Його називають головним художником ЗСУ. Хоча сам Олекса Руденко і погоджується з цим коротким позначенням, проте іронічно додає, що його посада, як і більшість у системі, офіційно звучить значно довше, – головний спеціаліст відділу розвитку військової символіки та геральдики Центрального управління розвитку матеріального забезпечення Міністерства оборони України.
Ми домовляємось говорити про те, що називають айдентикою, ідентифікацією, зовнішнім виглядом українського війська. А вигляд українських вояків від початку війни змінився кардинально. І йдеться не лише про повномасштабне вторгнення, а й 2014 рік, коли почала зникати пострадянська структура з кітелями, тільняшками та іншими атрибутами саме радянського періоду, а з’являлось військо з українською традицією, геральдикою, символікою, шрифтами та орденами.
Саме зусиллями Олекси Руденка й однодумців вдалось кардинально змінити вигляд української армії – від одностроїв, назв кольорів для кожного роду військ до знаків і символів бригад, військових частин, звань.
Складність цього процесу можна проілюструвати хоча б тим, що лише один шеврон потребує тривалого процесу розгляду, ухвалення та цілої низки документів, які б відповідали регламентам попередніх законодавчих актів.
Ми розташовуємось у Національному військово-історичному музеї України, біля експозиції з одностроєм Павла Скоропадського. Руденко сипле цікавими історіями, жартами – наша розмова затягається у понад 3 години.
Його жарти мають і візуальний образ. Емблема на кепі, яку ви бачите на фотографіях – це не беретний знак, «це взагалі жартівливий образ. Бо це емблема збройних сил держави, якої вже не існує – Республіки Родезія. Нині це держава Зімбабве. Це такий проєкт, який звучить, як пародія на Трампівське Make America Great Again. Називається Make Ukraine Rhodesia Now. Є прихильники, які граються з такими символами», – так ми починаємо розмову.
Втім, говоримо більше про те, що візуально змінилось у ЗСУ. А також як українська армія стала українською і за зовнішніми ознаками, і як цей процес рухається зараз…
Олексо, як і коли ви почали співпрацю із ЗСУ?
– Я був єдиний художник, хто погодився працювати зі Збройними силами. Вони у 90-ті прийшли в Спілку художників і сказали: «От нам треба допомога». Їх запитали: «У вас гроші є?» Грошей нема. Все зрозуміло. І вони прийшли в художній інститут. Я тоді був на шостому курсі, закінчив майстерню Чебаника і Галінської книжкову графіку. І погодився з Міноборони працювати. Вони сказали, що їм треба емблематика, символіка. Я був єдиний такий, хто знав геральдику і захищав дипломну роботу «Ілюстрована історія Грушевського». Так що я був у комісії першого міністра оборони Морозова. До речі, його мундир, виставлений тут у музеї, експериментальний тоді мундир, де намагалися вносити якісь новації, радикальні ескізи розробили. Але воно все лежало довгі роки. Наприклад, нинішня система знаків розрізнення Збройних сил намальована була влітку 1992 року. І впроваджена у 2017 році. Тобто вона лежала собі, чекала.
– А які зміни були від радянської форми?
– Ми намагались поєднати традиції УНР, УСС та УПА, максимально протягнути в сучасність ті елементи, які є унікальними й українськими. Наприклад, тільки в Збройних силах тодішньої України та в нинішніх Збройних силах є елементи френча класичного, як-от клапани. Вони всюди трикутні, а в Збройних силах України вони були трапецієподібні. Причому це запропонували галичани, створивши особливі мундири для Легіону Українських Січових Стрільців.
Ми поєднуємо всі військові угруповання, режими… Незважаючи в цьому випадку, умовно хороший Скоропадський і його режим, чи поганий. Центральна Рада, вона яка? Або Директорія УНР чи ЗУНР? Ми вважали свою місію в об’єднанні цього всього в єдиний комплекс.
Від періоду Центральної Ради взяли систему розрізнення кутових емблем. Тоді система знаків розрізнення відкидала погони, які вважалися царськими, старорежимними. Тому вся система будувалася на шевронах у срібних галунах, кутоподібних. До речі, слово «шеврон» – це слово-паразит, яке у нас повсюди використовується як будь-яке зображення. Шеврон – це тільки кутові зображення. Радянські творці символіки й форми одягу Червоної армії використали це слово для нарукавної емблеми. Насправді це «нарукавна емблема» або «нарукавний знак».
Так от, знаки розрізнення Центральної Ради, нині – це знаки розрізнення сержантського корпусу. Як основний знак розрізнення офіцерського корпусу використано знак «Зоря»: ромбічна зірка, яка з’явилася в 1918 році у правлінні гетьмана Скоропадського. І зараз – це основний знак розрізнення офіцерів. Для того, щоб позначити старших офіцерів, ми запозичили елемент однострою Галицької армії Збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки, так звану «плетінку». І нарешті генеральська петлиця – це теж «зубчатка» з часів Галицької армії, яка збереглася. Система знаків розрізнення офіцерського корпусу, погони – це теж із періоду Скоропадського.
Таким чином у знаках розрізнення Збройних сил України ми з’єднали всі символи, які характерні для періоду Української революції. І виявилося, що вони абсолютно спокійно лягають в натівську систему,
– Чи є якісь елементи з УПА ?
– Так, але не в одязі. Упівці використовували одностроєві традиції ще Галицької армії. Ми ж розуміємо, що УПА створювалась як підпільне військо, яке не мало усталених джерел постачання, тому упівці носили все, що могли. Але в нас офіційно використовується з того часу нагородна система УПА. ЇЇ розробляв знаменитий Ніл Хасевич. Це досконала система нагород. Багато нагород ми відновили в системі нагород головнокомандувача Збройних сил і Міністерства оборони України. В системі Головкома – Золотий Хрест, Срібний Хрест і Хрест Хоробрих.
У нас є брендбук Збройних сил України. Це досить ґрунтовно виконаний документ, який керує графічною зовнішньою презентацією Збройних сил. Там є два основних шрифти Збройних сил. Основний – Ukrainian Armed Forces Suns, який розробив знаменитий шрифтомайстер Дмитро Растворцев. Кожен у кого є додаток «Дія» може бачити цей шрифт його авторства. А урочистий шрифт «Воля» розробила шрифтомайтстриня Марчела Можина. Він ґрунтується саме на шрифтах Ніла Хасевича. І вони, як шрифтова пара, надзвичайно класно працюють в айдентиці Збройних сил.
– А можна говорити, що сьогодні вже сформована айдентика Збройних сил?
– Безумовно. І перший крок фіксації цих змін – 2017 рік. А фіналізація – це затвердження і вихід у світ «брендбука ЗСУ» у травні 2024 року. Нагороди головнокомандувача Збройних сил ми з Валерієм Залужним затвердили в грудні 2021 року. Тобто за два місяці до початку гарячої фази. Нагороди Міністерства оборони створювалися уже під час гарячої фази війни.
Зараз це, скажемо, особливо напружений час для творення символіки, тому що Україна переходить на корпусну систему комплектування. Відповідно, створюються нарукавні емблеми корпусів і тих підрозділів, які відносяться до командування корпусів.
– До речі, а чим ви особливо пишаєтесь, які символи чи емблеми улюблені?
– Мені страшенно імпонує наша робота з Силами Спеціальних Операцій. Бо це був цілий культурологічний проєкт. Ми доводили, що культ воїна-вовка, який ліг в основу легенди про Сили Спеціальних Операцій, він мав місце на теренах України. Це культ людини з надможливостями. Тому ми й використали його для ССО. З тими ж самими вовками вже в новітній час геральдично – це хижий звір, символ небезпеки. Але водночас навіть у християнській міфології вовки вважалися собаками Святого Юра. Тобто вони супроводжували Юрія Змієборця в пошуку негідника Змія і його знищення. Тому тут багатозначний символ, він страшенно підходив для спеціальних операцій.
Ще дуже важливі вербальні визначення. Ми створювали в період після 14-го систему беретів. До кожного роду військ йшов колір берета, пантон кольору (стандартизована система підбору кольорів, «всесвітня мова кольору», – ред.) і вони мають власні назви. Українські та дубльовані англійські.
Наприклад, колір берета Сухопутних військ називається «степ», оливковий. Колір Повітряних сил – «грозове небо», англійською – Storm in Sky. Десантний… Оце був цікавий мозковий штурм – марун або каштан українською. Назвеш каштановим? Десантники обуряться, що в них коричневі берети. І хоча це не каштановий, а червонуватий відтінок коричневого кольору. Коротше, вирішили, що краще за все залишити англійське марун, і так він тепер називається – маруновий колір. Колір чорний для танкових військ – «чорна ніч». Сили Спеціальних Операцій, сірий колір – «сталь». Інший відтінок сірого у гірської піхоти – «скеля». Колір для морської піхоти – «морська хвиля», темно-синій для Військово-морських сил України – «ескадра».
– А як виглядала українська армія у 90-х і до початку російсько-української війни?
– Який був стан держави, такі були й Збройні сили – пострадянські. І навіть зовні – це візуальний маркер. Ті країни, які обрали одразу правильний вектор розвитку, як-от Естонія, Латвія, одразу й кардинально змінили свій образ. А такі країни, як Росія, Білорусь, Україна, Узбекистан – були пострадянським блоком.
Уявіть, що тодішні наші генерали й офіцери заздрили кац@пам, в яких з’явилася нова форма – з орлами. А мені кажуть: «Ну от розумієш, там такий крутий орьол, а в нас чогось бракує. Тризуб… нема в ньому величі, краси». Їм немає краси.
То ж ми, по суті, переформатовували шматок радянської армії, дислокованої в Україні. Багато чого лишили. Тому воно так і виходило, «новое вино в старые мехи» називається. І тільки після залізного копняка 2014 року пішов бурхливий процес змін.
– То війна стала стимулом до змін?
– Та без сумніву. Багато хто просто не усвідомлює, що якби не оцей катаклізм страшний, то у нас би й надалі все було таким, – пострадянська історія, як казав Кравчук: «між крапельками» поєднати.
І армія, в принципі, як образ виглядала радянським покручем. Всі сучасні новації почалися з того, що ми з жахом побачили момент атаки на Крим. І як наші військовослужбовці виглядають. Класичний камуфляж «дубок». Все в «дубку», в дубових берцях. І ми собі поставили за мету, що зовнішнє – є відображення внутрішнього процесу. І якщо ми змінимо зовнішнє, то це буде відображати й внутрішній процес зміни.
У нас зібралася група ентузіастів. Нам не дали ні приміщення, нічого – «ви ж патріоти» А я ще у 1992-му році зробив документи (деякі малюнки передав у музей). Тоді мені подякували й поклали кудись. А тепер це виявилось актуальним. Не минуло і 20 років…
– А як би ви охарактеризувати айдентику українського війська зразка 2014-го?
– Як жах. Несмак, надмір, строкатість тощо. Наприклад, нарукавні
емблеми, – це, по суті, не емблема, а книжка. Ось приклад, новгородська емблема того часу: тут і вовча морда, і танк, і ялинки. Ну «красавчик»! І тризуб, і, зверніть увагу, оці стрічки – це ж радянські ордени. Зберігалась тоді й радянська нумерація військових частин.
– А хтось контролював взагалі процес творення, формування символів, емблем у війську?
– Ніхто особливо не контролював. Спочатку ціле управління геральдики було. Потім його скоротили до відділу, а в ньому були любителі білогвардійщини взагалі. А ми вже пізніше з’явились.
– До речі, зміни в армії зі стилю радянського на проукраїнський… Наскільки важко давався цей процес?
– Я залишався працювати в Міністерстві, але ж не я ухвалював реформу. Був у нас начальник, тоді ще головного штабу Лопата, такий в радянському стилі, генерал здоровий. І всі довкола російською розмовляють. А йому показують мазепинку. Ми тоді пошили, пропонувалася як головний убір. От він і каже: «А що це таке? Що це за чепчик?» А в нього кашкет пошитий в Москві, де експериментальна фабрика була, там для військової радянської еліти шили кашкети, які звали «аеродроми»: біла підкладка, лаковий дашок. Ну як він міг оцінити інший стиль? І те саме погони… Були ж тоді погони з цими люрексними просвітами, по суті, калька з радянських.
Або недавно з’явилася нарукавна емблема Сил безпілотних систем. А досі триває дискусія стосовно їхнього беретного знаку. Бо попередній очільник Герой України, полковник Сухаревський, наполягав на образі роботизованої ластівки, який ми спільно з ними доводили до розуму. Все ж проходить через комісію державних нагород та геральдики при Президентові України. У нас там є й опоненти, і ми долали спротив, йшли на компроміси. В результаті цю роботизовану ластівку було виготовлено в металі. Це шикарний абсолютно беретний знак.
– Як відбувалось розставання з російською ідеологією у зовнішньому образі всередині війська?
– Побороти бувало важко. Розкажу про ДШВ (колишні ВДВ, тільняшки, «голубі берети»), коли міняли їм кольори та символіку. Ми вдавались до такої аргументації: світ ділиться на хороших і поганих хлопців. Про поганих хлопців ми все знаємо – це Росія та її сателіти. Всі інші носять символи, про які ми зараз вам розповідаємо. У яких покровитель – Архієпископ Михайло, у французів Сен-Мішель. Це марунові або темно-червоні берети. Тобто певні маркери, що це десантні сили хороших хлопців.
аш ворог постійно використовує оці десятиліття, століття перебування поруч як аргумент, обеззброює. Вони ж до наших апелювали в 14-му році: рєбята ми же голубоє братство, тобто «братішки». От, щоб не було «братішек», це обертається трагедією, треба радикально зовні відрізнятися від противника.
– Загалом важко приймали зміни?
– Легко. Важко було з десантниками та ССОшниами. Еліта завжди чинить спротив, бо вони дуже зарозумілі хлопці, і там серед офіцерського корпусу були люди, ну, з такими старими поглядами.
Був командувач ССО генерал-майор Луньов. Мало того, що він десантник, він людина радянсько-російського стилю. Йому символ вовка – це «волки позорные». Тобто треба було пробиватися до їхньої свідомості. Те саме з десантниками. Причому десантники були накручені, мовляв, ми хочемо відняти у них знаменитий «голубой берет». Ми прямо наражалися на фізичну небезпеку. Нас привезли в 95-ту бригаду, в Житомир, де ледь не побили, привели накручених цих хлопців. Кажуть: «Ці хтиві павіани хочуть з вас зняти красиві «голубі берети» і якісь маруни напхати». Треба було відбиватися: ми друкували альбоми, возили по частинах. Наш історик Василь Борисович Павлов проїхав по всіх бригадах з лекціями. Було дуже важко. Далі тільняшка… Як предмета обмундирування її просто не існує сьогодні. Умови фронтові точно показують, що якщо ти одягнув тільняшку, то це просто ти одягнув на себе мішень. На фронті їх уже ніхто не носить з безпекових питань. Так змінюються світогляд і стиль.
– А як ви оцінюєте айдентику російської армії?
– Це покруч, в першу чергу, запрограмований. Бо ідеологія цієї держави побудована на удаваній величі. І цю велич вони шукають, в першу чергу, в імперській Росії, в Радянському Союзі. А як можна поєднати комуністичну символіку, яка, власне, зарубала імперську символіку? От вони і схрещують «коня і трєпєтную лань». Тому, наприклад, головний прапор Збройних сил РФ створено методом радянізації російського імперського прапора зразка 1912 року. Його пропорції, модель, наявність орнаменту по лиштві – це все царське, але в радянських кольорах, червоне і червоне. Бракує, скажемо, лаконізму європейського і взагалі, відсутність смаку. Але він свого часу в них був.
Я думаю, що збройні сили тих країн, які виходять з-під їхньої «чорної тіні» будуть змінюватися, покращуватися в бік європейських, можливо, американських принципів.
Заздрю США. У них хоча й немає єдиної айдентики Збройних сил, але є окрема айдентика армії, флоту. Є дуже цікаві розробки. І в них є Інститут геральдики армії США. Мрію, що і нас такий буде.
– А хто кому узгоджує символи частин, бригад?
– В січні Генштаб Збройних сил ухвалив дуже потрібний документ, який регламентує іміджеву та сувенірну продукцію військових частин. Тепер є перелік, що військова частина має власні мотиваційні прапори, нагороди, сувенірні брендові речі: блокноти, ручки з символікою підрозділу. І це дуже просуває роботу. З нами погоджують свої дії лише Міністерство оборони, Головнокомандувач Збройних сил, командувачі окремих видів Збройних сил. А далі вже це спущено на рівень, де військовий підрозділ погоджує з командуванням.
– Тобто вони можуть малювати на блокнотику все, що захочуть?
– Як правило, все одно уже задані рамки, розставлені певні блоки від надміру, несмаку тощо. Всі працюють приблизно в одному напрямку. Є вже стиль Збройних сил, який ніхто не хоче сильно порушувати. Є підрозділи, які категорично хочуть самі намалювали якийсь образ і далі або його погоджують, або ми вносимо певні корективи. У нас три офіцери і три цивільні особи. Тобто нас шестеро, причому художниками з нас є троє.
– Які ваші повноваження? Маєте можливість вплинути, щось забракувати?
– Так, ми можемо вплинути на ситуацію. Але віддаємо перевагу, щоб військова частина нічого сама не малювала. Часто присилають уже готову намальовану річ. Наш біль, скажімо, – це медоїд. Хтось заніс військовослужбовцям таку думку, що медоїд, африканська борсукоподібна істота, – це відображення української піхоти. Насправді це підсліпувате звірятко з пазурями, яке нападає і на слонів, і на крокодилів. Мовляв, українська піхота невелика, але дуже агресивна. Ми всіляко боремося з такими явищами, намагаємося пояснити, що образ не зовсім, скажемо реальний, адже поведінка цієї істоти специфічна. Вона, пардон, як скунс. З усіма наслідками.
Але переважно у нас із частинами все-таки творча взаємодія. Інколи військова частина взагалі не має жодних заперечень. От вчора ми отримали запит від 11-ї бригади армійської авіації, Херсон. Запит на відзнаку. У нас уже є символ на нарукавній емблемі. То ж ми швидко погодили й затвердили відзнаку – протягом 20 хвилин.
Інколи доводиться використовувати такі недозволені прийоми, скажімо, апелювати до професіоналізму. Найкраще проходять жарти про лікарів. Коли мені говорять, мовляв, намалюй отут козу, а тут барабанника, а тут – все й одразу, то я питаю: «А ти до лікаря теж так приходиш і кажеш: “Ану пиши діагноз такий-то, методика лікування така-то, все, давай виконуй?”»
З іншого боку, ми настільки поважаємо і пишаємося нашими Збройними силами, що не затіваємо з ними якихось жахливих дискусій. Як правило, все-таки діємо методом переконання.
– Чи фіксовані всі ці знаки назавжди, чи це постійний процес змін?
– Це процес, він не зупиниться. Як змінюються Збройні сили, окремі їх види й роди військ – відповідно змінюється певним чином і їхня символіка.
Але коли задані алгоритми, параметри змін, то вони достатньо легко впроваджуються.
…Олекса Руденко йде з нами приміщенням музею, де розташовані однострої, шеврони, нарукавні знаки, ескізи його авторства. Про кожен експонат він готовий розповідати годинами. Та й слухати його теж неймовірно захопливо. Запитую про його сережку у вусі: чи є це даниною козацьким часам та захопленням реконструкторським рухом? Олекса каже, що все це значно глибше – почалось із наполеоніки, а потім перетекло у пошуки українського коріння. В той час сережка у вусі була характерною ознакою військових. «Та й дочка хотіла проколоти вуха, але боялась, то я вирішив заодно з нею», – сміючись додає співрозмовник.
Автор герба Києва, Кубку України з футболу (каже, що цьогоріч змінили його кубок на інший), заслужений художник України наостанок цитує вірш поета Юрка Позаяка «Якщо ти летиш в літаку». І ми, разом, підхоплюючи цитати, виходимо на осінню київську мряку. Однак, у цьому поєднанні – іронії, мистецтва й глибини – вся суть Олекси Руденка: він говорить, малює й жартує однією символічною мовою – мовою незламної й давньої України.
Ярина Скуратівська. Київ
фото Кирило Чуботін
