Сусанна Чахоян, оперна співачка

Коли вже майже півтори години  через загрози російських атак у Києві тривала повітряна тривога  і з цієї причини вересневого вечора не відбувся концерт «Сталь. Фіалка. Лють»   виключно з  творів українських композиторів, –  Сусанна Чахоян із композитором Олександром Безбородьком в ошатному укритті-залі Національної філармонії України експромтом виконала знамениту «Мелодію» Мирослава Скорика. І це ще міцніше згуртувало присутніх і розчулило.

Концерт, по суті, відразу перенесли на початок грудня, бо всі задіяні виконавці мають чіткі плани на кілька місяців на перед і кільком знову доведеться із-за кордону їхати в столицю держави, яку понад 3,5 роки повномасштабно намагається знищити Росія.

Володарка  ліричного колоратурного сопрано Сусанна Чахоян – як в її славетної педагога Євгенії Мірошниченко – після того вересневого вечора вже виступила у Відні. Її спів також у програмі урочистостей з нагоди 150-ліття університету в Чернівцях.

24 лютого 2022 року солістку Національної опери України поставило перед вибором: залишатися з 13-літнім сином у місті, яке несамовито атакує російська армія, чи поїхати на батьківщину чоловіка – в Австрію. Змінивши місце проживання у період повномасштабної російсько-української війни, співачка періодично виступає в Україні і нагадує про свою країну, на яку напав агресор, за її межами.

Укрінформ розпитує Сусанну Чахоян, яка має українське і вірменське коріння, що мотивує виступати в Україні та  чи достатня присутність нашої культури у світі?

ЗНАКОВІ КОНЦЕРТИ У КИЄВІ І ЧЕРНІВЦЯХ

– Пані Сусанна, як почали співпрацювати з «Київською камератою»? Дві події крайнього періоду є концертами з цим колективом.

– Із «Київською камератою» співпрацюю вже багато років. Перший наш концерт – до річниці геноциду вірмен –   робили із засновником колективу Валерієм Матюхіним (він пішов у засвіти 2023 року). Пам’ятаю, була дуже трагічна програма…

Разом створювали дуже знаковий українсько-американський проєкт, присвячений 100-річчю виконання «Щедрика» у світі. Ініціював його Американський фонд стипендій Фулбрайта. Тоді в концерті у Національній філармонії України мені спало на думку поєднати «Summertime» Гершвіна з оригіналом цієї мелодії – колисковою «Ой ходить сон». Проєкт мав своє продовження у США.

Мені дуже імпонує, що «Київська камерата» пам’ятає і шанує Валерія Матюхіна. Його портрет – засновника і багаторічного керівника – прикрашає приміщення колективу, постійно звучать твори, яким він дав сценічне життя. Це про зв’язок поколінь. Дуже-дуже яскравий і показовий приклад.

До речі,  у мене вдома над піаніно завжди висить портрет Євгенії Мірошниченко. 

– Два роки Національний ансамбль солістів «Київська камерата» очолює скрипалька Богдана Півненко. До яких проєктів долучалися у цьому проміжку?

– З приходом  Богдани  наша співпраця  стала активнішою. Виступали у спільному концерті на відкритті фестивалю Bouquet Kyiv Stage 2023 у Софійському соборі, у Відні – на виставці художника Івана Марчука, в проекті Українського радіо «Шедеври». Минулого року також у Софії Київській був дуже знаковий концерт до Дня захисту дітей за участі  першої леді Олени Зеленської. Диригувала канадсько-американська маестро Кері-Лінн Вілсон. 

– Із диригенткою ви познайомилися два роки тому?

– Так. Те наше знайомство продовжилося наступною пропозицією заспівати у концерті «Сталь. Фіалка. Лють» 18 вересня, який не відбувся через тривалу повітряну тривогу і перенесений на 2 грудня. Виконуватимемо «Stabat Mater» для сопрано, мецо-сопрано та струнних композитора Олександра Родіна.

– Як проходили репетиції?

– Я щаслива познайомитися з цим прекрасним твором Олександра Родіна. Він  надзвичайно насичений емоційно! Написаний у 2014 році, проте дуже співзвучний нашому сьогоденню. У «Stabat Mater» Олександр дуже глибоко  передав інтонації і болю, і розпачу від втрати, і, водночас надії та любові, що нині живлять нас всіх.

Не зважаючи на те, що концерт не відбувся, майже дві години спілкування в укритті були дуже сердечними, дружелюбними. Взагалі, для мене ці пару тижнів незабутні.

– Зокрема, серед присутніх у день концерту було троє українських композиторів: Вікторія Польова, Олександр Родін та Олег Безбородько.

– Олега Безбородька я знаю ще за часів, коли ми разом з ним стажувалися у Франції як піаністи. Дуже йому вдячна за те, що погодився підтримати мене в цій важкій ситуації: без нот, без репетицій сісти за рояль і виконати разом «Мелодію» Скорика.

Ця живильна енергія, яку ми подарували один одному того вечора,  – це просто незабутньо і дуже цінно у нашій професії.

Дуже позитивна енергія завжди йде від Кері-Лінн Вілсон.  Енергія, яка не давить на музикантів своєю величчю чи авторитетом, а несе підтримку, шанування та любов, з якою розкриваються найкращі риси кожного з музикантів. Саме при таких умовах з’являється те сяйво, яким ми ділимося з публікою.

– Розкажіть про виступ із «Київською камератою» у Чернівцях.

–  У жовтні  святкує свій 150-річний ювілей Чернівецький університет – центр освіти та науки  ще з часів Австро-Угорщини, один з архітектурних шедеврів України. Випускниками університету свого часу були Арсеній Яценюк, Андрій Пишний, ще багато інших. Серед учасників дискусії на святкуванні ювілею  –  професор Берріс Кузмані з Віденського університету, професор Ігор Жалоба, а також голова Дому Габсбурґів, депутат Європейського парламенту Карл Габсбурґ.

Насамкінець для гостей – гала-концерт із «Київською камератою» з творів українських  та австрійських композиторів. Це перший концерт у відреставрованій Мармуровій залі Чернівецького університету. В програмі – Лятошинський, Колодуб, Скорик, Юрій Шевченко; а також  «Соловейко», звичайно. І поряд класичний репертуар австрійської оперети: Легар, Штраус, Кальман.

УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА ЗА КОРДОНОМ МАЄ БУТИ БІЛЬШЕ

– Кілька років тому ви залишили Національну оперу України. Чи були які пропозиції виступів, від яких відмовлялися?

– Звичайно, відмовилась від російського репертуару. Коли я переїхала у Відень у 2022 році, мені пропонували співати в Штатсопері і Чайковського, і Шостаковича.

Але я не можу сьогодні слухати, а тим більше виконувати  музику російських композиторів, навіть тих, які, я впевнена, не мовчали б, а підтримували Україну. Думаю, що першим був би Рахманінов, який  сам постраждав від того режиму.

Але як сьогодні можна слухать, наприклад, романс «Сон»: «И у меня был дом родной, прекрасен он, но то был сон.. Семья друзей жива была…»? Розумієте? Асоціації із сучасними подіями абсолютно перекреслюють всю геніальність музики.

Або: «Не пой, красавица, при мне ты песен Грузии печальной. Напоминают мне оне другую жизнь и берег дальной …». Перед людиною, яка змушена була покинути свій дім, з’являється перед очима інший відеоряд, який зображує трагічні картини нашого сьогодення, а не пушкінські образи. Тому для мене це абсолютно неприйнятні речі! Тим більше, що замість цих творів маємо власні прекрасні зразки Лятошинського, Глієра, Косенка і т.д.

– Ви у 2022-му поїхали з Києва через повномасштабну російсько-українську війну?

– Із моїм чоловіком австрійцем (Альфред Праус – президент Українсько-Австрійської  асоціації. – Ред.) ми все життя прожили разом в Україні. Він залишив Австрію заради мене, заради нашої родини. Проте все змінив 2022 рік. З нашим на той час 13-річним сином ми виїхали у березні до Відня.

Коли відкрили театри у 2022 році, я час від часу ще співала вистави в Національній опері та концерти. Але, якщо пам’ятаєте,  у грудні стало дуже важко, почалися проблеми зі світлом. Дорога в один кінець займала  два дні. Розриватися ставало все складніше. На той час моїм пріоритетом, єдиною цінністю для мене були життя і безпека моєї дитини.  Тому вирішила залишити театр.

Але душа моя завжди в Україні. Я не збираюсь обривати  цей зв’язок, це дуже важливо для мене: тут моя публіка, яка мене любить і чекає; тут мої студенти, яким я маю віддати всі свої знання та досвід; врешті-решт, тут рідні та близькі люди, яких не замінить ніщо.

Часто згадую Богдана Гаврилишина, який  на запитання «Як вдається жити між Швейцарією і Україною?» відповідав: «Я мешкаю в Швейцарії, а живу я в Україні».

– Як з позицій професійної оперної співачки, яка мешкає в Австрії, оцінюєте присутність української культури за кордоном у період після 24 лютого 2022 року?

– Занадто мало! Майже все, що ми, українці, робимо нині, –  це найчастіше приватні ініціативи чи поодинокі меценатські проєкти. З подій останнього року , що залишились в пам’яті: концерт хору імені Верьовки в Концертхаусі, цікаві події фестивалю UStream , «Конотопська відьма».

А так хотілося б представити австрійцям одеську постановку  опери Олександра Родіна «Катерина» чи львівську виставу «Золотий обруч» Лятошинського, презентувати наші найкращі національні колективи!

Співвідношення присутності українських та російських співаків виглядає ще гірше,  ніж порівняння  розмірів наших географічних мап.

– Тільки фінансова причина такого стану?

– Так, проєкти потребують величезних коштів. Росіяни вкладають їх для того, щоб виховати своїх виконавців та просувати через них ідею своєї  начебто «величі та унікальної культури». Завдяки фінансовій підтримці держави вони отримують можливість працювати з найкращими коучами, вивчати мови, різні стилі, відшліфовувати майстерність у найкращих світових майстрів, брати участь в міжнародних проектах. Мені як доценту музичної академії дуже болить ця тема.

ПРОЄКТ «КУЛЬТУРА ЄДНАЄ» ВІДЗНАЧАТИМЕ  У ВІДНІ СВІЙ ДЕСЯТИРІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ

– Розкажіть про свій український репертуар.

– Український репертуар я співала з дитинства;  в ті часи, коли це ще не було трендом; коли за нього ще не роздавали ордени і медалі. (Сміється. – Ред.).

Ще студенткою активно виступала з Національним оркестром народних інструментів України , а вже 2001-го року у Національній філармонії відбувся мій перший концерт, на який мене надихнув Віктор Омелянович Гуцал, диригент та керівник цього колективу. У Національній опері в мене на той час було небагато вистав, і  Віктор Омелянович вказав  мені вірний шлях – створювати свої сольні програми.

Відтоді  розпочалася ця традиція. З тих пір  кожного року представляла на сцені Національної філармонії нову сольну програму з різними колективами: з НАОНІ, з Національним симфонічним оркестром та Володимиром Сіренком, згодом з Національною капелою бандуристів.

– Ви виконуєте українські народні пісні «Ой ходить сон коло вікон», «Чом, чом не прийшов» та багато інших. Що вони вам дають у творчому плані?

– Це моя душа!

Відверто кажучи, вперше по-справжньому відкрилась мені  українська народна  пісня завдяки Юрію Курачу та нашій співпраці з Національною капелою  бандуристів .

Для класичного музиканта, який виховувався на музиці Бетховена, Малера – це просто абсолютно інший світ. Проте він такий же безмежний і прекрасний, як і класична музика. Мені дуже  близькі образи, які втілені в українських піснях. Це і материнські пісні, і різдвяні, і  наша шевченкіана. Я завжди з великою теплотою та вдячністю згадую моменти нашого творчого спілкування.

До речі, рік  тому я робила програму іспанської музики з  піаністом Алехандро Піко- Леонісом.  Іспанська музика дуже насичена мелізмами, імпровізованими мотивами, має дуже складний ритм –  як буває в лемківських піснях.

Тож колега зазначив, що я  іспанську мелодію іноді краще відчуваю,  аніж самі іспанці. Секрет, мабуть, в генетичних  кодах, закладених в народних піснях.

– Якими ви мовами співаєте?

– В основному це італійська, французька, німецька. Зараз додалася іспанська. Звичайно, українська. Я намагаюся співати тільки  на тих мовах, які розумію. Для мене дуже важливо володіти нюансами мови заради максимальної виразності виконання. Цьому навчаю і своїх студентів!

– Ваш голос – ліричне колоратурне сопрано, як у вашої педагога Євгенії Мірошниченко. Які настанови від легендарної співачки, як кажуть: на все життя?

–  Кожну виставу співати як востаннє, шанувати свою публіку та служити Сцені з повною віддачею, на скільки вистачить сил!

– Що готуєте для слухачів найближчим часом?

– Цього року виповнюється 10 років моєму проєкту «Культура єднає», який розпочинався в Україні з «Віденських вечорів», а тепер продовжується у Відні. У цьому проєкті разом зі мною були Тарас Штонда, Андрій Бондаренко, прекрасні українські співаки з успішною міжнародною кар’єрою, та австрійські колеги: Клеменс Унтеррайнер, Себастіан Райнталер, Йорг Шнайдер.

Цьогорічний концерт відбудеться на початку листопада в історичному Ербар залі, в якому свого часу диригував сам  Брамс. Цього разу придумала цікаву концепцію концерту з романтичною назвою «Соловей і троянда». Це поетичні картини про кохання та мрії, найкрасивіші солоспіви з усього світу на п’яти мовах. Лейтмотивом концерту стане вислів Альфреда Мюссе: «Життя подібне троянді, пелюстки її –  ілюзії, а шипи – реальність».

Валентина Самченко, м.Київ

Фото надані Сусанною Чахоян

Головне фото Юрія Прияцелюка, крайнє – Валентина Кармінського