Денис «Роккі» — командир ракетно-артилерійського дивізіону 3-ї окремої штурмової бригади — належить до тих військових, чия історія почалася задовго до повномасштабного вторгнення. Родом із невеликого села на Вінниччині, він пройшов шлях від молодіжних патріотичних рухів і добровольчого батальйону ОУН до офіцерської посади у штурмовій «трійці». 24 лютого він зустрів у формі поліцейського, але вже невдовзі повернувся на фронт. Сьогодні «Роккі» командує артилеристами, які працювали під Бахмутом, Авдіївкою та нині тримають оборону на Харківщині.
– Розкажи про себе: звідки родом, ким був у цивільному житті, яким було твоє 24 лютого?
– Я родом із Вінниччини, з невеликого селища Стара Гута. Десь із 16 років почав долучатися до молодіжних патріотичних організацій. А вже в 19 уперше потрапив на фронт – пішов добровольцем у батальйон, служив стрільцем. Тому до повномасштабного вторгнення в мене був певний мінімальний бойовий досвід, і я розумів, що колись «великий» початок неминучий.
Зараз мені 28…
24 лютого я зустрів, працюючи слідчим у поліції. Ми й раніше з хлопцями часто збиралися – у Вінниці була своя компанія, вона й зараз існує, просто тепер усі розкидані по різних підрозділах. Частина – в артилерії, частина – у «трійці», хтось у ДШВ. Пацани з «Молоту»… Це була наша така вінницька тусовка, де ми постійно тренувалися з військової справи, тактики, багато працювали над собою. Паралельно давали вишколи тим, хто цього хотів.
Наша організація «Молот» ніколи не була офіційною – радше компанія людей, які жили військовим вайбом. Переважно це були хлопці з «Правого сектору», ОУН, «Азову»… Так ми й трималися разом до повномасштабки…
– А звідки взявся позивний Роккі? Сам його вибрав чи «прилип» від побратимів?
– У мене колись було кілька різних позивних – десь три, не менше. Але чому врешті лишився саме Роккі? Часто тренувались у Вінниці, коли я був в організації «Молот». І от наш тренер і дав мені цей позивний. На тренуваннях було по-різному: бували моменти, коли доводилося тримати бій одразу з п’ятьма суперниками, які просто «валять» тебе з усіх боків, а ти мусиш вистояти. Я завжди намагався стояти до кінця, як у легендарного фільмі про Роккі Бальбоа, де головний герой, якого грав Сильвестр Сталлоне, говорив, що важливо не те, як ти вдариш, а те, як ти витримаєш удар, тобто як ти долаєш труднощі та удари долі. Думаю, саме через це тренер і назвав мене Роккі. Так і пішло – з 2015 року цей позивний зі мною.
– Твій перший досвід – той у 19 років… Це була структура саме «Азову»?
– Ні, це тоді був добровольчий батальйон ОУН. Він працював на Луганщині, під селищем Кримське, тримав позиції разом із 93-ю бригадою «Холодний Яр».
А 24 лютого я зустрів той день у Вінниці. Десь о другій ночі подзвонили з чергової частини: тривога, всім терміново на роботу. Звісно, особливого ентузіазму не було – але служба є служба. Підхопився, викликав таксі. Поки чекав – глянув новини: вибухи в Харкові, Києві, Миколаєві, Херсоні… І я розумію, що почалося те, чого ми, по суті, чекали. Хоч десь у глибині душі все одно важко було це прийняти.
Зброя до видачі, усе на штиках. З’являється тривога, бо ти не розумієш, що відбувається. Між структурами повний інформаційний провал: Нацполіція, ЗСУ, НГУ – жодної взаємодії. Єдине, на що можна опиратися, – слова знайомих, які були на передку: там колона РФ, там прорив… А ми ще й на Вінниччині, поруч Придністров’я – усі чекали, що й звідти рвоне.
– Ну, було таке…
– Зважаючи на досвід бойових дій на Луганщині, я розумів: райвідділок – це перша ціль. Могли вилізти якісь проросійські «активісти», диверсанти, бандформування. У першу чергу били б по поліції, СБУ, іншим силовим структурам – туди, де є зброя.
Добре, що в нас було кілька людей із бойовим досвідом. Ми швидко згуртували колектив і вибудували ешелоновану оборону райвідділку. Ми були готові, що, якщо хтось піде на штурм, ніхто ані зброю, ані відділок, ані місто просто так не віддасть.
Але найважче було, повторюю, через повну відсутність перевіреної інформації. Дезінформації сипалося море: нібито ДРГ у місті, нібито десант під Вінницею, колона з Придністров’я… І як поліцейський ти мусиш першим на все це реагувати, виїжджати, перевіряти.
Поступово ми налагодили взаємодію із ЗСУ, створили дві групи швидкого реагування. У найближчої військової частини взяли, можна сказати, «у борг», бронежилети й каски. Автомати мали свої. І почали вже працювати більш організовано.
24 лютого – це великий стрес. Емоції, які не забуду ніколи. Люди не готові до війни: колеги-жінки плакали, хтось просто впадав у ступор. Паніка множилася сама на себе. Я взяв ситуацію у свої руки, налаштовував колег: якщо буде стрілецький контакт – мусимо бути готовими. Ми ж присягали народу України. Тож 24-те ми пережили. Вистояли.
– Твоє друге повернення на фронт: як і коли це відбулося? І чому саме артилерист?
– А все просто. Ми з товаришем тоді працювали в поліції – я в одному відділку, він – в іншому. Він був уже ветераном «Азову», я – доброволець із батальйону ОУН. Обидва мали свій досвід. Багато наших знайомих на той момент тримали оборону в Маріуполі, і ми дуже переживали за них. Поки був зв’язок – постійно підтримували контакт.
Ми навіть кілька разів намагалися потрапити на деблокаду Маріуполя разом із добровольцями, яких перекидали вертольотами. Усім, хто висловив бажання, обіцяли відкритий перевід – з будь-якої структури, хоч МВС, хоч ЗСУ, хоч НГУ. І для нас це був поклик честі. Тим більше знаючи, що наші побратими в оточенні.
Пам’ятаю, як підбадьорювали одного з наймолодших хлопців – Діму. Він і досі в полоні. Казали йому: «Діма, ми записалися, тільки буде шанс – ми в першу чергу летимо до тебе». Це була від нас маленька мотивація їм: ми не сидимо склавши руки, намагаємось до них прорватися.
Але в МВС нам чітко дали зрозуміти: такий перевід – нереальний. Підтримати морально готові, але перевести – ні. Тоді ми вирішили: якщо офіційно не дають – звільняємося самі. Це теж було непросто. Рапорти начальство рвало, казали: «Нікуди вас не відпустимо. На деблокаду підуть інші, а ви потрібні тут». Ми вперлися. Писали вже на Головне управління. І зрештою нас звільнили: спочатку товариша, потім мене.
На той момент ми придивлялися до двох підрозділів: або «Правий сектор», який став 67-ю бригадою, або ССО «Азову» – бо там наші. Але, маючи досвід піхоти, хотілося вже чогось більшого. Ми цілеспрямовано дивилися в бік мінометної батареї. У нас були навички: і як піхотинців, і ми працювали на СПГ. Хотілося застосувати важче озброєння.
Спочатку в ССО «Азову» місць не було, тому обрали 67-му – нас там чекали. Але поки ми звільнялися з органів, нам заявили: «Приїжджайте, але не факт, що вже візьмемо». То ми нову вирішили пробувати до своїх в «Азов». Цього разу фартануло: сказали, що якраз формується нова мінометна батарея і нас чекають.
– Який це був уже місяць?
– Червень, здається п’яте чи шосте число. Я добре пам’ятаю той день: о 12:00 здав посвідчення, а вже о 15:00 ми були в Києві. Ми тоді купили машину, назбирали все спорядження, яке лишилося у кого з АТО. У нас навіть своя бусоль була для наводки, щоб одразу працювати по мінометах. Ми були повністю заряджені: «Дайте тільки автомат – і ми рушаємо. Нам байдуже куди».
Але ж ні. Знову ця клята бюрократія. У перші місяці потрапити до війська – це був квест. Наплив людей величезний, усі хотіли служити. А оформитися не просто як доброволець, а офіційно – це взагалі окрема пісня. Спочатку нас зарахували до мінометної батареї, але трохи згодом ми дізналися, що там є ще й гаубична. І ми такі: «Блін, ми ж прийшли працювати на великих «пушках», давайте спробуємо».
Хлопці, що вже служили, кажуть: «Та навіть не просіть, там місць немає». Але мій товариш, він у нас більш пробивний, зайшов, поговорив… І нам пообіцяли знайти місця. Але в «Азов» ми все одно потрапили не одразу. Довелося трохи почекати – знову оформлення, знову папери.
…Почали працювати на радянських гаубицях Д-30. І знову: ССО «Азову» переформовують в Третю штурмову. А це вже Збройні Сили України.
Коротше. Лише у вересні я офіційно став до строю.
– Оце вам потріпали нерви…
– І не кажи… Я був злий, як пес. Бо прийшов воювати за свою країну – а не дають!
– Що далі?..
– У вересні мені сказали, що я буду взводним офіцером на батареї. У мене ж за плечима ще й Одеська сухопутна академія, але ВОС у мене – командир десантно-штурмового взводу. До артилерії – жодного стосунку. У військкоматі мені прямо сказали: «У тебе ж ВОС зовсім інший». А я відповів: «Так. Але душа лежить до артилерії».
…Був день, який я добре запам’ятав. Я йшов на посаду взводного й був до цього готовий. Ну, 20 людей, я впораюся, думав. Я ж піхотинцем був. Чого боятися? Тим більше, що в піхоті я служив із людьми дуже різного віку: були чоловіки за 50, були молоді пацани, були середнього віку. Але переважно – старші. І я реально вдячний їм за той досвід. Саме ті добровольці ОУН навчили мене любити Україну й по-справжньому за неї боротися.
І от я приходжу, а мені кажуть: «Посади взводного вже немає, будеш командиром батареї». І я: «Ого… Це зовсім інший рівень. Навіть не знаю, чи впораюся».
– По факту справився?
– Ну, по факту – так. Хоча труднощів вистачало.
– Які території довелось звільняти/обороняти, де були найзапекліші бої? І на якому напрямку працюєте нині – яка там обстановка?
– Кілька місяців пішло на те, щоб «зібрати» свою батарею. За цей час дивізіон уже встиг побувати на звільненні Херсонщини. Потім «Бахмут-1». Я вже потрапив на «Бахмут-2», коли противник обходив місто з боку Хромового, коли Соледар уже був під ними.
А ми пройшли і сам Бахмут, і його околиці – нас мотало по різних напрямках, включно з районом Торецька. Потім нас перекинули на Авдіївський напрямок. А згодом наша бригада остаточно стала на Борівському рубежі на Харківщині, де тримаємо оборону й досі.
Де було найважче… Напевно, Авдіївка. Там було справжнє пекло. Робота без жодної паузи, 24/7. Ми тільки отримували снаряди – і відразу ж завозили їх на вогневі. Навіть подумати не було коли – усе треба було робити «тут і зараз».
У Бахмуті в мене теж були ситуації… Виїзди у складі зведених рот і бригад, куди нас тимчасово передавали. Я був молодим командиром без артилерійського досвіду, а рішення доводилося приймати блискавично – ніхто не мав часу когось навчати. Потрібно було вчитися в бою.
Але Авдіївка… вона перевершила все, що було в Бахмуті. Болота – машини грузли разом із гарматами. Наступ противника – шалений. І ти розумієш: якщо ми не встигнемо поставити гармату вчасно, це одразу означає втрати. Наших хлопців. Нашої бригади. І це тисне морально сильніше за будь-які обстріли.
Їли мало, спали ще менше. Постійний рух. Отримали боєприпаси – і вже вночі мчимо на точку розгрузки. Звідти – на інший польовий склад. Відстані величезні. Потрібно було продумувати логістику так, щоб усе працювало максимально швидко. Тому залучали всіх офіцерів батареї, щоб хоч трохи зняти навантаження з розрахунків, які постійно чергували або були в ротації.
А водії… Їм треба ставити пам’ятник. Вони їхали з вогневої – на логістику, з логістики – назад. І так по колу. Без зупинок. Без вихідних. Авдіївка була не лише фізично, а й морально дуже важкою.
– Тобто Авдіївка – найважче за ці майже чотири роки…
– Так. Якось наші пілоти поїхали на розвідку: рекогностувати новий спостережний пункт. Звичайна, буденна робота. Я теж туди виїхав, а під обід мені повідомляють: машина з нашими бійцями потрапила під ПТУР. Машину знищено, зв’язок уривчастий. Ми знали вже, що є двоє «двохсотих», двоє «трьохсотих». І все – тиша. Де вони? Чи живі?
До вечора я не знаходив собі місця. Сиділи, думали, як провести евакуацію. Чекали сутінок. Про мого санітара – жодної інформації. Він останній виходив на зв’язок. Я дзвоню командиру взводу й майже кричу: «Що він там робив? Він там взагалі не мав бути!» Нерви на межі, а рішення немає.
Я пропонував: «Є броньований Hummer. Будемо чекати – будуть ще більші втрати. Давайте прориватись туди й вирішувати на місці».
Нарешті командир дивізіону відписує: «Готуй машину і людей. Увечері забереш мене, і їдемо». Я вперше за день видихнув. Перед виїздом прийшов сигнал, що пілот вийшов на зв’язок – сам дійшов до піхотних позицій, йому вже надали допомогу. Але важко було все одно, адже знав, що їду забирати загиблих.
Знайшли всіх…
– Денисе, ти казав, що зараз стоїте на Харківщині. Яка там обстановка?
– Скажу так, як у нас часто говорять у новинах: ситуація важка, але контрольована. Жодної частинки нашої землі ворогу не віддамо.
– Який ти командир – вимогливий, людяний, суворий?
– Це важке питання. Мені багато хто з близьких, хто вже має досвід командування, казав: «Роккі, час включити командира». А я собі думаю: «Блін, а який він – той справжній командир?»
Якщо чесно, я за натурою добрий. Можливо, навіть занадто. Беру все близько до серця – втрати, поломки техніки, будь-які проблеми з людьми. Але це не означає, що я дозволяю лізти собі на голову. Просто кожен мій підлеглий – це водночас і мій побратим.
Але коли треба – доброта закінчується. Тут без варіантів.
Найголовніше – розуміти людей, якими керуєш. Кожен із них – не просто прізвище у списку, а окрема особистість. І їм важливо чітко розуміти завдання: що і навіщо вони роблять.
Ну і, мабуть, один з основних принципів командира – справедливість. У нас це дуже цінується. Неважливо, хто перед тобою – солдат, сержант чи офіцер. Командир повинен чути кожного. Тільки тоді буде довіра.
– Розкажи про побратимів? Хто вони, переважно люди з цивільного життя чи є професійні військові?
– Мої побратими – це взагалі унікальні люди. Вони з абсолютно різних сфер. Переважно – звичайні роботяги. Дуже багато сільських хлопців: водії, механіки, лісники, майстри різних робочих професій. Люди «рук», як кажуть, а не офісів. Хоча є й айтішники, і бізнесмени, і лікарі… Але 90%, а може й 95% – цивільні, які до 2022 року не мали жодного стосунку до війська.
– Що їх мотивувало піти на війну?
– Не можу сказати за весь дивізіон, бо не з кожним мав близькі розмови. Але в батареї, яку я приймав, я знав кожного поіменно. Найбільше моїх бійців – із Сумщини. Через їхні міста й села проходили російські колони. Вони бачили на власні очі, що таке «русский мир». Хто не бачив – чув від рідних. Кожен хотів захистити свій дім.
Багато хлопців із Тернопільщини. Там люди традиційно мають сильне відчуття батьківщини, і вони не хотіли, щоб війна докотилась до них. Але всі, хто тоді приходив, говорили приблизно одне й те саме: «Ну, ми на рік-півтора. Закінчиться – і додому».
Я їм відповідав: «Будьте готові, що це не рік і не півтора… Бо війна України з Росією – не з 2014-го року, а століттями. Навіть якщо гармати замовкнуть, то буде пауза, а не кінець».
І от нині вже ніхто так не говорить. Усі розуміють, для чого тут.
– Що тримає тебе і твій підрозділ в тонусі у Великій війні?
– В артилерії робота рутинна, люди швидко вигорають, тому з ними треба постійно працювати. Допомагає те, що в нашій маленькій артилерійській родині завжди є ті «іскри» – хлопці, які на війні з перших днів або просто міцніші духом. Саме на них усе й тримається. Інші дивляться на них – і теж заряджаються.
Як я вже казав – у кожного своя мотивація: у когось друг у полоні, хтось втратив дім, у когось загинув родич. Але загальний вогонь тримають ось ці маленькі іскорки, які не дають згаснути великому артилерійському полум’ю.
– Коли спілкуюся з військовими, то подекуди чую від них, що війна – це теж життя, що там свій побут. Чи є якийсь особливий побут у вашому підрозділі?
– Війна – це свій окремий вайб. Якщо не «пірнути» в нього з головою – вигориш за перші місяці. А якщо приймаєш цей ритм – легше. Легше виконувати задачі, легше триматися разом із побратимами.
І без чорного гумору ніяк. Це, мабуть, найбільший антистрес. Постійні підколи, приколи – вони дають емоційну розрядку. У кожній компанії є свої люди, які тримають атмосферу, підтримують інших.
Артилерія – це як велика родина. А всередині неї є маленькі «сім’ї» – розрахунки, кожен має свій побут: свої правила, традиції, свою динаміку. Від розрахунку йде до взводу, до батареї, до дивізіону.
І так із маленьких сімей ми будуємо велику артилерійську родину.
– Які найбільші ризики і небезпеки для артилериста можете назвати?
– Ще два роки тому я б сказав: головний ризик – контрбатарейна боротьба. Але тепер додалися FPV-дрони й «оптоволокно», які ворог активно використовує. Це новий рівень небезпеки.
– Буває, «люди тилу» кажуть, що втомилися від війни. А як це ти відчуваєш, твої побратими?.. Наскільки вас змінила Велика війна?
– Розмови про втому дуже деморалізують військових. Раніше я якось не звертав уваги на те, що там кажуть у тилу: ми ж це все робимо саме заради них, щоб ворог не дійшов до мирних міст, селищ, сіл. Але коли твою роботу перестають цінувати у тилу, – це, звісно, б’є по моральному стану. І навіть таких, як я, з досвідом, це зачіпає.
Та ми намагаємося не зациклюватися. Хоча… Інколи буває, що прокидаєшся вранці й думаєш: «Як же воно все замахало…» Здається, що вигорів повністю, нічого не хочеш. Але приходить один побратим, другий – треба зробити те, потім інше. Є купа задач, які навіть не дають замислитися, наскільки ти втомився від цього ритму.
Бойові задачі, рух, зустрічі, жарти – усе це тримає тебе в тонусі. І ти просто працюєш на благо України.
– Як змінилася роль артилерії? Чи залишається вона «богом війни»? Як саме дрони змінили роботу артилерії – і розвідку, і точність, і темп бою?
– Свою нішу «богів війни» ми нікому не віддамо. Так, технологічний прогрес іде вперед – і це добре. Хто не вчиться, не аналізує, не пристосовується – той не виграє. Але артилеристи своїм місцем не поступляться навіть пілотам БПЛА.
Так, десь ми можемо трохи відставати – у точності, наприклад. Але є речі, які дрони ніколи не перекриють. Погана погода, відсутність зв’язку, збій ретранслятора – і все, БПЛА безсилі. А ми можемо працювати завжди. Нам дайте тільки «очі», картинку – і ми покладемо снаряди точно в ціль. І це не обов’язково картинка з «Мавіка». Ми можемо коригуватися і по піхотинцю на спостережному пункті. Тому нас дронами точно не виб’єш. Хоча майбутнє у війні за БПЛА – це факт.
Щодо взаємодії – ми намагаємося максимально комбінувати роботу: удар FPV-дронами плюс артилерійський вогонь. У комбінації це показує просто фантастичний результат.
– Що сьогодні найбільш критично потрібно українській артилерії – боєприпаси, стволи, техніка чи люди?
– Найперше – це далекобійні боєприпаси. Потім – техніка, особливо броньована для підвозу, евакуації, ротації особового складу.
А люди… Хоча артилерист стоїть далі за піхоту, але це теж дуже фізично важка робота. Не кожен зможе постійно тягати боєприпаси по 50+ кілограмів і залишатися здоровим. Потреба в людях є завжди.
По стволах у нас більш-менш ситуація нормальна. Так, вони зношуються, десь пошкоджуються або знищуються противником. Але, як на мене, найкритичніше зараз – це далекобійні снаряди та люди. А вже потім техніка і стволи.
– Як оцінюєш українську «Богдану»? Чи може вона стати основною далекобійною артсистемою ЗСУ?
– У нашому дивізіоні якраз стоїть 2П22 «Богдана-Б» – причіпна версія самохідної 2С22 «Богдана». З плюсів – у першу чергу її доступність. Україна зараз може виробляти ці гармати у великій кількості, і це величезний плюс. Звісно, як і будь-яка нова система, вона має свої «дитячі хвороби», але ми постійно передаємо виробнику зауваження й одразу працюємо над удосконаленням. Тож я переконаний: «Богдана» цілком здатна замінити радянські системи в нашому війську.
– Часто у соцмережах з’являються фото, на яких артилеристи залишають написи на снарядах. У вас є така традиція? Що найчастіше пишете, якщо так?
– Так, ця традиція є, думаю, практично у всіх артилеристів. Найчастіше пишуть позивні чи імена загиблих побратимів – такий собі спосіб вшанування. Бувають вітання: у когось день народження, у когось річниця весілля – і хлопці про це згадують навіть на війні. Це наш внутрішній вайб. Часто знайомі з інших підрозділів кажуть: «Передайте привіт оркам від Степана», наприклад. І ми передаємо.
А чи прочитають ці «вітання» орки? Сподіваюся, що ні. Бо якщо вони почнуть їх читати – це означає, що снаряд не розірвався. А це погано.
– Як змінилася російська артилерія за час війни: темп, якість, техніка, тактика? Ворог досі воює здебільшого старими радянськими гарматами?
– Противник вчиться, це факт. Так, у швидкості й модернізації вони програють нам, але не стоять на місці. Ще півтора року тому я бачив, як вони працювали цілими батареями: виїжджали, розгортали гармати «за книжкою» і били батарейним чи навіть дивізіонним вогнем. Зараз такого немає – не можуть собі дозволити.
Ми завдали їм серйозних втрат: і реактивній артилерії, і самохідній, і причіпній. Тож тепер вони не розкидуються системами. Вкопують гармати, маскують гіллям, ховають від наших розвідників і FPV-дронів. Вони вже працюють одиничними гарматами, розставленими в різних точках – це ознака того, що ми їх добряче «підсадили». Ми продовжуємо з ними битися, як на мене, вдало.
– За ким сьогодні перевага в артилерійських дуелях? І чому? На початку повномасштабки говорили, що противник за артою переважав нас удесятеро, а за кількістю пострілів – ще більше. А які зараз співвідношення?
– Якщо говорити про загальну кількість стволів, то в противника їх усе ще більше. Уже не 10 до 1, як було на початку, але приблизно 5 до 1. Але це й змушує нас працювати швидше та точніше. Ми навчилися адаптуватися значно оперативніше, ніж вони. Недооцінювати ворога не можна, але й ми ростемо дуже швидко.
Тому в артдуелях, я вважаю, перевага зараз на нашому боці: ми реагуємо швидше й ефективніше «вибиваємо» їхні системи, ніж вони – наші.
– Про що найбільше мрієш?
– Мрія проста: створити сім’ю, жити подалі від великого шумного міста. І мати можливість подорожувати світом. Коли щодня перед очима одна й та сама картинка, один той самий ритм – хочеться вирватися, побачити красиві місця, інші культури, інших людей. Просто жити нормальним життям.
– І останнє питання – що зробиш першим після Перемоги?
– «Перемога» – слово абстрактне, кожен вкладає в нього своє. Для мене справжня перемога – це повний розпад Росії як держави. Щоб на її місці з’явилися країни, які вона колись поглинула. Оце було б реальне мирне майбутнє.
Якщо ж буде тимчасове перемир’я чи замороження війни… Перше, що зроблю – пом’яну всіх своїх загиблих побратимів. Їх уже дуже багато, починаючи з 2014 року. А далі… Буду намагатися повертатися до цивільного життя, як би важко це не було.
Мирослав Ліскович. Київ
