велике інтерв’ю — Суспільне Культура

В український прокат 1 грудня виходить сімейна комедія “Потяг до Різдва”. Це продовження минулорічного фільму “Потяг у 31 грудня”. За сюжетом, в одному поїзді збираються випадкові попутники, що прямують до рідних на Святвечір. Однак, як і в першій частині, на заваді стають несподівані випадковості.

У другому фільмі до своїх ролей повернулися Станіслав Боклан, Михайло Хома, Юрій Горбунов та Лілія Ребрик. А нових персонажів втілили Антоніна Хижняк, Поліна Василина, Валентин Томусяк, Дмитро Сова, Олена Хохлаткіна та інші.

Серед тих, хто долучилися до команди фільму — акторка національного театру імені Івана Франка Христина Корчинська. Саме вона — зірка надпопулярної вистави “Конотопська відьма” (в іншому складі грає Олена Хохлаткіна) та буковинська бабуся в “Буні”. А серед її найвідоміших кіноролей — Свєтка у “Спіймати Кайдаша”, дружина художника у “Малевичі”, доброволиця-військова Дарка в стрічці “Яса”.

Журналістка Марія Кабацій поговорила з Христиною Корчинською про її роль у фільмі “Потяг до Різдва”, про те, як знімається кіно в умовах повномасштабної війни, а також чи з’явився в Україні інститут зірок та як це — вкотре грати у “Конотопській відьмі”.

Ми з вами говоримо в день, який почався з масованого обстрілу. І я не можу з цього не почати. Хочу спитати: як ви себе приводите до тями після таких ночей, як у нас сьогодні?

Мушу сказати, що я серед тих людей, які не йдуть в укриття. У мене його просто немає. Якби воно було в будинку або поруч, то я би користувалась такою можливістю (Редакція закликає читачів дбати про свою безпеку під час повітряних тривог!).

А так це просто різні переживання, емоції протягом всієї ночі. Протягом всього цього часу — бо вже четвертий рік і до чогось ти вже звикаєш, най як страшно не звучить.

Але оце затишшя перед бурею, оцей місяць жовтень, який був доволі тихий в Києві… І сьогодні нам дали зрозуміти знову, що це все зовсім поруч і ситуація страшніша, ніж може здаватися.

Як збираю себе докупи? Напевно, це моє оточення і моя робота, яка не дозволяє мені розповзтися, а збирає передусім мене як творчу одиницю, як людину. Я знаю, що, наприклад, сьогодні у мене вистава о 18:00 і о 16:00 почнеться репетиція. І хочу я цього чи не хочу, можу чи не можу, мене ніхто не питає. Я просто знаю, що люди, які полюють за квитками два-три місяці, бо зараз так воно відбувається, неймовірно чекають цю виставу. Вони прийдуть, незважаючи на цей страшний сьогоднішній обстріл, і я не маю права бути не зібрана або не у своїй творчій формі. Тому що я маю віддати людям те, за чим вони прийшли в театр. Воно так мотивує внутрішньо.

Тобто виходить, що ми, щоб відволіктися, заспокоїтися, прийти в норму, приходимо в театр і в кіно, а ви — виходите на сцену або в кадр.

Так, бо це ж все для глядачів, для людей. І для цього взаємообміну. Ми потрібні одне одному, бо без одного інше не працює.

Ми з вами в театрі, але я хочу почати з кіно. Крім очевидних безпекових речей, за вашими відчуттями, чи зазнала змін робота на майданчику?

Якщо ми говоримо про технічну складову професії, то не можу сказати, що змінилася. Тому що кіно потребує дисциплінованості. І ти хочеш чи не хочеш, а мусиш дотримуватися навіть 12-годинної зміни. Який би обстріл не був і які би страшні події не були — у нас немає змоги, на жаль, переносити і дозволяти собі додаткові дні, години, перепрацювання і так далі. Тому якщо дозволяє ситуація не зупинятися, продовжувати — то так і працюємо.

Якось внутрішньо, найімовірніше, це все нас змінило і якась тривожність присутня в кожному. Але вона вже як фонова, бо все одно, коли ти на кіномайданчику чи в театрі, ти перемикаєшся. Це такий механізм, як кнопка on-off. І це підсвідомо працює.

Здається, це у вас акторів воно краще працює. Бо у вас є оце: в цю хвилину я Христина, а за мить головна героїня у виставі “Буна”. І це вже інша людина. То виходить, що оця акторська навичка вам допомагає.

Сто відсотків допомагає, так. Це такий наш бонус, можна так сказати.

Я почала пригадувати ваші ролі, й спочатку подумала, що в театрі вам частіше дають серйозні, драматичні ролі: то конотопську відьму, то бабусю в “Буні”. А в кіно — комедійні, наприклад у “Спіймати Кайдаша” чи у фільмі “Потяг до Різдва”, який от-от вийде. А потім згадала, що у вас є комедійна театральна героїня в “Слузі двох панів” і драматичні в кіно — у “Малевичі”, “Перевізниці” та “Ясі”. Над якими персонажами вам цікавіше працювати?

Скажу чесно: мене чомусь в університеті позиціювали як характерну актрису. Це означає, що переважно тобі будуть давати ролі комедійні, легкі. Я працювала над такими етюдами, але в дипломній виставі в мене були дві головні ролі — й обидві супердраматичні.

Перша — це “Буна”: я вважаю її драматичною виставою і свою героїню — драматичним персонажем, а друга — це Голда в дипломній “Поминальній молитві”. Це теж супердраматична роль. Тому я вчилася на характерних ролях, комедійних, а в підсумку почала отримувати драматичні. І вони мені глибші, цікавіші, ближчі.

Але, знову ж таки, коли мені випадає така комедія, як “Слуга двох панів” — це виклик. Тому що в комедії, на мою думку, складніше працювати. Там дуже тонка грань: ти хочеш і захопити публіку, і посмішити. Тобі треба цю межу тримати, щоби ти не перейшла в якусь клоунаду.

Я вважаю, що не кожен може грати комедійні ролі. Комедія загалом, на мою думку, це складніше. Тому в нас мало комедій ставиться, і в нашому театрі насправді комедії в меншості. Можливо, режисери трохи лячно ставляться до цієї історії.

Навіть “Конотопська відьма” ставилась як комедія. І для Івана Сергійовича Уривського це була перша комедія, [до того] він працював тільки з драмами та трагедіями. Він казав, що просто собі такий виклик зробив. І, мовляв, не очікуйте від цього нічого такого: вийде — то вийде, не вийде — то не вийде. Під час [роботи] ми навіть йому закидали жарти, що він хотів легку комедію, а все одно там драматичні шматки і все трагічно закінчується.

Але у вас в театрі Франка є великий конкурент у комедійних ролях, улюбленець публіки!

Це хто?

Іван Шаран.

Іван Шаран — мій колега, мій найкращий друг. Ви знаєте, що це мій одногрупник, ми разом вчилися? І нас поставили в пару на першому семестрі першого курсу. Ми грали “Побожну” Стефаника. Це мій перший партнер, і на кожному курсі ми працювали з ним у парі.

Потім разом пішли працювати в [театр] “Золоті ворота”, і тепер у театрі Франка працюємо разом. Іван — дуже хороший партнер, одне задоволення працювати з ним.

Повернемось до вашої найсвіжішої ролі — у фільмі “Потяг до Різдва”. Нещодавно ви сказали, що, можливо, її ніхто й не помітить. Розкажіть, кого ви там граєте?

Це епізодична роль. Невелика, але яскрава, самобутня. Це подруга однієї з головних героїнь цього фільму, її грає Поліна Василина. Я її найкраща подруга, щоб не спойлерити. Ми з нею на майданчику бачилися тільки одного разу, тому що [за сюжетом] я постійно з нею на телефоні. Тому було дуже прикольно.

Коли ми знімали мої сцени, я з уявною подружкою говорила. Потім ми з нею зустрілися, і вона каже: “Я дивилася твої відзняті сцени і старалася в цю емоцію вклинитися”. Тому що вона знімалась в один день, я — в інший.

Знаю ще, що ваша героїня ще й така ніби домашня, диванна психологиня для своєї подруги?

Вона працює в салоні краси. І дійсно постає отаким домашнім психологом. Вона така мотиваторка. Знає, як буде краще для її подруги, знає, як сказати, як зробити, що зробити, як все перекрутити. Така “порадниця”.

Ви кажете, що не бачилися на майданчику зі своєю екранною найкращою подругою. Розкажіть ще, як ви знімали, де знімали, коли це відбувалося?

Це відбувалося влітку, під час відпустки. Коли найгарячіші дні, кінець липня — серпень, а ми знімали сніг. Всі ходили в шапках, у зимових пуховиках, в джинсах, у чоботах на цигейці.

Люди з цікавістю за нами спостерігали, ніхто не розумів, що відбувається. Ціла колія на київському вокзалі була виділена під зйомки. І більшість знімального періоду, всі оці натурні моменти відбувалися там.

У мене було мало змін: одна безпосередньо в салоні, де героїня працює майстром з волосся, а друга — на вокзалі.

Нещодавно в мене була розмова з вашим колегою по театру Віктором Ждановим. Він розказував, як обирає ролі, й порівняв це з вибором сукні. Як ви обираєте собі ролі й чи є якась роль, на яку ви можете не погодитись?

Це скоріше не роль, напевно, а сценарій. Я дуже критично ставлюся до сценаріїв. І вони мені частіше не подобаються, ніж подобаються. Персонаж завжди може змінюватися, роль може дописуватися. Якщо режисер тебе розуміє, довіряє тобі, то ви можете і на майданчику щось змінювати. А от сценарій: якщо я читаю і розумію, що це ні про що, то відмовляюся.

А як було з “Потягом до Різдва”?

По-перше, це відома історія, вже була знята перша частина. По-друге, мене запросив Валік Шпаков — режисер, якому я довіряю, з яким я хотіла попрацювати. По-третє, це сімейна, світла історія, яка буде транслюватися на дуже велику аудиторію наших глядачів. І я впевнена, що будуть прихильники цієї історії. Ну, і персонажка така легка.

Тобто режисер вам запропонував цю роль? Чи довелося все одно проходити кастинги?

Звісно, ти записуєш проби, так. Але я прийшла, і це був не запис, а одразу живі проби. Вони мені як актрисі більше імпонують. Впевнена, що багатьом акторам так. Одразу на пробах був режисер.

Це дуже здорова історія — коли так відбувається. Бо коли ти пишеш пробу, можеш надіслати одну, максимум дві, але не факт, що її подивляться. А коли жива проба йде і зразу є режисер, який знає, хто йому треба і як він це бачить, то ти одразу розумієш, буде щось із цим чи не буде.

У нас були дві проби одразу, до речі, була і Поліна. Так ми разом і пробувалися. Зі сценою, яка в підсумку не увійшла в фільм. Ми записали її на пробах, а потім мені прислали після затвердження вже оновлений сценарій, де цієї сцени взагалі не було.

Загалом скільки зайняло часу знімання?

Мені здається, до 20 знімальних днів. Дуже швидко, це правда. Можливо, 17–18. Почали в середині липня і закінчили на початку серпня.

Це дійсно швидко. Бо, наприклад, попередній фільм із вами, “Малевич”, здається, дуже багато часу знімався. І оце якраз приклад драматичної вашої ролі — дружина художника. Раніше ви розказували, як вам працювалося з Віталієм Ажновим, який грав Малевича. А загалом як було на знімальному майданчику цього фільму?

Моїм головним партнером на майданчику був Віталій Ажнов. Всі сцени були з ним у парі. І всі наші відверті сцени теж були з ним. Це наші перші відверті сцени були взагалі в кіно. Перший досвід, якщо можна так назвати.

Ми жартуємо, що ростемо на екрані. У “Гуцулці Ксені” у нас був поцілунок, а тут вже щось більше. Тобто у нас історія розвивається.

Цікаво, що ми зовсім різні — і нас ставлять в пару. Може, воно тому і працює. Тож жодного дискомфорту не було взагалі на майданчику. Було класно.

Це був 2022 рік, і ми спочатку думали, що жодних зйомок вже не буде. Це був дуже страшний період невідомості. Невідомості, що буде взагалі з нашим українським мистецтвом, з кінематографом і з театром.

Ніхто не міг уявити цю ситуацію, яка зараз є, коли не можна за три місяці вперед потрапити до театру. І як вектор змінився в людей до культурних подій загалом в Україні, і до кіно, і до виставок — це вау. Тому коли почалися зйомки восени 2022 року, була дуже хороша, дружня, тепла атмосфера.

Завдяки режисерці Дарії Онищенко ми не репетирували на майданчику, а збиралися на репетиційний період. Він був недовгий, коротенький, але був. І коли у фільму він є, це не може пройти безслідно. Бо ти себе як актор на майданчику тоді відчуваєш набагато впевненіше. Ви вже про щось домовились, щось пройшли, програли, попробували і тому говорите вже однією мовою. А коли ти приходиш на майданчик, бачиш вперше цих людей, свого партнера — тоді, не думаю, що зразу метч відбувається і все суперкласно. Тоді треба багато дублів і проб.

А у нашому випадку — і Віталій про це говорив, і Даша — все було класно. Якби не наші “сусіди”, які не давали знімати. Тому що тоді були перші масовані обстріли, і оці всі шахеди, ракети, блекаути почалися.

Я не була на цьому знімальному дні, але Віталій про нього розказував, що вони знімали в Художній академії поблизу Львівської площі. Вони знімають — і просто пролітають шахеди. Так що сумний період це був.

Якщо вже ми заговорили про Віталія, то згадаю ваших інших колег по театру Сашка Рудинського і Віктора Жданова, які знімаються не лише в нашому кіно, а й за кордоном. А вам пропонують такі ролі?

Ні, не пропонують, на жаль. Але це ж не так, що хтось має мені прийти і запропонувати. Так не працює. Я думаю, що це працює тільки тоді, коли ти займаєшся самоменеджментом і пропонуєш себе за кордон. Я знаю, що Сашко дуже багато для цього проробив і працює над цим. У свій час він просто стукав, писав, відсилав, нагадував. Йому це теж не було так просто, що хтось скинув на пошту: “Запишіть проби”.

Немає такої уваги і потреби в наших артистах за кордоном. Там є своїх вдосталь. Тому хіба на якісь проєктні роботи, де треба українців зіграти чи переселенців. Можливо, сучасну історію знімають, і тоді звертаються до наших українських кастинг-директорів. Але якщо якась саме міжнародна історія, це треба виключно працювати самій на їхніх агентів, їхніх менеджерів і кастинг-директорів. Туди пробиватись.

А ви думаєте над цим працювати?

Можу сказати, що це, напевно, моя лінь. Більше я не можу ніяк це аргументувати, бо це потрібно робити. Якщо ти хочеш зніматися за кордоном, це потрібно тобі самій робити. Ну, мені би хотілося, звісно. Було б дивно, якби актрисі не хотілося знятися в якомусь гарному продукті — серіальному чи повному метрі, в якогось хорошого режисера.

Пам’ятаю своє здивування, коли дивилася популярний серіал “Вбиваючи Єву” і побачила там нашого актора Роба Фельдмана. І дійсно, як ви кажете, він сам записував самопроби і все це відправляв.

Це тільки так відбувається. Слава богу, в них це працює. Вони дійсно продивляються. Відписують тобі. У них є етикет оцього діалогу.

А у нас, на жаль, тобі навіть не можуть відписати після проб: чи так, чи ні. Чи ти затверджений, чи не затверджений. Хоча ти в добрих стосунках із кастинг-директором і попросив двічі. Просто напиши, щоб я собі розуміла, на що мені розраховувати, як планувати. Хіба це складно? Я не буду казати, що це всі [так роблять], але в більшості.

Ви кажете про відсутність фідбеку, а з іншого боку, зараз у соцмережах бачу багато скарг на те, що у всіх фільмах грають ті самі актори чи акторки. Чому так відбувається?

Це не тільки зараз. Так було завжди.

Напевно, треба міняти підхід до продюсування. Тому що у нас ніхто не хоче запарюватися. Всі йдуть найпростішою стежкою. Є людина медійна, її люблять глядачі, дивляться, вона впізнавана — то для чого ще десятьох розкривати і не знати, які будуть перегляди, боксофіси? А тут от вже, будь ласка, готовий матеріал. Тому так відбувається, але це неправильно.

А може бути і провал, як показують нещодавні комедії.

Звісно! Якщо беруть розкручених медійних акторів, то це не завжди приречено на успіх.

Прекрасний приклад: у 2019 році знімали “Спіймати Кайдаша”. Там не всі були дуже відомі актори на той час. Тоня Хижняк там якраз “народилася”. Могли взяти дівчину, яка на той момент була супервідомою, знімалася із серіалу в серіал. А для Тоні це був дебют взагалі. Її побачили і довірили.

То, можливо, нам просто треба більше довіряти.

Який для вас найприємніший момент роботи в театрі й у кіно? Що приносить найбільшу радість?

Складно виділити одне, тому що у театрі сам репетиційний процес — це ось тобі насолода. Цей пошук і досвід твій власний.

А якщо говорити про фінальний результат, то це, звісно, глядачі, фінал, поклон. Коли ти бачиш віддачу, коли ти бачиш ці очі, відчуття цієї емоції. Це дуже приємно. Це ні з чим не зрівняється.

Ми зараз часто гастролюємо і їздимо за кордон із “Кондопською відьмою”, і в нас великі зали, бувають тисячні. От оце відчуття, ми говорили теж із колегами, коли ти виходиш із прапором України на поклон, коли всі глядачі встають і просто в унісон аплодують, плачуть, а потім ще й закривається завіса, а вони співають гімн…

Я в ці моменти плачу завжди в залі.

Ми теж! Важко стриматись у цей момент. Тому, напевно, варто відзначити його. Хоча він точно не єдиний. Тому що театр — це дуже таке живе мистецтво. Сьогодні може спрацювати це, а завтра — щось інше. Момент оцієї насолоди.

У мене деколи буває, що я граю виставу, і якийсь момент відбудеться настільки щиро й настільки не так, як завжди, що це просто суцільна насолода. І я хочу просто розчинитися і більше в ньому побути, тому що ніколи такого не було. Наприклад, виставі 10 років, а так ще не було. Ну, хіба це не насолода?

Стосовно кіно. Я вам скажу, в кінозалі не можу себе сприймати взагалі. Це якийсь мій страшний комплекс. Не можу себе сприймати на екрані, особливо коли це довгий фільм. Оце “Яса” (фільм Сергія Маслобойщикова — Ред.) в нас була — три години. Я на екрані, на цьому великому кадрі постійно, три години — це випробування ще те.

А радість, напевно, коли глядачі підходять до тебе і дякують за твою роботу. Дуже класно, коли люди кажуть: “Ми вже бачили чотири рази, і передивляємося. Це у нас вже традиція. І діти дивляться”. Оце класно.

Ви кажете, що навіть у виставі, яку граєте 10 років, може з’явитися нова емоція. А я думаю, що є певна втома, коли виходите вже сотий раз на “Конотопську відьму” — і ви це підтвердили в недавньому інтерв’ю. Що ви з цим робите?

Нічого. Граємо далі.

Найскладніше це відчувається, коли ти не встигаєш заскучити за виставою. Тому що навіть якщо в репертуарі вистава йде 10 років, але раз чи двічі на місяць, а якщо ти ще не один на ролі, то ти не граєш виставу місяць, і за нею скучаєш. Тоді не відбувається такої історії. Тому це стається найчастіше коли, наприклад,…

Три “Відьми” підряд…

Так. От 11 листопада я грала “Конотопську відьму” в Тернополі. Я сиджу, гримуюся. І розумію, що в мене восьма “Конотопська” за 11 днів. Я розумію, що це ненормально. І я чесно відповідаю собі, що не буду зараз така супернатхненна.

Ні, я все роблю правильно. Вистава від цього не страждає, не псується, не сиплеться, тому що по-режисерськи так побудовано. І в тебе такі класні партнери, що вона не може розсипатися. Вистава відбувається.

І єдине, що ще мотивує — це, знову ж таки, вертаючись до одного з перших питань, що люди, які купили квитки за два-три місяці наперед, хтось комусь подарував на день народження, вони мріяли, готуються до цього цілий день, знають, на що вони йдуть, пишуть пости “А ми сьогодні будемо”. І ти такий: “Давай, зберись!”.

Я не буду лукавити, що це не складно. Ти втомлюєшся, як будь-яка нормальна жива людина.

Раніше і журналісти, і самі актори, і режисери скаржилися, що в нас немає інституту зірок. Навіть до 2022 року наші актори були наче на другому плані для кіноіндустрії. А зараз я заходжу в театральний чат, і там люди діляться: “Я написав сьогодні Акмалу (Акмал Гурезов, актор театру Франка — Ред.), чи він буде грати в цій виставі”. Хтось у кафе фотографує Віталія Ажнова. То як вам здається, це вже цей інститут зірок з’являється чи з’явився? Як вам особисто така увага?

Це дуже приємно, дуже цінно. Нарешті воно набуває рис якоїсь нормальної логічної історії, що люди дізнаються, цікавляться нашими сучасними українськими акторами.

Тобто вони зрозуміли, що є не тільки ті актори, яких вони звикли бачити 10–15–20 років тому по телевізору, а що є інші. Вони з’являються кожного року, якісь нові розкриваються. Той в тій виставі підсвітився, той в тій кінострічці. Коли я навчалася в університеті, навіть не очікувала, що таке може бути. Особливо в театрі.

У кіно ще, можливо, так, тому що кіно більшу аудиторію охоплює. Театр — це більш локалізована історія.

Але настільки цінно, коли ти просто береш каву в іншому місті, і до тебе підходить хтось із глядачів і каже: “Я бачила вашу виставу «Безталанна». Я приїхала в Київ спеціально. Це просто неймовірно. Можна з вами сфотографуватися?”. Це круто.

То вам ця увага імпонує і не заважає?

Не заважає. Бо якщо воно в міру, якщо не переходить рамки, якщо нас ще не підстерігають на вулиці, під вікнами, то поки ще немає такої аж уваги. Поки все дуже тактовно і толерантно відбувається.

А я радію, що ми нарешті розказуємо не лише про Ді Капріо, а й про Ажнова, вас, інших українських акторів.

Це реально дуже круто. Вчора в опері до мене підходять люди, дякують за вистави і кажуть: “Ми будемо у вас в грудні”. І я думаю: “О, клас”.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]