інтерв’ю з Ольгою Цуприковою про надазовських греків, Донецьк та Маріуполь

Як багато ви знаєте про надазовських греків? Чи відомо вам, що представники цього автохтонного народу є третьою за чисельністю етнічною групою на Донеччині? Чи чули щось про румейську та урумську мови? А про депортації та масові вбивства інтелігенції під час каральної операції 1937-1938 років?

Знання про етнічні групи України є необхідним для збереження національної історичної пам’яті та міжкультурного діалогу. А ігнорування таких сторінок сприяє викривленню уявлень про минуле та створює цілком реальні ризики для майбутнього. ТРИБУН поспілкувався з головою громадської організації “Надазовські греки” Ольгою Цуприковою.

 

Спогади про рідний Донецьк

Після прохання описати спогади про рідне місто, пані Ольга зізнається: їх лишилося чимало, адже йдеться і про Донецьк, і про Маріуполь. Родина жила поблизу ботанічного саду, саме тому приємним спогадом з дитинства у Донецьку залишається ковила. 

“Ми виходили туди на прогулянки, з друзями збиралися, з усього під’їзду родинами. А ще у нас з мамою була така забава: поїхати в город. «Городом» ми називали центр Донецька. Наш маршрут пролягав від торгового центру “Білий лебідь” до ЦУМа. Це доволі немаленький маршрут, але проходили його обов’язково пішки”, – пригадує пані Ольга. 

Крім того, як пригадує Ольга, її родина багато подорожувала в межах Донецької області – зокрема, об’їздити вдалося Хомутовський степ, Кам’яні могили, узбережжя Азовського моря – особливо згадується маленьке селище Безіменне.

“Я зараз розумію, що всі ці подорожі, вплинули на те, що я насправді дуже люблю Донеччину. Цікаво, що я не народилася в Донецьку. Багато хто думає, що я звідти, але я опинилася там в перший місяць свого життя. Тому я вважаю його своїм рідним містом. І, напевно, завжди буду говорити, що я з Донецька”, – говорить вона. 

А ваші родичі мають кримінальне минуле? Стереотипи про схід 

Боротьбу зі стереотипами про схід, зокрема і про Донецьку область, пані Ольга називає своєю життєвою місією – вона хоче, щоби про цей регіон, про його людей, знали від самих вихідців з того краю. 

“Стереотипи були, особливо коли я приїхала навчатися в Київ. За своєю першою освітою я – економістка, вступила в Київський національний економічний університет. І я реально пам’ятаю, що мені говорили: «О, ти з Донецька, ну, напевно, в тебе якісь родичі мають якесь кримінальне минуле». А я казала: «Зачекайте, мій тато – колишній викладач Донецького університету, кандидат фізико-математичних наук. Так, я виросла у спальному районі міста, доволі далеко від центру, але має оточення не було таким, про яке можна почути у стереотипах про нашу область. Тому мені це завжди боліло”, – зауважує пані Ольга. 

Вона говорить, що “ноги” цих стереотипів “росли” не без участі наших північних сусідів – їм було вигідно сформувати саме такий образ Донецької області – неосвідченої, некультурної, безпосередньо пов’язаної виключно з тюремною темою. Однак сама жінка пригадує про регіон зовсім інші речі. 

“Донеччина насправді неймовірно красива. Принаймні, такою я завжди буду її пам’ятати. В нас є і Святогірські гори, є і море, і хвойні ліси, і степи. І дуже хочеться той запах знову відчути, того степу, такого весняного, літнього. Я це все дуже люблю. Я і терикони люблю насправді, і соляні шахти наші пам’ятаю. І мені хочеться, щоби люди, якщо не побачили вже самі, то принаймні знали про те, якою красивою є насправді Донецька область”, – наголошує активістка. 

Традиція щасливого числа і не зовсім щасливий 2014 рік 

Ольга каже: завжди вважала своїм щасливим числом саме “14”. Її будинок знаходився поблизу маршруту №14, її будинок мав номер – 14, такий самий номер мала квартира. “Але потім я замислилась про 2014 рік і, напевно, після того вже так і не скажеш”, – зазначає вона. 

Для різних людей ретро-перспектива подій у Донецьку та Луганську має різний вигляд: хтось говорить, що сприймав те, що відбувалося як повноцінну війну, а хтось взагалі не був готовий та сподівався, що все закінчиться через “2-3 тижні”. Як говорить пані Ольга, сама вона не може розділяти початок війни на сході без Євромайдану, Революції Гідності. 

“Важливо розуміти, що для мене особисто це було продовження 2004 року. Тоді по віку я, звісно, була ліцеїсткою, жила в Донецьку, але іноді ми з родиною їздили в Київ. І для мене це була велика подія – побачити події Помаранчевої революції”, – ділиться жінка. 

Вже у листопаді 2013 року вона закінчила навчання та працювала в Києві, але не могла ігнорувати та не звертати уваги на події, що відбувалися в рідному місті. Щоправда, тоді це не сприймалося як щось, що може охопити регіон надовго. 

“Здавалося, що ми це переживемо. Що зараз ці всі сили, які прагнули створити хаос в Донецькій області, захопити владу, отримають відповідь, і наша українська влада відновить повний контроль на тих територіях. Було сподівання, що все це буде тимчасовим, «максимум, декілька тижнів, кудись поїдемо на літо» – так думали і казали більшість моїх рідних та близьких людей. Але цього не сталося”, – говорить вона.

Звідки з’явилася тяга до вивчення історії надазовських греків

З самого дитинства пані Ольга розуміла, що її батько пов’язаний з греками – це звучало в родині на рівні гумору, побутовому рівні. Цю історію вона почала досліджувати саме після 2014 року. 

“І тоді я, знаєте, зіткнулася з такими закидами, хоча була ще молодою дівчиною: «а що, раніше не було потреби це вивчати?». Ну, очевидно, не було, моя увага була сфокусована на іншому. Але в 2013-14 роках, коли почалася війна, мені важливо було зрозуміти, хто я взагалі”, – ділиться вона. 

Саме в той важкий для країни період для Ольги по-новому відкрилася і українська ідентичність – адже по мамі вона саме українка, але так само дівчині хотілося розібратися в деталях батьківської сторони. Врешті, дослідження цієї теми привело її до поїздки на програму післядипломної освіти у Грецію. 

“Це також був шлях дослідження моєї ідентичності. Я пам’ятаю, що коли у 2016 році вперше приїхала туди як туристка, в Афіни, там пройшов дощ, було таке свіже повітря. І я сказала: «мені тут пахне, як в Криму»”, – пригадує жінка. 

Основна увага Ольги тоді була зосереджена на програмі з міжнародних відносин, а крім того, вона вивчала новогрецьку мову. Вивчити її вдалося – пані Ольга досягла рівня В2, продовжувала працювати за фахом в Афінах, а згодом – деякий час у Брюсселі. Але, попри все, вона хотіла повернутися додому. 

“І коли я казала “додому”, то завжди мала на увазі Донеччину. У 2020 році я переїхала до Маріуполя. Тоді ще не мала стабільної роботи, жила у друзів — переселенців із Донецька. Це повернення стало для мене важливим кроком — ще ближчим до усвідомлення власної ідентичності, свого роду, коріння”, – ділиться  пані Ольга. 

Трагедія Маріуполя стала точкою неповернення 

У Маріуполі пані Ольга прожила з квітня 2020 року до 23 лютого 2022 року. Вона дуже добре пам’ятає останні дні в місті, ще не охопленому вогнем повномасштабного вторгнення – хоча й повністю мирним назвати його було важко: було чутно, як працює артилерія, посилилися обстріли поблизу самого населеного пункту. 

“Маріуполь був зовсім поруч із лінією розмежування — лише 15 кілометрів. І хоча звуки вибухів долинали навіть до району, де я жила, усі продовжували поводитися, як завжди. За вісім років війни це стало фоном, частиною повсякденності, яку більшість навчилися не помічати”, – пригадує вона. 

Виїхати пані Ольга планувала всього на кілька днів – у відрядження до київського офісу. І квиток на вечір середи, 23 лютого, придбала абсолютно випадково: 

“Здавалося, що це просто робоча поїздка: зустрінуся з колегами, побачу батьків, які тоді вже жили в Києві. Пам’ятаю, як забігла до туристичного центру «Вежа» й сказала: «Дайте мені все, що у вас є з Маріуполем». Хотіла купити сувеніри — щоб підтримати друзів, бо всі відчували тривогу, але ще не вірили, що почнеться щось більше”, – пригадує вона. 

Тепер епізод із сувенірами здається їй вкрай символічним: їх вона возила у рюкзаку ще кілька місяців – це було єдиним, що залишилося з нею з Маріуполя. Всі інші речі лишилися у квартирі, яку жінка винаймала поблизу нині знищеного драматичного театру. 

“І мені навіть соромно називати це втратою, бо порівняно з тим, що пережили інші маріупольці, це майже нічого. Люди втрачали рідних, домівки, усе своє життя. Але для мене Маріуполь був місцем, з яким я пов’язувала майбутнє. Там хотілося жити, працювати, розвивати громаду”, – ділиться активістка.

 

Я дуже любила це місто. Воно розвивалося, відчувалося живим і перспективним. І мені здавалося, що колись Донецьк теж стане таким — відродиться, оновиться, поверне собі життя. Але, на жаль, цього не сталося.

Пані Ольга пригадує: до другого або третього березня ще був зв’язок з Маріуполем, з людьми, які там залишалися. Але потім він зник, тож звістки доводилося шукати в усіх можливих чатах журналістів та військових. 

“Чекала, що, можливо, хтось із близьких вийде на зв’язок. Мені здається, що березень, квітень і травень 2022 року я адекватно не жила саме через те, що все моє серце й усі думки були там”, – пригадує вона. 

У березні 2022 року жінка опинилася за кордоном, в евакуації в країні, в якій поруч було море, але навіть вийти до нього вона не могла. 

“Не хотіла. Мені треба було купити якийсь новий одяг по сезону, тому що змінилася погода, але я не розуміла, навіщо мені це робити. Мені здавалося, що все скінчилося. Звісно, я брала участь у різноманітних мітингах, щоб привернути увагу до того, що відбувається в Маріуполі. Потім спостерігала за ситуацією навколо оборони заводу “Азовсталь”. Вже пізніше, коли вийшов фільм “20 днів у Маріуполі”, який отримав “Оскар”, я дивилася його декілька разів”, – розповідає вона. 

Трагедію Маріуполя жінка називає й особистою точкою неповернення. До 2022 року мовою, якою пані Ольга користувалася в побуті, була в рівній мірі і українська, і російська. Однак після того, що відбулося в оточеному місті, вона повністю перейшла на українську. 

“Це мій особистий вибір. Мене ніхто не примушував. Для мене це те, що я не можу забути, пробачити чи переступити. Я завжди пам’ятатиму, хто зробив цю трагедію, що це росіяни вдерлися в це місто. І я не хочу асоціювати себе з ними навіть через спільну мову”, – говорить вона. 

Як почалася історія громадської організації

Після початку повномасштабного вторгнення до болю загострилася і необхідність пошуку власної ідентичності та створення спільноти людей, яким ця проблема так само болить. Саме так і почалася історія громадської організації “Надазовські греки”. 

“Улітку 2022 року ми організувалися як низова ініціатива без формальної структури. Коли перші шокові місяці минули, стало очевидно, що треба діяти. У квітні 2024 року, після майже двох років волонтерської роботи, ми офіційно зареєстрували громадську організацію. Часто чуємо, що ми “молода організація”, але для мене це не зовсім так. Мені 36, і половину життя я займаюся координацією проєктів — використовую свій досвід повністю. У нашій команді п’ять поколінь: хтось працює з темою мовного та громадського активізму 30 років, хтось 10, хтось тільки починає. Нас об’єднує спільна мета — зберегти мови та культуру надазовських греків”, – пояснює пані Ольга. 

Організація прагне, аби мови не зникли, а також, аби люди знали: надазовські греки – не діаспора Греції, а автохтонний народ України. Їхні предки сформувалися в Криму в середні віки, а потім були виселені Російською імперією. 

“Тепер спільнота розпорошена: тисячі людей загинули, десятки тисяч стали переселенцями або залишилися в окупації. Усвідомлення цієї вразливості й ризику втрати культури тільки зміцнює нас — тому ми продовжуємо робити все, що можемо, щоб зберегти і передати далі нашу спадщину”, – говорить вона. 

Надазовські греки – чому “греки”, чому “надазовські” та звідки дві мови

Пані Ольга дуже чуттєво розповідає про історію народу надазовських греків, і це дає чудову можливість зрозуміти, що для неї особисто це питання дійсно є дуже важливим. 

“Почнемо зі слова “греки”. Коли говорять, що на Донеччині живуть греки, йдеться про третю за чисельністю етнічну спільноту в регіоні. За даними перепису 2001 року, близько 80 тисяч людей зазначили себе як греків, бо у формі перепису була лише така можливість. Але насправді йдеться про урумів і румеїв — саме так цей народ сам себе називав ще в момент формування у Криму, в середньовіччі”, – пояснює вона. 

Слово “греки” щодо урумів та румеїв застосували саме носії російської мови, так вони називали православних християн грецького обряду або грецького закону.  У середньовічному Криму ідентичність формувалася довкола релігії, а не етнічного походження. 

 

 

Етнічно кримські християни сформувалися з різних груп — греків, які жили там ще з античних часів, готів, аланів, тюркських народів, волохів, грузинів — усіх, хто сповідував християнство.

“Тепер про самі назви. Слово «румей» походить від грецького слова «ромеос» — буквально означає римлянин, підданий східної Римської імперії, тобто Візантії. Це ідентичність, пов’язана з тією епохою, коли Візантія панувала, зокрема, й на теренах Криму. «Урум» — це тюркське звучання того ж слова, його адаптована форма. Тобто за змістом «урум» і «румей» означають одне й те саме”, – говорить вона. 

У цьому народі здавна сформувалася двомовність. Румеї говорили мовою, що походить із середньовічної грецької. А уруми спілкувалися мовою тюркської мовної родини, подібною до кримськотатарської. 

Якщо поставити поруч кримського татарина й урума, вони зможуть зрозуміти одне одного. За дослідженнями відомих філологів, зокрема Олександра Миколайовича Гаркавця, урумська мова — окрема, самостійна, хоча й зазнала значного впливу румейської, а пізніше — російської та української.

“Таким чином, усередині одного народу існують дві мови. І якщо хтось вважає це проблемою, то для мене це — багатство. Це унікальна особливість, яка збагачує мовну палітру України, адже і румейська, і урумська мови сформувалися саме тут — у Криму”, – розповідає пані Ольга.

Як же всі ці кримські люди опинилися на Донеччині? Історія цього пов’язана з нашими північними сусідами: у 1778 році Російська імперія примусово виселила кримських християн із півострова – близько 30 тисяч кримських християн були змушені залишити Крим. З цих 30 тисяч близько 18 тисяч, трохи більше, становили уруми й румеї. 

Разом із ними з півострова виселили вірмен, грузинів, волохів — тобто все християнське населення Криму. Вони залишали півострів і вирушали маршрутом, який спочатку привів їх до територій поблизу сучасного Самара. Але клімат там був для них зовсім незвичний — суворий, із відсутністю будь-яких умов для життя. Їх просто кидали на голу землю, і почалися хвороби.

“Під час цього насильницького виселення кожна п’ята людина загинула. Саме тому сьогодні ми говоримо про цей злочин Російської імперії проти автохтонного християнського населення Криму. Ми навіть присвятили цьому окрему виставку, яка зараз триває в Національному музеї Голодомору-геноциду в Києві. Вона розповідає історію насильницького переселення урумів і румеїв із Криму. Ми хочемо, щоб про це дізналося більше українців, адже це частина історії України як держави, а не просто локальна сторінка минулого”, – наголошує вона. 

Громадська організація “Надазовські греки” вбачає чимало паралелей між подіями XVIII століття й сьогоднішніми — тоді Російська імперія прикривалася нібито “порятунком” кримських християн, тепер Росія “рятує” російськомовне населення. І під прикриттям цього “порятунку” відбуваються страшні злочини, які несе так званий “русский мир”. 

“Навіть у незалежній Україні, до початку війни й повномасштабного вторгнення, можна було зустріти погляди, які повторювали російський наратив — мовляв, Катерина II «врятувала» кримських християн. Насправді ж для людей це було величезне горе. Вони залишили свою прабатьківщину, але змогли адаптуватися й знайти новий дім на Донеччині, у Надазов’ї”, – пояснює вона. 

Важливим є питання вибору і слова “надазовські” – є кілька термінів, які можна почути — приазовські греки, маріупольські греки, греки Донбасу, навіть меотійські греки. Але в усіх випадках ідеться про урумів і румеїв. 

“Ми, як організація, використовуємо й наполягаємо на терміні «надазовські греки». На наш погляд, це найзручніша й найточніша назва, бо уруми й румеї вже майже 250 років історично проживають у чітко окресленому регіоні — на півдні Донецької області, на північному узбережжі Азовського моря. Саме тут, станом на сьогодні, є 75 поселень у Донецькій області та ще одне — у Запорізькій, де мешкають уруми й румеї”, – говорить пані Ольга. 

Проблематика саме “Приазов’я” або “приазовських греків” полягає в тому, що Приазов’я є не лише в Україні – воно є і в Росії. Тому, якщо говорити про територію України, то треба було б постійно уточнювати саме “північне Приазов’я”. Не зовсім точним є і термін “маріупольські греки”, адже виникає враження, що йдеться лише про людей, які мешкали навколо Маріуполя, а це не є до кінця коректним. 

“Наприклад, селище Велика Новосілка, яке останніми роками часто згадували згадують у новинах через близькість до тодішньої лінії фронту, теж було засноване урумами й румеями. Його колишня назва — Салгир Єні Сала, кримського походження. Відстань від Великої Новосілки до Маріуполя досить велика, тому термін “маріупольські греки” обмежує реальну картину”, – пояснює вона. 

Термін “маріупольські греки” був виправданий у минулому, коли існував Маріупольський повіт – тепер він, очевидно, застарів. Сьогодні ж варто враховувати сучасний контекст. 

У музеях Донеччини тепер виставки про “героїв СВО”

Про представників надазовських греків, які залишаються на окупованих територіях, не можна забувати. У цьому випадку йдеться про десятки тисяч осіб. Ольга Цуприкова каже, що намагається стежити за всім, що відбувається там – читає новини, моніторить публікації та спілкується з людьми настільки, наскільки це можливо, виходячи з безпекових обставин. 

В окупації росіяни намагаються знищити українську ідентичність повністю: і про це свідчить і заміна музейних експонатів, і переписування історії. Така ж доля торкнулася і надазовських греків. Пані Ольга наводить кілька прикладів: Музей народного побуту та краєзнавчий музей в Маріуполі та музей культури та побуту надазовських греків у Сартані.

“У Маріуполі був невеликий, дуже затишний музей народного побуту — чотири кімнати, присвячені культурі українців, надазовських греків, євреїв і німців. Навесні 2022 року, коли місто перебувало в облозі, стало відомо, що музей зазнав пошкоджень, але не був повністю зруйнований”, – пригадує жінка. 

Згодом, за її спогадами, з’явилися фотографії зсередини — стіни обгорілі, а вся колекція зникла безслідно. Її доля досі невідома. А вже у лютому цього року, за особистим наказом Путіна, у відремонтованій будівлі цього музею урочисто відкрили “Музей Жданова”. 

“Приміщення повністю переробили, інтер’єр виконали у показовому сірому кольорі, а сам музей тепер розповідає історію блокади Ленінграда та має окремий зал, присвячений так званим «героям СВО» — людям, які фактично зруйнували Маріуполь і причетні до загибелі десятків тисяч мирних жителів. І саме в цьому місці, де колись зберігалися експонати, що розповідали про культуру надазовських греків, тепер прославляють тих, хто знищив місто”, – розповідає вона.

Ще один приклад — музей культури та побуту приазовських греків у Сартані. Його колекція була дуже цікавою, пані Ольга мала нагоду там побувати й слухати екскурсії ще до початку повномасштабного вторгнення. 

“У 2023 році я побачила повідомлення, що там провели планшетну виставку, присвячену Олександру Суворову — людині, безпосередньо причетній до насильницького виселення кримських християн у XVIII столітті. Для урумів і румеїв ця постать асоціюється з трагедією, а не з героїзмом”, – говорить активістка.

Особливо показовим, за її словами, був опис цієї виставки: зазначалося, що вона має “педагогічний характер” і має “навчити любити батьківщину”. 

“Це звучить цинічно, адже ці люди позиціонують себе як «визволителі», але змушені проводити пропагандистські заходи, щоб пояснювати, чому вони взагалі там. Це класичний приклад того, як російська влада підмінює історію, знищуючи культурну пам’ять і нав’язуючи ідеологічні наративи навіть у місцях, де ще недавно зберігалася жива історія нашої спільноти”, – ділиться Ольга Цуприкова.

Третій факт стосується краєзнавчого музею Маріуполя, який був максимально зруйнований і понівечений. У ньому зберігалися надзвичайно важливі предмети та колекції, пов’язані, зокрема, з надазовськими греками та їхньою історією. Влітку цього року, після того, як окупаційна “влада” завершила “ремонт”, у музеї відкрили нову експозицію — першу після початку війни. Вона отримала назву “С нами Бог”.

“Чесно кажучи, цей рівень цинізму важко навіть описати. Коли бачиш усе, що сталося з Маріуполем, як місто зруйнували, як загинули тисячі людей, і тепер у тому самому місті відкривають виставку з такою назвою — не знаєш, як це сприйняти”, – ділиться пані Ольга. 

До повномасштабного вторгнення в центрі Маріуполя стояв невеликий пам’ятник жертвам політичних репресій. Це було символічне місце, куди щороку на День пам’яті жертв Голодомору або в річниці грецької операції НКВС приходили люди, щоб покласти квіти. 

Під час цієї каральної операції 1937-1938 років за сфабрикованими справами було страчено близько 5 тисяч надазовських греків, а по всьому СРСР — ще більше представників грецької меншини.

Російські окупанти демонтували цей пам’ятник уже у вересні 2022 року — майже одразу після захоплення міста. А тепер в місті з’являються  нові пам’ятники, які прославляють Катерину II та повертають до російської історіографії, з її наративами про “визволення” та “великодержавність”.

“Моніторити ситуацію в окупації зараз дуже складно. Треба бути дуже обережним, щоб не завдати шкоди тим, хто ще живе на тимчасово окупованих територіях. Але окупація завжди означає страх і життя там не є таким, яким люди хотіли б його бачити, навіть якщо росіяни намагаються створити картинку «щасливого міста»”, – говорить вона.

Як зараз працює громадська організація

ГО “Надазовські греки”, як організація, працює на трьох рівнях, і перший з них – робота зі спільнотою переселенців, адже вони самі народилися із цієї спільноти.

“Без людей, які були змушені покинути свої домівки через війну, нас, напевно, і не існувало б. Ми продовжуємо працювати з ними — проводимо зустрічі, тематичні лекції, просвітницькі заходи. Це завжди спроба створити людям відчуття дому далеко від дому. Коли поруч ті, хто пережив подібний досвід, стає трохи легше жити. І ми прагнемо створювати таку атмосферу під час кожної зустрічі”, – ділиться пані Ольга. 

 

Другий рівень роботи організація – співпраця з науковцями та експертами. Оскільки члени ГО розуміють, що власними силами охопити всю роботу неможливо, тому зусилля активістів об’єднуються з фахівцями, які професійно досліджують історію й мови народу. 

“Ми маємо меморандум про співпрацю з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, у межах якого працюємо над вивченням двох мов надазовських греків — урумської та румейської. Зараз почали саме з урумської: аналізуємо її звуки, записуємо носіїв, щоб науково підготувати абетку. Адже насправді ні урумська, ні румейська мова не мають усталеної абетки, вони не унормовані й не кодифіковані”, – ділиться вона. 

 

Ми стоїмо перед вибором — або визнати, що ці мови занадто складні для збереження, або все ж працювати над їхнім відродженням. І ми обрали другий шлях, бо є запит від людей — як усередині організації, так і від ширшої спільноти. Для багатьох мова стала символом стійкості, адже її, як і пісні чи кулінарну традицію, неможливо окупувати. Це частина нематеріальної спадщини, яку люди прагнуть берегти. Часто отримуємо запити: “Як можна вивчити нашу мову?” або “Чи є підручник?”. Але за всі ці роки не створено жодного підручника — ні урумською, ні румейською.

Саме тому зараз організація працює над першим підручником з урумської мови та сподівається вже згодом перейти до румейської. Вони розуміють, що шлях буде нелегким та матиме багато викликів, але попри все, готові продовжувати. 

“Важливо, що у 2024 році Кабінет Міністрів України затвердив перелік мов, яким загрожує зникнення. До нього увійшли дев’ять мов, серед них — урумська та румейська”, – говорить вона. 

Як продовження цього рішення, створено робочу групу з розробки стратегії збереження і розвитку мов національних меншин і корінних народів, яким загрожує зникнення. “Надазовські греки” долучилися до цієї групи та взяли участь у написанні стратегії. Документ уже пройшов публічне обговорення, зараз його розглядає експертна спільнота. 

“Ми сподіваємося, що найближчим часом стратегія буде затверджена на державному рівні, і це дасть більше інструментів для реального збереження наших мов”, – розповідає вона. 

Триває робота і на міжнародному рівні: там організація розповідає про мови їхнього народу, а сама пані Ольга проходить навчання з ревіталізації (ред. – процес відновлення, оживлення або модернізації) мов, яким загрожує зникнення. 

“Для мене важливо говорити, що ми з Донецької області, що в нас є такі мови, над якими питаннями/темами ми працюємо, з якими викликами стикаємося. Коли чуєш досвід людей з різних континентів, розумієш, що виклики схожі. Це дає моральну підтримку і віру, що мови можна врятувати, передати дітям і нащадкам, щоб збереглося знання про наш народ, бо ми від нього не відмовилися, навіть якщо його територія окупована. Це територія України, і це наша відповідальність”, – вважає активістка. 

 

Під час запису інтерв’ю пані Ольга розповідала, що нині загострюється питання Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, яку Україна ратифікувала вже багато років тому. Зараз знову загострюється питання ратифікації в Україні. 

“У переліку тоді було зазначено, що Україна має захищати грецьку мову. Але яка саме це мова? Це урумська, яка належить до тюркської групи? Це румейська, яка походить від середньовічної грецької? Чи, можливо, новогрецька, якою говорять лише невеликі спільноти класичної грецької діаспори? Насправді якщо взяти всіх, кого називають греками України, то 85% з них — це уруми і румеї. Тому не може бути такого нонсенсу, щоб Україна не захищала урумську і румейську мови, які сформувались саме на її території”, – говорить вона. 

Втім, коли готувалася спроба чергового голосування законопроєкту у Верховній Раді, організація з подивом побачила, що замість “грецької” вказано “новогрецька”. А ця мова не є мовою урумів і румеїв, вона ніколи не була для них рідною. 

“Це прикро. Ми розуміємо, що це стається через нерозуміння або незнання нашої спільноти. Тому прагнемо ще більше розповідати про себе і дякуємо засобам масової інформації за те, що маємо все більше майданчиків, аби доносити інформацію про нас”, – розповідала тоді жінка. 

Станом на момент публікації, профільний комітет Верховної Ради підтримав включення урумської та румейської мов до переліку мов під захистом Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Організація сподівається на ухвалення відповідного законопроєкту  під час голосування на пленарному засіданні Верховної Ради України.

“Ми — громадська організація, що об’єднує громадських і мовних активістів із Донеччини. Усі ми звідти, і навіть ті, хто етнічно не пов’язаний із надазовськими греками, розділяють інтерес до цієї теми, і ми відкриті для них. На наші заходи приходять люди різного походження — українці та представники інших спільнот. Ми раді кожному, хто долучається”, – так пані Ольга описує спільноту “Надазовських греків” зараз. 

Наразі в організації 21 людина і кілька десятків волонтерів, які допомагають у роботі. Така відносно незначна кількість учасників не засмучує голову організації, адже з самого початку вони визначили для себе такий принцип: хай нас буде менше, але кожен буде розуміти, навіщо ми працюємо, що саме робимо і робитиме свій внесок. 

“Ми не прагнемо мати так звані «мертві душі» — людей, які існують лише на папері, не залучаючись до діяльності організації. Для нас важлива якість, а не кількість. І те, що ми досягаємо помітних результатів, свідчить: наш підхід правильний”, – підсумовує пані Ольга. 

Символізм логотипа організації

Організація має власний логотип, фінальний вигляд котрого оформила дизайнерка, однак сама ідея з’явилася дуже просто – з малюнків у зошитах, які всередині організації пересилали один одному. І жінка ділиться: у ньому дуже багато сенсів. 

 

“Передусім це бик. Це відсилка до Таврії, Тавріди, тобто до Криму, звідки походять уруми й румеї. Крім того, бик символізує витривалість і впертість, адже під час насильницького переселення саме бики тягнули гарби, на яких люди намагалися вивезти бодай щось із дому”, – розповідає вона. 

Також на лого є квітка будяка. Вона символізує степ і стійкість, здатність вистояти попри всі випробування. Уже після створення логотипа організація дізналася, що в Шотландії будяк теж є національним символом із девізом “Ніхто не торкнеться мене безкарно”. Для них ці слова теж набули сенсу — особливо в контексті війни, коли надазовські греки зазнали величезних втрат.

З 2014 року росіяни окупували 14 поселень, заснованих надазовськими греками. Після 2022 року лінія фронту поступово просувалася до Великої Новосілки, навколо котрої точилися запеклі бої – у Комарі, Багатирі, Костянтинополі – ці населені пункти обстрілювалися КАБами та артилерією. 

 

“Коли питають, як війна вплинула на надазовських греків, у мене перед очима стоїть відео з Комара, урумського селища, заснованого переселенцями з Криму, куди прилітає бомба і все навколо затягує димом. Саме у сільській місцевості почасти зберігалася тяглість нашої культури, а тепер багато цих місць зруйновано вщент. Тому цей символ для нас — нагадування, що ми виживемо й збережемося попри все”, – говорить вона. 

Роги бика в логотипі водночас нагадують степову ковилу, яка колихається на вітрі, як море. Пізніше колеги в організації зауважили, що ці дві вигнуті лінії можна також тлумачити як символ двох мов — урумської та румейської.

“Ідея створити власний символ виникла ще й тому, що нас часто запитували: «А який у вас прапор чи знак?» У кримських татар, наприклад, є прапор, а у надазовських греків його не було. Дехто використовував прапорець Греції, але це не наш символ — ми не танцюємо сіртаки й не готуємо грецький салат. У нас свої традиції — хайтарма, чебуреки, шумуш. Наша культура походить із Криму, і тому ми потребували власного символу, який підкреслює унікальність надазовських греків”, – пояснює пані Ольга. 

Що чекає Донеччину в майбутньому

Вже традиційно для наших інтерв’ю питання деокупації та перспектив майбутнього донецького краю пані Ольга називає складним. Вона говорить про те, що цілком усвідомлює, що ніякого “ура-патріотизму” в неї не було ніколи. 

“Просто вірити, напевно, недостатньо. Мені складно від того, що я не в лавах Збройних сил України і не можу безпосередньо впливати на ситуацію. Але я намагаюся допомагати стільки, скільки можу — армії, тим, хто захищає нашу країну. І саме з поваги до цих людей мені важко говорити про легкі, оптимістичні сценарії”, – ділиться активістка. 

Разом з тим, вона не хоче впадати в абсолютний песимізм – адже часто можна почути думки, що повернення на окуповані нині території вже не буде. Приймати таку думку голова ГО “Надазовські греки” також відмовляється: 

“Не можу уявити, що ніколи більше не побуваю в Донецькій області. Мені страшно навіть припустити це. Дуже хочеться, щоб така можливість знову з’явилася — навіть якщо не для мене, то для моїх нащадків, щоб вони могли побачити ту землю й знали, звідки їхнє коріння. Це для мене надзвичайно важливо”, – каже вона. 

Пані Ольга розповідає, що мріє колись знову побувати в селищі, звідки походить її коріння по татові – Костянтинопіль на Донеччині. 

“Розумію, що це буде складно і емоційно, і фізично, і не знаю, коли це може статися. Бо війна несе не лише видимі руйнування — зруйновані будинки, смерть людей, біль. Вона нищить і природу, завдає екологічної шкоди, яку ми, мабуть, навіть не усвідомлюємо. Уже зараз бачимо серйозні проблеми з водопостачанням у Донецькій області. І хочеться вірити, що коли ми зможемо повернутися, це буде земля, де життя триває”, – говорить вона. 

Загалом, вона підсумовує, що на це питання відповісти просто – “так” чи “ні”, чи “не вірю” неможливо, адже все насправді набагато складніше. Вона стверджує: вірити без дій – неправильно.

“Тому я намагаюся робити хоча б щось. Хочу, щоб ми стали тим містком, який передасть новому поколінню пам’ять про наш дім. Навіть якщо ми самі не повернемося, щоб наші діти й онуки могли це зробити — бачили фотографії, читали записи, знали мови, розуміли своє коріння”, – розповідає активістка. 

Донецьк мені часто сниться, особливо останніми роками. Дуже хочеться вірити, що ми все ж повернемося. Колись я вже приїздила на Донеччину, коли війна тривала, ще до повномасштабного вторгнення. Це були вже зранені війною території, але я свідомо туди поверталася, навіть попри особисті ризики. І якщо я зможу бути чимось корисною для Донеччини, щоб повернути її до гідного життя — я хочу це робити. Хоч думки часом сумні, але надію я не втрачаю.

Читайте також: “Війна частково відібрала ідентичність у переселенців”, – журналістка з Луганська Яна Осадча

Проєкт “New meanings for Eastern Ukraine” реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.