухача. І, мені здається, саме тому воно так сильно працює.
Я вірю, що є люди, яких ця робота може глибоко торкнути. Які зможуть прожити ці стани — і святість, і тривогу, і тугу, і водночас відчути силу, очищення та внутрішню опору.
Наостанок: ти казала, що виборола цю назву — Kyiv, і що для тебе це дуже особиста історія. Чому для тебе Київ — символ стійкості?
Стосунки з Києвом — ніби стосунки з людиною. Оцей такий парубок, який спочатку, коли я приїхала сюди вчитися, здавався мені грубіяном. Мені здавалося, що він якийсь жорсткий… Люди непривітні одне до одного, брудно, шумно. Думаю: як це взагалі можна любити? А потім я настільки в нього закохалася, що ніколи насправді й не уявляла, що зможу жити в якомусь іншому місті. І я сумую за Києвом.
Київ для мене стійкий і сильний. Врешті-решт, це столиця.
І ті люди, яких я зустрічаю — і зустріла навіть за цю свою подорож у Києві — вони стійкі. Київ такий потужний, він витривалий. Такий цей парубок — грізний. І його треба зрозуміти. Його треба полюбити.
Це десь як із таким грізним хлопцем або з вівчаркою, якої ти можеш боятися. Але, якщо ти збудуєш із нею контакт, вона насправді огортає тебе любов’ю. Мені це подобається. Я не боюся. Навпаки — я цим надихаюся.
Читай також: “Я азартна, хочу все або нічого”: LELÉKA — про театральне минуле, “школу Джамали” та амбіції на Нацвідборі
