Про Туреччину, на відміну від інших популярних серед українців країн, пишуть не так багато сучасних письменників. Ця країна, її культура та історія, окрім відомих на весь світ курортів, привернула особливу увагу українців після виходу серіалу «Величне століття».
У турецькій столиці вже понад вісім років живе й працює журналістка, письменниця Катерина Загородня. Перша її книга, видана у 2021 році, розповідає про унікальні професії в Туреччині, як-от хамамщик, капиджі («відповідальний за двері»), давулджу («барабанщик») та інші. Друга книга «У чужому морі: 5 історій жінок, які переїхали до Туреччини» побачила світ у 2024 році.
Третя книга вийшла нещодавно. У ній авторка береться за тему релігії й робить це з притаманною їй іронією та спостережливістю. Її вигадані герої – імам і православний священник – зустрічаються у світі комп’ютерної гри, що водночас працює і як метафора збройних конфліктів, і як привід заговорити із читачем на актуальні теми сьогодення.
В інтерв’ю Укрінформу письменниця Катерина Загородня розповіла про те, чому первинний антирелігійний задум переріс у тонку розмову про відповідальність і свободу вибору, чому місцем основних подій книги став Хмельницький та як війна вплинула на вибір теми для наступної книги.
НАВІЩО ІМАМ ТА ПРАВОСЛАВНИЙ СВЯЩЕННИК ЗУСТРІЛИСЯ ЗА ГРОЮ У PLAYSTATİON
– Пані Катерино, це ваша третя книга, і вона, як і попередні, пов’язана з Туреччиною. Як виникла ідея написання і чому саме ця тематика?
– Обираючи тему для книжки, я завжди задумуюсь над тим суспільним аспектом, яким найбільше захоплююсь або який найбільше мене тригерить у негативному сенсі. Вольові жінки і права робітників – це дві речі, за які я завжди вболівала, а коли прийшов час визначатись із темою третьої книжки, то після довгих роздумів вирішила обрати релігію. Ще у 2021 році я помітила, як неправильне трактування релігії, насаджене суспільству з дитинства, негативно вплинуло на деякі моменти формування моєї особистості.
Признаюся, що книга «Перезапуск» мала вийти відверто антирелігійною, але під час написання я змінила свою думку і дійшла висновку, що життя – непередбачувана штука, то чому б не передати трохи відповідальності за нього якомусь святому чи святій.
Мій герой порівнює службу в церкві з рейвом, я от і сама почала в церкву ходити після усвідомлення цього. Церква – це досить цікаве місце: запахи, ритуали, вогонь, люди, спів. Чим не рейв? Там теж є свої спецефекти. Доступне та цікаве дозвілля.
– Чому вирішили поєднати образи імама й православного священника у своїй книжці, та ще й через формат комп’ютерної гри?
Не те щоб я хотіла, аби чоловіки більше читали, це експеримент – чи вдасться відірвати їх від PlayStation книгою про PlayStation
– Це сталося досить випадково. Одного разу на уроці (викладаю англійську) мій учень розповів смішну історію, яка трапилась із ним і священником на Великодній службі, і я подумала: чому б не позбирати таких історій і не написати такий собі сатиричний твір. Написати таки вийшло, але сатиру замінила іронія – це головна емоція книги. Спочатку планувала писати тільки про священника і збирати цікаві історії із церков в Україні, але, озирнувшись навколо, вирішила, що з перебування в Туреччині теж треба зробити якусь користь, – додала імама й іслам.
А де ж вони могли б познайомитись? Відповідь була у мене під носом, а точніше в руках – джойстик PlayStation 5.
Це якщо говорити технічно, а якщо чесно, то стрілялка у книзі – це метафора. Це ті самі збройні конфлікти, які базуються на релігійних поглядах і котяться нашою планетою вже не одне століття. А ще комп’ютерна гра – це маркетинговий хід, спроба залучити трохи чоловічої аудиторії, бо 99,7 відсотків моїх читачів – це жінки. Не те щоб я хотіла, аби чоловіки більше читали, це радше експеримент – чи вдасться відірвати їх від PlayStation книгою про PlayStation. Побачимо.
– Це спроба через героїв порівняти деякі аспекти ісламу та християнства в художній формі?
– Частково так, але це не головна її мета. У скептиків та атеїстів будь-яка релігія асоціюється з обманом. Книга про те, що обман у сучасному світі набув зовсім нових проявів. Це чудово ілюструє зміна, яка сталася з головним героєм, який у кінці книги «модернізував» задурення людських розумів. А також вона про те, що людина за різних умов може відходити від вікових істин, яким слідувала все життя, якщо це буде їй на користь, і це покаже своїм прикладом імам. Усі на це мають право, а питання моралі – це вже зовсім особисте і не публічне. У будь-якому випадку головне – домовитись із самими собою.
НАСТУПНА КНИГА БУДЕ ПРО МУЗИКУ, УКРАЇНУ ТА ВІЙНУ
– Чи відображений у романі ваш власний досвід, зокрема що стосується сприйняття релігії та міжкультурного спілкування у Туреччині?
– Повно. Є навіть епізоди в церкві, які траплялись зі мною, діалоги про теорії змов, у які втягували мене знайомі туркені. Я була свідком багатьох мусульманських ритуалів, згаданих у книзі. Сама провокувала розмови з турками про релігію. Збирала матеріал дуже ретельно, бо ставила ті самі питання і тверезим туркам, і п’яним, і знайомим, і незнайомим.
– Герої книги – це реальні люди чи вигадані, збірні персонажі?
Образ дружини священника Ганнусі здебільшого «списаний» з моєї подруги, у них навіть колір туші збігається
– Обидва головних герої – чоловіки, абсолютно вигадані персонажі, які лише транслюють меседж, що я сформувала, прочитавши Біблію, Коран, зібравши всі нотатки з хаосу навколо мене. Вони переказують мої спостереження, підслухані плітки, рефлексії тощо. А от образ дружини священника Ганнусі здебільшого «списаний» з моєї подруги. У них навіть колір туші збігається.
– Чи плануєте розвивати тему діалогу культур і релігій у своїх наступних творах? Які загалом творчі плани маєте?
– Це цікава тема для продовження. Але наразі не планую. Тепер мене найбільше надихають люди, які створюють і грають музику, тому у своїй наступній книзі хочу попрацювати з темою діяльності музикантів в умовах війни в Україні. До того ж на сьогодні є багато книг про історії українських біженців за кордоном, а от про тих, хто повернувся в Україну під час війни, – немає. Тому я вирішила поєднати ці теми, і моя героїня, скрипалька, повернеться додому після декількох років життя за кордоном і влаштується на роботу в місцеву філармонію, де буде далі займатись найбільшою пристрастю свого життя – музикою.
– Отже, турецьку тематику поки що вирішили «закрити»?
У моїй четвертій книзі буде фігурувати Італія, бо головна героїня повернеться в Україну саме звідти
– Так, тому що я вже написала про всі аспекти життя цієї країни, які мене надихали. До того ж я впевнена, що жодна країна у світі не є настільки цікавою, щоб про неї писати все життя книжки. Окрім України, звичайно (усміхається). У моїй четвертій книзі буде фігурувати Італія, бо головна героїня повернеться в Україну саме звідти. Чому Італія? Бо я там була не один раз і маю бажання зануритись в той менталітет глибше.
ЦЯ КНИГА ЯК КАПСУЛА ЧАСУ: ЗАВЖДИ МОЖНА ВІДКРИТИ Й ПЕРЕНЕСТИСЯ В МИНУЛЕ
– Події у вашій книзі відбуваються у Хмельницькому. Це ода рідному містові після декількох років еміграції?
– Гадаю, Хмельницькому, як явищу, байдуже, хто з нього їде, а хто повертається. Це вже питання суто статистичне. Я б сказала, що це ода моїм спогадам про життя в рідному місті, друзям, локаціям, яких уже немає, та дозвіллю, яке вже недоступне. Це ніби така капсула часу, яку завжди можна відкрити й перенестися в минуле.
– Як війна в Україні вплинула на вашу творчість?
Якщо ви заснули за моєю книгою, то для мене це справжній письменницький успіх
– Моя перша книга «Я працюю між Європою і Азією» була написана за рік до початку повномасштабного вторгнення в Україні, а «У чужому морі» та «Перезапуск» – після.
У той час я жила за кордоном і писати про війну не мала права, бо її текстури нереально осягнути, не перебуваючи в них довгий час. У проміжку між 2022 і 2024 роками писалось швидко і з думкою, що ось я напишу про те, що хочу, а потім переїду в Україну й там уже занурюсь у воєнну атмосферу і зорієнтуюсь, про що захочу писати в тих умовах.
Так і сталось. Події у моїй наступній книзі відбуватимуться в Україні у 2025–2026 роках. Нарешті часовий проміжок у моїх книгах збігається з реальністю. Усі свої попередні книги вважаю потрібними навіть під час війни, бо людям теж треба часом полетіти думками в інші декорації та події, щоб відпочити. І завжди кажу своїм читачам: якщо ви заснули за моєю книгою й вона допомогла вашому організму виділити такий дорогоцінний для кожного українця мелатонін і зануритись у довгий сон, то для мене це справжній письменницький успіх.
– Знаю, що ви багато читаєте сучасних авторів – і українських, і зарубіжних. Які тенденції в українській та світовій літературі тепер панують? Як війна, на вашу думку, вплинула на розвиток української літератури?
Українці нині здебільшого цікавляться літературою не на воєнну тематику, бо хочуть морально відпочити від новин
– Війна стала головною темою для українських письменників, що логічно. Якщо переглянути будь-який список переможців літературних конкурсів чи грантових програм, то у ньому кожна згадана книжка буде про війну. Я вважаю, що це природно, адже письменники хочуть закарбувати цей історичний період України в прозі, у віршах, а різні інституції хочуть їх у цьому підтримати. Гадаю, що дехто навіть вважає це своєю місією. Це також певна фіксація історичних подій та російських злочинів. До війни письменники могли мислити майбутнім – планувати сюжети на роки вперед. А коли триває війна, час стискається: українці живуть «тут і зараз», усвідомлення «завтра» стало зовсім іншим. Це змінює не лише стиль письма, а й саме відчуття реальності, в якій працюють письменники. Війна змінила відчуття часу, в якому ми пишемо.
Проте я знаю декількох моїх колег, які не хочуть писати про війну, бо вважають, що недостатньо близько живуть до лінії фронту, щоб висвітлювати ті події у своїх творах. Або ж не хочуть відступати від своєї тематики, яку обрали ще до початку повномасштабного вторгнення.
Нещодавно мала змогу спілкуватися з бібліотекарями, і вони зазначили, що українці нині здебільшого цікавляться літературою не на воєнну тематику, бо хочуть морально відпочити від новин.
Підсумовуючи, у сучасному українському літературному світі кожен обирає собі місце, де йому комфортно. Тепер переважна більшість у своїх книжках таки рефлексує над негативним впливом радянщини на український народ, пише про переселенців, про Донбас та інші тимчасово окуповані території. А ще помітила, що багато сучасних авторів активно романтизують українське село.
В іноземній же літературі тренди незмінні. Якщо говорити про романи, то вже декілька років лідирує тема домашнього насилля та неблагополучних сімей. Вони поки що залишились на такому побутовому рівні, і ніяка подія ще не змусила їх задуматись про свою ідентичність, минуле та майбутнє. Вони не пишуть у реальності, де відбувається чергова історична подія чи не щодня. Це логічно і зрозуміло, але дуже відрізняється від українського контексту.
