Військовий шлях Андрія Турчина розпочався задовго до 2014 року, а повномасштабну війну він зустрів на посаді заступника начальника штабу батальйонної тактичної групи. Нині Турчин – лицар ордену Богдана Хмельницького трьох ступенів. 25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада під його керівництвом воює на Покровському напрямку. Зокрема, наприкінці березня 2024 року провела операцію в районі села Тоненьке, завдавши колосальних втрат ворогу. Про трансформацію російсько-української війни, роль технологій і людей, ціну рішень Андрій Турчин розповів у інтерв’ю Укрінформу.
ВИРУШИЛИ НА СХІД У ТРАВНІ 2014 РОКУ
– Андрію Леонідовичу, як починався ваш шлях у Збройних силах? Це було усвідомлене рішення?
– Сімейна традиція цього не диктувала, в родині військових не було. Але ще після восьмого класу я усвідомлено обрав такий шлях і вступив до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Тоді з’явилося розуміння дисципліни, відповідальності й того, що армія – не романтика, а щоденна робота.
Після ліцею навчався в Одеському інституті сухопутних військ, який згодом перевели до Львова. Там і завершив навчання – вже в Національній академії сухопутних військ. Випускався у 2009 році, коли формувалися аеромобільні війська. Це був період змін, амбіцій і високих вимог.
– Ваш бойовий шлях охоплює практично всі етапи сучасної російсько-української війни. Із чого для вас усе почалося?
– Після випуску я впродовж п’яти років служив у навчальному батальйоні в Десні, а з 2013 року – в 80-й бригаді. Уже в 2014-му ми формували батальйонну тактичну групу й 9 травня вирушили на схід. Пройшли Білогорівку, Шипилівку, Лисичанськ – були крайніми, хто виходив із міста.
Повномасштабне вторгнення я зустрів на посаді заступника начальника штабу батальйонної тактичної групи. Ми перебували на відновленні, спочатку – на Яворівському полігоні, згодом – у Широкому Лані Миколаївської області. Але війна внесла свої корективи, і замість планових навчань одразу пішли на бойові завдання.
– Що сьогодні для вас означає ДШВ?
– Повітряно-десантні й десантно-штурмові війська були і залишаються елітою. Це – не гучні слова, а підвищені вимоги, складні завдання та необхідність ухвалювати рішення за секунди. Тут немає права на помилку. Війна – це конкуренція адаптацій. Хто швидше адаптується – той виживає.
“СУЧАСНИЙ БІЙ — ЦЕ КОНТРОЛЬ, СУПРОВІД, ПЕРЕХОПЛЕННЯ І ТОЧНІСТЬ”
– Який головний урок цієї війни для українського війська?
– Немає сталих рішень. Противник постійно змінює тактику, частоти, підходи. Ми відповідаємо – і знову змінюємося. Засоби радіоелектронної боротьби, БПЛА, перехоплювачі, наземні роботизовані комплекси – усе постійно трансформується.
Але ключове – люди. Вчорашнього водія автобуса не можна без підготовки поставити на складну технологічну ділянку. Потрібні мотивація, розуміння й бажання розвиватися.
– Наскільки нинішня війна відрізняється від війни 2022 року?
– Кардинально. Якщо раніше підрозділи могли висуватися компактно, швидко заходити безпосередньо до переднього краю, то сьогодні особовий склад змушений спішуватися за 15-20 кілометрів. Постійна загроза з повітря – FPV-дрони, розвідка противника – змушує контролювати кожен рух. Сучасний бій – це контроль, супровід, перехоплення і точність. Будь-яка помилка коштує дуже дорого.
Війна стала технологічною, але без людей технології – просто залізо.
ВІЙНА НА ВИСНАЖЕННЯ
– Що сьогодні найбільше виснажує військових на Покровському напрямку?
– Психологічний тиск і ворожа інформаційна кампанія. Коли військовослужбовець бачить у соцмережах фейкові повідомлення про “втрату Покровська”, це створює напругу. Але реальність зовсім інша: ми тримаємо оборону і знищуємо противника щодня.
– Чи змінилася тактика ворога за період боїв на цьому напрямку?
– Принципово – ні. Вони просто замінили важку техніку на легку: мотоцикли, квадроцикли, цивільні авто. Людського ресурсу в них багато, з ним не рахуються.
– Що показали два роки боїв на цій ділянці фронту?
– Ми дорослішаємо щодня, від Авдіївки – до Покровська. Наступ, оборона, знову адаптація. Це війна на виснаження: і людей, і техніки. Ми змушені постійно розвивати технології: FPV, НРК, логістику без людей. Евакуація, підвіз, розвідка переходять у безпілотний формат.
– «Утримати напрямок» – це про що?
– Насамперед – про людей, адже без них не буде ані територій, ані позицій. Все інше – похідне: правильна побудова оборони, огляд, вогонь, взаємодія.
ЗА ДЕНЬ ЗНИЩИЛИ ПОНАД 50 ОДИНИЦЬ ВОРОЖОЇ ТЕХНІКИ
– Хочу поговорити з вами про операцію “Під Тоненьким”. Січеславці тоді відбили колосальну механізовану атаку росіян. Що передувало цій операції?
– Вона проводилася в умовах активних наступальних дій противника, який застосовував важку бронетехніку: танки, БМП, МТ-ЛБ. Наші підрозділи займали вигідний рубіж на висотах, що дозволяло завчасно виявляти рух ворожих колон і вибудовувати ефективну систему ураження. Ключову роль відіграло поєднання протитанкових засобів і безпілотних систем. Підрозділи застосовували ПТРК Javelin і «Стугна», а також FPV-дрони – як для розвідки, так і для ураження техніки й живої сили противника.
– Які результати цієї операції?
– За один день боїв знищили понад 50 одиниць ворожої техніки. Загальні втрати противника сягнули понад 90 одиниць броньованої та іншої важкої техніки, що суттєво знизило його наступальний потенціал на цій ділянці.
– Чи змінювали росіяни тактику під час боїв під Тоненьким?
– Під час самої операції суттєво не змінювали, продовжували наступ із застосуванням важкої техніки. Уже пізніше вони перейшли на легку техніку й малі групи.
– Яке значення мала ця операція для оборони Покровського напрямку?
– Вона стала показовою з точки зору сучасної оборони: підтвердила ефективність поєднання вигідного рельєфу, технологічних засобів і підготовленого особового складу. Отриманий досвід використали під час подальшої оборони Покровського напрямку.
ПРО ПІДГОТОВКУ КОМАНДИРІВ ІЗ СЕРЖАНТСЬКОГО СКЛАДУ
– Чи змінилося ваше відчуття відповідальності за людей?
– Людяність – на першому місці. Командир має ухвалювати жорсткі, вольові рішення, але розуміти ціну кожного наказу. Людський ресурс – не безкінечний, я не можу і не маю права «спалювати» людей. Основою є якісна підготовка, адаптація, робота з інструкторами. Новоприбулі військовослужбовці проходять всі етапи навчання, щонайменше два тижні адаптації безпосередньо в підрозділах і лише потім отримують бойові завдання.
– Чи є рішення, які даються особливо важко?
– Таких багато. Кожного разу доводиться зважувати: чи можу я виконати завдання наявними силами і водночас зберегти людей. Помилка командира завжди має високу ціну.
– Яких командирів сьогодні потребує армія?
– Відповідальних і здатних ухвалювати рішення. Кадровий голод є, це реальність. Тому ми активно готуємо командирів із сержантського складу – тих, хто пройшов бойові дії, вміє мислити й брати відповідальність. Документи можна вивчити, а от для бойового мислення потрібен досвід.
“ЯКЩО Є БАЖАННЯ – НАВЧИМО”
– Що тепер найбільше мотивує військових?
– Побратимство, колектив. Коли боєць знає, що його не кинуть. Плюс усвідомлення відповідальності перед державою, родиною, присягою. Ротації й відпустки – обов’язкові, без цього люди просто не витримають психологічно.
Війна загартовує, але може і ламати. Тому важливо працювати з мотивацією, історією бригади, розумінням, за що і за кого ти воюєш.
– Останнім часом були історії, які особливо запам’яталися?
– Так. Наприклад, один із наших бійців самостійно знищив противника й звільнив полоненого побратима. Це був вчинок справжнього воїна. Він отримав заслужену нагороду.
– Що сьогодні критично важливе у підготовці бійця?
– Якість, а не кількість. Під час завдань ми не можемо дозволити собі “закидати” людьми. Навчання в центрах – лише базовий етап. Реальна підготовка починається вже в бригаді, з урахуванням конкретного напрямку. Кожен військовослужбовець проходить адаптацію: сім днів – під керівництвом інструкторів бригади, ще сім – безпосередньо в підрозділі зі своїм сержантським і командирським складом. Підготовка максимально наближена до реальних бойових умов.
– Чи можна навчити воювати будь-кого?
– Так, лише комусь потрібно більше часу, комусь – менше. Але вирішальними є мотивація і готовність розвиватися. Якщо є бажання, ми навчимо і знайдемо застосування.
– Як сьогодні працює рекрутинг у бригаді?
– У нас є власний рекрутинговий центр у Дніпрі, брендований мобільний пункт, команда інструкторів. У теплий період працюємо по всій країні. Взимку ми розміщуємося в школах, ліцеях, академіях. Показуємо бригаду зсередини: підготовку, технології, медичні навички, реальні посади.
Ключове правило – людина має потрапити саме на ту посаду, на яку прийшла. Якщо цього немає, то рекрутинг не працює.
– Із іноземцями ви також працюєте?
– Так, це окремий напрям роботи – відбір іноземних громадян. Вони проходять селекцію ще до початку базової військової підготовки. Служать у складі бригади на загальних умовах.
“НАВІТЬ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ МИ ЩЕ ДОВГО БУДЕМО УТРИМУВАТИ КОРДОНИ”
– Ви – повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Що це для вас означає? Яка з нагород найцінніша?
– Це не про статус, а про відповідальність. Перед тими, хто поруч. І перед тими, хто не повернувся.
Найціннішим є орден Богдана Хмельницького першого ступеня. Він пов’язаний з Ізюмською операцією, коли я вже був командиром батальйону. Вести передовий загін і забезпечити захід всієї бригади – величезна відповідальність.
– Якою ви бачите українську армію після перемоги?
– Сильною і непереможною. Але навіть після перемоги ми ще довго будемо утримувати кордони. Головне – не втратити рівень підготовки, пам’ятати про ціну цієї війни.
– На вашу думку, чи зможуть командири повернутися до мирного життя?
– Так, якщо буде підтримка. У нас працює ветеранський хаб, ми постійно залучаємо ветеранів до заходів, не залишаємо їх сам на сам із проблемами. Колектив тримає й після війни.
– Який урок українці мають винести з цієї війни?
– Учити історію. Не сваритися між собою, бо внутрішній розбрат – найстрашніше. Україна ніколи не ставала і не стане на коліна.
Сергій Кузьмін
Фото Віталія Кузьменка, 25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада
