30 років України: шлях до незалежності та виклики часу
Уявіть собі: червень 1996 року. Хтось говорить, що через 30 років Україна буде боротися з Росією за своє виживання, і водночас стане кандидатом на вступ до Європейського Союзу. Чи повірили б ви в це? Який аспект цього розвитку здався б вам у 1996 році абсолютно неможливим?
– Війна. Тоді, у 1996 році, я б точно не повірив, що це може статися. Я сподівався на мирні відносини з Московією. А ось стосунки з нею повинні були бути відкритими та справедливими. Поступово я почав усвідомлювати, що Росія — не друг для України, а скоріше конкурент у багатьох сферах.
Минають роки, і під час своєї другої президентської каденції я вже сприймав ці сценарії як реальні можливості. Ближче до початку 2000-х, я навіть сформулював для України стратегічні цілі: стати асоційованим членом Європейського Союзу та повноправним членом НАТО. Адже тоді, з багато в чому, вже можна було говорити про європейську інтеграцію.
Війна з Росією стала для мене ймовірною після дій Путіна щодо анексії українського острова Тузла восени 2003 року. Тоді ми змінили хід подій та захистили свої території, але зрозуміли, що проблеми тільки починаються.
Конституційна ніч 1996 року: момент, який змінив історію
Сьогодні неодноразово згадують “конституційну ніч” як тріумф. Чи були моменти, коли ви відчували, що ухвалення Конституції може зірватися? Які обставини стали вирішальними для того, щоб знайти компроміс?
Так, “конституційна ніч” дійсно була драматичною подією. Але давайте подивимося ширше. Після року роботи Конституційної комісії, у лютому 1996 року, проєкт Конституції вперше потрапив до Верховної Ради, де проходив обговорення. Спочатку його проголосували в першому читанні на початку червня.
Однак ліві фракції, намагаючись зірвати ухвалення нової Конституції, 19 червня провалили фінальне голосування. Вони справді мислили, що, можливо, за три дні в Росії до влади прийде комуніст Зюганов, і це відкриє їм шлях до відновлення старого союзу без згадки про незалежність України.
Цей крок не тільки зірвав усі домовленості, але й поклав початок новому етапу боротьби за Конституцію. Я не міг мовчати і заявив, що, якщо ухвалення не відбудеться у парламенті, проект буде винесено на всенародний референдум. Відповідний указ був опублікований 27 червня о 21:00. І депутати відновили засідання, яке тривало до ранку.
Тому, не можу сказати, що “конституційну ніч” я сприймав як єдину вирішальну подію. Навіть якби Конституція не була ухвалена парламентом, на референдумі це зробив би український народ. Я був у цьому впевнений.
Історичний час для нової Конституції вже настав, і ті, хто хотів зупинити цей процес, не мали жодних шансів. Історію не зупинити — це все одно, що саме намагатися закрити ріку долонями.
Вважаю, що українці, більше ніж депутати, мають право висловити свою думку щодо Основного закону. Ба більше, той проект, який ухвалили б люди, міг би бути досконалішим, аніж той, що врешті-решт підтримала Верховна Рада.
Багато важливих положень загубилися, наприклад, про двопалатний парламент або про те, що всенародний референдум мав би найвищу правову силу. Але саме процес узгодження статей у вигляді пакетних голосувань зумів забезпечити компроміс, про який ви питали.
І, звісно, важливими факторами успіху “конституційної ночі” стали відчуття відповідальності у більшості депутатів і страх у меншості. Адже, якби Конституцію схвалили на референдумі, Верховна Рада, напевно, була б розпущена.
