— Ви зараз багато виступаєте у великих і маленьких містечках України, навіть там, де постійно відбуваються російські атаки. Чи траплялися під час концертів якісь несподіванки?
— Що цікаво — куди б ми не поїхали, нас завжди оминають тривоги. Ми завершуємо концерт, збираємо апаратуру, вантажимо інструменти — і тільки виїжджаємо, як починаються шахеди й сирени. Мабуть, Бог береже нас і наших слухачів. Але, якщо чесно, ми готові до всього. Я володію баяном, акордеоном, гітарою, роялем, синтезатором — тож якщо доведеться, я просто візьму гітару й піду в бомбосховище співати. Бо де пісня — там уже не страшно. Як люди підхоплюють її в залі, так само співатимуть і під землею. Головне — щоб лунала музика.
— Днями молода журналістка у Львові не впізнала Мирослава Кувалдіна. Вас, навпаки, знає і молодь, і старше покоління. Як вам вдається залишатися впізнаваним?
— Усе просто — це вуса (сміється). Вуса — це бренд! От і вся формула. Як я казав у своїй пісні: «Олежка Винник, ти не конкурент, бо в мене вуса — а вуса бренд!» Це не просто прикраса. Це антени! Космічні антени, що ловлять духовний, душевний, сердечний інтернет. Тому я кажу всім чоловікам: доглядайте за вусами, відпускайте їх — і буде вам щастя!
— Чим ви пояснюєте, що молодь зараз активно слухає естраду 70-х, 80-х, 90-х?
— Тоді була справжня музика. Жива, не синтезована, мелодійна, написана професіоналами, які знали гармонію, відчували душу пісні. Розумієте? Я не вірю в те, що деякі виконавці кажуть, що самі пишуть вірші, музику, наче вони Рибчинський, Білаш чи Майборода в одній особі. Та ні, друзі, так не буває. І навіть штучний інтелект уже долучився до цього процесу — але ж душі там немає. Я слухаю ці записи, що крутять по радіо, навіть на концертах використовують — і відразу чую: пластмаса. Наче музичний МакДональдз — швидко, яскраво, але без справжнього смаку.
— А хто з молодих виконавців вам подобається?
— Якщо чесно — мене гріє класика. Моцарт, Шопен, Шуберт — це вічність. Камерна музика, вальси — кайф, гармонія, краса. Ця музика живе вже сотні років і ще стільки ж проживе. Так само, як Як тебе не любити, Києве мій чи Червона рута. Де б не був українець — він знає ці пісні. Бо в них — наша душа. І тому я завжди кажу: треба писати з поетами, які мислять серцем. А не складати слова, як кубік-рубік. Бо такі пісні не живуть довго.
— Ви слідкуєте за Нацвідбором на Євробачення?
— Так, дивимося. Це цікаво, ми ж усі переживаємо за наших.
— Як думаєте, чи варто Олі Поляковій змагатися за право представляти Україну на Євробаченні?
— Думаю, що вона достойна дівчинка. Вона яскрава, талановита, досвідчена, має сильний голос і сценічну харизму. Полякова — професіоналка, вона може показати клас. Чесно.
— Чого, на вашу думку, не вистачає нашому Нацвідбору останнім часом?
— Війна все змінила. Люди зараз приголомшені, втомлені, переживають біль, втрати. Тому і сприйняття шоу, конкурсів не таке емоційне, як раніше. Нема тієї радості, легкості. Люди затиснуті, не можуть розправити крила. А Євробачення — це ж кайф, це свято. А як тут кайфувати, коли ночами літають шахеди? Але ми все одно тримаємося.
— А перед військовими зараз виступаєте?
— Так, авжеж. Це дуже теплі, щирі концерти — у найрізноманітніших куточках України, іноді в найнесподіваніших місцях. І всюди — подяка, обійми, усмішки. За тиждень буває від двох до чотирьох благодійних виступів. У мене вдома вже понад дві сотні грамот і подяк — від військових, дітей, переселенців, госпіталів, різних бригад. Уявляєте, понад двісті! Я навіть перестав рахувати.
— А що вам дарували військові?
— Ой, багато всього! І вази, зроблені власноруч, і гільзи, перетворені на амулети, і уламки техніки — від снарядів до шматків броні. Ці речі для мене — як символи мужності. Ми тісно дружимо з 93-ю бригадою Холодний Яр, постійно підтримуємо хлопців. Разом із Петром Магою — моїм побратимом, кумом і прекрасним поетом — ми написали чимало пісень для військових. Петро — людина неймовірна: народний артист, засновник і режисер Театру Особистості, а ще командир взводу. Йому 53 роки, і він служить, пише вірші просто з окопу. Уже видав другу книгу — Вірші з окопу. Ніхто так не передає правду війни, як він. Ми з ним створили шість пісень на військову тематику. Одна з них — Я так хочу додому. Вона зібрала понад два мільйони переглядів, бо відгукнулася кожному, хто вимушено покинув свою землю. Навіть якщо домівка зруйнована в Маріуполі — вона все одно лишається в серці. Я й зараз не можу цю пісню співати до кінця — голос тремтить, а далі вже сльози. І зал співає разом зі мною, плаче.
Є ще Чужа війна, Шоста рота, Дівчата ЗСУ. До речі, саме Діана якось сказала мені: «Ти пишеш про хлопців, а дівчата теж воюють!» І це правда — 40 тисяч жінок у Збройних силах. І навіть у бліндажах вони знаходять хвилинку, щоб нафарбувати губи, підвести брови — бо хочуть залишатися жінками, навіть там, на передовій. Ще одна пісня — Невидимі герої, яку ми написали до річниці ГУР. За неї я отримав відзнаку від розвідки. А от пісню Я — Маріуполь я взагалі не можу доспівати. Вона з’явилася випадково: поетеса з Маріуполя дала мені листочок із віршем, коли я був у переселенців в хабі. Поки доїхав додому — вийшло сльози. Уночі написав музику, плакав, бо напередодні виступав перед переселенцями — сто людей, які втратили все: дім, близьких, минуле. Ми зробили велику роботу: хор, симфонічний оркестр, дитячий хор. Це не просто пісня — це біль, пам’ять, правда.
Я розумію, що можу допомогти людям словом, піснею, просто присутністю. Тому їжджу й співатиму, доки матиму сили. Військові завжди радіють, коли приїжджають артисти. Там і спів, і жарти, і сльози. Я не беру сумних пісень — краще трохи підняти настрій. Виконую, наприклад, Мертві бджоли не гудуть, але в нас тепер є своя версія — Мертві орки не гудуть. Ми з Діаною й Петею Магою жартома придумали — по пів рядка кожен, і вийшло весело.
На таких концертах і Хрещатик співають, і Жінка, що кохаю. А потім — фото, обійми, борщ разом. Пам’ятаю один виїзд на Чернігівщину — я, Ауріка Ротару й ще кілька відомих артистів. Після концерту нас запросили на обід. І там чоловік приготував такий борщ, що я й досі не можу забути. Я люблю борщ своєї дружини — але цей був просто неперевершений! А ще ті помідори — домашні, у трилітровій банці. Ми з Аурікою навіть сперечалися, кому більше дістанеться! Господар це побачив, розсміявся й дав нам іще одну банку на дорогу. І ми вже в мікроавтобусі доїдали ті помідори. Оце моменти, що залишаються в серці назавжди.
— Про їжу, до речі, у вас кілька постів з Іриною Білик і шашликами було, і ви там інтригували колаборацією якоюсь. Я правильно зрозуміла, чи ні?
— Так, інтрижка хороша (сміється). Ідея дуету — абсолютно природня. У нас вже був дует Мужчина и женщина, до мого ювілею З Ірою ми друзі, колеги, довіряємо одне одному. З такою артисткою співати — це задоволення. Це ж не просто піар, це енергетика, це радість. Як от з Гаріком Кричевським ми зробили пісню Вірні друзі — зайшла на ура. Бо там правда. А правда в музиці — завжди чіпляє.
А кого з тієї когорти першої хвилі української сучасної музики, це середина 90-х, початок 2000-х, ви вважаєте найбільш недооціненим?
— Юрка Юрченка. Я пам’ятаю, як під час концертів на стадіонах дівчата просто шаленіли від нього. Ми всі вже сидимо в автобусі — а його немає. А він десь у натовпі, який буквально рве його на шматки. Врешті він застрибує — сорочка розірвана, волосся скуйовджене, автобус хитається, дівчата кричать, а ми вже боїмося, що зараз перевернемось. Довелося його буквально «виштовхати», щоб від’їхати. Це була справжня зірка, шалена популярність. І зараз він служить. Молодець, справжній чоловік.
