Після початку російсько-української війни у 2014 році, а згодом і повномасштабного вторгнення у 2022-му, українці дедалі активніше почали шукати опори у власній культурі, традиціях та національній ідентичності. Саме на цьому тлі зріс інтерес до етнографії, зокрема до вишиванок, народного костюма, ремесел, а також до осмислення власного родинного спадку.
Водночас вихідці з Луганщини та Донеччини часто не мають фізичних зразків одягу своїх предків, зокрема і через низку історичних подій – Голодомор, розкуркулення, війна, знищення та вивезення зразків з музеїв. ТРИБУН поспілкувався з Оксаною Косміною – етнологинею та історикинею матеріальної культури, авторкою проєкту “Етнографічний Лікбез”, кандидаткою історичних наук – аби дізнатися про особливості національного одягу Луганщини, почуття неповноцінності та способи збереження своєї спадщини.
Пані Оксана займається етнологією, як вона сама говорить, вже десятки років. Свій науковий шлях вона починала з дослідження традиційного житла, але вже понад тридцять років зосереджується саме на вивченні народного одягу – на цю тему вона виступає з публічними лекціями, а також активно веде свою сторінку у Facebook.
“Одним із цікавих форматів, які я придумала, стали етнотури. Ми виїжджали у села, у «етнографічне поле», щоб побачити, як живе сучасне село, як зберігаються традиції не у вигляді туристичної попси, а справжні, живі. Паралельно знайомилися з народними майстрами, дивилися, як вони працюють, і самі пробували робити щось своїми руками — писати писанки, ткати за верстатом. Коли робиш це власноруч, розуміння культури стає зовсім іншим”, – розповідає вона.
Після початку повномасштабного вторгнення свою діяльність пані Оксана перенесла у площину інтернету – почала створювати дописи для інтернет-видання “Локальна історія”, де публікує матеріали на теми, які найбільше її цікавлять: традиційний одяг, орнаментику та її символіку, етнографічні виставки, дослідників, етнографів і фотографів кінця XIX — початку XX століття, які фіксували український побут.
Вишиванка як тренд
Пані Оксана давно, ще до вторгнення, казала, що інтерес до традиційної культури утримується доти, доки на неї є мода. Коли все добре та спокійно, коли нічого не треба доводити чи відвойовувати, особливого інтересу немає. А ось війна, пояснює вона, – це потужний рушій усього, зокрема й моди. Це стосується не лише народного мистецтва, а й моди загалом. Історія світової моди доводить, що саме під час криз або потрясінь виникає хвиля інтересу до власного спадку.
“У цьому контексті вишиті речі, сорочки, тобто все, що репрезентує українську культуру, природно опиняється у центрі уваги. Зараз це добре продається, тому бізнес швидко підхоплює тренд. Хтось робить це щиро, хтось — кон’юнктурно, але попит є, і вони змушені реагувати. Раніше багато дизайнерів не звертали на це уваги — це було «нижче» їхнього рівня зацікавлення, вони орієнтувалися на Париж і Мілан. А тепер зрозуміли: ти цікавий світові тоді, коли презентуєш власну, унікальну культуру, а не копіюєш чужу”, – говорить пані Оксана.
Є ще один момент — мода на колекціонування. Люди зрозуміли, що це не лише культура, а й гроші. Можна купити, продати, заробити, і це стало активним процесом. У цьому є свій позитив: люди вкладають власні кошти, речі зберігаються, а не зникають. Так, їх часто не анотують і не паспортизують, але все ж вони не гинуть десь у сирій хаті або коморі.
“Тепер усі вже розуміють цінність цих речей. Ніхто не миє підлогу вишитими сорочками. Це водночас і бізнес, і торгівля, і колекціонування — і все це зараз активно працює. Люди, навіть ті, хто раніше не мав до цього стосунку, починають купувати, збирати, формувати приватні колекції. Тому, як би цинічно це не звучало, війна стала потужним стимулом для повернення до власного коріння, для самопрезентації й водночас для того, щоб продати себе світові. Так воно є — хочемо ми цього чи ні”, – вважає науковиця.
Етнографія без політичних нашарувань
Нерідко люди, що не надто розбираються в темі, про яку говорять або пишуть, міксують речі різних етнічних груп, і при цьому намагаються використовувати ці дані для аргументування того, що цей край завжди був українським. Пані Оксана каже, що якщо ми хочемо акцентувати на тому, що це українська територія, де жили українці, і наводимо на це докази, тоді постає запитання — навіщо демонструвати російський костюм?
“Так, росіяни там справді жили, і, можливо, цей одяг походить із тих сіл, що розташовані на території нинішньої Луганщини. Але якщо мета — підкреслити український характер регіону, а не показати його мультикультурність, тоді логічно подавати інший матеріал”, – вважає вона.
Етнологиня не заперечує, що самі російські сорочки та сарафани є красивими, однак у разі висвітлення саме їх варто прямо говорити, що у регіоні жили і українці, і росіяни, і греки, і представники інших етнічних груп. Якщо ж ми не ставимо за мету показати цю культурну різноманітність, то використання російських костюмів у такому контексті виглядає недоречним. Ба більше — у світлі сучасних політичних подій це може сприйматися “непатріотично”.
“Коли створюєш матеріали, що мають політичний підтекст, а не суто етнографічний, треба дуже уважно добирати візуальний ряд. Бо такі образи можуть легко використати наші сусіди, щоб сказати: «Ось бачите, це ж наше!». І тут важливо розуміти головне: немає жодного значення, хто та коли жив на певній території, який там побутував костюм чи яка етнічна група домінувала. Є державні кордони, зафіксовані міжнародним правом, і їх не можна порушувати. Крапка”, – наголошує пані Оксана.
Історики добре знають, які землі колись належали тим чи іншим державам, але це не має стосунку до сучасності. Сьогодні ми маємо говорити про факт порушення міжнародного права — про анексію й окупацію цих територій. А твердження, що там “домінував український костюм”, може нас лише тішити, але не є аргументом. Це українська земля за законом — і на цьому дискусію можна завершити.
“Водночас, як і на будь-якому прикордонні, на Слобожанщині завжди жили люди різних етносів. У регіоні були села, де 90% населення становили росіяни, і села, де стільки ж було українців, а також змішані поселення. У таких місцях відбувався певний культурний обмін, але костюм завжди залишався маркером окремої культури. В українців був свій, у росіян — свій. Етнографи це чітко фіксували. Так, могли переходити окремі деталі чи елементи, але вплив був мінімальний”, – аргументує історикиня.
Пані Оксана наводить гарний приклад — російські села на Поділлі. Це не прикордоння, як Слобожанщина, але там жили старовіри, які мали абсолютно свій уклад: архітектуру, облаштування обійстя, інтер’єри, одяг і побут. Вони відрізнялися настільки, що всі знали — “це не наші, це ті”. І це ніяк не впливало на побут сусідніх українських сіл. Так само на Поділлі існували польські або напівпольські села, де мешканці жили за своїми традиціями, відмінними від українських. Тому навіть якщо обидві спільноти були православними, це не означало злиття культур.
“Іноді трапляється плутанина в назвах елементів одягу. Наприклад, на Луганщині відомий сарафан, а на Поділлі — «шарафан», тобто варіація назви подібного типу вбрання без рукавів. На сусідній Чернігівщині був одяг схожого крою — спідниця з нагрудником, який теж могли назвати сарафаном, не знаючи точного терміну. Але для фахівця різниця очевидна: інший крій, інше оздоблення, інша локальна традиція”, – говорить вона.
Такі типи одягу зустрічалися і на Буковині, але вже під іншою назвою — “рікля”. Це ще раз доводить: кожен народ зберігав своє, і чужі елементи не засвоювалися так легко. Це не міська мода, яка приходила з Франції й швидко поширювалася в містах імперій. У народній культурі кожен тримався свого, і це добре видно навіть на фотографіях із Луганського музею, де представлено костюми українців, росіян і переселенців-лемків — усіх із виразними, чітко впізнаваними традиціями.
“Але, скажімо, ті ж самі серби, які також проживали на цих територіях, доволі швидко розчинилися в місцевому середовищі. Вони не зберегли таких виразних, притаманних лише їм елементів традиційного одягу, як це зробили, наприклад, українці чи росіяни. І це також показовий момент — не всі етнічні спільноти змогли втримати свою культурну окремішність у побуті”, – пояснює пані Оксана.
За її словами, вся ця ситуація демонструє, наскільки складно зараз говорити про етнографію без емоційних чи політичних нашарувань. Дуже часто надмірний ура-патріотичний запал заважає поглянути на історію спокійно, з холодною головою. Замість аналізу починаються звинувачення, спроби “очистити” минуле від усього чужого.
“Але, зрештою, вишитий російський сарафан ні в чому не винен”, – підсумовує науковиця.
Три зразки сорочок не дають права на висновки
Пані Оксана пояснює, що для того, аби робити висновки про особливості вишитих сорочок тих чи інших регіонів, потрібно мати достатньо великий масив артефактів. Не можна, умовно, мати три сорочки й на їхній основі робити висновки, що “ось це — типові сорочки Луганщини”. Сама вона не бачила навіть пів сотні таких виробів — щоб мати бодай мінімальну репрезентативність, потрібно хоча б кілька десятків.
“Так звана «брокарівська вишивка», яка трапляється в кількох сорочках, була поширена майже по всій Україні, тому її наявність у луганських зразках цілком закономірна. До речі, одну з подібних сорочок я бачила на виставці «Україна благословенна» у Києві. Там в експозиції була сорочка, дуже схожа на ту (а, можливо, і та сама), яку Леся Воронюк використала у своїй книзі. Цікаво, що декор у ній розташований не по центру рукава, а позаду — вздовж шва. Таке вирішення характерне для закарпатських сорочок: коли шов проходив у певному місці, його не ховали, а навпаки — підкреслювали вишивкою. Можливо, в луганських зразках спостерігається подібна логіка”, – говорить вона.
Але щоб говорити про це як про типову рису регіону, треба бачити десятки подібних речей із різних сіл, щоб підтвердити закономірність. Інакше етнограф не має права робити висновок про “характерну рису”. Дві-три схожі сорочки — це ще не тенденція, а поодиноке явище.
“У тих зразках, які я бачила, є мотиви, що нагадують правобережне Полісся — щось житомирське, можливо, навіть на межі з Волинню. Є й типові для всієї України «квіткові» композиції — троянди, віночки, які поширилися в період моди на нові, яскраві орнаменти, коли жінки мали доступ до друкованих схем і охоче їх використовували”, – наголошує пані Оксана.
Найцікавіше для неї в луганських сорочках — це крій. Уставка пришивається не тільки поперек основних ниток тканини, як у Київщині, Полтавщині чи Чернігівщині, а паралельно до них. Тобто побутував крій ближчий до західноукраїнського типу — такого, який бачимо від Поділля до Галичини. Це дає певний силует і свідчить про різноманітну традицію крою, що не властива на загал Лівобережжю. Окрім класичного традиційного крою тут зустрічаються сорочки “до гестки”, тобто на кокетці. Цей крій є стадіально пізнім і побутував в багатьох регіонах України – від Полісся до Нижнього Подніпров’я.
“Якби ми мали картографічні дані — карту розповсюдження типів крою, де видно, як саме пришивається рукав до уставки й до станка, — ми могли б побачити, де цей тип домінує, де з’являється епізодично, а де взагалі відсутній. І тоді було б особливо цікаво, бо на Слобожанщині він, здається, з’являється несподівано. Це дає підстави для гіпотез: можливо, ці традиції привезли переселенці з інших регіонів України, звідкись із заходу, і вони там укорінилися”, – припускає вона.
На думку пані Оксани, це дуже цікаве питання, яке потребує глибшого спеціального дослідження. Книжка Лесі Воронюк “Вишиті сорочки Луганщини” — чудовий початок, але цього замало. Треба дивитися ширше — не лише музей в Пирогові, а й інших установ, проводити польові дослідження, записувати спогади. Зараз це, на жаль, неможливо, але колись обов’язково потрібно буде зробити.
Українська етнографія історично фокусувалася переважно на архаїчному матеріалі — на сорочках середини XIX-початку XX століть, а от міжвоєнний і повоєнний пласт вишиванок фактично випав із досліджень.
“Цим ніхто не займався навіть на правобережній Україні. То що вже говорити про Луганщину. Ви згадували про стереотипи — і справді, до цього регіону завжди ставилися так, мовляв, «пізнє», «не те», «не таке справжнє». Але це пояснюється і об’єктивними чинниками. Луганщина, як і південь України, має пізніший етап формування традиційної культури, більший вплив міського населення, процесів урбанізації та нових модних тенденцій”, – пояснює вона.
Нещодавно пані Оксана писала про жіночі кофти — цікаве явище, про яке практично ніхто не згадує. Жінки по всій Україні почали шукати щось нове, модне, сучасне й практичне. Це вже був інший тип мислення: виглядати по-новому, по-сучасному, навіть якщо живеш у селі. І коли замість традиційних сорочок із пишними вишитими рукавами з’являються кофти з вузькими рукавами без вишивки, коли спідня сорочка ховається під низ — відбувається зміна силуету, образу, адаптація до більш сучасного модного життя. Це не “зрада традиції”, а частина глобального процесу модернізації.
“Скільки б етнографи початку XX століття не обурювалися, що «все зникає», «жінки з’їхали з глузду», «шиють собі з фабричних тканин», — це був природний процес. Ніякими законами його не зупиниш. Людина завжди обирає зручніше, легше, гарніше. І якщо можна купити готову тонку тканину замість того, щоб вирощувати коноплі, прясти, ткати, вибілювати — людина обере куповану. Бо вона легша, приємніша, дешевша й дає більше можливостей для шиття”, – наголошує науковиця.
Так само відбувалося і з кольорами ниток. Як тільки з’явилися доступні анілінові барвники, жінки одразу почали їх використовувати. Замість стриманих натуральних тонів — поліхромія, яскравість, “вирви-око”. І це не було відмовою від традицій, це була проста людська реакція: я хочу яскравіше, бо це гарно.
Саме тому, наголошує ентологиня, вивчати ці зміни треба не з позиції “що ми втратили”, а з позиції “як це відбувалося і чому”. Адже це частина нашої історії — не менш важлива, ніж архаїка. Вона наводить приклад праці Тетяни Волковічер про сюжети на вишитих рушниках, про те, які схеми брали, чому їх вибирали й як вони осмислювалися в побуті. Це унікальне дослідження, бо воно вперше звертає увагу саме на міжвоєнний і післявоєнний період, а не лише на стародавню архаїку.
“Але загалом це лише поодинокі спроби. Якщо ми й далі не будемо збирати, фіксувати, аналізувати ці «новіші» зразки — пройде ще пів століття, і ми втратимо цілі пласти культури. І тоді всі схопляться за голову: «Ой, а чому ж ми це не досліджували, не зберігали?». Це наслідок неправильного підходу до музейних зборів, коли все нове вважалося «нецікавим». А саме в цьому «нецікавому» сьогодні прихована історія нашого культурного переходу від традиційного до модерного світу”, – пояснює пані Оксана.
До недавнього часу існувало хибне уявлення про те, що варто зберігати лише “справжнє”, “давнє”, а все новіше — нецікаве, не варте уваги. Насправді ж культура — це живий організм, вона розвивається постійно, і цінною є у своїх усіх проявах. Лише маючи зібрані матеріали з різних епох — із XIX, XX, XXI століть — ми можемо побачити її динаміку, зрозуміти, як саме відбувалися зміни, чому вони відбувалися, які чинники впливали на побут, одяг, смаки. І саме в цій зміні криється найцікавіше.
“Можливо, з часом настане і зворотна хвиля. Коли люди, надивившись на сучасні, модерні варіації, знову звернуться до старих музейних зразків — сорочок кінця XIX століття, традиційних орнаментів і кроїв. Бо кожне «нове» — це завжди добре забуте «старе». І тоді може початися справжній ренесанс — не штучний, не надуманий, а природний”, – сподівається пані Оксана.
Про що насправді свідчить поєднання червоного та блакитного кольорів
Часто головною ознакою вишивки Луганської області називають поєднання блакитного та червоного кольорів. Науковиця наголошує, що це – дуже важливий хронологічний маркер. Саме така кольорова гама характерна для зразків кінця XIX століття по всій Україні. Згодом сині нитки почали замінювати на чорні, і тому вишивка в червоно-чорних тонах стала більш типовою для пізнішого періоду. Але якщо ви бачите рушник, виконаний у червоному й синьому, — це, як правило, зразок кінця XIX століття або його раннє наслідування початку XX.
“Так само і з сорочками — тих, де збереглося таке поєднання кольорів, залишилося дуже мало. Можливо, саме ті зразки, що ви бачили, — це й є архаїчніші форми, які просто збереглися довше, не зазнавши впливу моди на чорний колір у XX столітті. Якщо подивитися старі збірки та альбоми, зокрема альбоми Пелагеї Литвинової-Бартош, яка безпосередньо фіксувала зразки вишивки в польових умовах, — там дуже добре видно це поєднання червоного й синього. Вона детально описувала ці мотиви наприкінці XIX століття, і вони трапляються у різних регіонах України”, – пояснює пані Оксана.
На її думку, м’яке поєднання двох кольорів справді має особливу естетику — воно виглядає спокійніше, ніж різкий контраст червоно-чорної гами. І водночас зберігає архаїчну виразність, що дозволяє простежити еволюцію кольору в українській вишивці. Тому тема червоно-синіх орнаментів справді заслуговує на окреме, спеціальне дослідження.
Як шукати і фіксувати вивезені колекції, якщо їх не встигли описати?
Наразі територія Луганської області окупована – разом з нею і всі музеї. Відповідно, можливості поїхати у села Слобожанщини та працювати “в полі” ніхто не має. Однак, у переселенців з’являється прагнення дослідити себе.
Пані Оксана вважає, що якщо артефактів немає, а те, що зберігалося в музеях, було вивезене, то залишається один реальний шлях – з’ясувати, де саме ці речі опинилися, і спробувати принаймні зафіксувати їх. Якщо відомо, у який музей або сховище їх вивезли, можна через знайомих, колег чи просто небайдужих людей організувати фотографування або сканування цих експонатів, щоб хоча б у цифровому вигляді мати базу для подальшого вивчення. Це зараз – єдиний реалістичний спосіб відновлення інформації.
“Та тут постає головне питання — чи були ці колекції взагалі описані, зафіксовані, анотовані перед тим, як їх вивезли. І, на жаль, у більшості випадків — ні. Про це ми з колегами говорили роками, ще задовго до цієї страшної війни. Ми просили музейних працівників робити фотофіксацію, паспортизацію предметів, але часто у відповідь чули лише байдуже «а навіщо?». Якби все було вчасно описано, сфотографовано, задокументовано — сьогодні, навіть втративши колекцію фізично, ми мали б цифровий архів, з яким можна працювати. А зараз у багатьох випадках ми не маємо нічого”, – говорить вона.
Проблема відсутності фіксації та нормальної документації — це не лише біда Луганщини, а системна хвороба всіх українських музеїв. І лише повномасштабне вторгнення змусило нарешті звернути на це увагу. Тепер починають говорити про цифрування фондів, про сканування, про створення єдиного реєстру. Європейські партнери дають на це гранти, і вже почалися перші реальні зрушення. Однак історикиня ставить питання: чому цього не робили тридцять років, від початку доби незалежності? Адже жоден музей не створив повного цифрового каталогу своїх колекцій за цей час.
“Ось у цьому і є справжній патріотизм — не у тому, щоб щодня вдягати вишиванку й бити себе в груди, а у тому, щоб системно зберігати свою культуру. Це щоденна, тиха, рутинна робота: фотографувати, сканувати, описувати, видавати каталоги, робити колекції доступними”, – наголошує вона.
В цьому плані пані Оксана наводить приклад Естонії. У них державний реєстр музейних предметів охоплює всі музеї країни. І вони почали робити це ще за радянських часів, бо розуміли важливість і цінність цифрового обліку.
“Тож зараз усе залежить від ініціативи людей на місцях. Якщо ви знаєте, де знаходяться вивезені колекції, — шукайте контакт із небайдужими людьми, які зможуть тихо, обережно допомогти з фотофіксацією чи оцифруванням. Такі люди є — я в цьому впевнена. Потрібно просто знати, куди звертатися, кого шукати й що саме потрібно задокументувати. Тому я бажаю вам справжніх «детективних історій» із пошуку наших культурних цінностей”, – з посмішкою говорить жінка.
Переселенці не є “меншими” українцями без сімейних реліквій
Часом відсутність сімейних реліквій змушує вихідців зі сходу відчувати себе “неправильними українцями”, адже саме вишиванки в українському суспільстві, особливо останнім часом, сприймаються як умовний “доказ” приналежності до нації. Втім, пані Оксана наголошує: те, що у когось немає бабусиної вишиванки – зовсім не свідчить про неповноцінність, не робить людей меншими українцями або особами без спадку.
“Просто у вашій родині таких речей не збереглося — і це природно, враховуючи історичні обставини. Розкуркулення, голодомори, війни, урбанізація — усе це вплинуло на побут і на те, що збереглося або не збереглося у сімейних скринях. Тому те, що у вас немає вишитої сорочки від прабабусі, не є втратою спадку. Просто ваші бабусі могли жити в інший спосіб, мати інші уявлення про красу й цінності. А якщо й мали вишивані речі, то в голодні роки могли продати їх, щоб вижити. Це не ганьба, а частина реальної історії нашого народу”, – пояснює вона.
Науковиця виступає категорично проти того, щоб старовинні речі вдягали на День вишиванки. Старий текстиль — благенький, він руйнується навіть від дотику. Такі речі потрібно зберігати, як документи, артефакти, свідчення часу. Якщо хочеться вшанувати родинну пам’ять — відшийте репліку, зробіть копію, як це роблять у музеях. Це буде справжня повага до предків, а не демонстрація того, що ти маєш вдома.
“І навіть якщо у вас немає «своєї» регіональної вишиванки, ви можете обрати будь-яку, яка вам близька по духу. Це може бути буковинська сорочка, чернігівська чи подільська — неважливо, де ваші корені, важливо, що ви це відчуваєте й усвідомлено обираєте. Тому не варто перейматися «меншовартістю» через відсутність речей — це взагалі не про спадок, а про самооцінку. Меншовартість — це коли ми намагаємося щось вигадати, приписати собі неіснуюче, лише б виглядати «давнішими», «справжнішими»”, – наголошує дослідниця
Відшити сорочку, згуртувати громаду
В умовах вимушеного переселення питання збереження регіональної культурної ідентичності є дуже гострим. Однак, сподіватися на місцеву владу чи вимагати від неї зусиль, спрямованих на підтримку таких намірів, не варто.
“Як кажуть, спасіння потопаючих — у руках самих потопаючих. Люди, які переселилися, мають самі згуртуватися, створити власні спільноти, що розвиватимуть і популяризуватимуть культуру свого краю. Це можуть бути зустрічі, вечорниці, спільні заходи, участь у місцевих подіях — будь-які ініціативи, які допомагають підтримувати ідентичність і залучати до цього нові кола людей. Коли такий рух стане помітним, можливо, і місцева влада долучиться — бо тоді з’явиться вагомий результат, який неможливо ігнорувати”, – говорить пані Оксана.
За її словами, чекати, що хтось зверху все організує, — марно. На будь-яку пропозицію чиновники скажуть, що немає часу, коштів чи можливостей. Усе має починатися знизу, з ініціативи самих людей. І як приклад, наводить історію жінок з Тернополя, які зробили дуже показовий, самоорганізований проєкт – відшили сорочки за зразками тих, що збереглися у їхніх родинах, сфотографували їх, оформили ці знімки разом із фотографіями автентичних вишиванок і роздрукували на якісному папері. Коли це побачили інші, то подумали, що це якесь професійне видання, зроблене за грантові кошти. Але ні — учасниця просто скинулася невеликою сумою, і вони зробили це власними силами, без жодної зовнішньої підтримки.
“І саме так, із таких простих ініціатив, усе починається. Згодом, коли матеріалу стане більше, можна буде говорити й про серйозніші кроки — видання, виставки, гранти. Але основа має бути — щира робота, яку видно. Так само можуть діяти й переселенці. Якщо вони згуртуються, почнуть щось створювати — відшивати репліки, записувати спогади, фотографувати зразки, організовувати покази — це вже буде реальна популяризація їхньої культури. До цього потім долучаться інші — і ті, хто родом із Луганщини, і ті, хто просто захоче підтримати. Бо підтримка і ресурси завжди з’являються тоді, коли є реальний рух. А починати треба з малого — з власного бажання зробити щось для себе, своїми руками, із розумінням, що тільки так і народжується жива традиція”, – підсумовує науковиця.
Читайте також: Унікальні речі з Луганщини: скарби, які можна знайти лише з рук
Проєкт “New meanings for Eastern Ukraine” реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
