Сержант Олег Воробець: Доходить до того, що бронюють людей, які торгують іконками. Це стратегічний продукт?

18 листопада в Україні відзначається День сержанта Збройних Сил. Без перебільшення сержанти відіграють ключову роль у ЗСУ, адже перш за все сержанти зі своїми солдатами безпосередньо реалізовують на полі бою тактичні і стратегічні ідеї офіцерів. Сержантів називають хребтом армії, без якого чинити опір ворогові армія була би неспроможна. 

Головним сержантом 81 окремого батальйону зв’язку є 56-річний Олег Воробець, якому довелося служити у трьох арміях: радянській, Французькому іноземному легіоні, який юридично є складовою французької армії, і Збройних Силах України. 

У Радянській армії Воробець проходив строкову службу на сержантській посаді командира відділення зв’язку радіостанції малої потужності, у Французькому іноземному легіоні служив у першому кавалерійському (розвідувальному) іноземному полку, а у Збройних силах України до приходу до 81-го батальйону служив у 47-й окремій артилерійській бригаді, яка брала участь у наступі Збройних Сил на запорізькому напрямку у 2023 році, воювала на Херсонщині, Харківському, Донецькому, Сумському напрямках та брала участь у Курській операції. 

Олег Воробець є викладачем географії. Але за фахом пропрацював дуже короткий час. Та, вочевидь, любов до географії і пригод у нього були в крові. У середині 2000-х Олег Ярославович п’ять років прослужив у Французькому іноземному легіоні, опісля повернувся додому на Івано-Франківщину, де розвивав власний бізнес з виготовлення будівельних конструкцій. Але після приходу до влади Віктора Януковича і погіршення економічної ситуації, вирішив вкотре кардинально змінити життя. Він влаштувався до приватної військової компанії, яка охороняла торгівельні судна, захищати кораблі, вантажі і екіпажі від сомалійських піратів. Повномасштабна війна застала його в Індійському океані і спонукала знову змінити життя. 

В інтерв’ю Олег Воробець розповів про службу у Французькому іноземному легіоні, охорону кораблів від сомалійських піратів, чому Україні від НАТО потрібен досвід, а не вступ, а також про шляхи вирішення проблеми сержантської ланки у ЗСУ.

«Товариш сказав, що є робота для колишніх військових за 300 євро в день»

Олегу Ярославовичу, ви у нинішній частині нещодавно. Де служили раніше, який досвід маєте?

Початок повномасштабної війни мене застав на кораблі в океані, де я працював начальником команди озброєної охорони. Тоді ми охороняли рибацькі кораблі від сомалійських піратів. Відверто вам зізнаюся, я не вірив, що почнеться повномасштабна війна. Бо як 300 тисяч російських військових можуть напасти на Україну? Та ніяк! Невже Путін такий дурний? Бо ж навіть контролювати таку величезну країну як наша вороже військо у такій невеликій кількості ніяк не змогло би. 

Мій контракт з охоронною фірмою закінчився у квітні 2022-го і я повернувся до України. Я розумів, що війна не завершиться швидко. Шукав, вибирав, куди піти служити, тому що для мене важливо, аби моїм командиром була людина, якій ти довіряєш. Замовляв з-за кордону військове приладдя, бо в Україні тоді його не було. Але поки я вибирав, військкомат (ТЦК) мене випередив. У червні вони приїхали до мене додому і вручили повістку.

Я потрапив до 47-ї окремої артилерійської бригади, фактично з моменту її створення на Новояворівському полігоні. Один рік прослужив в ній на посаді головного сержанта одного з дивізіонів, по суті його створював. Загалом у цій бригаді служив понад три роки. На початку служби ми сходилися з командиром у поглядах, але потім наші погляди на військову справу почали розходитися. Я не вмію бути весільним генералом. У статуті написано, що головний сержант є головним радником командира з усіх питань що стосуються рядового і сержантського (старшинського) складу (Статут внутрішньої служби ЗСУ). Він необов’язково має дослухатися до головного сержанта в ухваленні рішень, але хоча би вислухати повинен. А цього не було, тому я написав рапорт на переведення. Пішов на нижчу за рангом посаду, на штаб-сержанта групи розвідки бригади. Розвідка – то моє! З часів служби у Французькому іноземному легіоні вона дуже змінилася технічно, але її суть і значення залишились тими самими. Тривалий час навіть доводилось виконувати обов’язки начальника розвідки бригади. А потім пішов із бригади зовсім. Отримав пропозицію про підвищення, «від якої не зміг відмовитися»…

Свою розповідь ви розпочали з того, що повернулися до України з роботи в океані, де охороняли кораблі від сомалійських піратів. Що це була за робота, як довго працювали?

Це була робота для військових пенсіонерів. До цієї роботи я мав в Україні бізнес, який непогано йшов. Але після приходу до влади Віктора Януковича, бізнес помаленьку «загнувся». Тоді про можливість попрацювати в океані мені розповів товариш. Мовляв, є робота для колишніх військових за 300 євро на день. Робота полягала у тому, щоби охороняти кораблі в Індійському океані від сомалійських піратів. Почав учити англійську мову, бо зі школи вона була у мене слабенькою. Почав надсилати резюме, були співбесіди по Skype. І от одна з охоронних фірм із Ізраїлю мені запропонувала роботу, пробний транзит. Вже йшов 2012 рік. Моїм першим team leader`s (керівником) був московський єврей, громадянин Ізраїлю на ім’я Давид. Він сказав, що ми не беремо на роботу чемпіонів зі стрільби. Ми беремо колишніх військових з витримкою, які не поспішають натискати на гачок у стресових ситуаціях.

Разом зі мною на роботу потрапив і колишній сержант парашутного полку з Французького іноземного легіону Валерій з Миколаєва. Транзит тривав 11 днів з Кувейту до Суецького каналу, довкола Аравійського півострова…. Мені подобалася робота, коли ти охороняєш контейнеровози, танкери із нафтопродуктами, газовози, сухогрузи з іншими товарами. До $150 млн доходила вартість вантажу на кораблі. Команда такого корабля – до 30 людей і троє або четверо охоронців. Працював я так до 2015 року, піратів поменшало, умови праці погіршилися, вимоги до нових охоронців знизилися. Працювати з новоприбулими стало страшно, коли вони не вміють поводитися зі зброєю, а їх усе рівно беруть на роботу. Перейшов у іншу компанію, потім у ще одну. У останній з них згодилося знання французької. 

На якому етапі вашої кар’єри з’явився Французький іноземний легіон (Légion étrangère), наскільки складно було туди потрапити і як довго там прослужили?

Без служби у легіоні мене би не взяли працювати на кораблі. У 2004 році я жив в Україні, шукав роботу за кордоном. Було сутужно з візами. Щоби зробити візу на роботу в Європу потрібно було заплатити 1500 євро і більше. Я працював у ЄС на різних роботах. Сталося так, що якось опинився у Франції з 300 євро у кишені і без роботи. Зателефонував товаришу, але трубку взяла інша людина, відповіла на дзвінок французькою, а я нічого не зрозумів. Подзвонив матері в Італію, де вона працювала, подзвонив до друзів в Іспанію з питаннями про роботу. Позитивних новин не було. Повертатися до України ні з чим не хотілося, вже мав двох дітей. Тоді подзвонив дружині до України і сказав, що хочу спробувати податися на службу до Французького іноземного легіону. Фізично я був на свої 35 років у хорошій фізичній формі. З хлопцями ми двічі в тиждень грали у баскетбол, змагалися у чемпіонаті області, входили до лідерів. Боксом також займався, непогано плавав, колись до збірної університету входив. Дружина на ці мої слова розгубилася, але згодилася, щоби я пробував. 

З цього моменту почалися намагання потрапити до легіону. Були спроби через декілька збірних пунктів у різних містах потрапити. І коли в кишені залишалося грошей менше трьох євро, нарешті в містечку Обань (поблизу Марселя), де штаб-квартира легіону, я таки потрапив на співбесіду. Пройшов непростий відбір.

Особливо складним, для більшості, є психо-технічні тести, які визначають рівень IQ. На цьому, першому етапі, відсіюється 80% людей. Вже потім тести на фізичну витривалість. Ще важлива деталь. Я казав, що не одружений, бо одружених до легіону стараються не брати. За їхніми правилами, тільки після завершення першого контракту, а це п’ять років служби, можна одружуватися. Дуже важливою є співбесіда у «Гестапо», так з часів кінця Другої Світової війни і великої кількості німців-легіонерів називають службу безпеки Легіону. 

Навчання тривали чотири місяці. Бойова підготовка, тактика, стрільба, французька мова. Я успішно пройшов підготовку, з 42 людей посів друге місце. А перші місця дають право обирати полк, в якому хочу проходити службу. Я дуже хотів служити у Джибуті, у 13-й напівбригаді, відверто скажу, щоби заробити грошей, там нормально платили, близько 4000 євро в місяць. Але не склалося.

Тож обрав перший кавалерійський (розвідувальний) іноземний полк Легіону. Зарплати в легіонерів, як на Францію, невеликі, було 1500 євро у місяць, з преміальними, на території Франції (як там казали: «у метрополії»). Брав участь у місіях за кордоном. Там платили удвічі більше. Я виконав перший контракт, на цьому службу в Легіоні завершив і вирішив повернутися до України, був час завершення президентства Ющенка, криза ще по країні не вдарила, Янукович до влади ще не прийшов. Бачив перспективи розвитку власного бізнесу.

«Чи всі наші солдати після БЗВП обізнані в алгоритмах дій на полі бою…? Я сумніваюся»

В Україні під час повномасштабної війни утворився свій підрозділ з іноземцями у складі – Інтернаціональний легіон. Наскільки вони з Французьким іноземним легіоном схожі?

Можливо, у легіону, який в Україні, більша схожість з приватними військовими компаніями, бо туди приходять уже навчені люди, що мають досвід служби, а часто і бойових дій. Військовим у цьому легіоні легко знаходити спільну мову. Французи ж готують людей «з нуля» і «заточують» під себе. У Французькому іноземному легіоні служив мій товариш Василь, молодший за мене на 12 років та служити прийшов раніше. В Україні ми жили з ним на одному поверсі у під’їзді. А під час служби зустрілися в Африці. Після завершення служби він залишився жити в Канні з дружиною, яка родом з Луганщини. Так от, з початком повномасштабної війни він повернувся до України воювати. Але провоював лише пів року. У Французькому іноземному легіоні він служив парашутистом, пошкодив спину свого часу. Незважаючи на це поїхав воювати в Україну, де ця проблема далася взнаки. Службу він швидко закінчив.

Не тільки в українського Інтернаціонального легіону з іншими підрозділами, а й в усій нашій армії часто погана взаємодія між суміжними підрозділами. Розповім один конкретний випадок. Запорізький наступ, який чомусь називали контрнаступом, 2023 рік. Ідемо на Малу Токмачку, відбувається артпідготовка, готуємо позиції для батареї. І тут приїжджає Нацгвардія і каже, що це наші позиції, тут буде стояти наша гаубиця Мста. То я спитав, чи нічого їм не муляє, що вона стоятиме між двома нашими гарматами Гіацинт? А потім ще й з’ясувалося, що нижче позицій мають їхати наші танки «Леопард». Зрештою, між сержантами ми порозумілися хто де стоятиме, аж тут приїжджає самохідна артилерійська установка і починає «навалювати» по ворогу. Звісно, ми цього не очікували. Це говорить про те, що не було ніякої взаємодії зверху, вона відбувалася вже у посадках. 

Яким досвідом Україна можемо поділитися з французами, якого вони не мають?

Буває, чую закиди, мовляв, та що там НАТО може нам дати, у нас який великий свій досвід вже! Ви собі не уявляєте, як швидко на Заході вчаться в тому числі тому, що відбувається на полі бою в Україні. 

Варто зрозуміти, що таке підготовка у НАТО. Для військовослужбовця без досвіду в поміч є чіткий алгоритм дій, який виписаний і який мають усі знати напам’ять. Це «Інстинктивні дії солдата на полі бою», що він має знати, як таблицю множення. Чи всі наші солдати після БЗВП обізнані в алгоритмах дій солдата на полі бою, вони знають свої інстинкти? Я сумніваюся. Солдат має знати, що він має зайняти позицію на полі бою буквально по пунктах. 20 років пройшло як я це вчив, але досі пам’ятаю.

Солдат має знати, де його сектор обстрілу, визначити реперні точки, знати як замаскуватися з урахуванням місцевості, як пересуватися, як підтримувати зв’язок з товаришами та командиром тощо. Доповіді і звіти також форматовані по пунктах і це спрощує бойову роботу. Часто говорять, що ми йдемо в НАТО. Але через гендерну рівність, а не через професіоналізм. То чому би не додати в цих прагненнях професіоналізму? В НАТО потрібно іти через грамотне бойове планування, коли у командира на столі є декілька варіантів, з яких він обирає найкращий. І часто найкращий з них саме той, які висловили його підлеглі, що беруть участь у процесі і командир його ухвалив.

Старший командир там не обмежує молодшого командира у варіантах виконання бойових завдань і сприяє ініціативі. Ще два кити, на яких стоять натовські армії, окрім планування, це – збереження особового складу і Аналіз після події (After Action Review). Останнє – то обов’язкова процедура, що дозволяє виявити слабкі місця, уникати їх у майбутньому і прогресувати.

Повернімося до питання, що вони у нас можуть взяти. Їм є чому в нас повчитися, особливо у тактиці із застосуванням дронів та наземних роботизованих комплексів. До речі, аж цікаво, скільки у наших лавах колумбійців воює. Ми не знаємо, що то за колумбійці. Ви ж бачили як у Бразилії злочинці поліцію дронами атакували. Хто знає, де український досвід застосування дронів ми зустрінемо ще. 

Розумні люди вчаться усе життя. Нескромно буде хвалитися, але у 54 роки я став адміністратором «Дельти» і «Вежі» у своїй бригаді. А це інформаційно-комунікаційні система, яка транслює, записує трансляції подій на полі бою. Це робота із суміжними підрозділами, взаємне надання «картинки» прямих трансляцій. Це складна бойова робота 24/7. Французьку мову я опанував у 35 років, англійську у 43. Вчитися потрібно усе життя. 

Чи є у вас знайомі іноземці, які приєдналися до Інтернаціонального легіону на війні в Україні? Яка у них була мотивація?

До Інтернаціонального легіону приходять шукачі пригод і люди із загостреним відчуттям справедливості. Наприклад, мій товариш Василь, про якого розповідав вище. Він у Франції в охороні працював, непогано заробляв. Але поїхав воювати в Україну. Це «душевний порив». Дехто іде, аби набратися досвіду. В мене був колега, француз, який працював зі мною на фірмі у морі, ми рибацькі кораблі охороняли, то він поїхав воювати в Україну. Був ще бельгієць, який також поїхав воювати в Україну. Десь у Чернігівській області вони, наскільки я знаю, здійснювали рейди на російську територію. Кілька місяців повоювали, поїхали додому на кілька місяців, у них вільний графік. 

Вочевидь, іноземцями ми не закриємо кадрову проблему в ЗСУ. Якими інструментами держава має вирішувати проблему залучення до війська, якщо до ТЦК, які займаються мобілізацією, є чимало запитань, але і альтернативи ТЦК не проглядається?

Із часів розвалу СРСР армія була «заточена» під розкрадання грошей. Окрім того, досі ми не можемо зламати пострадянський менталітет, коли будь-яка ініціатива знизу в корені відрубується. Найкращі кадри в армії зараз – це люди, які приходять з цивільного життя, бо в багатьох офіцерів середньої ланки, кар’єрних військових, просто за всі роки існування української армії, вище керівництво відбило ініціативу. І це мова про всі понад 30 років існування української армії в незалежній Україні. 

Для мене будь-яка нація ділиться на козаків і свинопасів. Це визначення Дмитра Донцова, не моє. Козаки – люди, які не миряться з несправедливістю, які ладні воювати за свою волю, за свої сім’ї, за «свій Світ». Всі інші – народонаселення, «ждуни», яким байдуже, чим війна закінчиться, або майже байдуже. До ТЦК справедливо багато запитань, у них золоті часи, «розпил» грошей. Якби не було несправедливості, народ би йшов до армії. Цілком правильно, що ми не публікуємо статистику загиблих. Але у містах подивіться на масу великих фотографій загиблих. Та закінчиться війна, зробите алею слави. Але не зараз, бо воно деморалізує людей. То чи йтимуть охочі до армії?

«Воюють зараз за великим рахунком дві пострадянські армії – велика і мала»

Вас розкритикують за ці слова, бо не це головна причина деморалізації. Та і зростання кількості могил на цвинтарях є, хіба ми можемо це приховати, це ж також деморалізує?

Цвинтарі що, у центрі міст і сіл розташовуються? Та й не кожен ходить на цвинтар. А тут ми самі виставляємо фотографії, аби якнайбільше людей подивилося на фотографії загиблих воїнів. Все має бути на часі. Воюють зараз за великим рахунком дві пострадянські армії – велика і мала. За рахунок того, що українці ментально –  це не росіяни, ми, мабуть, і виграємо. Але маємо дуже багато втрат через недолуге командування. Згадайте демарш комбата «Маґури», це яскравий приклад (у травні 2025 року командир батальйону 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» Олександр Ширшин публічно подав рапорт на звільнення. Він звинуватив командування в «дебільних завданнях» на Курському напрямку та «безцільній втраті людей». Головнокомандувач Олександр Сирський створив робочу групу для вивчення обставин, про які розповів Ширшин). Я знаю чимало прикладів, коли артилеристів у «піхотних» бригадах кидали у піхоту, бо не було гармат. А як прийшли гармати, вже немає кому з них стріляти, бо підготувати фахівця – це не один місяць. Я знаю як за втрачені дрони Mavic хлопцям пропонували або скидатися і за власний кошт поновлювати запаси, або іти в штурмовики. Що це за підходи? Я би судив таких командирів.

А найгірше – брехня у доповідях! Щоб, не дай бог, не виглядати погано перед начальством. Чиясь брехня може комусь вартувати життя.

Ви зараз критикуєте і констатуєте проблему. Але критика не допоможе поповнити армію якісними кадрами. Як залучити людей до армії?

Насамперед потрібна відповідність дій наслідкам. Якщо є злочин, має бути за нього покарання, і воно має бути невідворотним. Якщо затримали якогось начальника ТЦК, то його покарання за провину треба довести до логічного кінця. А не так, що погомоніли про порушення, через пів року забули і він «виринув» десь в іншій області. Зараз Тетяна Крупа судиться (колишня очільниця Хмельницького МСЕК, яка обвинувачується у незаконному збагаченні), і може залишитися на волі. А це вже проблема не армії, це проблема держави, це проблема народу, який 30 років хабарництво толерував. Війна, яку ми маємо, це в тому числі розплата за нашу байдужість, бо одні крали, а інші заплющували на це очі. А відсутність покарання якраз і спонукатиме в подальшому злочинців продовжувати свою діяльність. І якщо так, чому до армії мають приходити якісні кадри? Воювати за те, щоби хабарники далі брали і давали хабарі? Нещодавній випадок прильоту ракети під час шикування на Дніпропетровщині. Ми поки не бачили, щоби хтось сів у тюрму ще за попередні шикування, де були прильоти з втратами, чи, може, командири ті у штрафному батальйоні уже воюють? Я, принаймні, поки нічого про це не чув. Є справа Міндіча на мільярди, про яку зараз всі говорять. Список гучних справ можна продовжувати і продовжувати. 

Ви є головним сержантом 81 окремого батальйону зв’язку. Було би неправильно оминути тему сержантів у ЗСУ. У нашій армії брак сержантів, про це говорять військові на всіх рівнях. Яка головна причина виникнення цієї проблеми і чому навіть повномасштабна війна, на якій багато солдатів опанували сержантськими навичками, не пришвидшує її вирішення?

Я бачив, як працює сержантська ланка в арміях країн НАТО, де є чіткий розподіл обов’язків і делегування повноважень. Причин у нашої проблеми декілька. По-перше, незавершення сержантської реформи, яка триває багато років. По-друге, заважає ментальність частини офіцерів зверху. Для багатьох з них сержант – це трохи старший за солдата виконавець наказів, а не людина, яка сама може ухвалювати рішення. Третя причина – надання, чи скоріше збереження звання сержант просто за те, що ти колись пройшов формальне навчання на строковій службі, але при цьому нічому не навчився і не маєш лідерських якостей. Тобто потім ці люди не відповідають тим посадам, які їм довіряють. Як наслідок – відсутність результатів. Сержант – це про те, що роби, як я, і йди за мною. А кого ти за собою поведеш, коли ти сам – сірість? Люди, які ініціативні і не бояться висловлювати своє бачення мають бути сержантами. Я на своєму рівні намагаюся таких людей лобіювати на командні посади. Головне – не боятися делегувати повноваження солдатам, які завтра можуть стати класними сержантами, дійсно хребтом армії, як нас називають. Я завжди казав, що такій великій країні як Україні не потрібен вступ до НАТО, ми самі зможемо себе захистити, а от принципи їхні взяти слід. У країн НАТО дуже сильний сержантський корпус, їхній досвід нам слід перейняти. Офіцери – це голова, сержанти – це хребет, а солдати – це руки і ноги армії. Так є у НАТО, так має бути і в нас. 

Ще одна проблема –  якість мобілізованих. З одного боку, чимало з них в силу різних причин неспроможні виконувати задачі і стають баластом для армії, з податків українців їм нараховують зарплату. З іншого боку, держава під час повномасштабної війни не може відмовитися від мобілізації. І в підсумку армія у нас величезна за кількістю, але з проблемами у якості виконання задач. Як покращити ситуацію?

Перекрити всі крани крадіжкам і розпилу грошей на армії і у державі взагалі. За цих умов ми би змогли на нормальні контракти людей винаймати. З баластом важко. Тому що людей в армію справді беруть хворих. Варто зайти до Києва і не тільки у спортзали, ви побачите, скільки фізично підготовлених чоловіків займаються. Найперше вирішення проблеми – це справедлива мобілізація, а не така, яка відбувається зараз. Бронювання дали на відкуп місцевим князькам по країні, а це корупція. Доходить до того, що заброньованою є людина, яка торгує іконками. Мабуть, це стратегічний продукт. 

Із сіл чоловіків повигрібали. У мене в бабусі є хата в селі. То коли я до тієї хати в село приїжджаю і бачу, що справді, чоловіків уже не залишилося. Бо вони не могли відкупитися. Інша категорія потенційних мобілізованих – «мєнти». Скільки у нас тисяч їх, «не навчених воювати»? Поліція, прокурори, військові пенсіонери, які нібито хворі, першими мають іти до лав Збройних Сил. Чому під час Другої Світової війни в поліції служили жінки і пенсіонери? Бо здорових забирали на війну. У мене в бригаді, де я служив, був 53-річний пенсіонер з поліції, у якого зі здоров’ям не дуже. Нехай би він йшов ловити порушників швидкості на автодорогах. А здорові, які сьогодні цих порушників ловлять, нехай би ішли до Збройних Сил. Вони немотивовані? Так загнані, зашугані селяни також не мотивовані. Та, мабуть, влада таких «немотивованих» поліцейських береже. Думає, що вони її дупу будуть захищати, коли ми повернемося до цивільного життя і скажемо, що ми не за те, що в країні відбувається, воювали, не за корупцію. Сама армія ніяк цю проблему не вирішить. Тільки на рівні держави, комплексним рішенням. Я бачив з дрона, як мобілізовані селяни здаються в полон, а потім їх росіяни розстрілюють. П’ятеро росіян взяли чотирьох наших, які всі сиділи у бліндажі і нікого не було на позиціях. Розділи і потім розстріляли. Наші навіть не пробували чинити опір. То може варто мобілізувати не для кількості, а для якості? Питання риторичне.

Багато військових дратуються, коли повертаються з фронту у відпустку в цивільне життя. Кажуть, що глибоко в тилу війна абсолютно не відчувається, цивільні не розуміють військових і навпаки. Як ця дистанція між людьми змінюється з 2022 року, якою є тенденція? І що маємо робити, аби цю дистанцію прибрати взагалі?

Не скорочується. Позитивної відповіді на це питання немає. На початку повномасштабної війни із захватом і вдячністю цивільні дивилися на військових. Зараз дехто очі відводить. Часто цивільні ніби не помічають військових, переходять на інший бік вулиці, коли зустрічають. Комусь соромно, що десь никається, а я служу. Для мене було дико, коли війна вже рік йшла, а кабаки і святкування подій якихось в них як відбувалися раніше, так відбуваються і під час повномасштабної війни. У моєму розумінні війна має бути тотальною для українців, тобто мали би бути долучені усі. А так у нас «Буковель» забитий туристами. Збірна грає і програє у футбол, Усик боксує… Я навіть на заході країни бачу людей, які би росіян зустрічали з короваєм, хоча зараз надто «патріотичні». І таких людей дуже багато.

Можливо, скоро чутимемо «я вас туди не посилав». Багато хто буде тихо ненавидіти військових. Аби вирішити цю проблему, суспільству потрібні кардинальні зміни, систему підлатати неможливо. Я не кажу про революцію і всіх перестріляти. Майдан ми вже проходили. Мають прийти до влади люди, які будуть максимально залежними від своїх виборців. Та й виборець має дозріти до того що він відповідальний за свій вибір і має питати з обраних. Революцію зараз дозволити не можемо, тому тільки реформи, причому кардинальні і в армії, і в державі загалом, тим більше під час повномасштабної війни. 

Зараз стоїть питання виживання як держави так і самої української нації!

Який найбільш прийнятний для вас варіант завершення війни? Коли буде перемога?

З перемогою дуже важко. Пам’ятаєте, як на початку повномасштабної війни для влади перемогою було повернення кордонів 1991 року, потім перемога – це були кордони станом на 2014 рік, а сьогодні перемога – це не втратити державності. Воно, звісно, так, це тактична перемога. Але питання в тому, як до цього ставитися. Можливо, найкращим варіантом нині буде якесь замирення, до якого нас штовхають, закручують нам гайки. А цей час, поки триватиме замирення, треба використати так, як свого часу примирення використали хорвати. Тобто слід підготувати армію, країну, справді перевести економіку, промисловість, на воєнні рейки. Відновити замкнені цикли виробництва озброєнь, які ще можливо. Масштабувати виробництво тієї ж ракети «Нептун», яка уже працює. Та й багатьох інших вже перевірених у бою розробок. Зайнятися створенням справжньої тероборони, зразка скажімо Швейцарії чи Естонії, де штатну зброю зберігають вдома. Підготовка всього народу до спротиву. Прийняти нарешті адекватний Закон про зброю, де законослухняні громадяни матимуть право на носіння короткоствольної вогнепальної зброї самооборони. Про що у 2022 році висловилось більше мільйона опитаних у Дії громадян України (59% тих, що взяли участь). Якби громадяни були озброєні, трагедій Ірпеня, Бучі та інших можна було б уникнути. Тільки за цих умов буде перемога. Якщо буде якесь замирення – це не має бути розслабленням. Це буде підготовкою до нової війни. Ми маємо стати таким їжаком, до якого ніхто не полізе.

Михайло Глуховський, 81 ОБЗ, для «Главкома»