27 жовтня – важлива дата для всієї України: День української писемності та мови. Про визначальну роль мови для збереження нації, про те, як народна мова буквально провела нас над проваллям історичного небуття, про нову українізацію нашого суспільства, про зміну мовного коду, мовне донорство та реновацію мовного національного запасу ми поговорили з директором Інституту української мови НАН України доктором філологічних наук, професором Павлом Гриценком.
– Пане Павле, можна впевнено констатувати, що українська мова зараз звучить у суспільстві – і в публічному просторі, і в побуті – потужніше, ніж десять–двадцять років тому. Це природний результат історичних обставин, які ми зараз проходимо, чи наслідок державної політики з розвитку та підтримки державної мови?
– Якщо брати в розрізі проміжку від здобуття незалежності до сьогодні, то маємо констатувати: в Державі Україна в нашому суспільстві сталася глибинна зміна мовного коду. Мовний код – це система фундаментальних орієнтирів, важелів, і противаг, які визначають мовне обличчя суспільства, ієрархічне співвідношення мов, поширених у соціумі. Сучасний мовний код України – це українська мова, а не насильно нав’язувана українцям століттями, особливо за доби СРСР, непаритетна російсько-українська двомовність із магістральним рухом до російської одномовності, до повного витіснення рідної української мови з багатьох сфер спілкування. Денацифікація України, що відрізнялася інтенсивністю та результатами в різних регіонах, була незмінним курсом царської росії, який більшовики перевдягли в нові шати революційної риторики, залишивши незмінну сутність – тотальна русифікація як запорука збереження російської імперії.
Якщо говорити загально, то упродовж кількох століть державності українці були роковані на зникнення з історичної цивілізаційної арени, зазнаючи численних масових знищень, різноманітних асимілятивних практик. Довго йдучи над бездонним проваллям, що могли опинитися в небутті, і тільки особлива сила нас урятувала. Тепер ми переконливо стверджуємо: це був внутрішній, притаманний нам українськоцентризм, головним виразником якого була українська мова. Народна мова, згуртувавши пригнічений народ, провела його над проваллям історичного небуття.
– Мова, яку неможливо було знищити остаточно…
– Так, послідовно забороняли твори українських письменників, забороняли їх видання і поширення, забороняли вистави українською мовою, навчання рідною мовою… але бабуня-дідусь, мати-батько говорили до своєї дитини своєю мовою, прийнятою від своїх предків і збереженою як скарб! Для спілкування з дитиною вони не позичала іншої, чужої мови, не ганьбилися мовним відступництвом! Від покоління до покоління наша мова зберігалася, а відповідно – зберігалася народна словесна культура, моделі національного світовідчуття. Зі своєю мовою відповідь на питання – хто ми і чиї ми діти? – відповідь була самоочевидною: ми українці!
Внутрішньо ми були готовими до того, щоб скористатися сприятливими обставинами, аби змінити мовний код у своїй Державі. Це був не простий і не одномоментний процес. Російську мову нам нав’язували адміністративно-декретно, коли не було вибору. Мовний простір України перетворювали в російськомовний упродовж десятиліть, системно, спираючись на державну репресивну машину, використовуючи належний ідеологічний супровід та інформаційний тиск. Альтернативної моделі – спротив російськомовному домінуванню в Україні – система відстежувала і блокувала, переслідуючи і караючи незгідних. Неспівмірне з реальними потребами поширення російської мови в Україні епохи СРСР – в освіті загальній і вищій, у сфері офіційно-діловій, медійному просторі, книгодрукуванні – формувало мовне каліцтво кількох поколінь, що викликало тривогу й занепокоєння українських інтелектуалів. Таку позицію українських патріотів – письменників, науковців, учителів – влада оцінювала як державну зраду, за яку жорстоко карала. Тому тривале в часі відродження української мови в Україні – це тривалий шлях незрадливості нашого народу своїй мові, посилений і освітлений жертовністю української інтелігенції. Незважаючи на всі зусилля влади і всесилля каральних органів, навіть за умови відчутного домінування в Україні російської мови, насамперед в освіті, загальнодержавному і місцевому документообігові, діяльності цілковито російськомовних багатьох сфер виробництва і сфер обслуговування, у просторі дії яких перебували мільйони (!) громадян (згадаймо російськомовність армії, силових структур, багато підрозділів промисловості, наукових напрямів…), українську мову все ж не вдалося повністю витіснити і заступити російською. Спрацьовувала генетична пам’ять українців, традиції сімейного спілкування рідною мовою, розмаїтий фольклор і авторська ментально глибоко українська пісня, українська література, яку допускали у школи і суспільний простір дозовано, ідеологічно ретельно перевіреною. Проте українська мова зазнала глибокої трансформації і втрат, насамперед це витіснення із нормативного простору словників питомої української лексики і фразеології та заміни її російськомовними елементами, це нестримне поширення суржику, який пройняв навіть сферу державно-адміністративну. Та головна загроза полягала в іншому.
– У чому саме?
– В цілеспрямованому перетворенні економічно важливих регіонів України на переважно російськомовні з мінімальною «декоративною» присутністю українського складника. Це відповідало стратегії кремля щодо викрадення цих регіонів та оголошення їх «законно» належними до Росії. Для цього в Росії руськоязичіє кваліфікували як знак тотожності етнічної/національної належності до росіян, як маркер фантомного руського міра, а системна російська пропаганда забезпечила поширення на весь світ фальшивої тези про «право» Росії на одвічні (які віддавна були визнані міжнародним правом як українські, зокрема – визнані і Росією) так звані російськомовні терени України.
Прозора технологія політичного шахрайства!
Так Росія мобілізувала російську мову і культуру задля реваншу у відновленні нової російської імперії.
Проте на заваді блискавичної реалізації цих планів росіян став незнищенний і непереможний граніт нації: українські воїни зі своєю рідною українською мовою, українською ментальністю.
Задля своєї мови, утвердження нового мовного коду в державі Україна у 2012‑му піднялися на Мовний майдан. Тому що прийшло усвідомлення, що через мову ми себе збережемо, залишимося суб’єктами цивілізації, будемо не чиїмось, при комусь, а самі собою. До того ж тоді ніхто в повний голос не ставив питання про цілковиту заборону російської мови: спрацьовували політична наївність, що крок до мовної толерантності оцінять.
– Тоді каталізатором протестів стала спроба ухвалення сумнозвісного закону «Про засади державної мовної політики» Ківалова–Колісниченка.
– Підкреслю, що це був закон не двох, а трьох «К»: Кремль–Ківалов–Колісниченко. У цього закону – три автори. Тому що нова українізація нашої країни входила в суперечність із тодішніми планами Кремля, якому треба було залишити Україну як об’єкт свого впливу і повної залежності. До нас Росія ставилася, як до дитини, яка бавиться у свою «нєзалєжность», маючи свою стратегічну мету. Насамперед план був забрати ядерну зброю, поступово знищити обороноздатність, перкупити чи в інший спосіб відібрати стратегічний економічний потенціал, перетворивши нас із господарів у наймитів на своїй землі. Водночас відкритий агресивний наступ на українську мову, нашу ідентичність, історичну пам’ять, національні символи викликав протидію – Мовний майдан і тривалі протести. Сталося те, чого не передбачала Москва – вибухове посилення національної свідомості. Тисячі людей шукали форм, як захистити українську мову, як поширити її використання в поточній комунікації. Тоді ще не вживали слова «волонтер», але постали сотні добровільних волонтерських груп, які діяли за принципом:
«Якщо Ви хочете вивчити українську – ми Вам радо допоможемо, до того ж – безоплатно!»
По всій Україні розпросторився рух за українську мову, за утвердження свого національного «Я». Рух набирав сили дев’ятого валу. Українці чітко вимагали реалізації свого права на визначення своєї долі: «бути в Євросоюзі, бути в НАТО». Потім, залежно від політичної кон’юнктури та вказівок москви, влада маневрувала, доки у 2014 році не піднявся новий Майдан – Революція Гідності, який змінив владу, зумовив втечу і Януковича, і численної креатури москви-фсб «української» влади. Це все знакові етапи виростання української нації в умовах, коли ми фактично залишилися зі своїми мріями й політичними амбіціями сам на сам із великим, потужним «сусідом» – Росією, зі зрадливою Америкою (за президента Клінтона), яка підштовхувала в різний спосіб до роззброєння України, і з інертною й непослідовною Європою, яка поплескувала українців по плечах («ви молодці!»), але не поспішала підтримувати дієво.
І коли нам відмовили на Бухарестському саміті, а потім стався розворот від Євросоюзу – це сколихнуло народ. У світлі цих складних для українців подій із новою силою вибухнуло самоусвідомлення. Народ став політично наелектризованим, почав бачити своє життя у широкому міжнародному контексті. На приватні питання «Як далі житиме моя родина, мої діти, що чекає на нас?» почали шукати відповіді в дзеркалі внутрішньої і міжнародної політики. Навіть мова змінилася, всі політичну термінологію почали використовувати, і це було дуже показово.
МИ НАЗИВАЄМО СУРЖИК «КАЛІЦТВОМ». АЛЕ ЧИ ЦЕ ОБ’ЄКТ ОСУДУ?
– Хочу повернутися до суржика. Ви називаєте його «мовним каліцтвом», але мовні активісти, зокрема Остап Українець (письменник, перекладач), пропонують ставитися до суржика більш позитивно, як до етапу переходу від російського мовлення до українського, і радить не соромитися його.
– Я поясню. Усякий суржик (а він є різний) – це фактично недоосвоєння ресурсу рідної мови і допущення в мовленні елементів, які за походженням не є питомими, рідними. Поєднання різних за походженням елементів, коли слово чи пів слова українською, інше слово чи пів слова, скажімо, російською чи польською, означає недостатнє володіння мовою. Таке калічення мовлення найчастіше є наслідком окрадання рідної мови в особи, яка тривалий час була позбавлена самовираження рідною мовою. Якою мовою за радянського часу міг спілкуватися солдат в армії, якого рекрутували на три чи два роки і визначили йому місце служби, де він не мав земляків, з якими міг перемовитися рідним словом? Чи міг він сповна зберегти своє рідне умовах такої ізоляції? Ні. Чи міг він одразу відновити свій рідномовний ресурс, якщо навіть психологічно був перейнятий бажанням говорити українською? Найчастіше – ні. Адже хотіти і реалізувати своє бажання – не те саме: мовець прагне говорити українською, але тривалий час потрібен для відновлення мовленнєвого ресурсу, відновлення автоматизму у використанні мовних засобів.
– Тобто засобів, щоб висловити свою думку українською?
– Так. І навіть, маючи україноцентричну психологічну настанову, говорити своєю, а не чужою мовою, технічний мовленнєвий ресурс людини може цій настанові ще не відповідати. Тому ми маємо усвідомлювати існування потенційної суперечності, яку називаємо мовним «каліцтвом» чи мовною «недугою». Але це не є причина для осуду, заперечення перспективи позитивних змін. Ба більше, наш обов’язок, зрозумівши причини, пояснювати людям, що вони на правильному шляху – поступового освоєння ресурсу рідної мови, долання суржикових, чужомовних елементів. Чужі елементи в рідній мові можуть виникати внаслідок різних обставин: близькі контакти, запозичення технологій, рух товарів з уже закріпленими за ними назвами. Це зумовлює ситуацію, що окремі чужі назви входять у нашу мову глибоко, залишаючись на тривалий час, інколи – назавжди.
МИ МАЄМО СТАВИТИ НА РІВНІ КЕРІВНИЦТВА ДЕРЖАВИ ПИТАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ІНШОМОВНУ АГРЕСІЮ
– А є ще момент так званої мовної моди: «крінж», «краш», «ізі», «кол», «експірієнс» – ці слова сьогодні широко вживають в україномовному середовищі, насамперед в інформаційному просторі.
– Та зараз навіть бабця в селі не хоче казати «гаразд», вона каже вже: «о’кей». Тому необхідно пояснювати, що рідномовне «так», «гаразд» нічим не гірше від чужого «о’кей». Україна сьогодні переживає етап активної іншомовної агресії. Тому назріло питання відповідальності за іншомовну агресію, потреба захисту від вимивання рідномовного іншомовним, нерідко недостатньо адаптованим формально і сутнісно, змістово. Це питання рівня загальнодержавного, рівня керівництва держави. Якщо в Україні докладають значних зусиль, щоб позбутися глибоких структурних впливів, нашарувань російської мови, то чому, відкидаючи російське, так запопадливо й бездумно беремо англійське? Давніше силою нав’язували українцям російську мову і культуру, розхвалюючи на всі лади перспективи мовного відступництва, а за русифікацію (у царській росії був офіційний термін – обрусєніє інородцев) доплачували вчителям і всім до того причетним, тепер, за цією ж перевіреною із царських і радянських часів моделлю створюємо передумови для утвердження неукраїнської мови і культури, передумови недопущення реальної повноформатної українізації України! Імітаційні піар-заходи вводять в оману і дозволяють «правильно» освоювати фінансування, виділене ніби на утвердження української мови і культури. Натомість спостерігаємо волюнтарне нав’язування через засоби масової комунікації неукраїнської мовної мішанини, чогось середнього між недопозбутою російською, новонабутою англійською і недоосвоєною українською з інноваційною оздобою – фемінітивами. Постання такого нового загрозливого мовного монстра – це наслідок волюнтарних експериментів діячів, які сьогодні наділені владою. Що це злочин проти держави – самоочевидність, яка незрозуміла тим зарозумілим урядовцям, для яких наукова істина не має цінності. Українську мову вони здебільшого трактують як щось приватне, їм підвладне. Руйнуючи український мовний і культурний простір, ці діячі руйнують Україну зсередини. Констатуючи активне формування сьогодні англійсько-український мовної мішанини, маємо розуміти загрозливість цього явища, наслідки якого незабаром можуть стати незворотними. Нагадаємо, що в 50–60‑х роках минулого століття, після тотального винищення у 30-х роках української інтелігенції, розстріляли письменників, багатьох репресували, а хлібробів вимордували голодами 1932–1933‑го і 1946–1947 років, настала істерична глорифікація російськості: російська мова відкриває вам неозорі перспективи, забезпечує кар’єрне зростання… Слова підтримували організаційно: хочеш рости як науковець – дисертації атестували лише в москві; хочеш бути визнаним письменником – подбай про переклади і публікації російською. Де призначали високі військові звання? У москві. Численні заходи вивищення російського і обниження вартості національного – в культурі, літературі, театрі, науці, що називали інтернаціоналізмом (фактично – втілення російськоцентризму), переформатували у руській мір, з яким пов’язані криваві події останніх років. Тому сьогодні, щоб не сформувати новий англійськомовний інтернаціоналізм, на першому місці має бути українськоцентризм, який формуватиме і зберігатиме українські цінності.
– Водночас іноземні мови вчити і знати, безумовно, варто.
– Учити мови треба обов’язково! Українці віддавна були відкритими до зовнішнього світу; маємо бути готовими спілкуватися з усім світом. Але це зовсім не значить, що це має відбуватися замість глибокого вивчення рідної української мови. Тільки тоді, коли ми добре знатимемо рідну мову, коли твердо усвідомимо, хто ми є, чим є для світу наша культура, ми готові вивчати інші мови, сягати в глибини історії і культури інших народів, і це – культура високого рівня. Більшість наших громадян, ходячи повз величні пам’ятки архітектури, які пережили війни та різні катаклізми, не усвідомлюють, що у Х–ХІІ століттях нам серед багатьох європейських країн не було рівних у багатьох галузях економічного і культурного життя, у поширенні освіти, книг, у словесній творчості. Чого варта лише інформація про школи для дівчат у княжі часи, що засвідчує розв’язання гендерних питань без найменших спекуляцій навколо них. Маємо усвідомити, що українці мають унікальну культуру минулого, яка є фундаментом культурних осягнень сьогодення. Християнство, що стало державною релігією Київської Русі в 988 році, за правління князя Володимира Святославича, а об’єктивно воно тут з’явилося ще раніше. І я запитаю, а могли б ми увійти у світ християнства, утвердження якого вимагало великої кількості книг і високої книжної культури, якби до цього не були готовими?
– Напевно, не могли б.
– А ми були готові. І ще одна унікальна деталь, яку ми маємо зрозуміти: коли ми беремо Євангеліє (а це 750–800 сторінок великого формату, писаних на пергаменті), ми тримаємо в руках цілу череду телят, зі шкіри яких цей пергамент виготовлено. Ми, люди ХХІ століття, з комп’ютерами і папером, не усвідомлюємо, наскільки книга була тоді об’єктивно дорогою. Крім виготовлення пергаменту, додайте роботу писаря, який кілька років її переписував. Існували цілі інституції переписувачів книг, і князь, будуючи і зміцнюючи свою державу, спирався на книгу і на грамотну спільноту як на особливу силу. Князь був прозірливим і мудрим державотворцем, коли при ньому і за його підтримки у Софії Київській і Лаврі утримували інститути переписувачів, творили історичні хронографи-літописи, коли у Видубицькому монастирі писали філософські й релігійні трактати. Усе це свідчить про високу культуру наших предків.
В українців віддавна сформувався ген книжності, ген пієтету грамотності, тому для них значення рідної мови виходить далеко за межі засобу вербального спілкування. Для українців їхня рідна українська мова – це насамперед той визначальний гіперчинник, який об’єднав у гранітну незрушну цілість нашу націю і зберіг її в часі. Я твердо переконаний і вкотре підкреслюю: ми, українці, збереглися в минулому і зможемо зберегтися в майбутньому лише за умови, коли збережемо свою рідну українську мова і не допустимо її витіснення, заступлення іншими, чужими мовами.
УКРАЇНЦІ ВІДДАВНА БУЛИ НЕ ТІЛЬКИ ЕКОНОМІЧНИМИ, А Й КУЛЬТУРНИМИ І МОВНИМИ ДОНОРАМИ ДЛЯ РОСІЯН
– У намаганні говорити чистою українською, трапляються моменти, коли якісь слова починають здаватися нам не дуже українськими, хоча вони такими є, і людина намагається їх замінити на «більш українські», вживаючи, наприклад, не «достоїнство», а «гідність», не «бистрий», а «швидкий», не «краще», а «ліпше», не «лице», а «обличчя»…
– Усе, про що ви говорите, належить до сфери оцінності мови в цілому чи окремих слів, виразів. Ми, користуючись мовними елементами і засобами, водночас намагаємося оцінювати їхню якість. І нам інколи видається, що так не можна говорити, бо так ніби буде по-російськи. Так спрацьовує рефлекс внутрішнього контролю, боячись, що можемо сказати щось неправильно, інколи відмовляючись від того, що є нашим, питомим. По-перше, треба пам’ятати, що мови однієї сім’ї мов – слов’янської – завжди мають багато спільного між собою: українська мова має багато давніх слів, виразів, спільних із польською, словацькою, чеською, болгарською, російською, білоруською мовами, бо маємо спільне праслов’янське коріння. І це є наслідком якогось впливу, запозичення.
А стосовно спільного з російською мовою, треба пам’ятати, що українці не лише переймали від росіян, а віддавна для них були донорами, до того ж не тільки економічними, а й культурними і мовними. Тому в російській мові нерідко трапляються елементи, які за походженням є українськими. І коли почуєте, що хтось із росіян говорить «донечка», а не «доча», то так сказати міг лише українець. Але це слово може вже звучати в устах росіянина, бо воно пішло гуляти російськими просторами. Відомо, що у ХVІІ–ХІХ століттях і навіть на початку ХХ, до революції 1917-го, з України цілими валками йшли пів села, а то й цілими селами українські переселенці в росію, де було більше землі. І вони не залишали на кордоні з Росією свою мову і не «перемикали свій мовний код» на російський, а зберігали від покоління до покоління свою рідну мову, зберігали навіть пізніше у змішаних шлюбах. Ось ми були в Башкортостані, записували матеріали недалеко від Уфи, де досі є українські родини, предки яких переїхали на ці терени в кінці ХІХ століття. Їхні діти і внуки ходили в російську школу, але ж удома вони розмовляли українською. У Приморському краї . де розташований так званий Зелений клин, у кінці ХІХ століття були мікрорегіони, де понад 80 відсотків мешканців були українці. І українська мова, її потужні сліди збереглися досі. Тому необхідно пам’ятати про українське донорство – економічне, інтелектуальне, культурне, зокрема мовне.
– Для того, щоб бути донором, потрібно оновлювати власний ресурс. Чи багато зараз з’являється нових питомо українських слів?
– Розвиток мови – процес безупинний. Сьогодні спостерігаємо вибух української мовної творчості, творення нових слів. Але мова – це не тільки окремі слова, це і способи поєднання їх, синтактика, нові словосполуки. Інколи читаєш і дивуєшся, як взагалі можна було таке поєднати? А воно ж так звучить, як пісня. У нашому Інституті української мови НАН України підготували й опублікували додаток до одинадцятитомного «Словника української мови» (це видання 1970–1980 рр.). У ньому було вміщено 134 тисячі реєстрових слів. За ці роки до одинадцятьох томів додано ще два томи нового, що виросло в нашій мові! Це те, що вже зафіксували науковці і подали у словникові; цей процес триває, ми визбируємо нові матеріали, щоб подати їх у новому чотиритомному словнику.
Це говорить про те, що українська мова жива, якщо в ній формується корпус нових елементів, відбувається оновлення значень давніше відомих слів. Народ жваво й постійно реагує на життя, додаючи до своєї мови нові структурні елементи.
ЧЕРЕЗ МОЛОДІЖНИЙ РУХ СЬОГОДНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ РЕНОВАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО МОВНОГО ЗАПАСУ
– Цікаво, який шлях нового українського слова до офіційної появи у словнику?
– Не кожне слово може зайти у словник, тому що навіть у художніх і публіцистичних сучасних текстах бувають такі елементи, що їх тільки через три крапочки треба позначати. Ми здійснюємо поетапне спостереження та опрацювання, відбувається попереднє реєстрування, дальші спостереження, перевірка вживання в текстах різних стилів. Іноді одночасно нове слово виникає десь на півдні України і на крайньому заході, бо мотив, причина їхньої появи виявилися однаковими в різних мікросоціумах.
– Як так відбувається?
– Це говорить про те, що, по-перше, є загальні закономірності розвитку і формування лексикону, другий момент – який сьогодні дуже збагачує нашу мову, це те, що відбувається рух у суспільстві за пізнання своєї мови. Є багато
блогерів, активістів, які вишукують, чують, а потім подають це в соцмережах, і починається обмін інформацією: у нас так говорять, а в нас так. Ніколи ще так уважно не ставилися до діалектної лексики, бо вважалося, що це щось далеке, те, що вже відійшло, віджило, і нікому вже не цікаво, що там якась бабця сказала.
– А виявляється, молодь цим цікавиться!
– І через молодіжний рух сьогодні відбувається реновація мовного національного запасу. Ми це давним-давно знали, бо це є у словниках, а для молодих нерідко це слово стає відкриттям, вони бачать у слові цінність, сприймають народну мову як феномен, як національний скарб. Це дуже важливо, тому що сьогодні молоді люди креативні, технічно налаштовані, добре підготовлені, вони можуть відродити до життя не одне слово, долучаючи почуте в західноукраїнському регіоні, а завтра воно відлунює у східноукраїнських теренах. А це означає подальшу інтеграцію нації мовними засобами.
Сьогодні відбувається потужна українізація українського суспільства – триває якісне виростання українськомовної цілості. Цей процес сьогодні особливо відчутний. Під час страшних подій війни, коли багато хто виїхав, змінив місце проживання, відбувається потужне прагнення цих людей перейти із російськомовного середовища в українське. І випадків свідомого переходу на українську мову дуже багато. З’явилося безліч різноманітних ініціатив: учителі, вихователі, громадські діячі, бізнесмени, економісти працюють над питаннями мови. Це унікальний мовно-культурний рух українців. Є в суспільстві усвідомлення ролі мови, відчуття особливого задоволення від долучення до свого рідного, до рідної мови. Українці починають самі собі ставити питання: «ну чому ж бабця моя говорила українською, мати говорила то українською, то російською, а я став російськомовним?»
– Але ж, навіть замислившись про це, автоматично перейти на українську не виходить?
– Не треба думати, що це все буде автоматично. Залишиться якась частка (вона стає все меншою і меншою), яка не буде (з ідеологічних чи з інших причин) переходити на українську. Але ми бачимо, що відбувається реальна зміна мовного ландшафту України, як він стає глибшим, різноманітнішим, хоча є загрози, про які я говорив, зокрема, про ще невисокий рівень мовної культури у медійному просторі. Я свідомий того, що коли дає інтерв’ю військовик, який п’ять днів був під обстрілами, і в його мовленні промайнуло якесь російське слово, чи проскакують елементи суржику, нелітературні елементи, то це наслідок понаднормативного напруження і тиску на його стан. Та коли я чую зміст того, про що він говорить, коли аж кипить, кажучи, що для нього головне, щоб його воїни вийшли з бою живими, то оця його гіпервідповідальність викликає до нього велику повагу. Люди, які проходять чи пройшли фронт – кремінні, у них є така внутрішня сила, що за потреби вони стають зразковими українськомовними і в мововолодінні ще стануть взірцем для інших. Тому облишмо зараз наших військовиків щодо їхнього мовного самовираження, бо вони перебувають в особливих психоемоційних і фізичних обставинах. Ми маємо дякувати їм. Це особливі люди, це наше майбутнє, це народжується сьогодні каста суперукраїнців, які поведуть далі українську націю з розвиненою українською мовою і українською культурою в нову сучасну цивілізацію.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка
