Володимир Старовойт, голова ГО «Соціальний центр мікрорайону ʺПерспектива-Оболоньʺ»

30 серпня 2025 року в Києві відбувся 8-й щорічний Всеукраїнський забіг «Шаную воїнів, біжу за героїв України» – масштабна патріотична подія, покликана вшанувати пам’ять та засвідчити повагу до загиблих захисників і захисниць України.

Цей забіг бере початок із 2018 року, коли на старт вийшли лише 330 учасників. За вісім років ініціатива перетворилася на потужний загальнонаціональний рух. У 2025 році участь у забігу взяли понад 52 тисячі людей – не лише в Києві, а й по всій Україні та за її межами. Це живий доказ того, що пам’ять об’єднує, додає сил і творить спільноту.

Організаторами та партнерами цьогорічного забігу стали: Міністерство у справах ветеранів України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція України,  Департамент молоді та спорту КМДА, Національний музей Революції Гідності, «КМЦКП УБД ʺКиїв мілітарі хабʺ», ГО «Славетні епохи України», ГО «Асоціація медиків Революції Гідності», ГО «Незламні Матері України», ГС «Труханів острів», ВГО «Легіон АТО» та  ГО «СЦМ «Перспектива-Оболонь».

Це більше, ніж спортивна подія – це символ нашої єдності, подяки й пошани до тих, хто віддав життя за нашу свободу.

Про те, як формується культура пам’яті на локальному рівні, про роль громади у збереженні історії, про масштабний проєкт Алеї пам’яті та принципи системної підтримки родин загиблих ми поспілкувалися з одним із співорганізаторів забігу – головою ГО «СЦМ ʺПерспектива-Оболоньʺ» Володимиром Старовойтом.

– Володимире Миколайовичу, цьогоріч ви стали співорганізатором забігу «Шаную воїнів, біжу за героїв України». Що це означає для вас особисто і для вашої команди?

– Для нас це велика честь і водночас відповідальність. Ми щиро вдячні за довіру як родинам загиблих, так і організаторам і партнерам забігу. Бути частиною події такого масштабу –  це про глибоку спільну місію: збереження пам’яті про наших захисників.

Соціальний центр «Перспектива-Оболонь» уже понад десять років системно підтримує ініціативи, пов’язані із вшануванням героїв. Це і меморіальні дошки у дворах і школах, і підтримка родин загиблих, і створення нових громадських просторів пам’яті. Участь у забігу –  це логічне продовження нашої щоденної роботи, яка ґрунтується на вдячності, солідарності та повазі до тих, хто віддав життя за Україну.

– Яку роль, на вашу думку, відіграють такі події?

– Передусім – це про пам’ять, яка нас об’єднує. Про спільну історію, яка консолідує громаду. У такі моменти ми розуміємо, що не просто живемо поруч, а й несемо спільну відповідальність — за тих, кого втратили, і за тих, хто тримає фронт сьогодні.

Такі ініціативи – це можливість для кожного особисто долучитися до вшанування. Бо війна – це не тільки хроніка в новинах, це імена, обличчя, долі. Саме тому такі події формують простір довіри, підтримки й людяності, що так потрібен нам усім.

Для нашої команди в СЦ «Перспектива-Оболонь» ця робота – не виняток, а щоденна практика з 2014 року. Ми були серед тих, хто ще десять років тому допомагав установити перші меморіальні дошки, а нині реалізуємо масштабний проєкт Алеї пам’яті героїв Оболоні.

– Чому важливо, щоб такі заходи відбувалися не лише в центрі столиці, а й на рівні районів, у громадах?

– Бо пам’ять має жити там, де жили герої. Не лише в центрі столиці, а на вулицях, у школах і дворах, знайомих кожному з нас. Саме тут вона стає справжньою – відчутною і щоденною. Пам’ять – це передовсім зв’язок поколінь. І коли ініціативи народжуються в самій громаді, коли мешканці хочуть вшанувати своїх героїв – з’являється відчуття спільної справи й глибшого сенсу.

– Як народжуються ідеї ініціатив, які реалізує ваша команда?

– Усе починається з діалогу з сусідами. Із звичайних розмов у дворі, на зустрічах із мешканцями, з особистих історій, які з нами діляться. Саме в таких щирих обмінах народжуються ініціативи, що справді потрібні громаді. Наш принцип незмінний: не диктувати, а підтримувати. Якщо в людини чи спільноти з’являється ідея – ми беремо на себе те, що найважче: організацію, оформлення документів, координацію з партнерами, пошук ресурсів.

Наша формула працює вже понад 25 років з часу створення Соціального центру: громада – ідея – спільна реалізація. І найцінніше в цьому процесі – це довіра. Коли люди знають, що їх почують, їм допоможуть і доведуть справу до результату – тоді з’являється справжнє партнерство.  

 – Що для вас означали перші меморіальні дошки, встановлені в 2014 році?

– 2014 рік став висхідною точкою для системної меморіалізаційної роботи нашої команди. Тоді до нас звернулася родина Героя Небесної Сотні Володимира Мельничука з проханням допомогти у встановленні пам’ятної дошки на фасаді будинку, де він мешкав. Згодом із таким запитом звернувся колектив ліцею «Потенціал» щодо вшанування свого загиблого учня, захисника Донецького аеропорту «кіборга» Олексія Дурмасенка. І ми знову долучилися: взяли на себе юридичний супровід, організаційні питання, координацію з районною та міською владою.

Ця модель зберігає свою актуальність і сьогодні. Бо вона базується на довірі, партнерстві й конкретних результатах. За ці роки ми встигли реалізувати десятки таких ініціатив.

– У жовтні 2024 року під час зустрічі з родинами ззахисників і ззахисниць України голова Оболонської РДА пообіцяв реалізувати два меморіальні проєкти – на вулиці Левка Лукʼяненка та на вулиці Архипенка. Наскільки актуальним сьогодні є запит громади на такі ініціативи?

– Це, імовірніше, не запит, це нормальний прояв людяності та підтримки з боку громади. Бо, на жаль, війна триває. І разом із нею – втрата рідних, біль і потреба мати простір, де можна не лише вшанувати пам’ять, а й відчути підтримку, не залишитися сам на сам зі своїм болем.

Ідея створення Алеї пам’яті Героїв-оболонців на вулиці Архипенка належить батькові загиблого захисника, «кіборга» Олексія Дурмасенка – Олегу Дурмасенку. Її підтримали інші родини загиблих героїв, волонтери, мешканці району. І наша команда взяла на себе основну частину організаційної та фінансової роботи.

Ми розглядаємо майбутню Алею пам’яті як складову нашої системної роботи, що містить встановлення меморіальних дошок, облаштування скверів пам’яті та підтримку родин загиблих. 

Укрінформ зі свого боку задав декілька запитань родинам загиблих героїв Тетяні Новаковській, Ганні Косинській та автору ідеї проєкту Олегу Дурмасенку.

– Пане Олеже, як саме виникла ідея створення Алеї пам’яті на Архипенка?

– Ця ідея народилася ще до початку повномасштабної війни. Цей сквер називають сквером «Захисників України». Тут багато років поспіль відбуваються районні офіційні пам’ятні заходи, покладання квітів. Тому виникла ідея перетворити це місце на завершений меморіальний комплекс на честь Героїв-оболонців, який концептуально доповнить монумент «Захисника України».

– Чому важлива підтримка громади?

– Тому що лише разом ми можемо зробити так, щоб Алея пам’яті стала не просто об’єктом благоустрою, а справжнім місцем сили – для родин героїв, для громади, для майбутніх поколінь. Громадська участь перетворює пам’ять із формального обов’язку на щире й усвідомлене вшанування. Бо пам’ять має народжуватися не «для людей», а разом із людьми. В такому разі ініціативи набирають правильного змісту та форми. Алея пам’яті є прикладом такої ініціативи: під час громадського обговорення проєкту ми адаптували його відповідно до зауважень. І зараз ми впевнено переходимо до етапу практичної реалізації. 

– У чому унікальність цієї ініціативи?

– Алея пам’яті вирізняється тим, що поєднує меморіальну функцію із живим громадським простором. Це не лише місце вшанування, а й простір зустрічей, діалогу, подій – місце, де пам’ять інтегрується в повсякденне життя району. Ми координуємо процес на всіх етапах: від залучення мешканців і проєктування – до фінансування та реалізації. Наше завдання — не просто ініціювати, а забезпечити сталість проєкту, знайти ресурси й гарантувати, що він буде доведений до завершення з гідністю та в тісному партнерстві з громадою. Ми запрошуємо всіх небайдужих до створення Алеї пам’яті Героїв-оболонців і будемо вдячні за будь-яку допомогу.

– Пані Тетяно, що для вас означає увічнення імені сина?

– Моєму синові, Івану Новаковському, назавжди 31 рік. Він пішов на захист України з перших днів війни. Був добрим, сміливим і рішучим. Служив снайпером у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Загинув у грудні 2022 року під Марʼїнкою.

Це невимовний біль – як для мене, так і для кожної матері, яка втратила свою дитину. Але разом із болем живе й потреба пам’ятати. Я хочу, щоб ім’я мого Івана залишилося не лише в нашій родині, а й у серцях людей, серед яких він жив. Як і сотні інших Героїв, які віддали життя за Україну. Для мене увічнення – це спосіб зберегти частинку сина тут, поруч. Бо поки ми пам’ятаємо – вони з нами. Це біль і гордість, які живуть в одному серці.

– На вашу думку, як громада реагуватиме на створення Алеї пам’яті?

– У нас працює ініціативна група сімей загиблих, ми зібрали близько трьох тисяч підписів, що люди підтримують створення Алеї пам’яті. Ми обговорювали проєкт Алеї на громадських слуханнях, намагалися почути кожного, врахувати всі пропозиції, щоб цей простір справді став спільною справою.

Загалом ми відчуваємо підтримку нашої ініціативи, і це додає сил та натхнення. Я переконана, що Алея пам’яті у сквері на Архипенка стане місцем шани й подяки. Місцем, де кожен зможе зупинитися, згадати, покласти квітку, помовчати. Це знак того, що наші захисники не забуті. Що їхні імена й далі живуть серед нас.

– Пані Анно, що важливіше: пам’ятні знаки чи увага громади?

– Пам’ятні знаки важливі – як символ. Але справжня цінність з’являється тоді, коли за цими символами стоїть жива турбота, щира участь і підтримка. Знак – це форма. Турбота – це зміст. І тільки разом вони мають справжню силу.

Для мене важливо, щоб ім’я мого чоловіка, Юрія Згонника, не зникло з пам’яті. Він був командиром взводу 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Загинув 11 вересня 2022 року під час звільнення Херсонщини, в селі Безіменне. Мені боляче, але ще важливіше – щоб його подвиг, як і подвиги інших героїв, не були забутими. Коли громада пам’ятає – це і є наша підтримка.

– Що робить цю Алею особливою?

– Насамперед – підтримка тисяч мешканців Оболоні. Саме завдяки їхній небайдужості й довірі ця ініціатива стала можливою. Ми щиро вдячні кожному, хто долучився.

Алея буде особливою тому, що створюється не для годиться, а для поколінь. Ми хочемо, щоб сюди приходили наші діти й онуки. Щоб тут можна було і помовчати в пошані, і згадати, і провести захід для школярів, і просто відчути, що поруч живе пам’ять. Це має бути не просто об’єкт, а простір життя і гідності. Місце, де зберігається зв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім.

Повертаючись до розмови з Володимиром Миколайовичем Укрінформ поцікавився подальшою візією майбутнього розвитку мережі пам’ятних просторів.

– Володимире Миколайовичу, яким ви бачите розвиток мережі пам’ятних просторів?

– Ми прагнемо, щоб на Оболоні з’явилася цілісна мережа живих пам’ятних просторів – від меморіальних дошок у дворах і навчальних закладах до скверів пам’яті та Алей Героїв. Це має бути не сукупність окремих ініціатив, а єдина система, в якій кожен герой буде гідно вшанований, а громада матиме простір для пам’яті, вдячності та єднання.

Ми хочемо, щоб ці місця не перетворювалисяя на мовчазні музеї просто неба. Навпаки – щоб вони жили: приймали дітей і дорослих, були майданчиком для заходів, уроків, спільних історій. Бо пам’ять має звучати, а не мовчати. Вона має бути частиною щоденного життя громади.

– Чому пам’ять – це про майбутнє?

– Бо тільки той, хто знає й шанує своїх героїв, має опору для впевненого руху вперед. Пам’ять – це не лише про вшанування минулого. Це основа національної ідентичності й стійкості. Вона формує розуміння, ким ми є, за що боремося і чому не маємо права здатися. Саме завдяки пам’яті ми єднаємося як громада, як народ. І саме пам’ять робить нас сильнішими сьогодні – і здатними перемагати завтра.

– На завершення нашої розмови: на кого ви спираєтеся у своїй складній, але важливій діяльності? І що вас мотивує?

– Передусім – на команду Соціального центру мікрорайону «Перспектива-Оболонь». Це люди, з якими ми разом ідемо вже понад 25 років. На сусідів і родини героїв – без їхньої довіри жодна ініціатива не мала б сили. На свою родину – вона поруч у найважчі моменти.

А головна мотивація — очі матерів, слова подяки від батьків та дитячі усмішки. Це щире, справжнє підтвердження, що наша робота – не марна. Вона потрібна сьогодні й буде важлива для тих, хто житиме після нас.

Олександр Скиба. Київ

Фото Олександра Клименка та надані Володимиром Старовойтом