«Не добігши до літератури, я прибігла до журналістики. А з журналістики втекла у театральну критику», — ділиться своїм шляхом Марися Нікітюк, яка згодом знову «втекла» у написання сценаріїв та режисуру.

Створителька фільмів “Коли падають дерева” та “Я, Ніна” в даний час працює над третьою повнометражною ігровою стрічкою “Ной”, а також шукає фінансування для дебютної вистави “Свято мерців” за текстом В’ячеслава Волконського.

Ескіз вистави, показаний на фестивалі в лютому, отримав визнання, а події розгортаються у селі, яке опинилося у вирі війни.

Тепер, через два місяці після Берлінського кінофестивалю, де Марися представляла документальний фільм «Сліди», ми обговорюємо її творчість і плани на майбутнє.

Герої п’єси: невпевнені та розгублені

Яким був показ “Свята мерців”?

Вважаю, що ми впоралися. Декілька моментів були справжніми перлинками, хоча є сцени, над якими потрібно ще попрацювати. Це лише ескіз, тому багато чого залишалося недопрацьованим.

Готувалися в умовах авралу, потрібно було синхронізувати графіки десяти акторів, а репетирувати від початку до кінця не було змоги. Спостерігаючи, як ми налаштовували світло, відчула, що тяглість проявилася.

Яка мета сценографії?

Головним завданням було створити умовний крематорій. Я уявляла сцену як дім, що постійно руйнується; герої живуть на цих руїнах, оточені будівельною плівкою. Костюми знайшли у секонд-хенді, а навіть придбали каталку.

Чим тебе здивувала п’єса?

Справила враження її вразливість і жорстокість. Головні герої — дуже органічні, вони — не просто персонажі, а живі люди. Це говорить про наш світ сьогодні.

Герої втрачені, їхні моральні компаси зміщені, в них присутня і дитяча ніжність, і жорстокість, що насправді відображає стан наших днів.

Кіно та театр: як знайти міру між сучасним і вічним

Сучасні театральні виклики

Мене розчарувала не стільки театральна сфера, скільки її невідповідність часу. Система, яка залишилася з радянських часів, складна для інновацій.

Я багато разів порівнювала прийоми сучасного театру з європейськими зразками, і зрештою зрозуміла, що в Україні театр — скоріше побічний продукт культурної скутості.

Сьогодні ж театр має шанс стати ареною для обговорення актуальних питань, адже без російських гастролей, люди шукають нові враження.

Як кіно відображає життєві реалії?

У моїх проектах важливо втілювати реальність. У новому фільмі “Ной” я берусь за історії справжніх людей, які пережили контрнаступ.

Техніка вербатим дозволяє інтегрувати реальні розповіді, роблячи діалоги природними. Це підходить для кіно, де важливо передати емоції та рефлексії.

Театр як місце зустрічі та обговорення

Як театр може допомогти у справі

Театр — це не просто вистава, а спосіб пережити емоції. Зараз, коли ми переживаємо важкі часи, важливо мати платформу для обговорення, де звучать наші думки та почуття.

У нас є шанс створити не просто розважальний продукт, а частину культурного дискурсу. Театр може допомогти з’ясувати, що з нами відбувається, і підтвердити, що ми не одні.

Кіно і театр: діалектика відображення

Кожен формат має свої переваги. Кіно легшого доступу, але театр — це безпосереднє спілкування. Тут і зараз, з емоціями, які важко передати через екрани.

Це місце, де можна поговорити про те, що хвилює, пережити разом ту саму історію. Ви — частина цього процесу, ви стаєте свідками, не лише глядачами.

У своїх наступних проектах я прагну відобразити ці теми, досліджуючи, як ми можемо бути більш близькими і відкритими у нашій культурі.

Продовжуйте слідкувати за нашими новинами в соціальних мережах: Facebook, Instagram та Telegram!

Залишайте свої думки або діліться досвідом у наших соціальних мережах або пишіть нам на электронну пошту.