Хоча після останнього саміту НАТО президент США Дональд Трамп і підтвердив прихильність принципам колективної оборони, але до його слів все одно поставилися з насторогою, адже “завтра” все може змінитися дуже швидко та болісно. Так і сталося. Скорочення американського контингенту в Румунії, а також у Болгарії, Угорщині й Словаччині – не просто технічне перегрупування. Це перша системна ознака того, що Вашингтон переформатовує свою роль у Східній Європі після майже чотирьох років великої війни Росії проти України.
Це рішення треба розглядати не як окремий крок, а як сигнал: США більше не будуть автоматично утримувати східноєвропейський оборонний пояс, створений після 2022 року. Логіка Трампа в тому, що Америка не має платити за безпеку Європи в обсягах, які не компенсуються як у грошовому, так і в політичному сенсі, почала втілюватися у реальні кроки.
Рішення щодо скорочення контингенту – це не про “мінус тисячу солдатів”, а про зміну моделі безпеки. Європа вперше за кілька десятиліть стоїть перед реальністю, де американська військова “парасолька” перестає бути автоматичною. Можна впевнено сказати, що більшість європейців не помітять, коли США виведуть армійську бригаду з Румунії, але можна бути впевненим, що диктатор Володимир Путін це помітить. США скорочують бойову міць на східному фланзі НАТО у той час, як Москва посилює вторгнення за допомогою дронів та інші випробування західного альянсу, а сам диктатор відмовляється зупинити війну в Україні. При цьому, як зазначає колишній радник Пентагону Дуглас Макгрегор, Трамп нібито скорочує американську військову присутність у Європі ще й тому, що вважає, що Росія не становить для неї загрози. Що в цьому сарказм та тролінг, а що звичайна некомпетентність та нерозуміння логіки дій Путіна, сказати важко. Можливо, і те, і інше.
Для України це дзвінок. Американська присутність у Румунії – частина логістичного хребта, через який проходить зброя, обладнання, персонал. Будь-яке зменшення цього компоненту означає більше відповідальності на європейських союзниках. І те, що відбудеться тепер у НАТО, це тест: чи спроможна Європа не просто “критикувати Трампа”, а реально взяти на себе частину функцій США.
І це стосується не лише ЄС чи НАТО. Це стосується Китаю й Росії. Бо зменшення американської присутності у Східній Європі – те, що Пекін і Москва завжди хотіли побачити. І тепер вони це бачать. Питання лише в тому, чи є це частиною ширшого стратегічного обміну: США концентруються на Західній півкулі, а Європа сама вирішує, як стримувати Росію.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Офіційно оголошено: з Румунії буде виведено до тисячі американських військових. Маємо перший реальний крок щодо скорочення американської військової присутності на континенті. Зазначається, що надалі планується виведення усіх підрозділів, які залишилися. Уже в грудні на черзі Болгарія, Угорщина і Словаччина. Яка стратегічна логіка Вашингтона щодо цих кроків?
– Про наміри відомо вже давно, але всі сподівалися, що цей процес розпочнеться якомога пізніше. Зараз для чинної американської адміністрації є щонайменше дві основні географічні сфери, котрі визначені як пріоритети. По-перше, це Азійсько-Тихоокеанський регіон. Саме там будуть зосереджені ключові стратегічні та безпекові інтереси США. Це ще президент США Обама формулював, а потім ми це чули за Байдена, і зараз це було підтверджено. Зокрема, чинний військовий міністр США Гегсет про це говорив на кількох форумах абсолютно відверто: фокус уваги із Європи переноситься на Азійсько-Тихоокеанський регіон. Там, де Китай – основний супротивник, основний конкурент Сполучених Штатів.
По-друге – Латинська Америка. Ще до інаугурації Трампа аналітики говорили, що він приділятиме значно більше уваги регіону. І ми це бачимо. Зараз – Венесуела, можливо, і Колумбія. Тобто такий собі новий варіант доктрини Монро від Трампа. Доктрина “Трамп-Монро”. Тобто концентрація на від Мексики до кінця Південної Америки. Отже, це все очікувано. Якщо для Трампа Україна не належить до стратегічно важливих країн, то логічно, що регіон Центральної і Східної Європи теж втрачає для нього значення. Як буде з іншими країнами Європи – побачимо, але що стосується Центральної та Східної Європи, це майже доконаний факт: процес уже почався.
– У новій Стратегії національної оборони чітко сформульовано: пріоритет – внутрішні та регіональні завдання. Внутрішні – це міграція, боротьба з нелегалами, а регіональні – це, наприклад, Венесуела й частково Колумбія. Трамп демонструє, що боротьба з картелями для нього зараз важливіша.
– Так, безумовно. І тут є дуже важливий момент – персоналізація зовнішньої політики. Зовнішня політика зараз у США фактично підганяється під особисті політичні інтереси Трампа. Ви зачепили важливе питання – використання збройних сил для вирішення внутрішніх проблем або для імітації їх вирішення. І це, на жаль, ми будемо бачити протягом усього його перебування при владі. Ще недавно в американському істеблішменті це було абсолютне табу. А тепер – норма. І ця тенденція посилюється. Це треба розглядати у контексті зміцнення авторитарних тенденцій у способі управління Трампа.
Боротьба з картелями – це теж частина цієї логіки. Вона подається як боротьба з нелегальною міграцією, з наркотрафіком, як реакція на проблеми, які відчуває електорат Трампа. Він педалює це питання: націлення сил на великі міста, боротьба з картелями. І це “я пообіцяв – я роблю”. І одночасно це спосіб підсилити позиції США в Латинській Америці. За радянських часів казали: США – жандарм світу, жандарм Латинської Америки. Це повернення до силового домінування в регіоні. І це абсолютно вписується в світогляд Дональда Трампа.
– Хіба Трамп не розуміє, що такими кроками американські інтереси в Європі підриваються? Чи, може, початок цього виведення – це частина майбутньої угоди між Трампом і Путіним? Трамп неодноразово казав, що він “розуміє” занепокоєння Путіна щодо натовських баз у Східній Європі. Тепер ми спостерігаємо реальні кроки. І це відбувається саме тоді, коли Путін нарощує військові та інші провокації проти країн Балтії та Східної Європи.
– Якщо виходити з реальності, то інтереси інших країн для Трампа є абсолютно другорядними. Він їх враховує лише в тій мірі, у якій вони допомагають реалізувати його власні політичні пріоритети. Оці розмови про Європу, безпеку, зобов’язання – це все вже для нього “вчорашній день”. Головне, що важливо для Трампа. А виходить, що Європа вже неважлива.
Щодо потенційної угоди з Росією. Я вважаю, що попри санкції і критичну риторику, Трамп намагатиметься вийти на якісь партнерські або квазіпартнерські відносини з Росією. Використати її не лише для реалізації своїх фантомних суперпроєктів, але й для переформатування світової політики під своє бачення. Через силові елементи, через диктат. Тому уявити, що це може бути елементом, можливо негласної, але фактичної домовленості між Трампом і Путіним – я цього не відкидаю. Це демонстрація короткозорості Трампа. І ще раз підтвердження того, що інтереси інших держав його не хвилюють. Він розглядає їх лише через призму інтересів США, але бачення цих інтересів абсолютно не включає навіть підтримання попереднього рівня американської присутності і допомоги безпеці Європи. Навіть на попередньому рівні. Тому загальна картинка виглядає дуже неприємно і для європейців, і для нас. І, як на мене, це абсолютно хибна політика.
– Як на вашу думку, країни Балтії можуть стати наступними у черзі щодо реального зменшення американської присутності? Адже вже схвалене рішення про скорочення програм на сотні мільйонів доларів допомоги для розбудови їхніх армій та проєктів зі взаємодії з американськими військовими.
– Це цілком можливо. Якщо поглянути на “лінії небезпеки”, вона починається від Норвегії, далі Фінляндія, потім Балтія, потім Центральна Європа, включно з Польщею – всі ці країни можуть стати об’єктами для атаки з боку Росії. Якби Трамп хотів якимось чином поставити Путіна на місце, він мав би діяти зовсім протилежно. Але от парадокс: навіть якщо він – “король оборудок”, master of the deal, – яка може бути угода, якщо твій “партнер”, тобто Путін, поводиться так, що тебе розчаровує, і ти хочеш змінити його поведінку? Тобто ти робиш якісь силові кроки, щоб змусити його уважніше ставитись до своїх слів і дій. А коли ти робиш все навпаки, під його бажання, як можна сподіватися, що він змінить свої експансіоністські плани? З погляду логіки – це абсурд.
– Щодо Росії. На вашу думку, ці вже не натяки, а конкретні дії та сигнали можуть пришвидшити “відкриття вікна можливостей” для Путіна щодо нападу на Європу?
– Звісно. Ми ж бачили, що Путін ніколи нічого не робить без попереднього тестування ситуації. Його авантюризм супроводжується запуском пробних кульок: спершу перевірка супротивників на витривалість, реакцію на агресивні кроки. Приклади – атаки дронами на країни НАТО, перетини кордонів, провокації проти військово-морських суден. Усе це частина ескалаційного процесу. Як аналогія: спершу він засовує ногу у двері, потім ногу повністю, потім ще більше, і зрештою відкриває двері настіж. Результат – нові провокації й підвищення рівня небезпеки.
– Тобто, можна очікувати, що Путін перестане тестувати, а поріг ескалації суттєво зросте. А чи готові європейці, гіпотетично, без США, до військової протидії Росії?
– Начебто вони розуміють і бачать ризики, але якщо подивитися на українське питання, то бачимо радше вичікування: що зробить Трамп, як він себе поведе. Суб’єктивно, складається враження, що європейці хочуть витягнути момент, коли треба буде проявити ініціативу. Висувати власні ідеї, не чекати сигналів від Трампа, не намагатися розшифрувати, що має на увазі Путін. Але тут спрацьовує європейський парадокс: багато говорять про кризу, але мало роблять для практичного вирішення. Зрозуміло, що самостійно діяти вони не готові, усе одно потрібна взаємодія з США, але взяти на себе левову частку зусиль щодо підтримки безпеки континенту поки що не можуть. Навіть якщо після Трампа прийде “притомна” адміністрація, я сумніваюся, що рівень безпекової допомоги США суттєво зміниться – тенденція до скорочення вже закладена.
– Щодо реакції НАТО. Дисбаланс всередині організації зростає: є країни, котрі готові брати більшу відповідальність, попри позицію Трампа, а є ті, хто й досі чекає на сигнали від нього і навіть не діє, покладаючись лише на США. Наскільки це посилює внутрішній дисбаланс альянсу?
– Безумовно. І це одна з цілей Москви – розхитати трансатлантичну єдність і стимулювати розбіжності серед європейських членів НАТО.
– Трамп сам ще й підігрує Путіну…
– Саме так. І це вже не парадокс, а реальність. Для НАТО це екзистенційний момент: або європейська частина альянсу виробляє власний спосіб протидії, враховуючи зниження американської заангажованості, або залишається залежною, а дехто з членів вже має власні, відмінні від НАТО безпекові інтереси та стосунки з Росією – що ще недавно було майже неможливо уявити. А зараз це реальність.
– Щодо європейської військової автономії, “європейської армії” – ці концепції вже давно звучать. Чи прискорять кроки Трампа ці процеси? Європейська армія – наскільки це реально?
– В принципі, це все ще дуже змінна парадигма. Раніше обговорювали збільшення внеску європейців як комплементарного до НАТО, тобто щоб додавати до спільних зусиль. Ця логіка лишається актуальною, але зрозуміло, що суттєвих змін не буде без посилення європейської компоненти. Раніше було важливо робити це разом зі США. Зараз очевидно, що координація потрібна, але Європа має бути готова посилювати власну безпекову автономію – незалежно від дій США. Це екзистенційний момент для Європи, як зазначав президент Франції Макрон.
Схвалені рішення на рівні НАТО та ЄС треба впроваджувати. Західні аналітики та військові сходяться на думці, що поточна потужність європейської оборонної промисловості не дозволяє ефективно протистояти Росії. Це ситуація, яка вимагає негайних заходів.
Проблема не тільки у політичній волі лідерів, а й у суспільствах. З огляду на економічну ситуацію, потрібне розуміння того, що безпека вимагає певних жертв. Дискурс про можливий напад Росії має сприйматися як реальність, а не утопія. Якщо війна в Україні завершиться на умовах, вигідних Путіну, це буде лише передишкою перед новою ескалацією. Європа наразі демонструє велику кількість розмов, але дуже мало конкретних кроків, що відповідають рівню загрози. Можна сказати, що нинішня ситуація нагадує міжвоєнний період ХХ століття – від Першої до Другої світової війни.
– Ви говорите, що ми крокуємо до великої континентальної війни?
– Французи зараз відкрито кажуть, що війна в Європі вже йде. Не треба уявляти, що це тільки Україна, адже це частина Європи. Питання лише в тому, чи пошириться конфлікт на територію союзників і наскільки спрацює стаття 5. Путін посилив невпевненість у цьому. Можливо, новий світовий порядок і європейська система безпеки сформуються лише через серйозне силове протистояння з Росією та її союзниками. Це неприємна, але цілком можлива перспектива.
– Хто може заповнити вакуум своїми військами? Британія, Німеччина, Туреччина – як ви це оцінюєте?
– Тут теж парадокс. Французька армія і Бундесвер виявилися значно слабшими, ніж очікували. Загалом на континенті реально протистояти Росії можуть лише ядерні держави – Франція та Велика Британія. Туреччина теж важлива: її армія велика, але ефективність залежить від того, чи діятиме вона як відповідальний член НАТО, чи спробує домінувати у Чорноморському регіоні.
Інші країни (Італія, скандинавські держави) теж потрібні, але їхній внесок радше тонізує НАТО, ніж забезпечує реальну військову потужність. Деякі члени НАТО мають мінімальні спроможності, але важливо, щоб усі говорили одним голосом і виступали єдиним фронтом. На жаль, і тут є проблеми з координацією та політичною волею.
– Як ви оцінюєте ситуацію щодо України у контексті зменшення американської присутності у Східній Європі? Наскільки це негативний для нас сценарій?
– Наскільки це негативно, зможе точно оцінити лише наше керівництво та Збройні сили, бо вони знають усю специфіку. Ззовні очевидно, що це погано, адже ослаблює безпеку ключових партнерів.
– А як це вплине на програми підтримки, навчання чи логістику постачання? Наприклад, Румунія – один із ключових логістичних хабів, як і Польща.
– Виведення американських військ посилює тиск на самі країни, де вони були розташовані. Вони змушені витрачати більше власних коштів на безпеку, а отже, менше залишається на допомогу Україні. Це ускладнює використання цих країн як логістичних хабів. Окрім того, це сигнал для Путіна – стимул до більш агресивних дій. Тобто негативний ефект подвійний: логістичний і стратегічний.
