Меган Моббс – випускниця Військової академії США у Вест-Пойнті, десантниця з досвідом служби в Афганістані, докторка клінічної психології та президентка благодійного фонду R.T. Weatherman Foundation.
Відразу після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Фонд зосередив свою діяльність на гуманітарній допомозі – станом на сьогодні її обсяг перевищує 150 млн доларів. Згодом команда взялася за складніші, але не менш важливі завдання – евакуацію поранених американських добровольців, їх лікування та реабілітацію, а також повернення тіл загиблих воїнів додому.
Моббс – донька генерала Кіта Келлога, спеціального представника президента США Дональда Трампа з питань України. Довгий час широка громадськість в Україні навіть не знала про цей родинний зв’язок, поки на початку цього року про нього не написала The Washington Post.
У статті зазначалося: “В українців, можливо, немає кращого друга, ніж Меган Моббс”, яка “стоїть на не зовсім звичному перетині протрампівської та проукраїнської Америки”.
Вона стала голосом тих американців, які переконані, що підтримка України – це не лише акт солідарності, а й прямий інтерес Сполучених Штатів.
Днями Меган Моббс виступила з лекцією на тему «Підтримка України: стратегічні інтереси та гуманітарні реалії» у Дипломатичній академії Відня. На полях цього виступу президентка R.T. Weatherman Foundation розповіла в інтерв’ю Укрінформу про особисту мотивацію допомагати українцям, про те, як вона закохалася в них та їхню країну, а також поділилася своїми думками про війну, підтримку Трампа та “Кота Келлога” – “систему ППО, не гіршу за Patriot”.
В УКРАЇНІ ЙДЕ БОРОТЬБА МІЖ ДОБРОМ І ЗЛОМ, САМЕ ТОМУ Я НА БОЦІ УКРАЇНИ
– Фонд R.T. Weatherman, який ви очолюєте, почав допомагати українцям із самого початку повномасштабного вторгнення Росії. Що було головною мотивацією вашого рішення підтримувати українців?
– Кілька факторів. По-перше, як я вже не раз казала, це – справді боротьба між добром і злом.
Не впевнена, чи розповідала цю історію публічно, але я була десантницею, служила в парашутно-десантному підрозділі збройних сил. Мої батьки також були десантниками. Я зростала з переконанням, що десантники, особливо ті, які служать за кордоном або в Європі, символізують прихід чогось доброго, визволення, особливо як це було під час Другої світової війни.
Я ніколи не забуду момент, коли побачила кадри російських десантників над Україною. Для мене це було буквально перевертанням усього, у що я вірила. Ці десантники не прийшли визволяти – вони прийшли окупувати. Вони несли не свободу, а тиранію.
Цей момент став однією з головних причин моєї мотивації. Це була, і залишається, боротьба добра проти зла.
Але я також мала глибокі побоювання, що якщо мій тогочасний уряд тоді не виявить твердості – так само, як це сталося під час виходу з Афганістану, – наслідки цього відчуватимуться десятиліттями. Тож я сказала собі: якщо наш уряд не може діяти, це мають зробити американці.
Я надзвичайно вдячна двом чудовим співзасновникам нашого Фонду, які фінансують більшу частину нашої роботи. Вони поділяють це переконання – що американські цінності варто захищати, вкладаючи у це час, енергію та ресурси.
Тож для мене це поєднання і боротьби добра проти зла, і переконання, що ми, американці, маємо обов’язок стояти поруч із тими, кому ми обіцяли підтримку.
В УКРАЇНЦІВ НЕ МОЖНА НЕ ЗАКОХАТИСЯ, ЯК І В ЇХНЮ КУХНЮ
– Чи маєте якісь особисті зв’язки з Україною? Чи колись бували тут до 2022 року, можливо, мали друзів чи знайомих у країні?
– Ні. Жодних.
Я вже розповідала цю історію: коли я була у п’ятому чи шостому класі, нам дали завдання зробити шкільний проєкт про іноземну країну – і я обрала Україну. Навіть не пам’ятаю, чому. Можливо, вчитель сказала щось на кшталт: “Є така неймовірна нова країна – житниця Європи, велика, з безліччю можливостей”. І я подумала, що ось про цю країну я хочу розповісти.
Я робила презентацію про Україну, навіть не знаю, як тоді знаходила інформацію, але добре пам’ятаю, що мене це дуже захопило. Я закохалася в саму ідею країни, яка стоїть на порозі власного майбутнього, керованої своїм народом, у спосіб, якого вона раніше не мала.
Я виросла з глибоким відчуттям нашої американської історії: 1776 рік, ідея, що Америка народилася у боротьбі проти великої імперії, – і думаю, історія України як нової незалежної держави резонує зі мною ще з дитинства.
Тож ні, я ніколи не бувала в Україні й не мала жодних зв’язків, але закохалася в неї, коли мені було десять.
– Зараз ви вже багато разів були в Україні, під час війни.
Як можна не закохатися в українців?! Вони стійкі, харизматичні, креативні, позитивні
– Так. Не знаю точно – 26 чи 27 разів із 2022 року.
– Що вразило вас найбільше під час цих поїздок і, можливо, змінило ваше сприйняття війни?
– Завжди – це люди. Як можна не закохатися в українців?! Вони стійкі, харизматичні, креативні, позитивні. Іноді в них є певна жорсткість, але це нормально – ця твердість народжується з досвіду.
Пам’ятаю, як уперше приїхала до Харкова – здається, це було у липні 2022 року – і відчула ту рішучість, той дух боротьби за своє місто та за країну.
Я закохувалася в українців тисячу разів.
А якщо не люди – то як можна не закохатися в українську їжу! Українська кухня – просто неперевершена. Якщо не людей, то точно полюбите їжу. Але для мене завжди головне – це люди.
ЖАРТ ПРО “СИСТЕМУ ППО” СТАВ У НАШІЙ СІМ’Ї ПОСТІЙНИМ
– Президент Зеленський якось жартома сказав, що ваш батько, генерал Кіт Келлог, спеціальний представник президента США у справах України, – “система ППО, не гірше за Patriot“, адже росіяни уникають атак на Київ під час його візитів.
Чи не знаєте, коли буде його наступний візит, щоб кияни нарешті знову могли спокійно виспатися?
– На жаль, я не знаю, коли буде його наступна поїздка, хоча я вже казала йому, що він має відвідати й інші міста, щоб і там люди могли спокійно поспати. Може, наступного разу Харків!
Цей жарт про “систему ППО” став у нашій сім’ї постійним. Мої доньки жартують із нього, ми навіть називаємо його “Кіт”. Був один мем з “Котом-охоронцем Києва”, із німбом – ми зробили з цього постер для нього на Різдво (тільки нікому не кажіть!).
Знаєте, мій тато схожий на мене – важко не закохатися в Україну. Коли побуваєш там, хочеться повертатися знову і знову. Тож я не знаю, коли буде його наступний візит, але дуже сподіваюся, що скоро.
БАТЬКО ДОПОМІГ УКРАЇНСЬКОМУ УРЯДУ АДАПТУВАТИСЯ ДО СТИЛЮ ТРАМПА
– Якщо без жартів, це показує, наскільки сильно українці покладаються на Кіта Келлога, вашого батька. Як ви оцінюєте його внесок у зусилля для досягнення миру в Україні?
– Я – донька, тож мені важко говорити про свого батька інакше, ніж як про героя. Для мене і тато, і мама – герої. Він міг би зробити будь-що, і я б сказала: “Він найкращий”.
Але якщо трохи відійти від цього й поглянути стратегічно, він зумів побудувати довіру та впевненість українського народу та уряду, що надзвичайно важливо.
Він також допоміг українському керівництву краще зрозуміти президента Трампа, його стиль, його підхід, які суттєво відрізняються від тих, що були у президента Байдена. На жаль, спочатку український уряд думав, що все залишиться, як раніше, але це було не так.
Я думаю, що мій батько був надзвичайно успішним у тому, щоб допомогти українському уряду ефективно адаптуватися. Він із президентом Трампом ще з 2015 чи 2016 року – у них дуже близькі стосунки. Він може пояснювати речі президенту прямо, без прихованих мотивів, він не шукає кар’єрних підвищень чи посад у Вашингтоні. Він просто хоче служити своїй країні.
Мій батько – прихильник концепції “Америка передусім”, він вірить у її першість. Але це зовсім не означає відмову від України. Навпаки, це розуміння, що підтримка України – це в національних інтересах Америки. І я вважаю, що він дуже ефективно доносить це до президента Трампа.
ПУТІН НЕ ХОЧЕ ДОМОВЛЯТИСЯ, І ЦЕ ГОЛОВНА ПЕРЕШКОДА
– На вашу думку, у чому він вбачає головну перешкоду у виконанні своєї місії?
– Росія.
Вона не хоче сідати за стіл переговорів – це цілком очевидно. Найбільша проблема полягає у тому, що неможливо завершити війну, якщо лише одна сторона готова до переговорів.
Я думаю, президент Трамп зараз демонструє вражаючу силу – через співпрацю у сфері надання розвідувальних даних, обговорення “Томагавків” тощо. Зростає розуміння, що лише сила може змусити Путіна сісти за справжні переговори.
Але так, головна перешкода – це небажання Путіна домовлятися.
– Американська адміністрація нещодавно досягла значного прориву на Близькому Сході. Як ви вважаєте, чи може цей успіх відкрити “вікно можливостей” для президента Трампа, щоб він активніше зосередився на завершенні війни Росії проти України?
Миротворчий успіх США потрібно продовжити, цей імпульс необхідно використати для встановлення миру між Росією та Україною
– Навіть найзатятіші критики президента Трампа визнають, що це був надзвичайний успіх. Те, чого він досяг на Близькому Сході, вражає.
Для будь-якого іншого президента це стало б приводом для святкових парадів у кожному місті, але оскільки це президент Трамп, цього не сталося.
Отже, я вважаю, що для президента – це величезне досягнення. І, відповідаючи на ваше запитання, я справді думаю, що це має стати наступним кроком: цей успіх потрібно продовжити, цей імпульс необхідно використати для встановлення миру між Росією та Україною.
Він навіть сказав це сам у своїй промові у Кнесеті, що “Росія – наступна”. А коли президент Трамп щось говорить – він це справді має на увазі.
Тож я сподіваюся, що ми побачимо цей поворот. Зустріч у п’ятницю буде присвячена питанню: як закінчити цю війну? Яким буде її завершення? І тому так, я сподіваюся, що тепер значна частина зусиль буде спрямована саме на це.
– Якими є, власне, ваші очікування від цієї зустрічі у п’ятницю між президентами Зеленським і Трампом?
– Судячи з того, що озвучується публічно, думаю, вони говоритимуть про необхідні механізми та важелі, які потрібно залучити, щоби побудувати реалістичний шлях до миру. Мир не настає сам по собі – це складний процес, в якому бувають кроки вперед і назад.
Я сподіваюся, що президент Зеленський представить певні можливі важелі, а президент Трамп, як лідер вільного світу, визначить, які з них він може використати, щоб змусити Путіна сісти за стіл переговорів.
УКРАЇНЦІ СВОЄЮ МУЖНІСТЮ НА ПЕРЕДОВІЙ ПЕРЕКОНАЛИ ТРАМПА У НАЯНОСТІ “КОЗИРІВ”
– Як ви вважаєте, чи змогла Україна переконати президента Трампа, що вона все ж “має карти” – і варта подальшої підтримки?
– Так, безумовно. Те, що показало Трампу, що Україна має “козирі”, – це мужність на передовій. Саме дивовижна здатність українців боротися за свою країну продемонструвала президентові Трампу, що Україна “має карти”, і саме готовність народу чинити опір довела це найбільше.
Я також скажу, що директор ЦРУ Реткліфф зробив чудову роботу, допомагаючи президентові зрозуміти, скільки “козирів” насправді має Україна, і це стало частиною процесу прийняття рішень.
Тож я б сказала, що це поєднання кількох факторів. Як результат, я вважаю, що президент цілком усвідомлює, що Україна має значно більше козирів, аніж вважалося спочатку.
ТРАМП ЗРОЗУМІВ, ЩО ПУТІН ЙОГО ДУРИТЬ ТА МАНІПУЛЮЄ, А ЦЬОГО РОБИТИ НЕ ТРЕБА
– Для українців очевидно, що Путін не прагне миру – він лише використовує “переговори” як тактичний інструмент, одночасно посилюючи атаки на фронті та по українських містах. Як ви гадаєте, президент Трамп тепер це усвідомлює?
– Я думаю, що так. Найважливіше, що він зрозумів, – це те, що Путін намагався обдурити його. А президент Трамп не дозволяє себе обманювати. Коли він зрозумів, що Путін намагається ним маніпулювати, це стало переломним моментом. Ніхто не маніпулює президентом Трампом. І, на мою думку, це усвідомлення змінило все.
Я справді вважаю, що саміт на Алясці мав значення. Багато хто був обурений цим самітом, вважали його жахливим, але у певному сенсі це було блискуче рішення, адже воно привело Путіна на нашу територію.
По-перше, ми показали, що наша стратегічна авіація значно перевершує його – це вже саме по собі стало елементом стримування. Це було просто нагадування: до речі, пам’ятайте, хто ми є.
Багато хто не помітив, що після саміту на Алясці рівень підтримки України в США різко зріс
Далі, коли під час особистої зустрічі Трамп побачив, що Путін не готовий іти на поступки, – це було те, що Трампу потрібно було почути; йому потрібно було зустрітися віч-на-віч і переконатися, що Путін не бажає вести переговори. Але не менш важливо, що це також послало важливий сигнал американському суспільству.
Багато хто не помітив, що після саміту на Алясці рівень підтримки України в США різко зріс. Президент Трамп продемонстрував готовність до діалогу, давши дипломатії шанс знайти мирне рішення, і коли це не спрацювало, це лише зміцнило рішучість американців. Це дозволило людям змогу сказати: “Ні – ми підтримуємо Україну”. Це одна з причин зростання підтримки серед республіканців: Трамп дав дипломатії шанс, вона не спрацювала, і тепер усі бачать, хто агресор.
– Наскільки важливою ви вважаєте можливу передачу Україні ракет Tomahawk?
– Думаю, це важливо. Не настільки вирішально, як дехто вважає, але це корисний інструмент стримування, якщо використовувати його ефективно.
Чи вважаю я, що це найважливіше? Напевно, ні. Гадаю, що економічний тиск буде найважливішим фактором.
– Якби ви могли дати президентові Трампу одну пораду щодо України, якою б вона була?
Наша готовність відстоювати наші цінності проявляється саме на полі битви в Україні
– Що він має досягати мир через силу – продовжувати робити саме те, що робить зараз.
Ми на чудовій траєкторії. Президенту варто зберігати цей курс, а коли ситуація зміниться – натиснути ще сильніше.
– Яке послання ви хотіли б передати українцям, які вже понад три роки захищають свою свободу? І яке послання ви хотіли б надіслати американцям і європейцям про Україну сьогодні?
– Як я вже казала, я переконана, що майбутнє цивілізації вирішується в Україні.
Наша готовність відстоювати наші цінності – боротьбу за те, що правильно, – проявляється саме на полі битви в Україні.
Якщо ми не досягнемо поставлених цілей, якщо виявимо слабкість або припустимося помилки, вважаючи, що це “не наша боротьба”, то саме наші діти заплатять за це кров’ю – і я не готова допустити, щоб це сталося.
Василь Короткий, Відень
Фото: US Institute of Peace, МВС України та Ukraine House Davos
