Цьогоріч відзначаємо 100 років від дня народження одного з найяскравіших українських художників ХХ століття – Віктора Зарецького. Його прізвище кілька радянських десятиріч замовчували, бо нагадувало про злочин КДБ – убивство правозахисниці Алли Горської, яке спочатку намагалися звалити навіть на нього – чоловіка мисткині, протримавши три дні в буцегарні.
Щоб на власні очі побачити професіоналізм художника і поговорити про його непросту долю, Укрінформ у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві, на великій ретроспективній виставці «Віктор Зарецький. 100», зустрівся з онукою знакового подружжя шістдесятників Алли Горської і Віктора Зарецького – Оленою Зарецькою, яка створила родинний фонд для популяризації їхньої творчості.
На виставці відвідувачі уважно роздивляються монументальне мистецтво, живопис і графіку митця, який народився 1925 року в Білопіллі, що було сотенним містечком Сумського козацького полку; дитиною жив на Донеччині; з батьками під час Другої світової війни евакуювалися за межі України, звідки у 1943-му юнака мобілізували до радянської армії; а ще за три роки приїхав учитися на художника в Київ, з яким було пов’язане все подальше життя.
Певний час Віктор Зарецький очолював усім відомий київський Клуб творчої молоді «Сучасник». Уже після того як 1962 року його дружина Алла Горська разом із однодумцями Лесем Танюком і Василем Симоненком поблизу столиці, в Биківні, знайшли підтвердження радянських репресій, а він створив картину «Нічний арешт». Зрозуміло, що цей живопис довелося тримати в закутках аж до відновлення незалежності України.
Убивство Алли Горської 28 листопада 1970 року радянська спецслужба «госбєзопасності» приписала батькові Віктора Зарецького, якого за день знайшли мертвим на залізничній колії. Це стало болем, травмою і випробовуванням для художника. Дружина зі студентських років, мати єдиного сина для нього назавжди залишилася світлим спомином, а кадебісти – вурдулаками.
Ці контексти важливі перед початком інтерв’ю з Оленою Зарецькою, співкураторкою виставки «Віктор Зарецький. 100». Онука шістдесятників мріє, щоб у Києві було створено музей творчого подружжя. Про це співрозмовниця повідомила після того, як сигнал повітряної тривоги через російські балістичні загрози змусив нас спуститися від виставкових залів у підвальне укриття Національного музею Тараса Шевченка, що постраждав від наслідків ракетної атаки у жовтні 2022 року.
ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ: МОНУМЕНТАЛІСТ, ЖИВОПИСЕЦЬ І ГРАФІК
– Олено, у Києві до сторіччя Віктора Зарецького відбувається вже четверта, до того ж найбільша, виставка, ще одна відкрилася у Львові. Коли виник задум зібрати до 100 робіт у Національному музеї Тараса Шевченка?
– Виставку «Віктор Зарецький. 100» ми готували понад рік. На початках її планували зробити в іншому музеї. Після того як ми з пані Олесею Авраменко – дослідницею творчості Віктора Зарецького, яка стала співкураторкою виставки, пройшлися різними київськими музеями, – зупинилися на цьому. Він дуже символічно і промовисто звертається до кожного відвідувача. По-перше, буквально на сусідній вулиці, нині Терещенківській, Віктор Зарецький жив досить тривалий період життя, після одруження у 1952 році з Аллою Горською. По-друге, вже посмертно Віктор Зарецький отримав Шевченківську премію за цикл своїх останніх робіт.
– У просторому атріумі музею і багатьох залах першого поверху розміщено до 100 творів Віктора Зарецького. Це кількість, яку планували від початку, чи хотіли робити ще більшу виставку?
– Хотіли представити максимальну кількість робіт із музеїв і приватних колекцій. На жаль, нам надали не всі твори. Основна причина цього – війна Росії проти України. Частина картин перебуває в музеях на тимчасово окупованих територіях – у Донецькому і Луганському; частина – евакуйовані.
Тим часом Яготинський історичний музей надав нам портрет Раїси Недашківської у ролі Катерини Білокур, а Сумський – «Дівчинку з соломинкою» і пейзажного «Молодика (Місяця)». Усього до створення виставки долучилися вісім музеїв.
Ми зробили досить сміливий хід і вивісили поряд з оригіналами артпринти – високоякісно роздруковані роботи, щоб представити глядачам багатогранність художника. (Їх із зображеннями монументальної творчості – не більше 15). Все ж таки ювілейна виставка відбувається раз на 100 років!
– На початку року в Музеї книги й друкарства України у проєкті «Віктор Зарецький. Між рядків і полотен» передовсім фокусували увагу на хронології життя і творчості; у нещодавній виставці графіки у столичній галереї «Митець» «Зарецький/Горська: він і вона» підсвічували взаємовплив та індивідуальні особливості у творчому подружжі. Що найголовніше хочете донести відвідувачам проєктом «Віктор Зарецький. 100»?
– Основна мета цієї ретроспективної виставки – показати різного Зарецького, бо про нього часто можна почути стереотипи про те, що він займався якимось одним напрямом: був «українським Клімтом», скажімо, чи малював сільську працю.
Можливо, вперше ми підсвітили те, що Віктор Зарецький був повноцінним учасником бригад митців, які створювали монументальні роботи на Донеччині і в Києві у 1960‑х роках разом з Аллою Горською, Григорієм Синицею, Борисом Плаксієм, іншими.
Алла Горська усвідомлювала, що такий сильний художник підсилить цінність мозаїк. Тому, можна сказати, примусила приєднатися чоловіка до цих робіт. Такий процес ілюструє, зокрема, відома цитата про те, що нарешті Зарецький мислитиме великими масштабами, а не бачитиме перспективу тільки на кінчику носа.
Щоб показати Віктора Зарецького різнопланово, окрім кураторських екскурсій, на виставці ми проводимо зустрічі з колом людей, які знали художника або/і досліджують його творчість. Наприклад, одна з лекцій – про мистецький доробок початку 1960-х років, коли митець працював у селі Горностайпіль Чорнобильського району.
ГОРСЬКА БУЛА ГОЛОСОМ ШІСТДЕСЯТНИЦТВА, А ЗАРЕЦЬКИЙ – ЙОГО ПЕНЗЛЕМ
– Несподівана для багатьох картина «Нічний арешт» 1962 року, як на мене, чітко підкреслює, що Віктор Зарецький належить до когорти шістдесятників.
– Ми спеціально її розмістили в експозиції між роздрукованими артпринтами ранньої «Селянської» серії. Усі ці роботи досить соцреалістичні, хоча художник намагався зображувати національний колорит. Насправді це дуже показова стіна, що демонструє, які роботи тоді відбирали на виставки, тобто, за які твори художники отримували гроші. Бо жодного офіційного способу заробітку в Радянському Союзі для митців не було, окрім, як отримати замовлення через Спілку.
Чому ці роботи зараз у колекціях державних музеїв, на противагу «Нічному арешту» з приватного зібрання чи «Самогону», на якому художньо зображена проблема пияцтва. Тому що в радянські 1960-ті художники тільки абстрактно могли зображати «зеленого змія» десь у гумористичному журналі, а репресій українців 1937–1941 років радянська влада тоді зовсім не визнавала.
– Як можна означити роль Віктора Зарецького в русі шістдесятників?
– У русі опору тоталітарній радянській владі; у русі відродження української культури та ідентичності Горська, Танюк, Симоненко, Світличний були голосами шістдесятництва, а Зарецький був пензлем того періоду. Він як людина на 100 % мистецька, художник від маківки до кінчиків ніг усі свої рефлексії і надбання ідентичності показував на полотні.
Самоусвідомлення себе українцями тоді відбувалося дуже стрімко, принаймні в Києві, звісно, і по всій Україні. У виставці «Віктор Зарецький. 100» представлено декілька робіт, які розказують про той період. Їх, звичайно, тоді не експонували.
Важлива деталь: і Зарецький, і Горська були містянами. Коли вони вперше приїхали в село й побачили народну естетику – вона молодих митців збила з ніг. Вони не бачили в такій кількості вишивок, посуду з орнаментами, що є не просто декором, а традиціями та символами, якими пронизане все життя людей.
Коли Алла Горська і Віктор Зарецький прийшли у Клуб творчої молоді, мали вже ідеї розгортати діяльність у бік україноцентричності та формування не радянської, а саме української ідентичності. Проте спочатку щиро вірили в концепцію радянської України і не боролися з Радянським Союзом. Тільки згодом – після смерті Василя Симоненка, розгрому вітража «Шевченко. Мати» у Київському університеті, арештів 1965 року – почали усвідомлювати, що в тій системі не може існувати українська культура.
– Досить несподіваним персонажем у роботах «Пляж» і «Базар» є чоловік у кріслі колісному. У виставці «Зарецький/Горська: він і вона» показували ще одну графіку з ним – «На базарі». Яка його історія?
– Віктор Зарецький із покоління українців, на чию долю випала Друга світова війна. Як тоді, так і тепер люди продовжують жити своїм життя навіть із пораненнями й каліцтвами. В цьому, мені навіть здається, виявляється життєствердність.
Після 1945 року на загал не розповідали про інклюзію і не привертали уваги до тих, хто залишився з інвалідністю. Віктор Зарецький із тим чоловіком на саморобному візку познайомився у творчій експедиції.
Робота «На базарі» цікава ще й тим, що спростовує стереотип, нібито Віктор Зарецький наслідував Густава Клімта. Коли її створював, наприкінці 1960-х, ще не бачив картин австрійського художника, а вже зображував елементи, властиві сецесіону.
СТУДЕНТКА ПРИ НАДІЇ В ЦЕНТРІ КИЄВА І МИСТЕЦЬКІ АМБІЦІЇ ЯСКРАВОЇ ПАРИ
– Як саме ви уявляєте Аллу Горську і Віктора Зарецького, які одружилися 1952 року?
– Я можу тільки будувати здогадки й фантазувати. Але уважно слухаю все, що мені розповідають про бабусю, якої я зовсім не знала, і дідуся, якого запам’ятала у п’ятирічному віці.
Віктор Зарецький на момент навчання в інституті – про це пише мій батько у своїй книзі – взяв максимум від академічної школи Київського художнього інституту. Був справді одним із найкращих студентів. Набув за період навчання неймовірної майстерності та технічності. І це стало надійним фундаментом для майбутнього професіоналізму. Будучи студентом старших курсів, він отримав дві підвищені стипендії.
Алла Горська, – ефектна, голосна, з очевидними лідерськими якостями, в 11 класі школи була секретарем комсомолу. Постійно відчуваючи підтримку батька-кінематографіста, вона, напевно, з юних літ відчувала і свою велич. Старший брат Арсен, син від першого шлюбу мами, загинув у Другій світовій війні. Тож, вочевидь, батьки всю свою любов і турботу про майбутнє щедро дарували доньці.
Ще зі студентства Віктора Зарецького та Аллу Горську – двох дуже яскравих особистостей – об’єднували великі мистецькі амбіції. Намічалося велике майбутнє великих радянських художників із добрими перспективами, з участю у масштабних виставках.
Вони були дуже стильною, дуже красивою парою, на якій перехожі на Хрещатику зупиняли погляд. Це було щире кохання, побудоване на взаємоповазі, можливо, насправді з конкуренцією.
Мені як художниці часто цікаво, як пара митців могла не конкурувати між собою, чи навпаки – конкурувала. Що при цьому їх тримало разом? Може, це підживлювало вогонь почуттів між ними. А може, навпаки.
Спочатку Віктор та Алла разом їздили в експедиції, кожен по-своєму працював над шахтарською і сільською темами. А далі, вже в 1960-х, знайшли у творчості кожен свій шлях. Горську зацікавила театральна сценографія, графіка. Потім і чоловіка вона заохотила до монументального мистецтва.
– Віктор Зарецький залишив немало зображень Алли Горської. Як ви їх прочитуєте?
– Один із ранніх портретів дружини, який створив Віктор Зарецький, де вона розслаблена, в рожевій сукні сидить на ослінчику. Я навіть спочатку не впізнала на цьому зображенні з приватної колекції Алли Горської, тому що бачимо нетиповий її образ: ніжний, жіночний, вразливий.
Це вагітна Алла Горська. Ніжки лежать так, щоб їй було легше, щоб не набрякали. Зараз роботу датовано 1953 роком, але бабуся була при надії влітку 1954-го. Далі всі портрети Горської, навіть у Зарецького, – іншого характеру.
До речі, на виставці «Сонцесяйні» у Хмельницькому художньому музеї, що відбулася перед повномасштабною війною, ми просили відвідувачів знайти відмінності між автопортретами Алли Горської та її портретами роботи Віктора Зарецького. Там були тільки графічні малюнки. Де була зображена дуже миловидна, гарна жінка – це малював свою кохану дружину Віктор Зарецький. А там, де критичний погляд: наче людина задає собі всілякі складні питання, дивлячись у дзеркало, – це автопортрети Алли Горської.
Наприклад, мене вражає портрет у зеленій хустці 1950-х років руки Віктора Зарецького. Він ніжний, але вже видно характер Алли Горської. Вона вже трохи прискіпливо дивиться на того, хто її малює.
– До речі, де саме змальовував Віктор Зарецький зображення вагітної Алли Горської?
– Я відразу не могла зрозуміти локацію. І це теж збивало з пантелику, чи це взагалі портрет Алли Горської. На перший погляд, неначе якась південна атмосфера.
Насправді це балкон квартири на нинішній Терещенківській вулиці, в будинку, де жило подружжя спочатку з батьками Алли. Він зараз без балконів. Їх прибрали під час капітального ремонту будівлі в 1970-х, коли житловий будинок переоблаштували під дитячу лікарню.
У виставці поряд із цим зображенням Алли Горської – графіка Віктора Зарецького «Вітер весни» з цим самим балконом, – із колекції акторки Раїси Недашківської, яку він кілька разів малював. Це той самий фасадний балкон, ми звіряли ґратки із збереженими фото.
Гармонійно поєднується з цими двома роботами портрет 1960 року мами Віктора Зарецького, яка пішла в засвіти від хвороби в дуже тяжкий для сім’ї 1970 рік. Трохи далі праворуч – портрет мого ще малого тата, який тоді не знав, які випробовування йому доведеться пережити.
– Відколи пам’ятаєте своє зображення «Оленка з лялькою» пензля дідуся?
– У нашій квартирі завжди було багато робіт Віктора Зарецького, менше – Алли Горської. Пам’ятаю, дідусь жив за містом із своєю другою дружиною Майєю Сергіївною, з якою були знайомі зі студентства, а зійшлися через вісім років після смерті Алли Горської; ми часто влітку до них їздили. А то якось він до нас приїхав у гості, тоді малював начерк на папері, на маленькому аркуші. Я його зберігаю.
Потім, коли я через певний час побачила великий портрет, моєму дитячому здивуванню не було меж. Адже на ньому були візерунки, все різнокольорове. Мене охопило наївне відчуття, що я ж була в зовсім іншій позі, інакше дивилася.
Є ще другий відомий портрет «Оленка на велосипеді». Його у 1990 році повезли на виставку в Лондон і продали на великому аукціоні. Я хочу дізнатися його історію, хто його купив. Можливо, його десь можна побачити.
БЕЗСМЕРТНІ І ЗАРЕЦЬКІ: РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ЗМУШУВАЛИ МОВЧАТИ ПРО КОЗАЦЬКЕ КОРІННЯ І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ
– Чи був у вас час в архівах досліджувати козацький родовід Зарецьких?
– Його досліджував мій батько – Олексій Зарецький, я ще до цих архівів не дісталася.
– Зарецькі – із Білопілля, це тепер Сумщина. По лінії мами Алли Горської – Безсмертні – з Полтавщини, заможні селяни. Збереглися їхні фотографії, вміщені, зокрема, у книзі «Алла Горська. Спалах перед світанком». Де зберігаються оригінали?
– Родинний фотоархів був у мене вдома. Після смерті батька у 2018 році я передала його в Музей шістдесятництва, який організував видання з багатьма світлинами.
– На одній із фотографій 1930 року бачимо в Ялті бабусю з роду Безсмертних тоді зовсім малої Алли Горської – у вбранні з українською вишивкою. Як сталося, що родина опинилася на півострові?
– Батько Алли Горської Олександр Валентинович – учасник Першої світової війни, жив у період визвольних змагань, ніколи про нього не розповідав, щоб залишалася для радянської системи чиста біографія. Уже після проголошення незалежності України вийшла друком біографія Леоніда Чернова, в якій він описав, що Олександр Горський був помічником режисера у Вінниці та Житомирі, співзасновником українського театру «Махудрам» (Майстерні художньої драми). У 1922 році, вже одруженим із Оленою Давидівною, перебрався в Крим, який на той момент був місцем, де люди могли почати нову біографію.
Мій батько у своїй книзі пише, що Олександр і Олена Горські ніколи не згадували свого походження. Ймовірно, вони уникали цього, щоб не створювати ризиків для кар’єри батька Алли, який обіймав високі посади у кіносфері.
– Батьки з малим Віктором Зарецьким, народженим у 1925 році в Білопіллі, на Донбас переїхали теж не від хорошого життя?
– У родинній історії було всього: голод і арешти близьких людей. Матеріали про родину мій батько Олексій Зарецький зібрав у книзі «Пошуки коріння. Художник Віктор Зарецький», яку видали у 2009 році. Мрію про її перевидання.
Прадідусь Іван Антонович працював бухгалтером на різних підприємствах. Після Донбасу із сім’єю опинився поблизу Тули, а потім – у Бєлгороді.
В Україну, у Васильків, за 50 км від Києва, батьки Віктора Зарецького перебралися пенсіонерами у 1960-х роках. Тоді вдалося з кимось помінятися житлом.
– Як змінювалися взаємини між Віктором Зарецьким та Аллою Горською з роками? Відомо, наприклад, що чоловік був проти, щоби дружина їхала до засудженого Опанаса Заливахи в Мордовію.
– Вочевидь, напруга в сім’ї зростала насамперед в Алли Горської з батьком. У них стався помітний розкол після 1965 року, коли донька почала дуже активно займатися правозахисною діяльністю.
Євген Сверстюк залишив спогад про розмову з Аллою Горською, в якій вона дуже емоційно, ледь не кричить про те, що не може терпіти батька і не хоче мати з ним справ. Після того як співрозмовник філософськи прокоментував, що, можливо, батько турбується в такий спосіб про доньку, – Алла в просторі довірливої розмови наче обм’якає і каже: «Він же мене любить!» – і плаче. Євгенові Сверстюку вдалося зловити на олівець цю родинну кризу. Я дуже ціную цей спогад.
– Як відбувався перехід на українську мову в мистецькій родині?
– Алла була російськомовна ще й з пітерським акцентом після життя в Москві та Ленінграді, де мешкала до 14 років. Українську мову вивчила уже у 30 років. Допомагала їй у цьому Надійка Світлична. Віктор, напевно, знав українську мову, проте вона в нього, я би сказала, «східняцька».
Є відомий спогад однокласниці Горської, яка розповідає про гостини в мистецькій родині в 1960-х. Каже: «В хаті оселилася українська мова. Алла всім командує, а Зарецький варить борщі і свариться».
Загальновідомо, в подружжя часто було багато гостей. Вони єдині з кола шістдесятників, у кого в центрі Києва була квартира.
– Чи можна мріяти, щоб у будинку на Терещенківській вулиці, де мешкали Алла Горська та Віктор Зарецький, колись запрацював музей?
– У 1953-му Олександра Горського звільнили з посади директора Київської кіностудії і він переїхав працювати в Одесу. Аллі та Віктору із сином зменшили житлову площу, вони з трьох кімнат переїхали у дві; в третю заселили ще одну родину.
Після вбивства Алли Горської в 1970 році Віктор Зарецький із 16-річним сином Олексієм ще певний короткий період мешкали у тій квартирі, а потім будинок розселили, оскільки запланували його капітальний ремонт і зміну статусу. Взамін видали квартиру аж на Мінському масиві, практично за містом.
Якщо зміняться обставини і, наприклад, дитячу лікарню перемістять у спеціально побудоване приміщення, то було б дуже непогано мати музейний поверх мистецького подружжя шістдесятників у будинку біля Площі Українських Героїв. Створити в Києві Музей Горської–Зарецького – одна з моїх довгострокових задач.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка
