У Миколаєві відновили централізоване постачання прісної води після того, як у 2022 році росіяни підірвали місцевий водогін. Місто, що звикло до цистерн і колодязів, повертається до звичного життя. Але шлях до цього був непростим: від шоку в перші години до злагодженої роботи тисяч людей.
Про перші розрахунки, «щоб просто вижити», про те, як будівництво водогону завершили швидше, ніж прогнозували міжнародні експерти, і про характер миколаївців, що проявився у найважчі часи, – у розмові з начальником Миколаївської ОВА Віталієм Кімом.
– Перед розмовою з вами ми спілкувалися з місцевими жителями. І першим хочу поставити вам запитання, яке ставила всім: як ви пристосувалися до життя після зникнення централізованого водопостачання? Як це вплинуло на ваше щоденне життя?
– Знаєте, це, мабуть, характерна риса українців – ми дуже швидко об’єднуємося, коли є ворог або проблема. 12 квітня 2022 року, коли росіяни підірвали водогін до Миколаєва, це був шок. Несподівано, боляче. Але ми одразу зрозуміли, що треба діяти. І буквально за день усі залучилися. Ідей було безліч, і майже всі реалізували в найкоротші терміни. Ми без води не голодували, скажімо так. Передусім треба подякувати міжнародним організаціям, волонтерам і бізнесу.
У перші дні вони везли воду цистернами, машинами, навіть вагонами з інших регіонів. Далі почалося буріння свердловин. Велику роботу виконали рятувальники. Пригадую, за тиждень ми вже більш-менш вирівняли ситуацію. Першого дня склали план і визначили обсяги, які треба було терміново покрити, а далі перейшли до системної роботи, щоб забезпечити всіх. Створили пункти роздачі води в усіх районах міста. Волонтери розвозили її у віддалені райони. І вже за короткий час ми відновили постачання настільки, щоб люди могли пити воду й не залишитися без необхідного для життя. Потім ухвалили рішення використовувати воду з Дніпровсько-Бузького лиману. Вона солона, але придатна для технічних потреб. Приблизно 10 відсотків води потрібно для пиття, решта – для побуту. Так ми вийшли із ситуації протягом першого місяця після того, як росіяни зруйнували водогін.
– Можете уточнити, які завдання ви ставили першими після підриву водогону?
Перший розрахунок води був простим – щоб не померти. Мінімальна потреба – два літри на людину
– Коли водогін підірвали й у кранах зникла вода, а перспектив, що вона з’явиться, не було, ми насамперед порахували, скільки маємо людей і скільки потрібно води, щоб вижити. На той момент у місті залишалося менше ніж 180 тисяч мешканців. Перший розрахунок був простим – щоб не померти. Мінімальна потреба – два літри на людину. Ми рахували, скільки води потрібно вже завтра, не через тиждень. І це був перший великий виклик.
– То певний час воду ще брали з Каховського водосховища?
– Тепер про це вже можна говорити. Ми тоді брали воду з річки Інгулець. За вмістом солі вона була значно кращою і майже відповідала нормам. Цю воду ми запустили в систему, навіть почали відновлювати сам водогін. Люди помічали, що вода поступово ставала якіснішою. Ми не встигли пропрацювати й двох тижнів, як росіяни підірвали Каховську ГЕС. Через це рівень води впав, і проєкт став неможливим. Якщо щиро, ми довго мовчали про це, бо тоді справді здавалося, що ось-ось буде результат і всі отримають воду.
Але після підриву ГЕС довелося знову реалізовувати план із будівництва нового водогону. Було два варіанти. Перший – за підтримки міжнародних партнерів і Світового банку (ЮІП), які були готові надати кредит на будівництво. Та ця процедура могла затягнутися на два з половиною – три роки. Тоді Президент Володимир Зеленський сказав: «Люди й так чекають два роки. Досить мучити людей. Нема грошей – знайдіть. Але побудуйте до кінця літа». І саме так сталося. Підготовчі роботи розпочали в грудні, повномасштабно у березні, а вже в квітні будівництво набрало темпу. На об’єкті працювало майже 450 технічних фахівців і тисячі інших робітників. У квітні підрядника підсилили, додали ще дві ділянки потужнішій компанії, і кількість техніки зросла до двох тисяч одиниць.
– Коли ми спілкувалися з місцевими жителями, багато хто хвилювався: коли водогін побудують – що далі? Чи не повториться ситуація, якщо росіяни знову завдадуть удару? Наскільки продумане питання безпеки цього об’єкта?
Зважаючи на те, що ми близько до лінії фронту, усі заходи безпеки були враховані ще під час проєктування
– Можу відповісти, що усе продумано. Тоді росіянам це вдалося лише тому, що вони затопили Каховську ГЕС і зруйнували точку водозабору. Тепер ситуація інша. Нова точка водозабору розташована на безпечній відстані й нічим не відрізняється від таких об’єктів по всій Україні. Зважаючи на те, що ми близько до лінії фронту, усі заходи безпеки були враховані ще під час проєктування.
– Що перше зробите, коли в кранах Миколаєва знову з’явиться хороша вода?
– Поп’ю води. Але важливо, щоб люди не поспішали робити те саме. Спочатку буде певний період, коли воду доведеться періодично відключати й проганяти через гідранти. Систему потрібно промити. Адже тривалий час вода була технічною, і всі мережі треба очистити. Це непростий процес: промити труби до самих будівель і квартир буде складно, тож він триватиме певний час, поки вся система не стане чистою. Після цього візьмуть аналізи – тоді вже можна буде точно сказати, чи придатна вода для пиття.
– Рік тому в одному з ваших інтерв’ю ви назвали Миколаїв зразковим містом щодо відновлення. Як зараз оцінюєте ситуацію? Чи залишається Миколаїв зразком?
Якщо говорити про інфраструктуру: газ, електрику, водогін, то їх ми відновили на 100 відсотків
– Так, залишається. Хоча темп, безумовно, знизився. Насамперед тому, що є ще складні об’єкти, які ви й самі бачите. Частково через юридичні нюанси, частково через нестачу людей. У нас близько 16 тисяч пошкоджених або зруйнованих об’єктів в області. За останніми даними, відновлено приблизно 41–42 відсотки. Це «середня температура по палаті».
Якщо ж говорити про інфраструктуру: газ, електрику, водогін, то їх ми відновили на 100 відсотків. Звісно, продовжуємо роботу, але, як кажуть, гроші закінчуються. Раніше діяло військове ПДФО, яке спрямовували на допомогу ЗСУ та відновлення. Тепер це складніше. Найнеобхідніше ми зробили – «пожежі» погасили. Але попереду ще багато роботи. Адже значна частина відновлення проводилася у терміновий, тимчасовий спосіб – головне було, щоб люди мали світло, тепло, воду. А вже потім робитимемо резервне живлення, додатковий захист і все інше. Тому роботи ще вистачить надовго.
– Чи маєте план, що робитимете після перемоги?
Є інвестори, готові вкласти близько 90 млн євро у створення заводу, який працюватиме на відновлення країни
– Взагалі-то маємо, містер Фікс. (Усміхається). Ми розуміємо, що після завершення війни до Миколаєва приїде багато інвесторів і міжнародних партнерів. Уже зараз із ними ведеться робота, просто чинник безпеки поки що стримує активні кроки. Тільки-но ситуація стане стабільнішою, охочих буде багато, зокрема в бізнесі. Ми вже маємо попередні домовленості з великими підприємствами у будівельній галузі: є інвестори, готові вкласти близько 90 мільйонів євро у створення заводу, який працюватиме на відновлення країни. Коли перестануть стріляти, усе буде значно швидше і простіше. Ми до цього вже готуємося.
– Повертаючись до теми водогону. Наскільки я знаю, іноземні партнери спочатку розраховували, що його будівництво триватиме значно довше?
– Компанія Aegis разом із міжнародними експертами підготувала техніко-економічне обґрунтування, на його основі й ухвалили рішення про доцільність будівництва нового водогону. Їхня пропозиція передбачала співпрацю з міжнародними партнерами за програмою кредитування, а орієнтовний термін будівництва становив два-три роки. Це, звісно, було занадто довго. І тут треба подякувати Президенту Володимирові Зеленському та прем’єр-міністру Денисові Шмигалю – завдяки їхнім рішенням проєкт реалізується набагато швидше.
– Чи доводилося вам чути критику про будівництво водогону?
– Звісно. Як кажуть, усім не догодиш. Хтось критикує, бо має на це право. Хтось просто рахує чужі гроші. Добре, що хоч не мої, а підрядників чи замовників. (Усміхається). Але, знаєте, хай критикують. Головне, щоб будівництво тривало. Нам потрібно отримати воду, і я вже втретє дякую Президенту за те, що цей проєкт реалізується не за три роки, а за пів року.
– Які міфи або закиди вам доводилося чути найчастіше?
– Є такий цікавий ефект – здається, його називають «ефект синього велосипеда». Суть у тому, що складні технічні речі, наприклад розрахунок потужності електроживлення, обговорюють коротко, бо мало хто розуміє деталі. А ось, скажімо, питання паркування в ОСББ можуть обговорювати тижнями. Так само тут: проєкт складний, технічно нелінійний, але обговорюють не суть, а те, що здається зрозумілим. Приміром, скільки коштує труба. Коли журналісти запитали про це агентство, виявилося, що ціна цілком нормальна. І водночас вартість усього проєкту навіть зменшена на два мільярди гривень.
– То ви спокійно ставитеся до критики?
– Абсолютно. Критика потрібна, без неї не можна якісно працювати. Якщо б ніхто не критикував владу, виконавців чи депутатів, за короткий час усі забули б, що таке відповідальність. Людина так влаштована. Тому без опозиції, без критики неможливо гарно працювати.
– Ми спілкувалися з людьми й питали, чи не думали вони поїхати. Розуміємо, що частина виїхала, але більшість казала: «Миколаїв – найкраще місто, ми готові терпіти».
– У міста є свій характер. Миколаїв особливий. Тут колись працювали чотири заводи і до 1970-х років це було фактично закрите місто. Люди звикли багато працювати, вони суворі, з твердим характером. І саме він повною мірою проявився під час повномасштабного вторгнення. Тут справді було чимало людей, які ностальгували за Радянським Союзом, – це об’єктивно, бо тоді вони були молодими.
– Але не за Росією.
– Росіяни просто продавали цю ідею, намагаючись асоціювати себе з «радянським минулим». Коли ж вони напали, усе стало очевидно. Після перших ракет люди стояли в чергах до військкоматів і в підрозділи тероборони. Ми не встигали всіх приймати. Уже 25 лютого в місті все кипіло – працювали, організовували оборону. Так, багато хто вивіз родини, але через кілька днів повернувся, щоб допомагати. Люди приходили й казали: «Я хочу допомогти. Що мені робити?». Кожен, кому було що захищати, залишився тут. Мій брат, наприклад, повернувся з-за кордону, хоча не мав обов’язку служити, і вступив до лав ЗСУ. У Миколаєві є щось таке, що люди не хочуть міняти на інше.
Розмову вела Діана Славінська
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform у проєкті «Миколаїв.Recovery» – серії матеріалів про відновлення міста після підриву водогону
Фото пресслужби ОВА
