Джерело фото: Facebook-сторінка Ольги / ТРИБУН
Ольга Коссе — уродженка Донецька, громадська діячка та волонтерка, співзасновниця організації “Відповідальні громадяни”. Вона розпочала свою діяльність у рідному місті під час окупації 2014 року, коли долучилася до допомоги переселенцям і постраждалим від бойових дій. Після депортації з Донецька переїхала до Києва, де відновила роботу організації, яка згодом переросла у масштабну гуманітарну структуру, що нині діє в кількох областях України.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН Ольга згадала дитинство в Донецьку, розповіла про початок волонтерства під час окупації, створення організації “Відповідальні громадяни” та її еволюцію після 2014 року. Вона поділилася своїм баченням майбутнього Донеччини, досвідом роботи з внутрішньо переміщеними особами, викликами війни та особистими втратами, які пережила за 12 років повномасштабної агресії Росії.
Про Донецьк до початку війни
Я народилася в Донецьку, жила там до 22 років. Це – місто мого дитинства, мого підліткового віку, моїх студентських років. Я не можу сказати, що я дуже захоплювалася ним, коли була молодшого віку, тому що, коли маєш той максималізм, хочеться до великих столиць, до великих міст, але я і навчалася в університеті в Донецьку, тому я скажу, що моя більша частина життя пройшла саме там.
І я дуже багато пам’ятаю Донецька в різні періоди мого дитинства, коли це були 90-ті. Але, знаєте, я не пам’ятаю нічого поганого. Я була маленька, мені все подобалося. І дуже добре пам’ятаю 2000-і, коли вже навчалася в школі в більш старших класах і в університеті.
Для мене це місто пов’язане з людьми, які були для мене близькі, які супроводжували моє життя багато років. Це і мої батьки, і їхні друзі, і мої друзі, мої однокласники, люди, з якими я навчалася. Насправді місто у мене відбилося в пам’яті саме через людей, через моменти, які я проводила разом з близькими людьми, зі знайомими.
Донецьк для мене асоціюється із містом енергії, досить специфічної, але для мене дуже близької. Тобто це – енергія досягнень, така, може, трошки холодна, інколи трошки груба, але це енергія, яку я люблю і яку я сама маю. Тому згадуючи, як все було до 2014-го року, я, звичайно, думаю про моменти, пов’язані зі спілкуванням, зі своїми знайомими, з нашими сумісними подорожами, походами на концерти, нічними прогулянками на бульварі Пушкіна, на набережній.
До Євро-2012 у Донецьку справді багато чого побудували — новий стадіон, покращили міську інфраструктуру, зробили багато візуальних змін. Я ніколи не вважала Донецьк провінційним містом – воно було великим, з можливостями, з грошима, з багатими людьми і своїми активностями — зокрема, футболом. У цей період почала розвиватися сучасна культура: відкривалися клуби, місця, куди приїжджали сучасні музиканти, театри. Я дуже це любила.
Це поєднання — коли візуально стало краще і коли з’явився потік людей, особливо під час Євро, коли приїжджали іноземці, багато з яких просто подорожували Україною, у тому числі приїжджали до Донецька побачити його заводську архітектуру — створювало відчуття, що місто в центрі уваги. Ти відчував, що живеш у класному, живому місті, яким можна пишатися.
Мені завжди було чим пишатися в нашому місті. Я його справді любила — за локальний комфорт і за людей, яких добре розуміла. Я точно знала, як поводитися, як спілкуватися, куди йти, а куди не йти.
Насправді 2012 рік став піком — Донецьк був у найкращому своєму вигляді, у центрі уваги. Здавалося, що це початок великого майбутнього і подальшого розвитку. Я знаю багатьох людей, трохи старших за мене, які купували квартири, вкладалися в бізнес, у нерухомість. Здавалося, що місто буде жити й розвиватися, бо відчувався колосальний прогрес.
2014 – рік, що змінив мільйони доль
На початок 2014 року я закінчувала університет — була студенткою магістратури і паралельно працювала копірайтеркою в рекламній агенції, хоча не за фахом. Для мене все, що сталося тоді, було абсолютно неочікуваним. Коли в Донецьку почалися проросійські акції, ми сприймали це як щось комічне. Зібралися якісь дивні люди, і я не вірила, що це може у щось перерости.
Пам’ятаю, десь на початку весни — у березні чи квітні — мій знайомий з університету попросив мене дати інтерв’ю німецькому телеканалу. Вони опитували донеччан про ситуацію в місті. І я тоді, як і зараз, казала: не вірю, що це може мати продовження. Здавалося, що вони посидять біля адміністрації, розійдуться — і все буде, як було. Тому початок війни став для мене цілковито неочікуваним.
Мені тоді було 22, психіка була стабільна, тож я не сприйняла це як катастрофу чи поламане життя. Але для моїх батьків це, думаю, було набагато важче. У тому віці дуже складно переїжджати. Ми виїхали з Донецька наступного дня після того, як війська Гіркіна зайшли зі Слов’янська. Поїхали до Маріуполя, де жила бабуся і була квартира. Звідти я переїхала до Києва, де жив брат.
Літо 2014 року я провела в Києві, працювала, стежила за новинами. Але все дуже змінилося — компанії закривалися, бізнес виїжджав, віддаленої роботи тоді майже не було.
Повернення до окупованого Донецька
Після підписання других Мінських угод, у вересні, коли бойові дії стали менш інтенсивними, я повернулася до Донецька, щоб перебрати речі. Планувала знову їхати до Києва. Тоді я почала активно користуватися Facebook і побачила, що мій знайомий з університету займається волонтерською діяльністю в Донецьку — евакуює людей, розвозить допомогу. Я сказала, що маю речі, які можу передати. Їх тоді збирали для гуртожитків, куди привозили людей із зони бойових дій — тоді це були Шахтарськ, Іловайськ.
Я вирішила віддати всі свої речі й передати їх знайомому, який займався волонтерством. Він запропонував поїхати з ним, бо потрібна була допомога. Ми цілий день їздили по гуртожитках, підвальних приміщеннях, бомбосховищах, розвозили речі людям. Потім він сказав, що якщо я залишаюсь ще на кілька днів, то можу допомогти з фасуванням і сортуванням. Я погодилась — і так залишилась ще на кілька днів.
А потім вирішила, що хочу залишитися взагалі. Бо відчула сенс у тому, щоб допомагати людям — своїм людям, з мого міста, з мого регіону. Хотіла бачити реальність такою, якою вона є. І я залишилась у Донецьку, приєдналася у вересні до тоді ще ініціативної волонтерської групи “Відповідальні громадяни”.
Так почалася моя нова робота — фактично нова кар’єра в громадському секторі. Спочатку, у 2014 році, ми були просто волонтерською ініціативою, а вже у 2015 році офіційно зареєстрували організацію, бо робота зросла — почали надходити перші міжнародні кошти, проєкти, потрібно було оформлення. Так ми стали громадською організацією.
До 2014 року я взагалі не знала, що таке громадський сектор, чим він займається. У Донецьку це було не дуже поширено — громадських організацій було небагато, переважно з політичним ухилом. Тому для мене це стало справжнім новим поворотом у житті.
Депортація з рідного міста
Події 2014 року мали анархічний характер, тоді діяло багато різних військових формувань без централізованого управління. Якщо у 2022 році ми маємо повномасштабну війну, де російські війська формують підрозділи з місцевих мешканців та самих російських військових, то у 2014-му все було навпаки — створювали загони саме з місцевих, а коли треба було, додавали туди свої діючі підрозділи.
На початку окупації, у 2014-2015 роках, місцева “влада” мала дуже обмежений контроль. Території були відносно відкритими: приблизно з вересня 2014 по травень 2015 року могли працювати міжнародні гуманітарні організації, а волонтерів, як нас, фактично не чіпали, бо ми допомагали людям. Так, нас кілька разів затримували на блокпостах, але відпускали, бо знали, чим ми займаємось. Тоді не було політичного контролю. На окуповану територію приїжджали іноземні журналісти — вони могли знімати сюжети, брати інтерв’ю в бойовиків чи командирів так званих “ДНР” і “ЛНР”. Навіть українські журналісти іноді в’їжджали за іноземною акредитацією.
Але вже влітку 2015 року ситуація різко змінилася. Почали жорстко обмежувати в’їзд журналістів, міжнародних спостерігачів пускали лише за погодженням із місцевими “міністерствами”, а українським репортерам це стало неможливим. Заборонили діяльність більшості гуманітарних організацій, звинувативши їх у шпигунстві чи “промиванні мізків”, особливо якщо вони працювали з дітьми.
Тоді ж узялися й за нас. Заарештували засновницю нашої ініціативи “Відповідальні громадяни” Марину Черенкову — вона провела два чи три тижні в підвалі СБУ. Мене та кількох колег викликали до “МГБ” на допити. Трьох чоловіків, які були зі мною, тієї ж ночі депортували, що було небезпечно, бо вночі блокпости закривали й могли просто стріляти. Мені певною мірою пощастило — через мій вік і стать мені сказали, що я “молода і нерозумна”, що мене нібито “використали агенти Майдану”, і дозволили залишитись у Донецьку за умови, що “сидітиму тихо”.
Два тижні я все ж намагалася допомогти у звільненні Марини — ходила з її мамою, писала заяви до місцевих структур, зверталася до міжнародних місій, які ще лишались, зокрема до ОБСЄ. Але зрештою і мене депортували — вдень, просто вивезли за останній блокпост. Я була до цього готова.
Тому можу сказати, що наша волонтерська робота в Донецьку була можливою лише доти, доки окупаційна “влада” не мала на нас часу. Усе трималося на хаосі: тривали бої, йшла боротьба за владу між угрупованнями, і поки вони ділили вплив і ресурси, ми могли хоч якось діяти.
Діяльність після
Коли нас депортували, це стосувалося всієї керівної команди — усіх засновників організації. Я переїхала до Києва, де нам допомогли друзі: винайняли квартиру, певний час навіть фінансово підтримували, бо ми тоді не мали жодних заробітків, а вся наша співпраця з міжнародними організаціями фактично зупинилася.
У Києві ми почали думати, як продовжити роботу, бо закривати організацію не хотіли. Поїздили по Донецькій і Луганській областях, щоб побачити, яка ситуація з гуманітарними потребами, і зрозуміли, що різниця між окупованими і підконтрольними територіями насправді невелика. Тому вирішили шукати можливості продовжувати діяльність, ділитися досвідом і допомагати людям.
Ми відкрили офіс у Краматорську, туди переїхала частина команди. Зняли трикімнатну квартиру, де жили позмінно — по вісім-десять людей одночасно. Дехто з наших співробітників ще приїжджав із Донецька, поки це було можливо, щоб працювати на місці. Ми шукали нових партнерів, бо старі зв’язки з міжнародними організаціями обірвалися після арештів і тиску окупаційної влади.
Зрештою ми повністю переорганізували роботу і почали діяти лише на підконтрольній Україні території Донеччини й Луганщини. До 2018 року переважали гуманітарні проєкти, а з 2019 по 2022 рік ми більше займалися розвитком громад, підтримкою молоді, неформальною освітою та культурними ініціативами.
Під час пандемії стало важче працювати, але я паралельно долучилася до інших організацій — зокрема до Української мережі за права дитини, де ми займалися адвокацією і захистом дитячих прав.
У 2019 році я остаточно переїхала жити в Краматорськ, бо до того їздила туди вахтами. Ми розраховували на розвиток і відновлення регіону, але пандемія змінила плани. Все ж ми залишалися на шляху розбудови тієї частини Донеччини та Луганщини, що залишалася під контролем України — аж до 2022 року.
Стереотипи у відношенні переселенців
Звичайно, я можу сказати, що часто з цим стикалася — як і багато внутрішньо переміщених осіб, я проходила через постійні переїзди, пошуки житла, зміну оренд. За ці роки я змінила приблизно дванадцять квартир. І саме в питаннях оренди житла найбільше відчувалося стереотипне ставлення.
В інших сферах я майже не зустрічала дискримінації. У громадському секторі, де я працювала, більшість людей — приблизно 70 відсотків — теж були або з Донецької, Луганської області, або давно працювали там, тому не мали упереджень. У побутовому спілкуванні також це траплялося рідко. До 2022 року, фактично, лише питання оренди житла залишалося найгострішим із точки зору дискримінації.
Ми багато чули образливих фраз, стикаючись із небажанням повертати заставу після закінчення оренди лише через те, що ми ВПО. Ця практика зачепила не лише мене — так само мого чоловіка, моїх батьків і кількох колег. Це стало масовим явищем. Люди, навіть за нормальних умов і при поверненні квартири в чудовому стані, просто не віддавали заставу, пояснюючи це тим, що “ви ж переселенці, будьте вдячні, що вам взагалі здали житло”, або ж казали: “Не подобається — їдьте у свій Донецьк”.
Початок повномасштабного вторгнення у Краматорську
Я скажу так: я не вірила в повномасштабне вторгнення у 2022 році. Я очікувала загострення на Донеччині й Луганщині, але не більше. Ми певною мірою до цього готувалися, хоча й несерйозно. Тоді я працювала в Українській мережі за права дитини, і ми разом із головою правління, яка теж була з Донецької області, ще у грудні 2021-го — січні 2022-го почали робити перші кроки для можливої евакуації дітей із прифронтових територій.
Йшлося передусім про вихованців інтернатів і дітей із сімейних форм виховань — дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, де зазвичай багато дітей. Ми ініціювали зустрічі з уповноваженими із захисту прав дітей, представниками профільних міністерств, міжнародними партнерами. Але реакції майже не було. Нам казали: “Не втручайтеся, все під контролем, усіх дітей евакуюють, плани готові”. Насправді ж ці “плани” передбачали, наприклад, евакуацію дитячого будинку з Краматорська до Харкова — що, як показав досвід, було би абсолютно нелогічно і небезпечно.
Тож до 24 лютого 2022 року ми працювали над підготовкою громадських організацій до можливої ескалації, але мало хто реально сприймав загрозу. 22-23 лютого ми ще проводили онлайн-зустрічі, де обговорювали, як реагувати на обстріли, як ховатися, — тоді це стосувалося лише Донбасу, бо решта країни не знала, що таке війна.
Коли все почалося, я була в Краматорську, неподалік військового аеропорту. Було страшно. Я сиділа в коридорі — це було єдине відносно безпечне місце в нашому будинку. Але особливість громадського сектору в тому, що навіть у таких умовах треба працювати. Ми швидко організували гарячу лінію допомоги дітям, сім’ям і соціальним працівникам.
Паралельно вирішили виїхати до Дніпра, бо мій чоловік працював із міжнародними журналістами, які базувалися там. Я теж почала допомагати журналістам як фіксер — їздила з ними в Нікополь, Марганець, Харків, по прифронтових територіях Донеччини. З квітня вже повністю зосередилася на роботі у громадському секторі — запускала гарячу лінію підтримки родин із дітьми в межах Української мережі за права дитини.
Потім до нашої організації “Відповідальні громадяни” почали звертатися старі міжнародні партнери, пропонуючи відновити співпрацю. Ми погодилися і дуже швидко наростили масштаби — якщо на початку 2022 року нас було п’ятеро, то наприкінці вже близько двохсот. Це був величезний управлінський виклик.
Тому 2022 рік я пам’ятаю як час шаленого темпу: постійні поїздки, гуманітарна допомога, розбудова нової команди. Страху вже не було — на зміну йому прийшла відповідальність і робота. А коли ми зрозуміли, що навіть у війні є певні “правила” — свої межі, логіка обстрілів, більш безпечні місця — стало психологічно легше. На початку, у лютому-березні, було важко через невідомість, але згодом я звикла й навчилася орієнтуватися в новій реальності.
Як зараз працює ГО “Відповідальні громадяни”
Наша організація зараз працює в п’яти областях України — Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській і Сумській. Маючи досвід 2014 року, ми вже у 2022 році почали продумувати власну стратегію дій. Це дуже допомогло під час швидкого розширення, адже ми вже знали, як правильно вибудовувати процеси.
Основним напрямом залишається гуманітарне реагування. Хоч зараз його обсяги дещо зменшилися, ми продовжуємо надавати грошову допомогу населенню прифронтових територій і людям, які евакуюються. У 2022-2023 роках ми ще активно видавали гуманітарні набори, однак нині залишилася лише фінансова підтримка, оскільки загальний обсяг гуманітарної допомоги в країні зменшився.
Великий компонент нашої роботи — це психосоціальна підтримка родин із дітьми. За три роки ми створили 48 просторів, дружніх до дитини, і 52 мобільні команди у партнерстві з Дитячим фондом ООН (UNICEF). У цих п’яти областях ми допомагаємо людям на прифронтових територіях, переселенцям і всім, хто потребує підтримки.
Також у нас є освітні проєкти — як для дітей, так і для дорослих, зокрема з профорієнтації та перекваліфікації. Ми обрали ці напрями, бо прагнемо розвивати не лише гуманітарну допомогу, а й стійкість і сталість громад. Точкова допомога сама по собі не змінює життя людей, тому ми намагаємося працювати комплексно: заходити в громаду і поєднувати різні види активностей.
Наша головна цільова група — родини з дітьми. Якщо громада має родини з дітьми, це означає, що там працюють школи, лікарні, існує бізнес і робочі місця — тобто громада живе. Тому ми підтримуємо ці родини через психосоціальні, гуманітарні, освітні програми й проєкти з профорієнтації. Наш досвід показав, що робота є ключовим фактором самозарадності та психологічної стабільності людей.
Зараз у нашій організації понад 300 співробітників, і близько 70% із них — внутрішньо переміщені особи. Це люди, які втратили домівки й роботу, але змогли адаптуватися та знайти нову професію. Багато хто почав із волонтерства, а згодом отримав постійну роботу в наших проєктах. Це не просто волонтерська діяльність — це справжня оплачувана праця, часто дуже складна, особливо для тих, хто живе в прифронтових громадах.
Для мене це ще одна соціальна місія — створювати новий ринок праці завдяки масштабній роботі громадських організацій. Люди можуть працювати, забезпечувати себе й допомагати іншим постраждалим. До того ж вони здобувають нові професії, яких раніше не мали, і це теж важливий елемент нашої стратегії стійкості.
Якою є Донеччина зараз
Я була в Краматорську у листопаді минулого року, тобто вже майже рік минув відтоді. Порівнювати зараз дуже складно, бо Краматорськ до 24 лютого 2022 року був наповненим містом. Там було багато внутрішньо переміщених осіб, діяли міжнародні організації, які мали свої офіси. Це місто фактично виграло від того, що частина Донеччини опинилася в окупації — сюди приїхало багато людей, купували житло, переносили бізнеси. Тому Краматорськ на 2022 рік виглядав досить добре для прифронтового міста.
Але вже у 2022-2023 роках стало видно, що населення зменшилося щонайменше удвічі. Я жила у 16-поверхівці, і з усього будинку залишалося житловими близько десяти квартир. Люди масово виїжджали. Коли ми приїжджали у 2022–2024 роках, місто виглядало майже апокаліптично — на вулицях майже нікого, лише військові й техніка. Усе виглядало спустошеним.
Але це моя особиста перспектива, бо я приїжджала ненадовго — на кілька днів, між поїздками до інших населених пунктів. Та судячи з нинішніх новин і кількості обстрілів за останні два місяці, ситуація зараз дуже важка. Краматорськ, на жаль, повторює долю інших міст Донеччини — росіяни щодня нищать його систематичними атаками.
Про проєкти громадської організації в майбутньому
Мені справді дуже подобається все, що ми зараз реалізуємо, бо це безпосередньо відповідає реальним потребам людей. Ми бачимо в цьому сенс і результат. Але, звісно, мені хотілося б мати більше проєктів, спрямованих на підтримку дорослих — зокрема тих, що стосуються профорієнтації, перепрофілювання, допомоги у працевлаштуванні чи відкритті власної справи.
Дуже важливими залишаються наші ініціативи, пов’язані з підтримкою родин із дітьми. У цей складний час людям іноді потрібна зовсім невелика підтримка, аби не впасти у кризу. Коли родину накривають депресія, тривога чи інші негаразди, це може зруйнувати не лише стосунки, а й життя — і дорослих, і дітей. Тому такі проєкти мають величезне значення.
Окремо хочу відзначити наші програми адаптації ВПО у нових громадах. Я, чесно кажучи, трохи песимістична представниця Донецької області. Звичайно, я мрію про завершення війни, деокупацію й можливість долучитися до відновлення рідного регіону. Але сьогодні головне — втримати людей. Їм потрібно допомогти відчути, що місця, куди вони переїхали, можуть бути безпечними, що тут є сенс жити, працювати, розвиватися й будувати своє життя далі — таким, яким воно є зараз.
Найбільша втрата за час війни
Я щаслива людина в тому сенсі, що за ці 12 років війни не втратила жодної близької людини через бойові дії. Це велике везіння, бо багато хто мав страшні втрати. Але я втратила багатьох людей ментально — тих, з ким колись дружила, ділила спільні цінності, а тепер нас розділили різні погляди. Частина з них залишилася в окупації, живе в країні-агресорі й не сприймає реальність війни так, як я. Це дуже боляче, бо ти пам’ятаєш їх адекватними, близькими, а тепер — мов із іншого світу.
Мені боляче бачити, як війна знищує моє покоління — людей 25-35 років. Багато хто виїхав, хтось не витримав морально, хтось намагається почати все спочатку за кордоном. Це, мабуть, найгірша втрата — не просто домівки чи міста, а цілого покоління, яке могло розвивати цю країну.
До втрати Донецька чи квартири я ставлюся простіше, але дуже важко переживала втрату Маріуполя. Це місто було для мене важливим, там жила моя бабуся, там була наша квартира. Я любила туди приїжджати — Маріуполь мав великий потенціал, швидко розвивався, був живим і перспективним. Його руйнування стало для мене особистою трагедією. Будинок, у якому жила бабуся, згорів, його знесли, і ми втратили все — не лише майно, а й частину своєї пам’яті, фотографії, навіть можливість відвідати могили рідних.
Так само боляче за Святогірськ, за місця, де я відчувала спокій і силу. Останні 12 років мого життя — це постійний процес втрат: міст, людей, коріння. Але попри все я не жаліюся. Я вдячна, що мені пощастило більше, ніж багатьом іншим. У мене живі мої близькі — і це головне.
Віра в майбутнє
Я не вірю в короткострокову перспективу повернення окупованих територій. Не тому, що вважаю це неможливим, просто не бачу, щоб це могло статися швидко. Те, що я спостерігаю, не дає відчуття наближення позитивного сценарію. Можливо, це станеться через 20, 30 чи навіть 40 років, коли я вже буду іншою людиною, з іншою енергією, і, можливо, без тієї жаги повернутися та відновлювати.
Поки що я сприймаю це як свою місію — колись повернутися на Донеччину, розвивати її, підтримувати і вкладати весь досвід, який здобуваю зараз, щоб там знову можна було жити — головне, мирно жити — і розвиватися. Але наразі я не бачу жодного позитивного сценарію навіть у довгостроковій перспективі.
Якщо я помиляюся, я буду дуже рада. Так само, як була рада, коли мої песимістичні прогнози щодо Харківської області не справдилися, і вона була деокупована. Тоді це стало великим натхненням і доказом, що все можливо. Тому я сподіваюся, що колись з’явиться “чорний лебідь”, який змінить ситуацію.
Я не аналітик і не історик, не завжди розуміюся на великих стратегічних процесах, але готова вкладатися в те, що одного дня ці території стануть частиною України — доступними для їхніх мешканців, для країни і для мене особисто.
Читайте також: “Ідеальний фільм про схід – камера GoPro на українському танку, що заїжджає в Донецьк”: інтерв’ю з документалістом Корнієм Грицюком
Проєкт “New meanings for Eastern Ukraine” реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
